– Ти підібрав собі десятку, Маноло?

– Так.

– Хто?

Маркон знає всіх бійців у батальйоні, власне, всі ми знаємо один одного, але він перевіряє кожного, перед тим як зарахувати у свій батальйон, і спостерігає за поведінкою, за настроєм, за станом здоров’я кожного бійця. Дивовижний чоловік, велетень на зріст, років йому під сорок, завжди керує найскладнішими операціями особисто, воює пліч-о-пліч з бійцями, і за ним кожен піде у вогонь і воду, і на смерть, якщо треба.

Я називаю поіменно кожного.

– А чому Рейнальдо? Він ще не навчений як слід, та й вайлуватий, не надто повороткий.

– Він витривалий, я знаю, перевіряв, – кажу я. – Ну, і завдання ж було, щоб молодь добирати, а до двадцяти у нас не так-то й багато, навіть до двадцяти п’яти на групу не набереш...

– До двадцяти п’яти набереш, не вигадуй, а тут не обов’язково самих юнаків, це Ларго тебе неточно зорієнтував.

– Я казав йому тільки те, що ти сказав, Марконе, не більше, – втрутився Хорхе.

– Добре, не в цьому суть. Слухай, Ель Пойо, ти повинен виділити десяток бійців, які серед нас найвитриваліші, найміцніші, одне слово – мають найбільший запас енергії і внутрішніх ресурсів. Вважається, найкращий вік для цього – двадцять років. Чи близько того. Трохи більше чи менше – не має значення.

– Я так і зробив...

– Гаразд, слухай. Ми нападаємо на той аеродром, знищуємо запаси зброї, снарядів, але передовсім по можливості літаки! Однак нас буде усього двісті, а їх там п’ятсот. Тобто не на самому аеродромі, а на базі ворога, що якраз над рікою з того гондураського боку. Що далі? Ворог перегрупується і вдарить по нас. Якщо приймати бій, то втратимо багато своїх, бо ж невідомо, як він може закінчитися при такій переважаючій силі ворога. Отже, після бою ми тихо відходимо назад, а ти, Ель Пойо, зі своєю групою ведеш вогонь широким фронтом, так, щоб їм здалося, що саме там, де ти зі своїми хлопцями, уся наша група, і вони кинуться за тобою. А ти повинен втекти – це мій наказ! Ніякого зайвого геройства! Повернутися живими усім! Зрозумів?

– Так.

– Зрозумів, які повинні бути в тебе хлопці?

– Так.

– Сумніви відносно кандидатур виникли?

– Ні.

– Молодець! Добрий командир! Якщо вибрав і не вагаєшся, то знаєш, кого береш. Отже, і Рейнальдо знаєш краще, ніж я. Молодець, Ель Пойо! Ну, а тепер погляньмо, друзі, на загальний план операції ще раз...

Головний удар контрреволюційних з’єднань від початку планувався на кордоні з Гондурасом у районі Халапи. Це невеличке містечко і прилегла до нього місцевість утворили своєрідний горб на карті нашої країни, врізаючись разом із лукою ріки у територію Гондурасу. Кордон у нас віддавна був по річці Коко, а що вона там вигнулась у бік Гондурасу, то вже справа географічних умов.

Контрас хотіли захопити Халапу і, укріпившись у цьому районі, проголосити його незалежною суверенною територією .

Цим планам вчасно перешкодили, район Халапи був укріплений військами й технікою, і ворог загалом втратив сподівання на можливу там перемогу.

Однак на території Гондурасу досі налічується близько восьми-дев’яти тисяч контрреволюціонерів і найманців сомосівського режиму, які продовжують нападати на країну, проникаючи іноді й вглиб, хоч впереваж тримаються поблизу кордону, аби в разі чого втекти у Гондурас.

Від певного часу контрас почали застосовувати техніку – літаки і швидкісні катери, з яких нападали на кораблі у Пуерто Корінто, мінували затоки і гавань.

Стало відомо, що у важкопрохідному районі майже на березі Ріо Коко, але на нашій території, бандити влаштували невеличкий аеродром, з якого й посилали літаки, постачаючи бандам, що діяли всередині країни, і затаєній контрі зброю та інші припаси, а часом і бомблячи населені пункти.

Таке, скажемо прямо, нахабство пояснювалось двома причинами. Протилежний берег Ріо Коко був невисокий, густо порослий лісом і кущами, і обладнати там аеродром було дуже важко, довелося б викорчувати велику ділянку.

А з нашого боку, як навмисне, високий берег з природною галявиною чи не в півкілометра завдовжки, а далі знову сельва. Оця лисина на ріці і наштовхнула контрас на думку розташувати аеродром тут: по-перше, непомітно було, де літаки приземлялись, по-друге, за кілометр чи півтора від ріки з протилежного боку містилась найбільша база контрреволюціонерів, її очолював Беніто Браво, колишній капітан сомосівської національної гвардії.

Нашим завданням було знищити аеродром, техніку і по можливості живу силу ворога, а потім відійти. Для цього Маркон виробив спеціальний план, і я зі своєю десяткою був його складовою частиною.

Ми дістались машинами до Халапи, дорогу туди і всю територію довкола контролювала наші війська, а далі вирушили пішки вночі на схід горами.

Йшли маршем дві ночі, удень ховались у гущавині лісів, спали, виставляючи вартових, а поночі знову в дорогу. Справа для нас звична, кожен ходив у походи не раз, і якщо й було кілька новачків, то новачками вони були для нашого загону, бо вже відзначились у бойових операціях в інших підрозділах.

На третю добу годині о третій Маркон зупинив колону, тут ми мали підготуватися до наступу.

Продовження в журналі