Концепцією подвійну асиметричну інтеграцію можна вважати тому, що в цілісному вигляді вона офіційно не затверджена, хоча окремі її компоненти закріплені в законодавчих документах. Чому її можна назвати «асиметричною інтеграцією»? Тому що вона передбачає одностороннє входження в структури потужнішого суб’єкта відносин, наближення до його якості не в цілому, а окремими сегментами та за окремими стандартами й вимогами.

Друге, не менш важливе запитання: до якої системи повинна інтегруватися Україна в результаті реалізації зазначеної концепції? У Законі України «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики» чітко зазначається, що «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з мтою набуття членства в Європейському Союзі є однією із засад зовнішньої політики України». Проте в Коаліційній угоді Партії регіонів про створення коаліції «Стабільність і реформи» зовнішньополітичні акценти розставлено дещо по-іншому, а саме: «...поглиблене економічне співробітництво з Європейським Союзом та економічна інтеграція на пострадянському просторі на засадах національних інтересів України та принципах СОТ» [66]. Таким чином, передбачається подвійна асиметрична інтеграція

України одночасно як у СС, так і в СНД (тобто в російський простір).

Третє запитання: які трансформаційні процеси в Україні чи завдання внутрішньої політики має забезпечити ця подвійна асиметрична інтеграція? Перше – побудову «нової країни» на базі радянсько-російської ідентичності. Ця ідентичність уявляється для В. Януковича такою самою опорою його влади в побудові «нової країни», як і імперське мислення росіян для В. Путіна і Д. Медведєва.

Безумовно, за такого генерального плану державного будівництва головний вектор інтеграції, а відповідно, й зовнішньополітичний курс буде спрямований на Росію, а не на Європу. Передбачаючи можливість такої зміни зовнішньополітичного курсу України ще в 1995 p., Д. Видрін і Д. Табачник у своїй книзі «Україна на порозі XXI століття» писали: «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід» [67].

Приклади такої переорієнтації, коли «креоли» приходили у вищі ешелони влади, Україна вже знала. Вони призводили до неминучої втрати української державності. Так, за часів УHP, як констатує М. Ломацький, «дуже багато тодішніх за походженням українців, з українськими історичними прізвищами, хоч і займали чільні місця в уряді України, були справжніми російськими патріотами та вели виразний курс на відбудову неподільної Росії, і ставились явно вороже до всяких самостійницьких ідей» [68].

Подібну ситуацію можемо спостерігати й у теперішньому уряді, парламенті та інших органах центральної й місцевої влади в Україні. Як і у випадку УНР, таке «зближення» з Росією призведе до поглинання, «аншлюсу» України останньою. Причини такого поглинання були дуже подібні до тих тенденції, які ми сьогодні спостерігаємо в Україні й навколо неї. На «Урядовому порталі» про них зазначається: «Селянський характер української нації, її слабка присутність в містах, невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ України на підросійську та австрійську частини весь час змушували державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва. Вибір західної демократичної моделі ускладнювався не тільки відсутністю необхідного досвіду, якого не мала дореволюційна Росія, браком кваліфікованих кадрів інтелігенції, а й тою обставиною, що країни Антанти, Паризька мирна конференція, які підтримали новоутворені Польщу, Литву, Латвію, Естонію, не побачили на новій політичній карті Європи місця для незалежної України, яка намагалась протистояти більшовицькій експансії» [69].

Очевидно, що й наслідки цих тенденцій, якщо їх не переломити, будуть аналогічними. Але чи відповідає таке поглинання економічним інтересам великого капіталу й олігархату в Україні? Мабуть, що ні. Тому така однобічна інтеграція в Росію несе в собі ризики втрати політичним класом не тільки державного суверенітету – нині він їм не потрібен, а й необхідних для них «політичної автономії» та «економічної самостійності». У пригоді тут може стати Захід, а саме, збереження протилежного, європейського вектора інтеграції. Логіка збереження європейського вектора, знову-таки, підпорядкована інтеграції в Росію й побудові на теренах України «другоїросійської» держави. Якщо Росія ідентифікує себе як «не Захід», то «нова країна» позиціонуватиме себе як «російська частина Заходу».

Друге – модернізація «нової країни» на основі авторитаризму. Соціально-політичну базу авторитаризму в Україні становить «корпоративізм» великого бізнесу та бюрократії, не зацікавлених у розвитку вільної ринкової економіки. «Ці дві суспільні групи настільки зрослись, що можуть вільно переходити одна в одну: олігархи ставати бюрократами і навпаки. Попри те, що українська політика виглядає безвідповідальною і хаотичною, досить стабільним в ній залишається представництво інтересів олігархів (незалежно від кольору влади) та захищеність державних посад бюрократів. Фактично, всі реформи виходять із «корпоративної» етики цього інституту, а отже марно припускати, що вони можуть бути позбавлені його інтересів. Корпоративізм у своєму мережевому вигляді монополізує український ринок, і продовження будь-яких реформ у напрямі ринку тільки зміцнить його силу» [70].

Побудова такої авторитарної моделі влади – «вертикалі влади» – в Україні, знову ж таки, орієнтує зовнішньополітичний курс України на інтеграцію в Росію, в подібну систему «керованої демократії» В. Путіна та Д. Медведева. Проте побудова авторитарного режиму неминуче призведе до ізоляції України з боку Заходу, що є неприйнятним для нової влади. Отже, постає запитання: на основі якої моделі може вибудуватися така політична асиметрична інтеграція України з Росією? Якщо Росія будує свої відносини з Україною за неоімперською та неоколоніальною моделлю, то, очевидно, саме в її рамках і відбуватиметься така інтеграція. Коли ж інтеграція відбувається за такою моделлю, то в її основі лежить обмін суверенітету на економічні преференції. Якщо йдеться про модернізацію, то такими преференціями виступають технології та інвестиції.

Таким чином, в отриманні інвестицій для проведення власної модернізації в рамках відносин «периферія – імперський центр» та «колонія – метрополія» Україна може розраховувати на Росію як на імперський центр і на метрополію. Отже, як зазначає В. Андрусів, «реформування за неоколоніальною стратегією неможливе без участі метрополії, яка має бути учасником змін в колоніях» [71]. Сучасна влада також реалізує неоколоніальну стратегію реформ, в основі котрої лежить побудова російської моделі бюрократично-олігархічного корпоративізму, в якій бюрократія й олігархи укладають пакт про спільне управління та поділ ресурсів.

Особливість цієї моделі полягає в тому, що вона має забезпечити вигідне співіснування країни з демократичним світом. Це означає фіксувати на папері та виголошувати у промовах західні цінності, любов до демократії, рекламувати лібералізм і під прикриттям усього цього нахабно «дерибанити» бюджет, монополізовувати ресурси, здійснювати інформаційне маніпулювання свідомістю, притискати опозицію, громадських діячів і журналістів [72].

Проте модернізація колонії залежить від місця, яке відведено їй у стратегії метрополії. Попри ментально-корпоративну близькість і тісну взаємодію української та російської влади, остання не зможе відіграти важливу роль в українських реформах, оскільки розглядає колонію як ресурсний придаток, а не спільний простір. Тож навряд чи можна очікувати на модернізацію на основі російських новітніх технологій і міліардних інвестицій, які там практично відсутні й на які так розраховує нова влада в Україні.

Отже, асиметрична інтеграція в Росію за неоколоніальною імперською моделлю відносин передбачає позбавлення України, і в тому числі її олігархів, економічної та ресурсної бази. Тому саме подвійна асиметрична інтеграція має компенсувати вади однобічної асиметричної інтеграції в Росію. Курс на євроінтеграцію в зовнішній політиці України має забезпечити надходження західних технологій та інвестицій, з одного боку, а з другого – унеможливити ізоляцію країни з боку Заходу.

Таким чином, подвійна асиметрична інтеграція ставить перед зовнішньою політикою України цілий комплекс завдань.

1. Міжнародна легітимізація нового політичного режиму в Україні.

2. Недопущення міжнародної ізоляції України з боку Заходу.

3. Залучення в Україну іноземних інвестицій і новітніх технологій.

4. Просування економічних інтересів України на російському, європейському та інших світових ринках.

5. Зовнішньополітичне забезпечення модернізації країни на базі авторитарної моделі розвитку країни.

6. Недопущення цивілізаційного розколу країни.

Звертаючи увагу на це останнє завдання, міністр закордонних

справ К. Грищенко підкреслює: «Завдання-мінімум для України полягає в тому, щоб це повне розмежування не пройшло через неї. Завдання-максимум – протидіяти новому розмежуванню як такому» [73].

Подвійна асиметрична інтеграція в Європу та Росію покликана нівелювати різновекторні геополітичні орієнтації Заходу і Сходу України. Утілення цієї концепції у відносинах з Росією набуває досить специфічних рис і ознак, які можна розглядати як певні керівні принципи.

Заміна принципу «захисту національних інтересів» «прагматичним підходом». Міністр закордонних справ К. Грищенко дає таке тлумачення «прагматичному підходу» в зовнішній політиці України: «Якщо вдуматись, то прагматизм – це не в останню чергу стратегія і тактика поведінки, орієнтовані на результат, при чому не у віддаленому майбутньому, а в досяжному часі» [74]. Таким чином, «прагматизм» зводить зовнішню політику як процес прогнозування, стратегічного планування, прийняття й реалізації зовнішньополітичних рішень до певної поведінки, зорієнтованої не на стратегічну перспективу, а на конкретний короткотерміновий найближчий результат.

«Прагматизм» – це не стратегія як генеральна лінія досягнення головної мети за певний історичний період, а тактика конкретних кроків на певних напрямах зовнішньої політики, які не потребують значних зусиль і ресурсів, проте можуть мати короткотерміновий позитивний ефект. Якщо говорити про «прагматичний підхід» у реалізації євроінтеграційного курсу, то це означає не інтеграцію України до ЄС загалом на базі спільних цінностей, а досягнення угод про безвізовий режим, поглиблену зону вільної торгівлі та про асоціацію.

Якщо принцип «захисту національних інтересів», головними й фундаментальними серед яких є державний суверенітет і незалежність, національна безпека країни, добробут та економічне процвітання, передбачає їх незмінність, пріоритетність і першочерговість їх реалізації всіма доступними силами й засобами, то «прагматизм» відкидає такий підхід. За «прагматичного підходу» пріоритети серед цього комплексу інтересів можуть замінюватися або розв`язуватися за рахунок інших фундаментальних інтересів. Це означає, що економічні інтереси можуть задовольнятися за рахунок національної безпеки та державного суверенітету. Отже, такий підхід не виключає політики поступок у сфері національної безпеки, обміну суверенітету на економічні преференції, що можна вважати другим принципом реалізації подвійної асиметричної інтеграції.

Деідеологізація зовнішньої політики України. Без цього принципу неможлива реалізація подвійної асиметричної інтеграції одночасно в демократичну Європу й авторитарну Росію.

Денаціоналізація зовнішньої політики України, з одного боку, покликана гармонізувати стратегічні інтереси України й Росії та нівелювати їхню асиметрію пріоритетів, а з другого – забезпечити побудову «нової країни» на базі радянсько-російської ідентичності. Це передбачає «здачу» всієї гуманітарної сфери в українсько-російських відносинах на поталу Росії та відмову від захисту українських національних цінностей, інтересів української нації та української ідентичності у відносинах з Росією. З порядку денного української зовнішньої політики знято питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Більше того, у виступах високопосадовців на міжнародному рівні почала захищатися протилежна позиція, спрямована на підтримку офіційної позиції Кремля на ці події.

Серед зовнішньополітичних пріоритетів зникли такі важливі напрями, як захист від російської інформаційної та культурної експансії, недопущення втручання Росії у внутрішні справи України, захист української мови та прав українських громадян в українсько-російських відносинах. Натомість очікується, що за цю денаціоналізацію зовнішньої політики Україна отримає економічні преференції від Росії.

Проте дотримання цих принципів призводить до породження ще однієї тенденції – втрати зовнішньополітичної суб’єктнос- ті України в українсько-російських відносинах. Утілення ж подвійної асиметричної інтеграції ставить Україну перед великою проблемою: намагання рухатись одночасно у два різні боки може не тільки компенсувати негативні наслідки руху в той чи інший бік, а й нівелювати здобуті переваги, зводячи в кращому разі продуктивність таких рухів до нуля, у гіршому – загрожуючи поглинанням одним з потужніших суб’єктів такої асиметрії. Прикладом тут може бути намір нової влади України одночасно вступити в Митний союз з Росією та ЄЕП і створити поглиблену зону вільної торгівлі з ЄС [75].

Політика реалізації подвійної асиметричної інтеграції з Росією, очевидно, була неможливою без гармонізації стратегічних інтересів України та Росії. Тому для В. Януковича було важливим зняти асиметричність інтересів та антагонізм у двосторонніх відносинах, породжених становленням державного суверенітету й незалежністю України. Асиметричність пріоритетності інтересів полягала в тому, що для Росії у відносинах з Україною пріори¬тетними є інтереси в зовнішньополітичній та гуманітарній сферах. Для В. Януковича як представника великого донецького капіталу головним пріоритетом у відносинах з Росією є насамперед економічні інтереси цього олігархічного угруповання.

Таким чином, відновлення «дружніх та взаємовигідних» відносин з Російською Федерацією було вирішено здійснювати за формулою «політичні поступки, пов’язані із суверенітетом України, в обмін на економічні преференції з боку Росії». «Прагматизм» такої політики полягає в тому, що всі політичні вимоги, які ставляться з боку Росії на порядок денний українсько-російських відносин, включно із суверенітетом України, зводяться до питання ціни, яку російська сторона має платити за такі політичні поступки.

Сенс цієї формули можна збагнути, розглядаючи українсько- російські відносини з погляду неоімперського та неоколоніального дискурсів. Поєднання цих дискурсів вказує на те, що теперішня постімперська еліта в Україні готова визнати країну частиною нової російської імперії задля отримання з Росії величезних ресурсів для цієї «малоросійської» периферії. Проте імперсько-неоко- лоніальна модель російсько-українських відносин дає можливість Кремлю в обмін на визнання України частиною своєї імперії не давати, а навпаки, забирати її ресурси. Цей підхід, покладений в основу стратегії російської економічної експансії щодо східних індустріальних регіонів України, розроблений, за твердженням часопису «Коментарі», віце-прем’єром Росії І. Сеченим та його командою. Мета цієї експансії полягає у «встановленні контролю над експортноорієнтованими галузями української промисловості, що як таке спричинить величезне зростання соціального впливу Росії в цих регіонах зокрема і в Україні в цілому» [76].

Про готовність В. Януковича конвертувати суверенітет України в економічні преференції свідчить та зовнішньополітична програма, яка була висунута його урядом у 2007 р. Той уряд справді був готовий сприяти реалізації російських геополітичних проектів, дотримуючись жорсткої однобічної проросійської орієнтації в обмін на економічні преференції. Тоді, у 2006–2007 рр., на заваді реалізації цих планів В. Януковича стали дві причини: недостатність прем’єрських повноважень у сфері зовнішньої політики та неготовність російської сторони платити відповідну ціну за заявлені політичні поступки.

Сьогодні В. Янукович, як Президент, має всі необхідні повноваження для реалізації переважної більшості таких поступок. Тому одразу після обрання на посаду Президента він виставив для торгу з Росією ті самі політичні поступки, що й за часів свого прем’єрства 2006–2007 рр. Це насамперед повернення до позаблокового статусу й відмова від перспективи членства в НАТО; пролонгація перебування ЧФ РФ після 2017 рр.; відмова від регіонального лідерства, розбудови ГУАМ і Балтійсько-Чорноморського співробітництва. В. Янукович за півроку задовольнив усі геополітичні претензії з боку Росії, яких та домагалася впродовж майже двадцяти років незалежності України. Та найбільшим призом для Росії стала пролонгація перебування ЧФ РФ після 2017 р. на 25 років.

Які ж економічні преференції в обмін на такі політичні по¬ступки отримала українська сторона? Якщо не рахувати ратифікацію Росією Угоди про демаркацію українсько-російського Державного кордону, яка досить опосередковано пов’язана з «Харківськими угодами», то українська сторона в обмін на 25-річну пролонгацію перебування Чорноморського флоту РФ отримала 30-відсоткову знижку в ціні на постачання газу в Україну для підприємств металургійної та хімічної промисловості на 9 наступних років. Окрім знижки ціни на газ, уряд РФ ухвалив рішення про зняття обмежень на продаж труб українського виробництва на російському ринку обсягом 260 тис. тонн.

Варто зазначити, що переважна більшість підприємств цих галузей промисловості перебуває у власності українських олігархів. Але при цьому, по-перше, в Угоді не зазначена формула встановлення ціни (тобто вона залишається незмінною – 450 дол. США за 1 тис. м ³), на базі якої здійснюється відповідна знижка; по-друге, фактично ця знижка є ні чим іншим, як експортним митом, яке знімається під час поставок природного газу з території Російської Федерації в Україну й регулюється урядом Росії, тобто залежить виключно від доброї волі та внутрішнього рішення уряду РФ. У результаті паливно-енергетичний комплекс і важка промисловість України та експортноорієнтовані галузі потрапляють у пряму залежність від голови уряду Росії В. Путіна та його поглядів на те, чи дотримується українська влада й українські олігархи певних правил гри, чи ні. У разі чого він може не просто скасувати нульову ставку мита на експорт газу в Україну та забрати назад 30-відсоткову знижку, а й підняти мито, скажімо, на 50–100% [77].

Водночас, як зазначає часопис «Експерт»: «Величезні знижки російський газовий монополіст надав європейським компаніям без будь-яких «жертв» в обмін». «Газпром» для утримання європейського ринку погодився частину газу постачати за спотовими контрактами, що означало нижчі ціни. Таким чином, як констатує енергетичний експерт Володимир Саприкін, «харківські домовленості наблизили ціну на газ для України до газових реалій Європи» [78].

З геополітичного погляду, підписання «Хрківських угод» – це підтвердження того, що Україна відмовляється від вступу до НАТО й переходить у сферу безпосереднього впливу Росії. При цьому жоден з депутатів Верховної Ради України не проголосував проти ратифікації цих угод в українському парламенті. Тож амбіції російської сторони на цьому не завершаться. За такі економічні поступки Росія висунула додаткові політичні вимоги, які були задоволені українською стороною. Серед них: відновлення роботи представництва ФСБ Росії на Чорноморському флоті, що дислокується на території Криму, та дозвіл на заміну корабельного складу ЧФ новими кораблями. Головнокомандувач військово-морським флотом РФ В. Висоцький заявив: «Усього до 2020 р. для Чорноморського флоту планується побудувати 15 фрегатів і дизельних підводних човнів» [79]. Москва також очікує від Президента В. Януковича припинення будь-якого військового співробітництва з Грузією [80]. На догоду Росії Україна відмовилася від регіонального лідерства, розбудови ГУАМ та Балтійсько-Чорноморського співробітництва. У результаті таких масштабних політичних поступок можна говорити про повну геополітичну перемогу Росії над Україною.

Продовження в журналі