Німецькі газети вже раніше писали, що С. Візенталь зумів розшукати Адольфа Айхмана. Однак ізраїльська розвідка стверджує, що довкола Візенталя була створена лише легенда. Не більше. Про його причетність до справи Айхмана ізраїльська розвідка взагалі не згадує.

Троє ізраїльтян – Денніс Айзенберг, Урі Дан і Єлі Ландау опублікували в 1993 році книжку під назвою «МОССАД» (ізраїльська таємна розвідувальна служба. – Авт.). Вони користувалися матеріалами цієї служби і детально описали участь ізраїльської розвідки у викраденні Айхмана. Автори, зокрема, пишуть, що керівник МОССАДу Ісер Харель отримав з Німеччини інформацію від прокурора Ф. Бауера, що Адольф Айхман проживає в Аргентині. Один старий єврей, котрий мешкав у Буенос-Айресі, повідомив, що його донька познайомилась з молодим чоловіком на прізвище Ніколас Айхман. Як вдалося встановити, це був син Адольфа Айхмана. Останній проживав у Буенос-Айресі на вулиці Чакабуко, 4261. Відтак цією справою зайнялися спеціалісти з МОССАДу, які викрали Айхмана і доставили його до Ізраїлю.

У біографії С. Візенталя є епізоди не менш цікаві, ніж історія з Адольфом Айхманом.

У моєму архіві є одинадцятисторінковий протокол зізнань Сімона Візенталя перед американським урядовцем містером Куртом Понгером, датований 27–28 травня 1948 року. Ось лише кілька пунктів з цього протоколу.

Сімон Візенталь народився 31 грудня 1908 року в Бучачі. До народної школи ходив у Відні, до гімназії – в Бучачі. Вищу Технічну школу закінчив у Празі. Диплом отримав у 1932 році і як інженер-архітектор працював у Польщі. В 1939–1941 роках працював головним інженером у Львові та Одесі. За 10 днів перед вибухом німецько-совєтської війни приїхав до Львова.

Під час німецької окупації його на півроку ув’язнили в янівському концтаборі, де працював маляром. 2 жовтня 1943 року втікає з янівського табору смерті до партизанів. Цей загін оперував на Тернопільщині і в районі Кам’янця-Подільського.

Візенталь не уточнив у своїх зізнаннях, що то був за партизанський загін. Очевидно, совєтський. Коли фронт посунувся на Захід, він разом з тим загоном опинився на околицях Львова. Візенталь подає, що були ще партизани УПА, які отримували від німців підтримку, щоб поборювати інших партизанів.

На запитання про харчі Візенталь подавав, що їжу купували за долари у місцевих селян. Коли американський урядовець поцікавився, де брали долари, Візенталь дослівно відповів: «Російські партизани мали долари, головно 100-доларові купюри. Ми закопали 70–80 тисяч доларів».

Під командою Візенталя було 80 партизанів, які четвірками дісталися до Львова, звідки вже почали евакуйовуватись німці. Візенталь і його люди пішли на зв’язок з Армією Крайовою (АК). Візенталь стверджував, що тоді між АК і АЛ (Армія Людова; точна назва – Гвардія Людова) ще не було напруження. Він намагався довести, що АК була антисемітською, а прокомуністична АЛ прихильно ставилася до євреїв, плутано розповідав про завдання, котрі мали виконати він і його партизани.

Як видно з питань, поставлених Візенталеві, американець, що його допитував, не дуже розбирався в тодішніх львівських реаліях. Візенталя та його партизанів арештувало гестапо. Привезли до тюрми на Лонського, де Візенталь намагався покінчити життя самогубством. Однак його врятували знайдені при ньому партизанські плани. Відтак Візенталя перевели до тюремного шпиталю, звідки невдовзі забрали, бо 20 липня саме почався наступ совєтських військ. Таким чином Візенталь опинився у концентраційному таборі Бухенвальд.

У зізнаннях С. Візенталя дуже багато недомовленого, підозрілого. Можна твердити, що, крім усього, йому просто щастило. Але хочу звернути увагу на кілька моментів. Візенталь стає совєтським інженером і безперешкодно їздить зі Львова до Одеси. Натомість добре відомо, що кордон між Галичиною і Східною Україною не був відкритим, а С. Візенталь до того ж проживав довгий час на Заході і для совєтських властей мав би бути підозрілим. Тим не менше одразу заслужив у большевицьких властей довіру й безперешкодно роз’їжджав між Одесою і Львовом. Візенталю не могли бути невідомими плани Гітлера щодо євреїв. Чому ж не подався далі на схід, як це зробили совєтські євреї з початком німецько-совєтської війни? Далі. Совєтські партизани були екіпіровані далеко не найкращим чином. Тим часом Візенталь говорить про тисячі доларів, які були в розпорядженні його партизанів. Отож, це повинна була бути спеціальна розвідувально-диверсійна група, що мала до диспозиції поважні суми валюти.

Арешт Візенталя у Львові і його щасливе врятування від самогубства також наводять на певні роздуми. Зрештою, він сам говорить про те, що його записки і плани допомогли йому не загинути. Отже, Візенталь усе розповів німцям і був їм ще потрібний.

Слід взяти до уваги й таке: перебуваючи в партизанському загоні (військовий чин Візенталя виріс від лейтенанта до майора), він постійно зустрічався з українцями, які вороже ставилися до більшовиків і не хотіли їм допомагати. Відтоді у Візенталя, очевидно, виробилася ненависть до українців, якої не міг позбутися упродовж усього свого життя.

Бюлетень (ч. 25, 1985 р.), що його видає Сімон Візенталь, на першій сторінці помістив статтю, в якій стверджується, що українська дивізія «Галичина» була інструментом, який нацисти вживали для знищення євреїв, поляків, росіян і циган. У західних засобах масовї інформації почалася несамовита антиукраїнська кампанія, яку 10 лютого 1985 року відкрив спеціальний радіорепортаж з Ізраїлю. В своєму радіоінтерв’ю С. Візенталь твердив, що в Канаді проживає 218 колишніх офіцерів-есесівців. Канадська і американська преса почали широко писати про воєнних злочинців, зараховуючи до них українців, що дуже ображало українську спільноту в Канаді. Стало відомо, що до редакцій тамтешніх газет і канадському урядові С. Візенталь передав списки з прізвищами українців, «запідозрених» у воєнних злочинах. Своєю чергою совєтська амбасада в Оттаві передала канадським властям офіційного листа з прізвищами українців, звинувачених у скоєнні воєнних злочинів. Слід згадати, що саме в ті роки в Україні, крім арештів осіб з кола української національно свідомої інтелігенції, велася пропаганда проти бандерівців, фабрикувались та інспірувались голосні судові процеси. «Новий шлях» (ч.19, 1985), українська газета, що виходить у Канаді, так писала на цю тему: «Не треба хіба доказувати, хто стоїть за всіма цими наступальними кампаніями проти українських і неукраїнських «нацистів» і «воєнних злочинців». Цей генеральний наступ, передусім на т. зв. «український буржуазний націоналізм», широко запланований відділом дезінформації органів КГБ. Саме вони скриваються за чи то наївними, чи підступними «борцями» проти німецьких «воєнних злочинців». Їм вони підсувають відповідні «інформації»... Адже компрометація українців на Заході дає їм кращі можливості боротьби «з українським буржуазним націоналізмом» на нашій батьківщині».

У роки наступу на українську самостійницьку еміграцію т. зв. уряд Радянської України звертається до німецького уряду з вимогою видати їм як військових злочинців о. Івана Гриньоха, Івана Кашубу і Степана Мудрика, а від уряду США домагається видачі М. Лебедя, Ковальчука. Одночасно совєтська пропаганда організовує шалену антиукраїнську кампанію.

Газета «Торонто Стар» (11 лютого 1985) висловила припущення, що в Канаді проживають воєнні злочинці. Ця ж газета у числі від 12 лютого 1985 року поінформувала своїх читачів, що, за даними центру Візенталя, в Канаді замешкало 3.000 нацистів. Представник Візенталя у Торонто Сол Літтман у своїх виступах називав Степана Бандеру і полковника Андрія Мельника гітлерівськими колаборантами.

Канадський уряд для розгляду цієї справи створив спеціальну комісію під керівництвом судді Дешена. У свідченнях перед цією комісією представник Візенталя заявив, що з приходом німців до Львова 30 червня 1941 року українці вчинили погром і протягом трьох днів вимордували 7.000 євреїв. Така нахабна вигадка досі ще не мала місця. Про такий погром, нібито вчинений українцями, на Нюрнберзькому процесі 1946 року не було мови. Бо нічого подібного в реальності не було. Тим часом інший єврей з Вінніпега вимагав, аби комісія використовувала совєтські дані про воєнних злочинців...

Було вислухано багато свідків і розглянуто всі звинувачення. Від Комітету Українських Політичних В’язнів доктор Михайло Марунчак подав комісії Дешена переконливі дані: німці в Україні знищили 3.898.457 цивільного населення, 1.366.588 військових (разом 5.265.045, серед них близько 800.000 євреїв). Коли до цього числа додати понад 2 мільйони українців, примусово вивезених з України на роботи до Німеччини, які гинули під бомбами союзницької авіації, тоді ці втрати перевищують 7 мільйонів. Скільки українців загинуло в гітлерівських концтаборах, встановити не можна, бо німці заборонили українцям робити окреме позначення: їх приписували до «поляків» або до «росіян».

Комісія Дешена також мала у своєму розпорядженні висновок канадського Високого комісара у Великій Британії від 5 серпня 1950 року: всі вояки дивізії «Галичина», які виїздили до Канади, пройшли детальну перевірку, і не було жодних підстав звинувачувати їх у воєнних злочинах. Тільки комуністична пропаганда постійно намагається представити їх як «воєнних злочинців».

Після 22-місячної роботи комісія Дешена прийшла до висновку, що не знайдено жодного випадку скоєння воєнного злочину як українською бойовою групою, так і поодинокими особами української національності. При цьому констатувалось, що безпідставне оскарження Дивізії «Галичина» у воєнних злочинах завдало комісії багато зайвої роботи, призвело до непомірної втрати часу. Візенталь своїми наклепами проти українців у Канаді та інших країнах не здобув прихильності, а лише настороженість і недовіру.

В Ізраїлі проживає група євреїв, які свого часу були видворені з СРСР. Серед них є ряд таких, що сиділи по совєтських тюрмах і концтаборах разом з українцями-бандерівцями і від них чимало довідалися про українські проблеми, про визвольну боротьбу ОУН і УПА. В Ізраїлі ці люди створили українсько-ізраїльське товариство. Його головою був обраний Яків Сусленський, якому, за його ж словами, українці в концтаборі врятували життя. Яків Сусленський почав вживати заходів, аби Візенталь перестав завдавати шкоди українцям і провокувати ворожнечу між двома народами.

Під час зустрічі з Візенталем Сусленський розповів йому про добрі взаємини між українцями і євреями у совєтських тюрмах і концтаборах. Відтак просив Сімона Візенталя, аби той підписав декларацію примирення з українцями. Подробиці цієї розмови Яків Сусленський згодом описав власноруч. Копія цього рукопису обсягом 13 сторінок зберігається в моєму особистому архіві. Немає потреби тут його переказувати чи цитувати. Подаю дві найважливіші позиції з цього документа. На думку Сусленського, Візенталь взагалі не знайомий з українськими проблемами. Його відомості поверхові, впереваж з далекого минулого.

Степан МУДРИК (ФРН)