– Пане Юрію, якими видами спорту Ви займалися взагалі?

– З дитинства завжди захоплювався спортом. Займався як традиційними видами – футбол, баскетбол, а пізніше специфічними – підводне плавання, парашутний спорт, туризм, велотуризм, спелеологія, скелелазіння, альпінізм.

–Альпінізм Вам подобається набільше?

–Так. Він став для мене способом життя, а не спортом. Альпінізм не вписується в загальні рамки спорту, це життєва філософія, яка базується на фізичній формі та морально-етичній складовій, бо гори нікому не прощають помилок. У горах не просто може виживати лише фізично сильна людина – для цього треба бути ще й морально міцною людиною. Саме тому в альпінізмі є великий відсів.

Ще за часів СССР була система альптаборів, через які йшло виховання спортсменів-альпіністів. Альпінізм виховує в людині філософське ставлення до життя й природи. Вчить дбати не тільки про себе, а й про колектив, з яким працюєш під час сходження. А сходження можуть тривати від декількох тижнів до місяців. І в таких екстремальних умовах, якщо людина не має моральних бар’єрів, то дуже важко їй вживатися, і, як правило, потім альпінізм її виштовхує зі свого середовища. Мені як політику альпінізм допомагає добре й швидко орієнтуватися в політичних труднощах.

«Альпинизмом, как и спелеотуризмом, начал заниматься примерно в одно и то же время, в конце 70-х, когда в нашем обществе укоренилось то, что Оруэлл назвал двоемыслием. И прогрессивная часть молодежи, видя перед собой эту стену лжи и лицемерия, уходила к природе – туда, где все чисто и честно. Общение с природой помогало сохранить себя как человека, как личность, не опуститься. Там, на природе, мы чувствовали себя свободными… Мы за 70 лет вывели тип человека, лишенного этого чувства, человека, у которого на генном уровне заложена потребность к повиновению».

«Да, мне говорят: как это ты занимаешься и научной, и административной работой, и спортом? Надо, мол, делать что-то одно. Это такой стереотип сложился. Я не согласен. Стою на позиции «и-и», а не «или-или». Почему? Потому что это дает возможность каждому человеку гармонично развиваться. Чем больше человек может, чем больше успевает, тем лучше, значит, он умеет распорядиться своим временем… Стараюсь, чтобы жизнь моя была полной, а не скучной, однообразной. Каждое лето минимум на полтора месяца еду в горы. В праздники, выходные, отгулы вырываюсь в Крым, в Карпаты. Этим летом собираемся подняться на пик Коммунизма. Да, это все же образ жизни. Я в душе соревнователь.» (3.04.1990. «Комсомольское знамя»)

– Чи є у Вас свій принцип «відбору» вершин, на які Ви здійснєюте сходження?

– Я побував у багатьох гірських регіонах, і не тільки колишнього СРСР. Це – Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Саяни, Альпи, гори Північної Америки. Щодо сходжень, то мені подобаються гори не висотного, а технічного класу.

Поясню. В альпінізмі є висотний клас, коли піднімаєшся вище 7000 м; висотно-технічний, де проводяться технічні за складністю маршрути на висоті більше 5000 м; нарешті, технічний, як в Альпах – це сходження на вертикальну стіну при висоті гори 4000–5000 м. Так-от мені подобаються висоти технічного класу, де поєднануються фізіологічні труднощі, пов’язані з перебуванням на висоті, і технічні, пов’язані з надзвичайною крутизною маршруту.

Особистим рекордом в цьому плані для мене є сходження на 2,5-кілометрову стіну на висоті 5000 м. Проходили її 14 днів, без жодної рівної місцини, увесь час у гамаках, прикріплених мотузками. Це було одне із найскладніших сходжень. Маршрут проходили уперше, і його було названо моїм іменем, оскільки я очолював команду.

«14 суток делал восходжение на вершину Ак Су Юрий Иванович. Ночевали в гамаках. По категории сложности это было экстравосхождение. Костенко, будучи капитаном, шел впереди. Из его рук случайно вылетел ледоруб. Юрий Иванович сорвался, завис на веревках. Со сломанными ребрами надо было продолжать восхождение. К подобным маршрутам готовятся около года, и если один вернется, не дойдя до вершины, – команде засчитают поражение. Вершина была взята. Теперь впереди был спуск. Один из альпинистов упал, и его с разбитым коленом и сотрясением мозга пришлось нести буквально на себе…» (8.07.95. «Киевские ведомости»).

– У грудні 1988 року Ви в складі міжнародного рятувального загону поїхали у Вірменію і взяли участь у рятувальних роботах зруйнованого землетрусом міста Спітак. Чому?

– Рішення летіти туди я прийняв одразу, як тільки побачив по телебаченню перші кадри трагедії. Моєму синові тоді було 8 років, і я знав, що в Спітаку, під уламками будинків також є діти. Я до того не раз брав участь у рятувальних роботах – в горах потреба рятувати когось трапляється досить часто. Вірменські спогади надзвичайно сильні: працювати доводилося в завалах, витягати трупи. Прислухалися буквально до кожного звука – чи не гукає про допомогу хтось з-під уламків? У першу чергу намагалися знайти школи, дитячі садки… За емоційним навантаженням це, звичайно, не йде ні в яке порівняння ні з яким, навіть найскладнішим сходженням.

«…А потім була Вірменія. Вразила мене тоді наша повна неорганізованість. У Спітаку працювало п’ять штабів, і жоден з них не мав карти міста, де були б зафіксовані місця проведення пошуків. І на фоні цього безладдя особливо виділялися загони рятувальників з інших країн: з їх спорядженням, технічним оснащенням, організацією рятувальних робіт… У нас зовсім не існує системи надання допомоги людям, які потрапили в екстремальну ситуацію. Тому ми і маємо і, більше того, завжди будемо мати такі величезні людські втрати, як це було в Чорнобилі, Вірменії чи біля Уфи. Необхідно, в першу чергу, розробити цілу низку законів, кодексів та інших документів, керуючись якими можна було б надавати ефективну допомогу». (19.02.90. «Ленінським шляхом» (газета заводу «Квант»)

– Згадайте, будь ласка, пам’ятний випадок, пов’язаний з альпінізмом.

– Їх багато; вони трапляються практично кожен рік – і смішні, і трагічні. Щодо смішних, то був цікавий випадок, коли ми піднімалися на цю стіну. Вже були майже на вершині, але погода змінилася. У нас закінчилися продукти, і під час спуску залишилися лише сало та чай. Я особисто не прихильник сала, хоча й українець. Цікаво було спостерігати за колегами, як вони їли сало, запиваючи чаєм...

А трагічний стався 2000-го року, під час експедиції «В горах Тянь-Шаню». Загинули два альпіністи – тайванець та американець. Вони обрали для себе занадто складний маршрут. Справа в тому, що СССР мав свою систему горосходжень, яка суворо реґламентувала вимоги до альпіністів, які мають намір здійснити сходження за маршрутами певних категорій складності (загалом їх існує 6, з двома підкатегоріями). В інших країнах така реґламентація не передбачена, і сам альпініст вирішує: іти йому цим маршрутом чи ні – це й призвело до загибелі альпіністів. Уявіть, який стрес пережили учасники експедиції, адже склад експедиції дуже компактний, загалом 16 чоловік (це з персоналом), а альпіністів серед них було лише 9.

– Що Ви відчуваєте, перебуваючи на піку вершини?

– При підйомі, особливо на складних сходженнях, після 7 км людина йде на рівні інстинктів. У такому стані важко оцінювати те, що бачиш. Це не Карпати, коли ти піднявся на Говерлу і насолоджуєшся красою. Як правило, альпіністи переживають свої сходження після того, як спустилися з гори і пройшов певний час. І вже тоді переживаєш моменти сходження, емоційну напругу, яка буває при підкоренні вершини. А сам процес підкорення – це складна річ, як і спортивні змагання, коли спортсмен, долаючи останні метри дистанції, майже втрачаючи притомність, йде до перемоги. Так і альпініст, у напівпритомному стані сходить на вершину, особливо на 8000 м. Там сфотографується і спускається, а потім все це багато разів переживає в роздумах, снах, розповідях.

– Чи траплялися випадки, коли доводилося відмовлятися від планів?

– У 2000 році ми обрали для сходження один з найскладніших маршрутів на гору Джигіт на Тянь-Шані. Її висота 5,5 км, 5-та категорія складності. Це дуже небезпечний маршрут, і не в останню чергу через великий ступінь так званого погодного ризику. Тренування української частини команди (а вона складалася з людей, з якими я мав 20-річний досвід сходжень) тривали протягом півроку, але погодні умови були вкрай несприятливими, і від сходження ми відмовилися.

– Чому останнім часом переважно їздили на Захід?

– Останнім часом в межах колишнього СССР альпіністам дуже складно знайти місце для сходження. На Кавказі – війна, на Паміро-Алаї – війна. 2000-го року мій давній друг Ігор Чаплинський все-таки поїхав в гори Паміро-Алаю, і потрапив у полон – про цю історію досить багато писала українська преса. До речі, ми збиралися їхати разом, але у нас не збіглися терміни відпусток.

– Щодо депутатів існує стереотип як про людей, які, м’яко кажучи, не дуже полюбляють спорт, і більше пристосовані жити в розкішних готелях, аніж у наметах.

– Знаєте, мене дивує існування таких стереотипів. Бо, наприклад, колишій депутат Іван Білас, – голова Асоціації повітряних видів спорту України. Причому «діючий». Георгій Манчуленко, офіцер повітряно-десантних військ, здійснив понад 100 стрибків з парашутом. Разом з Іваном Біласом вони організували першу в історії України національну експедицію «Україна-Північний Полюс». Під час експедиції, також вперше в історії України, було здійснено десантування на так званий «георгафічний нуль» – тобто на Північний полюс. Серед «десантників», що висадилися на дрейфуючу крижину в надзвичайно складних умовах магнітних аномалій, були Георгій Манчуленко та Іван Білас. Так що прапор Українського Народного Руху побував уже і там.

Очевидно, ви знаєте про футбольний клуб «Оболонь». Команда майстрів «Оболоні» вийшла в першу лігу чеміонату України. Почесним президентом цього клубу є член фракції Українського Народного Руху, заступник голови партії Олександр Слободян. Очевидно, його ви також знаєте як президента АТ «Оболонь». Підприємство, яким керує Олександр Слободян, підтримує й футбольну школу. До речі, його старший син грає в дитячій команді клубу, а сам Олександр В’ячеславович не пропускає майже жодного матчу за участю своєї команди.

Серед захоплень найстарішого за віком нашого колеги академіка Ігоря Юхновського – гірські лижі.

А щодо партії, то на рівні села чи містечка намагаємося допомагати насамперед дітям. Організовуємо футбольні змагання, спонсоруємо різноманітні спортивні ігри, допомагаємо по можливості дитячому альпійському рухові.

«У політиці екстремальних ситуацій трапляється не менше, ніж під час сходження в гори, але пов’язані вони вже не з твоїм життям, а з життям твого народу, твоєї держави, і тут кожне рішення – на вагу золота…Альпінізм – не просто спорт, це – спосіб життя, своєрідна філософія вчинків, взаємостосунків» (18.01.95. Час/Тіте)

– Юрію Івановичу, відпустку-2001 Ви провели в Китаї, в горах Кунь-Лунь. Яка особливість цих гір Вас привабила?

– Вершина Мустагата, на яку ми зійшли, – чи не єдина вершина в світі, на яку сходження здійснюється в незвичний для альпініста спосіб. Вона відрізняється від інших 7-тисячників тим, що сходження тут роблять на лижах. Це спеціальні лижі, так звані «скітури». На них є спеціальна система кріплень, яка дозволяє здійснювати і підйом, і спуск з вершин – уже як на гірських лижах.

Ще одна особливість цієї вершини – вона знаходиться в дуже цікавому гірському регіоні, де сходяться кордони п’ятьох держав – Пакистану, Афганістану, Киргизії, Таджикистану й Китаю. Тому в цьому регіоні дуже цікаво подорожувати, спостерігаючи людей різних національностей, їхні звички та звичаї. Сама подорож стає дуже цікавою.

– Ця вершина популярна серед альпіністів у світі?

– Так, враховуючи таку специфіку Мустагати, в альпіністський сезон (а він триває близько двох місяців, липень та серпень) біля її підніжжя збирається дуже багато експедицій з різних країн світу. Експедиції були майже з усіх країн Європи – Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Чехії, Словаччини, України, а також з США, Японії, Китаю, Пакистану. Це також цікаво з точки зору того, що дає нагоду спостерігати різні стратегії та тактики сходжень на 7-тисячники.

– Після сходження на Говерлу багато хто в Україні відчуває себе здатним підкорити Еверест…

– Сходження на вершину більше 7 тисяч м – це завжди складна робота і з точки зору організації, і з точки зору екстремальних умов, в яких це відбувається. По-перше, для висотного сходження потрібно розбивати проміжні табори, де альпініст може відпочити і сховатися від негоди, яка може застати на маршруті. Тому поступово розбивають табори – цього разу їх було три: на висоті 5,5, 6,2 та 6,9 тисячі метрів. І лише після того, як будуть розбиті табори, можна робити власне саме сходження на вершину.

Другою особливістю висотних сходжень є нестача кисню. Це створює для людського організму масу фізіологічних перешкод. Без поступової адаптації на висоту більше 7 тисяч м можуть піднятися лише окремі добре треновані альпіністи.

Ну, і ще одна складність – екстремальні погодні умови. Не враховувати їх дуже небезпечно – під час минулорічної міжнародної експедиції у горах Тянь-Шаню загинуло двоє альпіністів, з США та Тайваню. «Мустагата» у перекладі з киргизької – «батько снігів», «батько холоду»; це дуже сувора з точки зору погодних умов гора, де протягом доби може випасти від 1 до 1,5 м снігу.

Враховуючи специфіку Мустагати, і розробляла свою стратегію українська експедиція.

– Це була міжнародна експедиція? Загалом, яка практика організації подібних акцій?

– Щороку під під егідою Міжнародної федерації альпінізму в різних гірських районах проводяться експедиції. В останні роки я брав участь у таких експедиціях в Норвегії («Стіна Тролів»), на Паміро-Алаї, а торік – «У горах Тянь-Шаню». Щодо Мустагати, то це була експедиція українських альпіністів, яка проходила не за планами Держкомспорту, а за приватною ініціативою. У більшості країн світу експедиції в гори, в т.ч. всі експедиції в Гімалаї, на інші вершини здійснюються саме за таким принципом, а не за підтримки держави.

– Хто входив до її складу?

– Загалом 10 чоловік. Це 6 альпіністів-спортсменів, моя дружина Ірина, яка, як завжди в такі експедиції, взяла з собою етюдник (ми привезли додому кілька її нових гірських пейзажів), а з китайської сторони, що організовувала сходження, – кухар, представник компанії та офіцер зв’язку.

До спортивної частини групи увійшли альпіністи, які мають великий досвід сходжень. Для мене, наприклад, це був 21-й альпіністський сезон. Наш тренер, Віктор Грищенко, має вже близько 30 сезонів активного альпіністського життя – він сьогодні професійний гід. Четверо учасників нашої експедиції за родом занять – підприємці. Це Андрій Родіонцев, Геннадій Лебєдєв, альпініст-висотник, який має в активі 8-тисячники; Володимир Олійник, також висотник, має досвід сходження в Гімалаях (зараз мешкає в Москві), та Антон Сєров – альпініст-скелелаз.

– Ваш син також ходить з вами в гори – чому його не було в складі цієї експедиції?

– Він у цей час заробляв кошти собі на відпочинок – працював під час реконструкції майдану Незалежності маляром-висотником (до таких робіт залучають здебільшого альпіністів). А відпочивав у Криму в спортивному таборі.

– Наскільки можна зрозуміти з фотографій, це досить далеке від цивілізації місце…

– Так. Дорога до Мустагати забрала шість днів. Спочатку ми дісталися літаком до столиці Киргизстану, Бішкека, а далі мікроавтобус через усю країну довіз нас до кордону з Китаєм – це в горах на висоті більше 3,5 км. Там нас зустріли китайські представники. Потім ми добралися до міста Кашгара, а по дорозі з Кашгара в бік Пакистану пересіли на верблюдів, бо закінчилася дорога, і вже вони доставили нас до базового табору.

– А скільки тривало саме сходження?

– Близько трьох тижнів. Упродовж майже двох тижнів тривав підготовчий етап – встановлення проміжних таборів, акліматизаційні виходи й тренування з підйому та спуску на скітурах. Потім розпочалося саме сходження, яке завершилося 26 серпня виходом на вершину. Тоді ми підняли над нею український прапор.

– Якщо не секрет, як Вам вдається підтримувати спортивну форму?

– Щоранку роблю 40-хвилинну зарядку. І протягом року по можливості тренуюся – зокрема, в Криму.

– На Мустагаті Ви побачили щось нове порівняно з іншими вершинами?

– Природа там надзвичайно цікава навіть для альпіністів, які мають досвід сходжень у різних гірських масивах, включаючи Гімалаї. Природа цього краю принципово відрізняється від тієї, яку я бачив в горах на території колишнього Радянського Союзу – Памір, Тянь-Шань. У цьому регіоні, окрім Мустагати, є багато нижчих гір, які повністю складені з піску – так звані гірські дюни, вони постійно рухаються. Є два дуже гарні великі озера. Одне з абсолютно прозорою водою, а інше – так зване Жовте озеро, у районі гір, вкритих дюнами.

– Люди, які живуть там, вписуються в «інтер’єр» дикої природи?

– У районі цієї гори – киргизькі поселення. Ми побачили, фактично, патріархальний устрій, який не змінювався віками – здається, що цивілізація до них так і не дійшла. Щодо власне Китаю, то в провінції, столицею якої є місто Кашгар, живе близько 70% уйгурів. Це дуже цікава народність, з глибинною історією. Уйгурська писемність вважається однією з найдревніших, а Кашгар – одне з найстаріших міст Китаю і ключових міст Шовкового шляху. Там ми побували на чи не найстарішому базарі світу, якому близько 3 тисяч років, де за дріб’язок можна купити надзвичайно цікаві антикварні речі.

– Чи в побуті Ви стикалися з місцевим населенням? Були випадки, де Ви відчували різницю цивілізацій?

– Вони дуже наївні, і поводяться часом, як малі діти попри їх поважний вік. Наприклад, годинами можуть спостерігати, що ти робиш у базовому таборі. З особливим задоволенням вони, наприклад, дивляться, як вранці чи ввечері ми чистили зуби. Щодо укладу життя, то він базується на тваринництві, яке дає їм їжу, одяг. Здебільшого в горах розводять яків та верблюдів, а трохи нижче – овець.

Пригадую, як у 1995 році, коли ми відпочивали в Криму (як завжди, в наметах) і насолоджувалися заходом сонця, у нас вкрали не тільки всі гроші, всі речі, але й усі документи, включно з правами водія. Тоді кримська міліція під чесне слово виписувала мені довідку, що я «працюю міністром». У Китаї наш перекладач одразу сказав, що місцеве населення нічого вкрасти не краде, бо за крадіжку у них колись… відрубували руку. Цей звичай настільки міцно увійшов у свідомість, що діє як «закон» і нині. І справді нічого не пропало, хоча намет часом лишався без нагляду.

– Східна кухня славиться своєю екстравагантністю. Доводилося куштувати, наприклад, змій?

– Наш кухар готував не суто китайську, а переважно традиційну для нас їжу. Але китайська кухня справді дуже різноманітна, і в Кашгарі в одному з численних магазинчиків ми побачили чи не увесь тваринний світ у засушеному вигляді – величезні жаби, ящірки, гадюки. За словами продавця, все це активно застосовується в китайській кухні. Нас навіть вчили готувати гадюку.

– Китайські торгівці знають англійську?

– Майже ні. Наш зв’язок із зовнішнім світом забезпечував перекладач. Він має університетську освіту, викладає англійську мову в школі, дуже симпатична людина.

– На Еверест збираєтеся?

– Я чотири рази мав запрошення поїхати на сходження в Гімалаї. Але така експедиція потребує кількох місяців, враховуючи необхідність акліматизації. Самі розумієте, я стільки часу для відпустки зараз не маю. Але сходження на найвищу вершину світу лишається в моїх планах.

(За публікаціями в газетах «Спортивна газета», «Україна молода», «Час-Time», «Всеукраинские ведомости», «Киевские ведомости», «Комсомольское знамя» та ін.)