У січні 2004 р. Гейр Лундестад, директор Норвезького Нобелівського Інституту, повідомив, що американський президент Джордж В. Буш і британський прем’єр-міністр Тоні Блер були номіновані на Нобелівську премію миру. Спочатку ми подумали: це, мабуть, якийсь жарт. Нормальне запитання, яке виникає при цьому, – а за що? За війну в Іраку, яку обидва політики розпочали шляхом підроблених доказів?

В усьому світі люди були проти цієї війни. Вона була першою війною в історії людства, якій ще до її початку передували демонстрації протесту, в яких брали участь мільйони людей. 15 лютого 2003 р. по всьому світу мітинги провели близько 9 мільйонів людей – це була найбільша мирна демонстрація в історії. Особливо сильними були протести в США. Міжнародні інспектори не знайшли в Іраку жодної зброї масового знищення. ООН не надала жодного виправдання воєнних дій в Іраку. Переважна більшість світової спільноти виступала проти цієї війни, і майже всі уряди Європи відмовилися від інтервенції. Цій війні бракувало етичного, юридичного чи міжнародно-правового обґрунтування. Однак всі ці протести так і не допомогли. 20 березня 2003 р. почалося вторгнення в Ірак.

До часу висунення Буша і Блера на здобуття Нобелівської премії минуло 10 місяців. Ірак вже лежав у руїнах.

Від початку війни через насильство загинуло щонайменше 100.000 іракських цивільних ².

За даними британської неурядової організації Opinion Research Business, з березня 2003 року по серпень 2007-го пішли з життя від 946000 до 1120000 іракців.

До сьогодні в Іраку загалом загинули 4792 солдати коаліції, 4474 з яких – американці. Окрім того, понад 8000 американців були поранені (враховували лише важко поранених в бою, які потребували повітряної евакуації). Загальна кількість поранених солдатів США становить 32159 ³.

І за ці дії Буша і Блера номінували на здобуття Нобелівської премії? Що ж спільного це має із заповітом Альфреда Нобеля?

Із цього заповіту дозволю собі процитувати, кому належить присуджувати Нобелівську премію миру: «…одна частина тому, хто найбільше чи найкраще сприяв братерству народів і скасуванню чи скороченню постійних армій та підтриманню і проведенню мирних конгресів» ⁴.

Нобелівські премії миру цілком заслужено були присуджені таким особистостям, як Мати Тереза чи організаціям на кшталт «Лікарі без кордонів».

Присудження ж Нобелівської премії миру президентові Обамі у 2009 р. примушує багато над чим задуматися. Номінування цієї людини до останнього замовчувалося, а саме присудження було несподіваним для всіх. Власне, нагородження можна було б розглядати як певний аванс чи сигнал – президент повинен припинити війну.

Однак війна триває досі.

Ці події змусили мене подивитися на історію з професором Горникевичем з іншого боку.

269 відомих науковців із авторитетних університетів Бразилії, Китаю, Німеччини, Англії, Фінляндії, Франції, Великобританії, Гуама, Гаваїв, Індії, Ірландії, Італії, Японії, Канади, Нової Зеландії, Нідерландів, Австрії, Саудівської Аравії, Іспанії, Тайваню, Туреччини, України, Угорщини, США – тобто, з усього світу – не можуть помилятися одночасно, подумали ми. Ми не експер­ти з питань захворювання Паркінсона і не можемо судити, чиє дослідження в цій галузі є важливішим. Однак ці люди не журналісти чи якісь дилетнати в медицині. Вони спеціалісти в цій галузі. У своїх дослідженнях вони використовують відкриття Горникевича і дуже добре знають, що він таки заслужив бути удостоєним Нобелівської премії.

Ми попросили видавництво, в якому виходить журнал «Паркінсонізм і споріднені захворювання» («Parkinsonism and related Disorders») дозволити нам опублікувати цей лист, написаний 269 науковцями. 23 серпня 2011 р. ми таки отримали дозвіл, за що справді вельми вдячні видавництву. Цей лист справді допоможе читачам зрозуміти й оцінити важливість дослідницької роботи професора Горникевича.

Люди, які підписали лист, «…бачать і розуміють важливість відкриттів Горникевича». Вони пишуть: «…саме праця Горникевича допомогла встановити життєво важливий зв’язок між основним відкриттям допаміну та механізмом захворювання головного мозку в людей та лікуванням». Не менш важливим є і той факт, що його спостереження 1961 року лягли в основу лікування леводопою при хворобі Паркінсона, не кажучи вже про те, що ця робота дала поштовх науковим дослідженням багатьох інших неврологічних і психіатричних розладів.

З відкритого листа 269 науковців однозначно випливає, що Олег Горникевич зробив вирішальний внесок у розкодування механізмів виникнення і заклав основи сучасного лікування цього поширеного неврологічного захворювання – недуги Паркінсона, чому він з 1973 по 2000 рік і був різними науковцями висунутий біля десяти разів на здобуття Нобелівської премії.

На прикладі кількох цих випадків стає очевидним, що в сучасному світі суспільні тенденції проклали собі небезпечний шлях, який врешті слід обірвати.

Ми довго думали, чому Олег Горникевич, людина, яка цілком цього заслуговувала, так і не здобув Нобелівської премії. Однак якоїсь задовільної відповіді так і не знайшли. Ми живемо в час, коли всі люди мають однакові права, незалежно від кольору шкіри, релігії чи статі. Нобелівський комітет має пояснити, чому премія не була присуджена цьому фармакологові з Відня.

Ми зіткнулися з кількома випадками, коли присудження Нобелівської премії цілком очевидно суперечило заповіту і самому задуму Альфреда Нобеля. У кількох з них нею були нагороджені люди, які її не заслужили. А в інших премії з якихось незрозумілих причин не були удостоєні науковці, котрі, власне, як і зазначав Нобель, «здійснили найважливіше відкриття в галузі фізіології чи медицини».

Нові субстанції винаходять постійно. Однак важливість застосування таких речовин у лікуванні людей стає очевидною лише тоді, коли відкриття має якийсь стосунок до практичної медицини. Таким чином усвідомлюється значення і сенс дослідницької роботи взагалі. Так було, наприклад, і з винайденням пеніциліну.

У 1928 році Александр Флемінґ (Alexander Fleming) випадково виявив цю речовину. Однак тільки після того, як Говард В. Флорі та Ернст Боріс Чейн (Ernst Boris Chain) заклали основи промислового виробництва пеніциліну, стала зрозумілою вся масштабність цього винаходу – розпочалася ера антибіотиків, завдяки яким врятовано життя мільйонів людей. Проте лише у 1945 році – через 17 років після винаходу Флемінґа. Цілком справедливо, що Нобелівська премія була присуджена цим трьом науковцям. Мабуть, без праці Флорі та Чейна це відкриття могло залишитися для людства марним і непотрібним.

Однак у будь-якому разі доцільним було б дослідити і визначити, де і коли взяли початок нездорові тенденції, скільком людям незаслужено вручено нагороду і, відповідно, хто її заслужив, але так і не дістав. Можливо, дійсно існує група людей – так звані лобісти, які другорядні відкриття представляють суспільству як першорядні і відзначають певних науковців премією Нобеля незаслужено, а першорядні дослідження зникають зі сторінок історії, і видатним вченим нагороди так і не дістаються. Така тенденція є деструктивною і має бути припинена, оскільки вона не стимулює суспільства, а шкодить його розвитку.

Незрозуміло, чому з усіх дослідників паркінсонізму Нобелівська премія була присуджена саме Арвіду Карлсону, який не до кінця розумів важливості дослідження допаміну і ще навіть 1965 року писав «... неможливо зробити жодних висновків про відносну важливість допаміну та норадреналіну для центральних ефектів резерпіну [включно з паркінсонізмом]» ⁵.

Допамін (3-гідрокситирамін) був вперше синтезований 1910 року Джорджем Барґером (George Barger) та Джеймсом Юенсом (James Ewens) в лабораторії фірми Велкам у Лондоні (Wellcome laboratories at Herne Hill, London). Того ж року і теж у Лондоні Генрі Дейл (пізніше Sir Henry Dale) досліджував біологічну активність допаміну і визначив її як слабку симпатоміметичну дію, дещо подібну на адреналін. Багато років потому, у 1952 саме Генрі Дейл запропонував назву «допамін» для речовини з повною хімічною назвою 3,4-дигідрокси-фенілетиламін.

Леводопа, або L-допа – це природний L-ізомер амінокислоти дигідроксифенілаланіну. Вперше леводопа була ізольована з квасолі італійським ученим Торквато Торкваті (Torquato Torquati) у 1910-1911 ^роках6. У 1913 році Маркус Ґуґґенгайм (Markus Guggenheim) встановив хімічну структуру цієї речовини ⁷. Поворотним пунктом у вивченні леводопи стало відкриття 1938 Петером Гольцом (Peter Holtz) ферменту L-допа-декарбоксилази ⁸, який перетворює біологічно неактивну леводопу на біологічно активний катехоламін допамін. Це відкриття також визначило першу, досить скромну біохімічну роль леводопи та допаміну в організмі як проміжних речовин у біосинтезі катехоламінів норадреналіну та адреналіну, на той час набагато відоміших і біологічно високоактивних. Проте загалом як леводопа, так і допамін тривалий час відігравали зовсім незначну роль у біологічних дослідженнях.

У наступні 30 років після синтезу допаміну нічого надзвичайного в його історії не сталося. Проте 1938 року німецький фармаколог Петер Гольц відкрив фермент допа-декарбоксилазу і показав, що в тканинних гомогенатах ссавців (особливо ниркових) цей фермент виробляє допамін з леводопи.

Базуючись на цьому відкритті, у 1939 Герман Бляшко (Hermann Blaschko) в Кембріджі постулював ланцюг біосинтезу катехоламінів, який не втратив своєї чинності до сьогодні. Допаміну відводилася скромна роль проміжного продукту в синтезі адреналіну та норадреналіну. На початку 50-х років з’явилися повідомлення про те, що допамін у невеликих кількостях знаходять у багатьох тканинах: наднирниках, серці, нервах та ін. Самі по собі ці знахідки не додали нічого нового, однак вони наштовхнули Бляшко на важливу ідею, яку він висловив восени 1956 року в своїй лекції перед членами Швейцарського Товариства фізіології, біохімії та фармакології: допамін може мати власну фізіологічну роль в організмі.

Тоді ж Олег Горникевич опинився в Оксфорді, в лабораторії Бляшко на кафедрі фармакології. Бляшко запропонував Горникевичу вивчити, чи має допамін власну роль в організмі. Горникевич провів досліди на морських свинках і показав, що як допамін, так і леводопа знижували артеріальний тиск у цих тварин, тобто мали дію, протилежну до дії норадреналіну. Так вперше була підтверджена ідея про те, що допамін має власну фізіологічну роль.

Коротке повідомлення британської дослідниці Кетлін Монтаґью ⁹, яке з’явилося 3 серпня 1957 року в журналі Natu­re, привернуло увагу Горникевича – вона знайшла в мозку новий катехоламін і стверджувала, що це був допамін.

Десь за місяць Гольц вперше повідомив про центральну збудливу дію леводопи в гризунів і припустив, що допамін може бути активним метаболітом леводопи в мозку ¹⁰.

За півроку, в лютому 1958 Арвід Карлсон (Arvid Carlson) повідомив про те, що, використавши нову, точнішу методику, він підтвердив наявність допаміну в мозку кроликів. Резерпін зменшував вміст допаміну подібно до того, як він це робив і стосовно норадреналіну та серотоніну, а леводопа підвищувала знижений вміст допаміну і, меншою мірою, норадреналіну.

Однак тогочасна неврологічна спіль­нота розглядала ці відкриття виключно в контексті гарячих суперечок про те, чи заспокійлива дія резерпіну пояснюється його впливом на норадреналін чи на серотонін. Навіть Карлсон писав тоді: «Допамін ... у високих концентраціях [знайдений у мозку після введення L-допи] може діяти як норадреналін» ¹¹.

У зовсім іншому напрямку провадив свої дослідження Горникевич. Йому було зрозуміло, що вирішальним кроком повинен бути перехід від досліджень на тваринах до пацієнтів з розладами базальних вузлів, зокрема, хворобою Паркінсона. Разом зі своїм співробітником Гербертом Ерінґером (Herbert Ehringer) Горникевич починає збирати мозкову тканину померлих пацієнтів. Слід зазначити, що на той час така тканина вважалися абсолютно непридатною для біохімічних досліджень таких нестабільних речовин, як катехоламіни. Багато старших колег радили йому «не розтринькувати свій час на такий брудний матеріал». Другою проблемою була відсутність чутливого спектрофлюориметра в лабораторії, тому Горникевичу довелося для своїх досліджень пристосувати інші методики.

Після проведення дослідів на кіль­кох контрольних зразках, нарешті в квітні 1959 року було проведене перше дослідження мозку пацієнта з хворобою Паркінсона. Результат був помітний неозброєним оком: у дослідженому зразку не було допаміну!

Наступним кроком стала ідея відновлення втрачених запасів допаміну в пацієнтів з хворобою Паркінсона. Очевидним кандидатом на цю роль стала леводопа – природний попередник допаміну. Після тривалих і наполегливих переконувань відомий віденьский невропатолог Вальтер Біркмаєр (Walther Birk­mayer) згодився долучитися до цієї роботи. У липні 1961 пацієнтам вперше була внутрівенно введена леводопа. Ефект був вражаючим: «Прикуті до ліжка пацієнти, які не могли сісти; пацієнти, які не могли встати, коли сиділи; і пацієнти, які не могли почати ходити, коли стояли, легко виконували ці дії після введення L-допи. Вони стали нормально ходити і навіть могли бігати і стрибати» ¹².

Отже саме Олег Горникевич довів вирішальний зв’язок допаміну із хворобою Паркінсона в людей. І саме він заклав основи сучасного лікування цієї недуги, що мало безпосередній вплив на життя мільйонів пацієнтів. Величезне значення цього відкриття визнано давно, і Горникевича неодноразово номінували на Нобелівську премію (вперше це відбулося на початку 70-х років). З того часу тисячі публікацій і щоденна медична практика доводили виняткову цінність винаходів Горникевича. На величезному значенні праць цього вченого наголошують і 269 дослідників у галузі неврології з усього світу у своєму відкритому листі, адресованому Нобелівському комітетові. Горникевича номінували на здобуття премії разом із Карлсоном і в 2000 році. Карлсон премію дістав. То чому ж її не присудили і Горникевичу? Це питання до сьогодні залишається без відповіді. Ми старалися вияснити його, обговорювали це з багатьма людьми і чули дивне пояснення: коли б професор Горникевич провів свої дослідження в США чи в Ізраїлі, то тоді б він обов’язково здобув Нобелівську премію. В Ізраїлі у 1979 році Горникевича нагородили найвищою медичною науковою відзнакою – премією Фонду Вольфа.

Ми живемо у час, коли всі люди наділені однаковими правами, незважаючи на колір шкіри, національність, етнічне походження, релігію чи стать. І тому Нобелівський комітет просто зобов’язаний пояснити, що було підставою для не присудження премії фармакологові з Відня.

Мимоволі виникає питання: що важливіше – якість роботи чи місце її виконання? Неприсвоєння премії професорові Горникевичу нагадує ситуацію, коли у випадку з пеніциліном премію дали б лише Флемінґу, а Флорі та Чейна нею не відзначили, адже без цих двох учених світ би до сьогодні не знав про користь пеніциліну. Вибірковість в оцінюванні доробку вчених обурює наукове співтовариство і тому 269 учених написали відкритий лист-протест до Нобелівського комітету.

Інший приклад. Нобелівська премія в галузі хімії 2004 р. була присуджена та поділена між Аароном Ціхановером (Aaron Ciechanover), Аврамом Гершком (Avram Hershko) та Ірвіном Роузом (Irwin Rose) «за дослідження основ убіквітино­вої системи на початку 1980-х рр.», як зазначалося в офіційному об­ґрун­туванні.

А що, власне, заповідав Альфред Нобель? Премію має отримати той, хто здійснив «найвагоміше відкриття чи винахід» в науці. В короткому часі після свого заснування, Нобелівська премія стала однією з найвищих нагород і служить винятково важливим сигналом для подальшого розвитку науки.

Яке значення має Нобелівська премія для подальших досліджень, видно на прикладі убіквітину. Сім років після нагородження Роуза, Ціхановера й Гершка з’явилося в півтора рази більше публікацій на тему убіквітину, ніж за цілих 30 років до того: їх кількість зросла від 400 до 2500 за рік.

З убіквітином взагалі якась дивна історія. Цей протеїн був відкритий та розшифрований іншими вченими ще в середині 1970-х років. Чому саме ці троє розділили між собою Нобелівську премію, залишається загадкою. Перші публікації цих авторів на тему убіквітину належать до 1980 р.

Однак вже у 1975 р. Дж. В. Гедден, наприклад, опублікував статтю під назвою «Thymopoietin, ubiquitin and the differentiation of lymphocytes» («Тимопоетин, убіквітин і диференціація лімфоцитів»).

Коли Гершко і Ціхановер опублікували свою першу статтю про убіквітин, на цю тему вже існувало 154 публікації десятків інших авторів, серед яких були статті і в таких знаних журналах, як «Nature» («Природа»), «Science» («Наука»), «Journal of Immunology» («Журнал імунології»). Дж. В. Гедден на той час опублікував уже 70 статей. Після того появилися тисячі публікацій про убіквітин, однак вони не здійснили жодного вирішального прориву. Справді великого поступу це відкриття зробити не змогло.

Окрім того, убіквітин не допоміг створити жодного нового медичного препарату. Це означає, що не було підстав називати їхню роботу «найважливішим відкриттям», як зазначив Нобель у своєму заповіті. Постійно винаходять сотні нових протеїнів або ж розшифровують їхні функції. Кожна дисертація чи докторська робота містить щось нове, але далеко не заслуговує Нобелівської премії. Ці дослідницькі праці (за кількома винятками) мають суто академічний інтерес, а якщо й узагалі якийсь вплив на медичну практику, то він зовсім незначний. Чому у 2004 році саме між цими трьома вченими – Аароном Ціхановером, Аврамом Гершком та Ірвіном Роузом – була розділена Нобелівська премія, залишається незрозумілим.

Ще один випадок особливо обурливий. Нобелівська премія була присуджена політикові, котрий веде окупаційну війну. Кожна країна має право на свободу і незалежність. Молоді патріоти борють­ся за свою державу, жертвуючи жит­тям, а політик, який веде проти них війну, удостоєний Нобелівської премії миру!

Такі тенденції ведуть до втрати пре­с­тижу цієї високої нагороди. Тому їх слід проаналізувати і, у разі необхідності, переглянути. Як приклад можемо навести випадки у Німеччині, коли позбавляли звання доктора, довівши, що дисертація є плагіатом. Це можна було б спрактикувати і з Нобелівськими преміями. Тим самим, користь відкриттів учених, які заслужено дістали цю нагороду, стала б для суспільства зрозумілішою. Сподіваємося, що знайдуться відважні журналісти, які зацікавляться цією важливою темою, оскільки присудження премії поступово стає схожим на фарс.

Слід вияснити, чи ці незрозумілі історії з неприсудженням Нобелівської премії професору Олегові Горникевичу, який її цілком заслужив, а також нагородження премією за винахід, який не має особливого значення, є поодинокими випадками, а чи вже можна говорити про небезпечну тенденцію. Було б доцільно розглянути й інші нагороди.

Проте, оскільки Комітет зобов’язаний протягом 50 років зберігати таємницю щодо інформації про кандидатів та номінантів, а також про відповідні висновки та дослідження ¹³ (це видається достатньо сумнівним, бо цілковито суперечить духові волі Альфреда Нобеля), журналісти можуть дослідити і перевірити надання премій лише від самого початку до 1961 року. Однак у будь-якому разі мало б сенс дослідити й визначити, де і коли взяли початок ці нездорові тенденції.

Примітки

¹ An open letter to the Committee on The Nobel Prize in Medicine. Parkinsonism and Related Disorders, 7 (2001) 149-155.

² http://www.iraqbodycount.org/

³ http://icasualties.org/iraq/index.aspx

⁴ http://www.nobelprize.org/alfred_nobel/will/will-f...

⁵ «… not possible to draw any conclusions about the relative importance of dopamine and noradrenaline for the central effects [incl. parkinsonism?] of reserpine». Carlsson A. Drugs which block the storage of 5-hydroxytryptamine and related amines. In: Eichler O, Farah A (eds). 5-Hydroxytryptamine and related indole alkylamines. Handbook of Experimental Pharmacology, vol. 19. Springer, Heidelberg, p. 529-592.

⁶ Torquati T. Sulla presenza di una sostanza azotata nei germogli del semi di vicia faba. Arch Farmacol sper 1913, 15:213-223.

⁷ Guggenheim M- Dioxyphenylalanin, eine neue Aminosäure aus Vicia faba. Hoppe-Seyler’s Z Physiol Chem 1913, 88:276-284.

⁸ Holtz P. Dopadecarboxylase. Naturwissenschaften 1939, 27:724-725.

⁹ Montagu KA. Catechol compounds in rat tissues and in brains of different animals. Nature 1957, 180:244-245.

¹⁰ Holtz P, Balzer H, Westermann E, Wezler E. Beeinflussung der Evipannarkose durch Reserpin, Iproniazid und biogene Amine. Arch Exp Path Pharmak 1957, 131:333-348.

¹¹ «Dopamine… in the high concentrations observed [in brain after L-dopa ] may be able to function as noradrenaline». Seiden LS, Carlsson A. Brain and heart catecholamine levels after L-dopa administration in reserpine treated mice: correlation with a conditioned avoidance response. Psychopharmacologia (Berl) 1964, 5:178-181.

¹² Birkmayer W, Hornykiewicz O. Der L-Dioxyphenylalanin (= DOPA)-Effekt bei der Parkinson-Akinese. Wien Klin Wschr 1961, 38:1236-1239.

¹³ http://www.nobelprize.org/nobel_organizations/nobe...