Цей рядок із Сосюриного «Любіть Україну» згадав днями під час «круглого столу», присвяченого війні та закордонному українству. Але спочатку невеличкий відступ.

Влітку 1991 року чартерним рейсом Київ-Торонто (регулярних рейсів за цим маршрутом тоді, за «совітів», не було) я летів із групою молодих людей, яких канадські українці відібрали для стажування. Тим же рейсом летіли Іван Плющ і Павло Мовчан, щоб узяти участь в урочистостях із нагоди 100-річчя української діаспори в Канаді.

А 2019 року як спеціальний гість Книжкового ярмарку в Буенос-Айресі я мав нагоду виступити перед його учасниками в рамках Дня України, що традиційно проводиться під час ярмарку. Цьогоріч виповнюється вже 130 років, відколи перші українці дісталися аргентинської землі.

Відтоді таких хвиль еміграції було кілька. Та, найперша, була економічною – люди тікали від нестатків, їхали на чужину в пошуках кращого життя для себе і своїх дітей.

Потужною була повоєнна еміграція 1940–1950 років. Та еміграція була політичною – недавні вояки УПА, оунівці, інтелектуали, яким пощастило вирватися на Захід, а не потрапити до совітських таборів. У тій же Аргентині діяли українські видавництва, постав Український інформаційний і видавничий інститут.

Час, однак, вносить свої корективи. Сьогодні ні тих людей, ні тих інституцій немає. Під час того ж Дня України 2019 року українські пісні чудово виконував чоловічий квартет. Лише один учасник того квартету нащадок українців... З аргентинським журналістом українського походження з провінції Місьйонес, автором книги про українців Аргентини Хорхе Баландою я листуюся іспанською, йому так зручніше...

Російська агресія проти України вже в наші дні призвела до нової хвилі міграції. Але цього разу не до далеких Канади, США, Аргентини, Бразилії, Австралії, а переважно до країн Європи.

Згідно статистичних даних, станом на 17 квітня 2025 року, загальна кількість українських біженців у світі становила 6, 918 млн. За іншими даними, на січень 2025 року 44,8% біженців становили жінки, 31,8% – діти, 23,4% – чоловіки. Хто ці чоловіки і жінки, які виїхали без дітей? Біженці? Втікачі? Скільки з тих умовних (бо цифри змінюються) 6,918 млн. ототожнюють себе з Україною і мають намір повернутися? Що роблять для повернення сьогодні, коли передумова повернення одна – Перемога?

Недавно ховали одну давню знайому. Єдиного сина на прощанні не було. Він ще до 2022 року з колегами виїхав за кордон, тепер їхня фірма працює там. Не приїхав проститися з матір’ю, бо військовозобов’язаний. Скільки таких фірм? І ці люди матимуть на майбутніх виборах такий самий голос, що й фронтовики? Втім, це вже інша тема.

Ще навесні 2022 року один польський письменник повідомив, що знайшов можливість прихистити якихось колег з України. Тим часом Ліна Костенко нікуди з Києва не виїхала. А всі ж їхні писання не варті чотирьох її рядків...

Повернімося, однак, до «круглого столу». Він зібрав (переважно онлайн) представників українських громад із багатьох, притому дуже різних країн. Скажімо, Бразилії, Індії, ПАР. Говорили про навчання дітей за українськими підручниками, українські полиці, відзначення Дня Незалежності та вшанування Тараса Шевченка...

А мене цікавило інше. Зазначені країни входять до проросійського угруповання БРІКС. Як працюють українські громади із владою, опозицією, ЗМІ, громадянським суспільством цих країн, щоб віднадити їх від росії, показати згубність альянсів із нею, застерегти від участі їх громадян у війні проти України? А ще (і всі ці питання стосуються українських громад усіх країн) скільки коштів зібрано на ЗСУ, на гуманітарну допомогу Україні тощо. Але про це у бадьорих звітах не йшлося.

Порадував єдиний виступ офлайн представників української громади Естонії. Порадувало, що перед лицем російської агресії українські товариства цієї країни згуртувалися в єдину Асоціацію. А ще порадували проекти, якими поділилася піар-директор Асоціації українських організацій в Естонії Ірина Гордієнко, зокрема, її інформація про покази українських фільмів як дієвого механізму розповідей про війну та ще й перекладених і титрованих (з поваги до країни перебування) естонською мовою. Як приємно це відрізняється від позиції деяких внутрішньо переміщених мамунь, які, приїхавши зі своїми дітьми зі Сходу на Захід України, вимагали російської мови навчання, бо української дитина «нє панімаєт». Утім, траплялися такі мамуні не лише в статусі внутрішньо переміщених осіб, а й як біженці в країнах Європи.

В умовах війни біженці повинні допомагати своїй державі (звісно, якщо вважають її своєю). Напрямки допомоги я спробував окреслити. Україна ж своєю чергою повинна передусім налагодити інформаційне забезпечення громад для тієї роботи з владою, опозицією, ЗМІ, громадянським суспільством, про яку вже йшлося.

Це інформаційне забезпечення має включати відстеження та переклад в режимі 24/7 публікацій провідних ЗМІ та заяв політичних і громадських діячів різних країн, що стосуються України, росії та позиції даної країни, аналіз цих публікацій і заяв та, в разі необхідності, реакцію на них. Можливо, для заощадження ресурсів, до виконання цих завдань доцільно залучити Дипломатичну академію.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,
Надзвичайний і Повноважний Посланник України,
експерт Центру дослідження росії