Цікаво, якого кольору в тебе, брате, очі? Коли ти забирався в своє кубло, у створі між комином і стіною майнула твоя голова, але тінь змазала риси. «Профіксувалася» лише пілотка, розплескана сербським звичаєм.

Хто ти, брате, який? Старий чи молодий? Серб, москальський найманець чи ще який зайда? Чого дідько припер тебе сюди, на попелища будиночків, розкиданих на схилі Грбовіци? Що привело тебе на це горище під брудно-червоною черепицею? Помста за рідних? Гроші чи дурна любов до стрілячки?

Отже, ти вже на місці. І сьогодні дістався мені.

Цікаво, у тебе теж так мліють ступні ніг, коли так, як і я, довго сидиш у безруху?

Сонце вже піднялося над Грбовіцею і залило схили довколишніх гір яскравим світлом. І позолотило туманець на дні долини, що в ній лежить місто...

«Твій» дах теж дірявий, як і «мій». Тож і в тебе «там» сонячні промені пронизують суху напівтемряву горища, а в них повільно підіймаються фантазійні завитки пилу. А може – пасемко диму від цигарки напарника...

Я дозволяю собі думати про тебе трохи зверхньо. Бо ж сьогодні я – в іншій «ваговій категорії»: я знаю, ДЕ ти сидиш, а ти про мене не знаєш. Ти – мій, а я – не твій. Така вже паскудна лотерея тобі випала, брате.

Вранішня імла вже майже розсіялася, і я знімаю світлофільтр. «Тhanks, Jarvey!» (це я дякую своєму французькому напарникові за каву в тонкому гарячому пластику).

А ти, брате, маєш там у себе каву? Горілки ти, мабуть, не п’єш. Принаймні – на роботі... Бо напідпитку неможливо класти кулю за кулею так влучно і швидко (аж заздрісно часом – як ти б’єш!). Твій стиль останніми днями дуже нагадував біатлон. Може, ми вже зустрічалися з тобою? Років з десять тому, на «Чемпіонаті братських армій» в Лейпцігу?..

Минулого разу, тиждень тому, ти не мав стилю. Стріляв, як старий тесля – неспішно, старанно добираючи наступну мішень. Видавалося, що після кожного пострілу ти випалював цигарку. Ти хоч встиг затягнутися перед тим, як «легіонери» півдесятком фугасних мін обвалили тебе разом із третім поверхом?..

Стулив повіки. Очі вже трохи стомилися. Треба поміняти фокус. Роззираюся горищем. Jarvey зручно влігся на купі старого ганчір’я. Наче придрімав.

Що це тхне так? – а, онде з-за комина виглядає сітка, повна пророслої старої цибулі. Трохи далі – в’язка сушеного перцю. Криваво-червоні покручені стручки, вкриті давнім пилом. Оце б встати, зірвати перчину, тихенько взяти в Jarvey його люльку і натерти вустя перцем. Чогось мені не подобається цей «легіонер», молодий, аж сопливий.

Ну, чого, брате, тягнеш, давай... У мене нема бажання гратися з тобою сьогодні. Пограємося іншим разом, а ниньки мене увечері чекатиме вдовичка Ксена. З нею гратися цікавіше, ніж з тобою. А на тебе хтось чекає?..

Зліва від «того» комина злітає крихітна хмарка пилу. Не від вітру – бо вітру сьогодні нема. Я витираю спітнілі долоні об штани і знову беруся за руків’я. Хіба почав? Не відриваючись від прицілу, краєм ока косую на Jarvey. Той раптом робить порух, притискає міцніше лівий навушник радіостанції, водночас зводить на мене очі: «He’s shooting. Our sector. He has targeted some man at the street. They said – Vasia Mishkin Street. Lock, Mayor! Let’s go!» («Він стріляє, в нашому секторі. Вцілив когось на вулиці Васі Мішкіна. Давай, майоре!»).

Продовження в журналі