«Добре слово і дрони-камікадзе важать більше, ніж саме добре слово», — так перефразовує відомий вислів публіцист Олег Романчук, озираючись на чотири роки великої війни та десятиліття змарнованих можливостей.

У своєму аналізі станом на лютий 2026-го він жорстко ставить питання про якість української еліти, пастки «тактичного мислення» та загрозу духовного етноциду. Поки фронт тримають ідеологічно вмотивовані воїни, тил і влада ризикують програти майбутнє через відсутність стратегії ідентичності. Чи зможе Україна стати «сталевим дикобразом» у світі, де міжнародне право поступилося місцем праву сили, — читайте у роздумах редактора «Універсуму».

Не досягли ми тих висот,
Що сяють іншим в морі слави…
Бо помиляється й народ,
Коли немає ще держави.

Володимир Сосюра. «Мазепа»

22 лютого 2022 року, акурат за два дні до початку широкомасштабної агресії московитів проти України, я підписав до друку чергове число «Універсуму». На його обкладинці була вміщена символічна світлина – зображення українського вояка з підготовленим до бою «Джевеліном», а на ним пророче гасло: «Добре слово і «Джевелін» важить набагато більше, ніж саме добре слово».

24 лютого 2024 року ця думка знайшла своє трагічне підтвердження – висловлених у різний час фахівцями застережень щодо реально існуючої воєнної загрози з боку північно-східного сусіда для української влади виявилось недостатньо.

Упродовж останніх трьох десятиліть як журналіст і публіцист я наївно сподівався своїми публікаціями привернути увагу владних структур до проблеми ймовірного російсько-українського мілітарного протистояння.

Так, 1992 року в «Сучасності» світ побачив мій есей «Українське військо: міф чи реальність» (вперше надрукований в газеті «Молода Галичина»). З початком АТО цей текст передрукував «Універсум».

На його сторінках ще до анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі з’являлися мої матеріали на військову тематику – «Війна, яку виграла росія» (2008), «Час Україні рятувати армію, щоб армія врятувала Україну» (2009), «Що потрібно українській державі: кадетський корпус чи юнацька школа?» (2012), «Як перемогти в інформаційній війні?» (2014), «Як перемогти Московію» (2014), «Бронежилет для українського вояка» (2015), «Українські спецслужби: чи є в Україні джентльмени? (2017), «Робота для справжніх джентльменів» (2018), «Ідеологічна диверсія?» (2019), «May Day» для України» (2020), «Троянські коні» в Україні» (2020), «Медаль «За город Вашингтон», або горе від розуму» (2021), «Як Україні отримати статус основного союзника США поза межами НАТО?» (2021), «Розвідка: хто полює за українськими джентльменами?» (2021), «Болівар не витримає двох?» (2022), «Як закрити небо від дронів-камікадзе» (2022), «Логіка і логістика воєнної доби» (2022), «П’ята колона в Україні» (2023), «Мотивація долучитися до сил оборони України» (2024), «Війна і державотворення» (2024), «Дью ділідженс» для українських спецслужб, або Що поставлено на мапу державності» (2024), «Чи можливі територіальні набутки коштом України» (2025), «Час на війну і час на мир» (2026)…

Звісна річ, що не лише редактор «Універсуму» приділяв увагу воєнній тематиці. Приміром, 7 лютого 2020 року напередодні Мюнхенської конференції з безпеки зі сторінок журналу до Президента звернулись дипломати, військові, науковці і письменники з пропозицією подати запит державному керівництву США щодо отримання Україною спеціального статусу основного союзника США.

2021 року в чаті «12th Annual US-Ukraine Security Dialogue» я поставив питання щодо перспектив отримання Україною статусу основного союзника США поза НАТО – Major Non-NATO Ally. На нього відразу ж зреагував Bill Taylor, відзначивши актуальність теми. Наголосив, що все залежить від американського уряду. Того ж року під час дискусії на Київському Безпековому форумі Bill Taylor заявив: «Ми можемо надати Україні статус основного, не натівського союзника. Нам для цього не потрібна згода інших країн. Україна мусить про це попросити і США можуть надати такий статус».

Ніхто не попросив. Тим часом отримання статусу основного союзника поставило б Україну на ступінь вище середньої класифікації країн, що не входять до НАТО, і додало б додаткового імпульсу оборонному, енергетичному та науковому потенціалові України.

Були й інші ініціативи… Але застережень і попереджень в оборону ЗСУ і на захист безпеки Української держави з боку громадськості виявилось замало.

Пригадуючи власний досвід журналіста і публіциста, зважуся самоцитування. Так, 18 вересня 2021 року у статті «Наша стратегія – це тактика» я писав: «Українці конче мають знайти відповідь на запитання: «Для чого живемо, навіщо нам держава?». Але. «Немає часу на стратегію... Наша стратегія – це тактика», – щиро визнав Володимир Зеленський під час робочого візиту до США.

Таке одкровення/наївність українського президента викликає печаль – підтвердження тому, що він, на жаль, не мислить стратегічними категоріями. Нагадаймо: стратегія – це визначення цілей, це чітке усвідомлення мети, для реалізації якої треба знаходити різноманітні ресурси, вміти з’ясовувати реальний стан речей, докладати неабияких зусиль – інтелектуальних, матеріальних.

З погляду військового (а Володимир Зеленський, як відомо, Верховний головнокомандувач ЗСУ) стратегія – це спосіб досягнення перемоги у війні за допомогою детально розробленого плану й систематичного застосування різноманітних заходів й засобів протидії з урахуванням постійної зміни ситуації на оперативному просторі. На жаль, український президент демонструє цілковиту відсутність стратегії у війні з Московією...

Українці конче мають знайти відповідь на запитання: «Для чого живемо, навіщо нам держава?» Мають усвідомити свою особливу місію, щоб не розчинитись у глобалізованому світі. Про модернізацію економіки треба думати, про ефективні інновації. Не можна по-дилетантськи презентувати інвестиційні проекти (так званий «план трансформації») на 277 мільярдів доларів без присутності представників американського й вітчизняного бізнесу, без попереднього обговорення (про нього українці мали б дізнатися першими) у Верховній Раді. У підсумку – ганебний провал маніловського (майже за Миколою Гоголем) «плану трансформації».

Головні ресурси доброго планування – інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні. Хтось мудро сказав, що «живуть ті нації, які мають програму на завтра». Тобто йдеться про реалістичний план дій, про стратегію бачення майбутнього та його неухильне опанування.

Добре планування полягає у стимулюванні до дії. Йдеться про розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна досягнути. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно.

Цілі мають збігатися з можливостями, інакше – втрата ресурсів на авантурні прожекти. Патріотично налаштована еліта має чітко сформулювати пріоритети для країни, виробити ефективний план дій для досягнення мети…

Однак, виступаючи у Стенфордському університеті 2 вересня, Зеленський чомусь безапеляційно заявив, що «у нас немає часу мріяти. У нас немає мрії – у нас є українська мета». А далі завирував потік президентської свідомості: «І це, звичайно ж, не тільки цифровизация. Ми повертаємо своїх людей. Для нас це дуже важливо: повернути Крим, повернути Донбас. Ми будемо сильною і успішною країною – лідером Європи. Чому я впевнений в цьому? Тому що можливо все. І я запрошую вас усіх в Україну – на власні очі переконатися в цьому».

Що це? Тактика і стратегія в одній упаковці?

Того ж дня, 2 вересня, президент Росії Володимир Путін на Східному економічному форумі у Владивостоці заявив, що нинішні відносини з Україною вважає ненормальними і неприродними. «Рано чи пізно ми в повноформатному масштабі відновимо наші відносини з Україною», – заявив глава Кремля.

Яким чином? Примусом до дружби? Депутат Російської Державної Думи від путінської партії «Єдина Росія» Константін Затулін на одному з російських телеканалів висловився з цього приводу відвертіше, нічтоже сумняшеся: «Україна кругом винна в тому, що вона зрадила ідею союзу з Росією і всі, хто живе в Україні, в різній мірі, звичайно, відповідальні за це. Держава Україна на сьогоднішній день є ворогом Російської Федепації. І ми повинні всі можливості використовувати для того, щоб така Україна припинила своє існування»…

Заява українського МЗС від 2 вересня цілком вмотивована, оскільки російський демарш вчинено напередодні широкомасштабних військових навчань «Захід-2021», які пройдуть з 10 по 16 вересня на дев’яти полігонах в Росії та п’яти полігонах у Білорусі. У навчаннях візьмуть участь близько 200 тисяч людей. Повернення підрозділів на місця постійної дислокації заплановано до середини жовтня. Можна припустити, що частину цих військ Московія перемістить на окуповані частини території Донецької та Луганської областей. Тож ймовірно, що після 30 вересня можливе різке загострення на лінії фронту.

Як бачимо, керівництву Української держави (її громадянам також) треба нарешті перейти від свідомості миру до свідомості війни. Історія вчить, що будь-які поступки та поблажки агресорові, демонстрація своєї слабкості й страху, замаскованого під миролюбство, – це лише заохочення, провокування ворога до подальшої агресії. Питання: як розпорядиться своїм розумінням стратегії й тактики верховний головнокомандувач ЗСУ?..»

Стаття «Хто є хто і що є що» датована 22 листопадом 2021 року: «21 листопада начальник ГУР МО України Кирило Буданов в інтерв’ю MilitaryTimes розповів, що Росія зосередила навколо кордонів нашої держави понад 92 000 військовослужбовців і готується до нападу наприкінці січня – на початку лютого 2022 року. Мовляв, така атака може включати авіаудари, артилерійські та бронетанкові атаки, за якими пройдуть повітряно-десантні атаки на сході, в Одесі та Маріуполі, а також вторгнення через сусідню Білорусь. А ще генерал сказав, що атака, яку готує Росія, буде руйнівнішою, ніж війна, яка почалася 2014 року…

1 листопада на офіційному сайті Міністерства оборони з’явилося повідомлення: «За даними Головного управління розвідки Міністерства оборони України, станом на 1 листопада 2021 року додаткове перекидання російських підрозділів, озброєння та військової техніки до державного кордону з Україною не зафіксовано. Найбільш вірогідно, що оприлюднені у ЗМІ та мережі Інтернет факти нарощування угруповань збройних сил Російської Федерації на українському напрямку є елементом спеціальних інформаційно-психологічних дій, та по суті є плановими заходами у рамках переміщення військ після завершення навчань».

12 листопада секретар Ради нацбезпеки та оборони Олексій Данілов у коментарі LIGA.net заявив, що скупчення російських військ на українському кордоні немає. І що «наміри РФ щодо дестабілізації ситуації» ніколи не були новиною. Мовляв, якщо концентрація і відбувається, то в інших місцях. На уточнююче питання, про які саме інші місця йдеться, Данілов не відповів, пославшись на зайнятість.

19 листопада Міністр оборони України Олексій Резніков під час візиту до Вашингтона в інтерв’ю «Голосу Америки» висловив переконаність, що великого наступу Росії і захоплення нових територій України не буде: «Не вірю в це».

Взагалі кажучи, міністрові оборони не личить керуватись метафізичним критерієм «вірю-не вірю». Адже і секретар РНБОУ Данилов, і офіс Президента неодноразово повторювали, що всі повідомлення розвідки США – обман і провокація.

День появи (21 листопада) інтерв’ю з начальником ГУР більш ніж симптоматичний. Бо 19 листопада у телешоу Савіка Шустера «Свобода Слова» попередник Буданова генерал-полковник Василь Бурба озвучив не зовсім приємні для Володимира Зеленського та Андрія Єрмака подробиці вже відомої цілому світові спецоперації. Дивовижним чином збіглись телевізійний «Вагнергейт» і текстовий «Bellingcat», День Гідності і Свободи…»

Стаття «Україна: в очікуванні сasus belli» 21 грудня 2021 року була надруковна за два місяці до початку повномасштабного вторгнення московії. Неозброєним оком вже було видно, що ситуація загострюється до краю.

Продовжую вдаватися до самоцитування фрагментів цього розлогого тексту: «Владімір Путін, очевидно, забув, як далекого 1994 року постійний представник США при ООН Мадлен Олбрайт поставила Москву на місце: «Національні інтереси Росії не повинні виходити за рамки її кордонів». Знехтувавши цією слушною порадою, МЗС Росії висунуло США по суті ультиматум у вигляді «проекту договору Росії зі США та угоди з НАТО про гарантії безпеки». Згідно цього документу Альянс має виключити подальше розширення НАТО, зокрема приєднання до нього України. А ще НАТО має відмовитись од будь-якої військової діяльності на території України, в Східній Європі, Закавказзі та в Центральній Азії.

Заступник глави МЗС Росії Сергій Рябков нічтоже сумняшеся заявив: «Будапештський меморандум стосується гарантій безпеки України як неядерної держави. З цього погляду всі гарантії забезпечені та дотримані. Але в Будапештському меморандумі немає жодного слова ні про держперевороти в Україні та подальші дії, ні про можливість робити висновок частиною населення, яка на той момент проживала в межах України, про те, чи варто продовжувати жити там, чи потрібно повернутися до складу Російської Федерації».

У будапештському меморандумі багато чого немає. Не передбачено, зокрема, що у майбутньому РФ надумає розміщати в Білорусі ядерну зброю. Наразі направду «гра в одні ворота». А які «гарантії безпеки» з боку Московії? Для початку діалогу на основі принципу взаємності Україна, США, країни НАТО могли б вимагати виходу РФ з трьох оборонних блоків – ШОС, ОДКБ, РФ з РБ (союзна держава), скорочення ЗС РФ, заборони дислокації російських військ поза межами РФ та зменшення/ліквідації арсеналів ядерної зброї, відведення ЗС РФ на 400 км од західного кордону тощо.

Захід коректно пояснив кремлівським шантажистам, що диктувати Вашингтону, Лондону, Парижу, Берліну ніхто не буде. У відповідь голова делегації РФ на переговорах у Відні з питань військової безпеки і контролю над озброєннями Костянтин Гаврилов, отримавши 20 грудня інструкції з Кремля, почав відкрито погрожувати «військово-технічною і військовою відповіддю».

Цілком неприйнятні для США, НАТО й України вимоги Кремля щодо так званих гарантій безпеки – довгий перелік односторонніх дипломатичних та військових поступок з боку Заходу, є чіткою ознакою того, що Путін гарячково намагається знайти привід для розв’язання війни – casus belli.

Таке враження, що московити геть втратили відчуття реальності й хворобливо шукають казус беллі для Європи, а передусім для України. Міністр оборони Росії Сергій Шойгу, ні сядь ні впадь, заявив, що 120 працівників американських приватних військових компаній привезли на схід України «резерви невстановленого хімічного компонента» для здійснення провокацій в містах Авдіївка і Красний Лиман. Американці начебто «обладнують вогневі об’єкти в житлових будинках і на соціально значущих об’єктах, здійснюють підготовку українських сил до проведення спеціальних операцій і активних бойових дій»…

Гарантій, що кремлівський ультиматум залишиться блефом, немає – 14 грудня російські соціологи з «Левада-центр» оприлюднили дані, що 77% росіян вважають ймовірною повномасштабну війну Росії з Україною і лише 15% вважають такий сценарій неможливим.

На конференції послів України «Дипломатія 30. Стратегія сильної держави» в Гуті на Івано-Франківщині Володимир Зеленський несподівано заявив, що Україна передала США, РФ, Німеччині та Франції пропозицію 10 кроків для виконання у Нормандському форматі: «Ми постійно готуємо та ініціюємо різні документи, різні кроки, щоб нам не закидали, що ми чогось не хочемо. Ми не просто говоримо. Ми кажемо, що готові виконувати».

Про що йдеться? Які документи? Які кроки? «Ми передали ці кроки (?!) і Президенту Байдену, і російській стороні, і Франції, і Німеччині… Ми готові виконувати…» Що саме виконувати?..

Джон Кеннеді полюбляв цитувати репліки двох німецьких політиків часів кайзера Вільгельма II (колишнього канцлера і його наступника) про причини Першої світової війни. «Як же це трапилось?» – дивувася ексканцлер. У відповідь його візаві скрушно зітхав: «Ах, якби ж то знати!»…

Як відомо, одним з головних пріоритетів нацистської зовнішньої політики було прагнення об’єднати всіх «фольксдойчів», що проживали у «бліжнєм зарубєж’є» (етнічних німців або тих, кого нацисти вважали німцями без уповноваження їх на це: австрійців, ельзасців та ін.) в одній державі («одна імперія, один народ, один вождь»). Проводилась така політика, зрозуміло, під гаслом «захисту наших від гноблення».

Ймовірно, що Росія намагатиметься застосувати проти України цей прийом як казус беллі – захист «гноблених співвітчизників». Так, під час щорічної пресконференції 23 грудня російський президент заявив, що РФ начебто змусили окупувати Кримський півострів: «Як ми могли відмовити Севастополю та Криму, людям, які там проживають, не взяти їх під свій захист, під крило? Неможливо. Нас поставили в ситуацію, коли ми не могли вчинити інакше. Або ми могли зовсім безвільно дивитися на те, що відбувалося, на південному сході?».

Кінець цитати.

Упродовж наступних двох місяців після публікації цієї статті Київ неодноразово попереджали про загрозу російської інвазії. На жаль, належних висновків українська влада не зробила.

24 лютого 2024 року близько 03:40–04:00 Україна прокинулась в іншій реальності, в іншому цивілізаційному вимірі. 28 лютого в «Універсуму» довелось ініціювати Звернення до української діаспори в Російській Федерації – «Не мовчіть, коли московія розпинає Україну!..

Чому стала можливою новітня трагедія українського народу в XXI столітті? Чому так вийшло?

2007 року промовисті рядки з вірша Л. Верьовки – «А над Гуляй-Полем цвітяться вишні… Нестор Іванович, Нестор Іванович: чому так вийшло?»… – я перефразував на «помаранчевий» лад: «А над Хоружівкою цвітяться вишні… Віктор Андрійович, Віктор Андрійович: чому так вийшло?» Тоді це питання залишилося без відповіді. Нині його логічніше поставити навіть не президентові, а українському народові...

Зараз Україна перебуває в критичній ситуації, коли через московську агресію не лише доля суверенної держави, але й саме середовище її існування опинилися під загрозою. Довго тривати такий стан невизначеності не може. Державу лихоманить. Перед нею невеликий вибір: або перемогти ворога і стати якісно новою соціально-політичною системою, або ж піти в небуття. Образно кажучи, мойра Атропос вже приготувала ножиці, щоб перерізати нитку української незалежності, нитку життя української нації.

Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: «Де я?» При важкій формі шоку вона втрачає не тільки уявлення про час і простір, але й про власну особистість і, повертаючись до притомності, задає питання: «Хто я?».

Прийшовши до тями після президентських виборів, на п’ятому році широкомасштабної російсько-української війни українці почали дедалі частіше запитувати себе: «Хто ми? Хто ми насправді?».

Українці – це народ, зведений історією на територію, що простягнулася від Карпатських гір до Слобожанського «фронтиру», від дрімучого Полісся до Чорного моря. Це народ, якого природа наділила незліченними скарбами. Воістину могли бути найбагатшими і найщасливішими на планеті. Бо, здавалось, не обділені ні розумом, ні талантами. Але на власній землі чомусь не такі успішні, ніж на Заході, в іншій політико-економічній системі.

«Чому українці не керують Україною вже багато років?» – дивується в лютому 2026 року Валерій Чалий, дипломат, надзвичайний і повноважний посол України у США (2015–2019 рр.) в програмі «Хід Тузова» на телеканалі «Апостроф».

Що заважає українцям скористатись досвідом Ізраїлю, в Конституції якого зафіксовано, що Ізраїль – «національна держава єврейського народу»? У лютому 2019 року Віталій Портников, етнічний єврей, висловив думку, що «керувати Україною, бути Президентом України сьогодні може лише етнічний українець».

Видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії, етнічний єврей Бенджамін Дізраелі, наголошував, що «національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Національна належність – єдина істина». У ток-шоу після прем’єри фільму «ДНК-портрет нації» (листопад 2012 року) взяв участь Давід Мільман, помічник головного рабина України. Він акцентував, що «є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати. Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами».

З таким чітким самовизначенням в українців проблема. Навіть війна не вплинула на самоідентифікацію багатьох українців, які все ще не усвідомили, що національна ідея – це не економічний прагматизм, не бажання конче жити заможніше, а непростий шлях до самоствердження української державної (а отже й власної) суб’єктності на світовій арені, вироблення чіткої ідентичності з-поміж інших націй та народностей. Націоналізм – це своєрідна імунна система, яка різко підвищує опірність будь-якої нації в її боротьбі проти поневолювачів. Націоналізм є ефективним засобом захисту нації від етноциду, тобто від духовного нищення. Нині для українців найбільшою загрозою є етноцид, який фізично зберігає націю, але нищить її духовно. Однак уповні громадянський націоналізм досі не спромігся сказати своє вагоме слово. Можливо, проблема криється у відсутності раціонального, критичного мислення. Характерним прикладом такого припущення є контроверсійні, алогічні думки Святослава Вакарчука, відомого співака й експолітика, двічі народного депутата, який 2014 року в своєму відеозверненні російською мовою закликав співвітчизників забути про мову, героїв й історію, дозволити кожній області самій визначатися, як їй жити: «Влада повинна по-справжньому навчитися слухати думку кожної людини в цій країні. На Заході він, на Сході, у Криму чи в Києві – це не важливо. Кожна людина і її думка мають бути почуті. Що зараз я пропоную зробити. Повернутися у мирний час. Політикам і політтехнологам припинити натравлювати людей одне на одного через вигадані приводи. Забути, винести за дужки поняття «мова», «герої», «історія». Це не ті речі, з якими ми маємо йти далі. Нехай у Донецьку люди самі ухвалюють рішення щодо культурних пам’ятників, назв вулиць, вшанування героїв, як вони вважають за потрібне. <…> У мешканців України можуть бути друзі у різних країнах. І у мене вони є в Росії. Ми повинні дружити, у нас не має бути ворогів. Але коли ми говоримо про країну, утопія говорити, що є у країни друзі чи вороги. У країни не повинно бути ні друзів, ні ворогів. У країни повинні бути тільки інтереси».

Таке враження, що відомий музикант, композитор, громадський діяч, заслужений артист України, фронтмен культового українського рок-гурту «Океан Ельзи» геть позбавлений прагматичного просторово-часового відчуття реальності. Навіть попри те, що є дипломованим кандидатом фізико-математичних наук, не спромігся усвідомити жорстокої антиукраїнської Realpolitik кремля, виразно сконцентрованої в традиційній маячні міністра закордонних справ московії Сергія Лаврова: «Народ Донбасу, Новоросії висловив свою волю на референдумах. І ми доведемо до кінця процес повернення цих споконвічно-російських земель у рідну гавань у повній відповідності до сподівань цих людей. Мовні, культурні, релігійні права тих, хто залишиться під владою Києва, мають бути відновлені поряд з викоріненням іншої першопричини конфлікту військових загроз національній безпеці Росії, що виходять з території України».

Ще одним яскравим прикладом браку раціонального, логічного мислення у «73 відсотків» громадян України є некритичне сприйняття алогічного твердження Володимира Зеленського, щиро переконаного, що президентом його обрали 73 відсотки українців – «мене обрали 73% мого населення». Подумаймо. Зеленський і справді переміг у другому турі президентських виборів 21 квітня 2019 року – за нього проголосували 13 541 528 виборців. Однак це менше половини кількості громадян, які мають право голосу. Бо чисельність виборців, внесених до списків виборців на виборчих дільницях, на яких голосування було організовано та проведено – 30 105 004 особи.

Пояснення такому некритичному сприйнятті реальності доволі тривіальне. Провідний німецький нейрофізіолог і когнітивіст Герхард Рот, внаслідок кількох десятиліть досліджень, виявив безперспективність раціональної аргументації. Лише 15% людей здатні реагувати на раціональні аргументи, тобто самостійно мислити.

У Російській імперії логіку, приміром, почали викладати в гімназіях і вишах лише 1866 року. Єдина четвірка в атестаті у Владіміра Ульянова була саме з логіки. Що, очевидно, згодом далося взнаки у діях і вчинках «вождя» й трагічно позначилося на долях мільйонів людей. Тоненький прошарок еліти, здатної логічно мислити, був майже вщент винищений після большевицького заколоту 1917 року. До влади прийшла чернь, не обтяжена законами логіки й здорового глузду. Марксистський філософ А. Вечер-Щербович навіть доводив, що «здоровий глузд» – це буржуазне поняття з усіма випливаючими наслідками. Інакше кажучи, невігластво в СССР по суті було конституційоване.

Чи переживе невігластво Україна? Згадались випускники «Трускавецького університету» 2019 року. Згадалась моя стаття «Час дурнів, глупаків і героїв», оприлюднена у 2017 і 2023 році. Згадались «Закони дурості людської» Карло Чіполла: «Дурень – найнебезпечніший тип людини. Дурень небезпечніший за злодія… По суті, дурні небезпечні й шкідливі тому, що розумним людям важко уявити і збагнути ірраціональну поведінку... Що більше влади в суспільстві має дурень, то більшої шкоди здатен завдати… У рамках демократичної системи загальні вибори – це найефективніший інструмент підтримки дурнів серед керівництва. Треба пам’ятати, що згідно з Другим законом дурості, частку електорату неминуче становлять дурні, і вибори дають їм колективну нагоду нашкодити іншим, не здобувши від цього жодної вигоди для себе…». Згадались «Монархи» Василя Симоненка: «Бо щире, високе небо / Не підмалюєш квачем, / Бо величі справжній не треба / Спиратись на плечі нікчем…»

Ще до широкомасштабної агресії, ще до появи на політичній арені «короля Нью Йорка» – другана кремлівськго «недопалка», в одній із статей я висловив припущення, що теорія соціал-дарвінізму була табуйована передчасно. Про спорідненість законів біології і законів суспільства ще в 17 столітті говорив Томас Гоббс. Англійський соціолог і публіцист Уолтер Беджгот прагнув накласти ідеї Дарвіна на соціальну теорію. Основними соціальними законами вважав прагнення одних націй панувати над іншими (за Дарвіном, міжвидова боротьба) і прагнення одних соціальних груп до панування над іншими всередині націй (внутрівидова боротьба).

Спостерігаючи за останніми подіями у світі, аналізуючи аморальні дії та вчинки політиків з різних куточків планети, мимоволі приходиш до висновку, що сьогодні постулати соціал-дарвінізму не такі вже й далекі од реальності, що «Досвід про закон народонаселенння» Томаса Мальтуса, який обґрунтував тезу про «боротьбу за існування» і «виживання найсильнішого», нині звучить доволі актуально.

Не дивно, що вже наша сучасниця Ірина Фаріон прийшла до жорсткого висновку: «У світі не існує жодного міжнародного права. Перестаньте бавитись в ці смішні печі. В світі існує лише меркантильний інтерес. В світі сильніші пожирають слабших».

У першій чверті XXI століття накопичилось чимало підтверджень висновку древніх, які стверджували, що «людина людині вовк». Так, у лютому 2026 року представники США в Організації Об’єднаних Націй, нічтоже сумняшеся, намагалися вилучити формулювання про територіальну цілісність України з відповідної резолюції ООН, ухваленій до 4-річчя повномасштабного вторгнення РФ. І це всупереч закону «Протидія супротивникам Америки через санкції», який Дональд Трамп своїм підписом увів в дію 2 серпня 2017 року. Цей закон суттєво посилює та розширює санкції проти РФ, а також підтримує суверенітет і територіальну цілісність України. Закон визначає, що політикою Сполучених Штатів є: підтримка Уряду України у відновленні суверенітету та територіальної цілісності; засудження та протидія всім дестабілізуючим зусиллям уряду РФ в Україні; невизнання незаконної анексії Криму урядом РФ чи відторгнення будь-якої частини території України з використанням військової сили. Цей федеральний закон має статус публічного права (PUBLIC LAW 115–44 – AUG. 2, 2017). COUNTERING AMERICA’S ADVERSARIES THROUGH SANCTIONS ACT), що означає його обов’язковість для виконання всіма гілками влади США і забороняє в міжнародних перемовинах використовувати/застосовувати практику «договорняків».

У жовтні 1842 року світ побачили «Американські записки» (American Notes) Чарльза Діккенса. У них знаменитий письменник поділився своїми враженнями після відвідин Капітолію: «Чи бачив я тут розум і шляхетність почуттів – справжнє, чесне, патріотичне серце Америки? Де-не-де червоніли краплі його живої крові, але вони тонули в загальному потоці авантюризму людей, що прийшли сюди в погоні за прибутком та наживою. Така ставка, на яку ставлять ці люди, які прагнуть перетворити органи влади на арену запеклої та грубої політичної боротьби, настільки згубна для гідності всякої людини, що поважає себе, що натури чутливі та делікатні тримаються від неї подалі, а їм та їм подібним надано повну свободу без перешкод битися за свої корисливі інтереси».

Сьогодні знаменитий класик міг би прокоментувати дії американського президента: «Якого дідька, Трампе!» («What the Dickens, Trump!». І це аж ніяк не «англійський гумор», яким досконало володів Чарльз Діккенс (Dickens у перекладі означає «дідько»), – письменник з таким чудернацьким прізвищем мав право застерегти нащадків: «Немає ніякої надії на скільки-небудь значне підвищення морального рівня американського народу. З кожним роком країна йтиме назад, з кожним роком рівень суспільної думки знижуватиметься; з кожним роком конгрес та сенат дедалі менше щось означатимуть в очах усіх порядних людей; і нащадок, що вироджується, своїм поганим життям все більше ганьбитиме пам’ять Великих Батьків Революції».

Нині переконуємось, що Чарльз Діккенс, на жаль, мав рацію. Мав рацію і Карло Чіполла: «Від одних дурнів шкоди небагато, натомість від інших страждає не одна-дві людини, а цілі суспільства й континенти». Ті ж Венесуела, Іран…

Мюнхен-2026 крапки на «і» розставив: Україні треба зважати на нову реальність. Та чи зважає на це українська влада? З початком широкомасштабної російсько-української війни стало добре видно, що Українська держава конче потребує люстрації, реформ, мілітаризації, потребує розвитку ефективної системи захисту від інформаційної агресії ворога, потребує фахівців із стратегічного управління.

Але є проблема. На неї в добу Визвольних змагань вказував В’ячеслав Липинський: «Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки в сфері культурній, у сфері ж політичній воно є руїнницьке». Нинішня російсько-українська війна мало не щодня підтверджує жорсткий висновок видатного політика-державника.

Десять років тому на згадану проблему звернув увагу Богдан Гаврилишин, один із найвідоміших у світі економістів та аналітиків: «У владі повинні бути люди, в яких є три речі. Патріотизм, компетентність, порядність. Я називаю це «Принципом ПКП».Трагедія України в тому, що усі роки незалежності на найвищих постах держави не було таких людей. І зараз нема. Є одиниці. І в Кабінеті міністрів, і в парламенті, і в президентській адміністрації. Але вони, ці одиниці, нічого не вирішують, насправді… У нас немає справжньої політичної еліти; є окремі політики, котрі можуть претендувати на місце в ній, є чимало тих, кого не можна й підпускати до відповідальної діяльності, є й ті, кому треба ще вчитися і вчитися, щоб із них були люди».

Ситуація в державні драстична. Існує загроза зникнення українців як нації і через демографічну катастрофу. За оцінками демографів, уже майже 10 мільйонів наших співвітчизників опинились за кордоном. Більшість біженців повертатися на батьківщину не збираються. Народжуваність в Україні стрімко падає. Причиною є не лише війна, а й відсутність усталених законів, правил і перспектив. Якщо Україна програє (читай: капітулює), то жодного сенсу повертатися в Україну вже точно не буде. Тому якщо не сприймемо нові виклики серйозно, то можемо втратити Українську державу. Вчергове. Назавжди?

«Біда, що ми традиційно, від часів Хмельницького не маємо стратегії розбудови незалежної України й ідеологічного забезпечення незалежності. Із тьми-тьмущої стратегій нам потрібна одна – але переможна. Нам бракує стратегії-основи. Як на мене, то це мала б бути стратегія ідентичності, навернення українців до своїх джерел і цінностей», – вважає Леонід Капелюшний, відомий український публіцист.

І він має рацію. Бо направду метафізично звучать думки: «У мене немає часу думати стратегічно. Я часто думаю тактично в інтересах України».

Утім аж ніяк не тактичним прийомом і тим паче не виявом стратегічного мислення є емоційна реакція глави держави на дії Угорщини, яка блокує фінансову допомогу Україні через алогічні вимоги щодо скандального нафтопроводу: «Надіємось, що одна особа в Євросоюзі не буде блокувати 90 млрд, або перший транш з 90 млрд, і в українських воїнів буде зброя. Інакше дамо адресу цієї особи нашим Збройним силам, нашим хлопцям. Нехай вони дзвонять і з ним спілкуються своєю мовою».

Можна припустити, що така некоректна, далека від мови дипломатії заява стала своєрідним політичним детонатором, який ініціював держтерористичне захоплення в заручники сімох громадян України, працівників «Ощадбанку», і 40 мільйонів доларів США – власності Української держави.

Стратегічного мислення треба вчитись од уже цитованого Богдана Гаврилишина: «Україна потребує тотальних змін і трансформацій. Саме трансформацій, а не революції, бо ті, хто вміють робити революції, не мають знань і навичок для управління повсякденним життям держави. Влада змінити Україну не може і не хоче. Опозиція на це теж не спроможна – їй бракує сталої ідеології і програми економічних перетворень. Лише молодь в змозі змінити Україну на краще…» .

Наприкінці 2021 року і на початку 2022-го небагато громадян України мали передчуття неминучої війни; з тих чи інших міркувань не хотіли бачити очевидної загрози політики. Попри таку світоглядну невизначеність, на першому етапі повномасштабного вторгнення українці показали світові взірцеву самоорганізованість, взаємодопомогу та єднання. І рядки з поезії Володимира Базилевського – «Податися б окраденим на Січ, / та Січ давно припала нафталіном. / Мов човен в море, запливає в ніч / спустошена, як вулик, Україна» – не були актуальними.

У 2022 році більшість мужніх захисників Української держави були переконані, що війна довго не триватиме. Додавали наснаги, енергії і віри в неминучу перемогу «Байрактари» і навіть харизматичний Пес Патрон. Сподівання на поразку ворога зміцнювали дотепні рядки, покладенні на музику Степана Гіги, – «Україна вернула кордон! Красна площа тепер полігон, за Уралом панує Китай, а Курили японський то край…» – з пісні «Цей сон!» у виконанні Лесі Нікітюк…

Утім за останні чотири роки українці в своїх мріях і сподіваннях щодо швидкого настання миру стали реалістичнішими, додалися втома й розчарування – мало хто тепер наважиться стверджувати, що бачить горизонт завершення жорстокої війни. Частина громадян почала хибно вважати, що воювати за них має хтось інший. Ненависть до московитів, яка конче потрібна для перемоги, вже не стала для українців тотальною необхідністю. І це попри те, що ворог не приховує своїх підступних намірів в екзистенційному протистоянні.

«В Україні за розмови про «мир» чи «договір» з агресором до його капітуляції час запровадити кримінальну відповідальність, – радить політолог Василь Лаптійчук. – Доки є Росія, вони нам жити не дадуть. Маємо тест на виживання: або самоорганізуємося й перетворимося на отруйний сталево-ядерний дикобраз, або одні українці розвіються світом, а інші розчиняться серед росіян. Іншого нам ніхто не дозволить».

Сьогодні «Джевеліни» заступили українські безпілотники, дрони-камікадзе, в бойовому лексиконі яких немає добрих слів для ворога-московита. Але остаточну Перемогу на полі брані здобудуть не «Лелеки», «Фурії», «Валькірії», «Бобри» чи «Рубаки», не штучний інтелект, а ідеологічно вмотивовані, належним чином підготовлені військові, за яких вболіває і турбується патріотична влада, запекло боронячи Українську державу за допомогою іншої зброї на інших фронтах – дипломатичних, економічних, інформаційних.

Олег К. РОМАНЧУК