ПРОЛОГ

Ненаситець переслідуватиме мене завжди.

Ця планета згадуватиметься ще довго – чорним кольором тої ночі.

Змінивши ім’я, прізвище, фах і навіть зовнішність, можна спробувати втекти від минулого. Спробувати можна, але остаточно позбутися минулого все одно не вдасться, ті спроби все одно будуть марними, бо неможливо перестати бути самим собою. Пам’ять залишається, спогади наздоганятимуть тебе час від часу.

Ненаситець досі сниться мені, я прокидаюся й не можу заснути до ранку. Сьогодні так само…

Світанок починається. Він повільний, м’який, лагідний – саме таким і має бути світанок на нормальній планеті, пристосованій для життя. Тут «земля» та «сонце» пишуть з маленької літери.

Одного мудреця спитали колись: «Чи бувають дива?»

«Безперечно, так, – відповів він, – щоранку сонце сходить, і це є справжнім дивом».

Зараз літо – зелена трава, срібна роса… А я бачив і зовсім інші світанки, там, на різних планетах Сонячної Квітки.

Сонячна Квітка

або Хімаварі

або Sunflower

або Girasol

або Tournesol

або Sonnenblum

чи будь-якою мовою людства – так астронавти називають Сонячну систему. І Ненаситець теж має офіційну назву, але за давнім неписаним правилом той, хто першим ступив на поверхню небесного тіла має право назвати його вдруге. Ніхто, крім нас, зореплавців, не визнає цієї другої назви, але нам достатньо й того, що ми самі визнаємо, що ми свято дотримуватимемось своїх традицій, і наша назва є для нас першою. Ненаситець також відомий вам під своєю офіційною назвою.

Моє теперішнє ім’я вам нічого не скаже. Як мене звали тоді, ви дізнаєтеся, та не зараз. Колись я був астронавтом. Я десантувався на Палладу, водив глісер в атмосфері Сатурна, я бачив іржавий пісок марсіанських пустель і рожеві сніги надземної Європи.

Я знаю, якого кольору небо на Титані.

Продовження в журналі