Якщо влада не хоче

Крім того, на початку 80-х років, коли «Україн» ще майже не використовували в лікуванні, сорокатрирічний доктор І. Р. за власним бажанням вирішив піддатися монотерапії «Укра­їном», яке проводилося під наглядом терапевта Александера Шміда та невролога Вальтера Декана у Відні. Ставилися умо­ви, що під час лікування не буде використано жодного іншого препарату офіційної медицини. Із перебігу хвороби, який чітко задукоментовано, випливає, що після тонкоголкової біопсії пухлини в ділянці плеча був поставлений діагноз «метастази лімфатичного вузла злоякісної (…) меланоми». Наступного дня після операції розпочали лікування «Україном» і, провівши звичні у таких випадках аналізи, виявили меланін у сечі. «Аналіз був позитивний, – стоїть у звіті, – так що слід виходити з ІІІ стадії».

При шести серіях ін’єкцій, які здійснювалися відповідно з усе тривалішими часовими відрізками, від 15 до 60 днів, можна було легко потвердити наявність флуоресцентності. Вдалося встановити, що після уколів з «Україном» всюди, де появлялися метастази, відмічалась флуоресцентність, яка спочатку була дуже чіткою, у процесі лікування зменшилась, а згодом і зовсім зникла. І якщо після проведення аналізів у липні й у вересні 1983 року меланін у сечі ще був, то у березні 1984 року його вже не виявилося. І цей результат не змінився після проведення повторних аналізів. У пацієнта не було ні ускладнень, ані рецидивів.

З таких вибіркових історій за наступні десять років можна було б скласти товсту книгу. Ці історії допомогли в тому, що на основі різноманітних звітів лікування «Україном» зазнало певних змін.

Звісно, монотерапія не завжди виявлялась рятівною. Хірургія є найвиправданішою насамперед тоді, коли пухлини завеликі, проте операція можлива. Вда­лося також встановити, що після ін’єкцій «Україном» пухлина – навіть якщо раніше її не можна було видаляти, – цілком піддавалася операційному втручанню. У деяких випадках була вельми помічною і додаткова променева терапія. Новицький виключив лише хіміотерапію, яка, знищуючи ракові клітини, уражає і здорову тканину, тим самим ослаблюючи імунну систему хворого. У кожному разі, «Україн» виявляється дуже момічним після проходження хіміотерапії, коли відновлюються власні захисні сили організму. Крім того, препарат у дивовижний спосіб поліпшує загальний стан пацієнта.

Проте МОЗ не брало і не бере до уваги таку інформацію. І онкологи, які мають безліч можливостей перевірити її правдивість, вагаються – принаймні офіційно – впровадити «Україн» хоча б для перевірки. Лише практикуючі лікарі приписували своїм хворим цей препарат, керуючись параграфом дванадцятим закону про лікарські засоби, який при загрозливому стані пацієнта й у випадку, коли жоден інший засіб не допомагає, дозволяє використовувати ліки, які ніколи не були допущені.

Цей параграф, мабуть, був для МОЗ колючкою в оці, оскільки воно постійно нагадувало про свою заборону «Укра­їну», незважаючи на те, що вона не мала жодних законних підстав, оскільки відповідний наказ був юридично нечинним. Проте до численних відділів МОЗ у федеральних землях надходили офіційні листи з посиланням на цю «заборону». 150 лікарям через ці інстанції погрожували санкціями.

Стомившись від цієї нескінченної писанини, Новицький звернувся до свого адвоката доктора Міхаеля Ґраффа, через якого вони подали скаргу до вищого адміністративного суду, який негайно підняв наказ із «забороною» органу влади «через протизаконність», і наказав союзові, тоб­то платникові податків, 26 лютого 1996 року відшкодувати Новицькому кошти в сумі 12.920 шилінгів, які підлягають сплаті «протягом двох тижнів».

Вісім сторінок довгого обґрунтування вироку вищого адміністративного суду читається як документація різноманітних тонкощів, за допомогою яких постійно перешкоджали отриманню дозволу. Як там зазначається, «орган влади» (МОЗ) висловився стосовно точки зору того, хто подав скаргу (Новицький), «проте його обґрунтування дуже загальне і вичерпується запевненнями, підстави яких є незрозумілими. Не зовсім зрозуміло також, що цей орган влади хоче довести своїми судженнями». МОЗ неодноразово вимагало «відповідних» документів, «проте не зазначає, які це мають бути документи, і чому вони є необхідними».

У листі-відповіді до вищого адміністративного суду від 2 жовтня 1995 року, який складається з одинадцяти сторінок, міністерський радник Міхтнер, котрий намагався перешкодити отриманню дозволу всіма можливими засобами, спробував спростувати всі скарги, які висунув юрисконсульт Ґрафф від імені свого клієнта Новицького.

В цьому захисті, відхиленому вищим адміністративним судом, за який юридичним знанням службовця не можна поставити хорошої оцінки, проглядається намір рішуче заперечити упереджене ставлення. Більше того, як там запевняється, з Новицьким «поводилися дуже добре». А те, чому він не отримав дозволу на свої ліки, пояснюється просто дивовижним чином. Наводиться прецедент з антираковим препаратом «Таксол», який може бути допущений лише в безнадійних випадках, коли жодний засіб не допомагає. А тому «у випадку з «Таксолом» не були потрібні жодні дослідження стосовно можливого канцерогенного впливу і, відповідно, не ставилась вимога подавати результати порівняльних досліджень з іншими цитостатиками».

Тому кінець кінцем «федеральній міністр охорони здоров’я та захисту прав споживачів зажадав не давати подальшого руху претензіям (…) та відхилити їх разом із оплатою видатків».

26 лютого 1996 року вищий адміністративний суд оголосив вирок, за яким рацію мав Новицький, проте службовці інституції, відповідальної за надання дозволів, аж ніяк не змінили своєї думки. Вони вважали, що чим більше втрачалося часу, тим краще. І буцімто невдовзі світовий патент на використання «Україну» мав би бути виданий.

Те, що навіть палата лікарів Австрії брала участь в обструкції Новицького, є ще одним сумним фактом в історії заборони засобу. На яких тоненьких ніжках трималася дисциплінарна рада цього постійного представництва, буде показано на прикладі однієї мужньої лікарки. Зветься вона Ґражина Новицька, і це ставило її під ще більшу підозру. Те, що збіг прізвищ є лише фонетичним, до уваги не бралося. Доктор Ґражина Новицька по­в’я­зана з винахідником «Україну» доктором Ярославом-Василем Новицьким так само, як Майєр пов’язаний з Мейєром.

Ґражина Новицька [15] лікувала ди­ти­ну з раком кістки, і оскільки ситуація видавалася цілком безнадійною, хотіла застосувати «Україн», який поміж тим отримав дозвіл в Білорусії. Вона виписала рецепт і, як ведеться в таких випадках, почала розшукувати потвердження імпортної ліцензії. Зазвичай аптека (якщо лікар видає рецепт і засвідчує, що даний засіб дозволений в тій чи іншій країні) сама перевіряє наявність ліцензії. Процедура, як правило, триває тиждень. Але не в цьому випадку.

Спочатку лікарка отримує від дисциплінарної ради австрійської палати лікарів вимогу з’явитися у зазначеного керівника дослідження 1 березня 1996 року в палаті лікарів у Відні, 1010, Вей­бурґґассе, 10 – 12, 4 поверх, кабінет дисциплінарної ради. Обов’язково і як «звинувачена в порушенні дисципліни». Привід допиту: «Застосування лікарського засобу «Україн». Точно в зазначений час лікарка у супроводі юридичного представника канцелярії доктора Ґраффа появляється в керівника дослідження доктора Л. Мана. Після короткої наради обом було повідомлено, що трапилась якась помилка.

Звідки, роздумувала лікарка, палата дізналась про її прохання щодо імпорту «Україну»? Власне, джерело виявити нескладно. Прохання від аптеки іде через МОЗ, а там, очевидно, ті ж службовці швидко зробили свою справу. Юрист­консульт доктор Міхаель Ґрафф написав з приводу цього випадку листа до міністерства. Проте воно не удостоїло його відповіддю. Лише через півтора року (!) прийшло повідомлення про відмову у ліцензії на імпорт. Замість одного тижня – півтора року!

Проте цим «заходи», вжиті проти Ґражини Новицької, не завершились, бо 25 вересня 1997 року її запросили до відділення охорони здоров’я Відня (МА 15). Новицька працювала при Віденському муніципальному окрузі як окружний лікар 15 годин на тиждень. Оскільки її начальник доктор Ґраф (не плутати з адвокатом Ґраффом) напередодні відмовився розмовляти з нею сам-на-сам і дуже наполягав на тому, аби вести розмову лише в присутності «колегії», вона попросила адвоката магістра Ренате Пальма супроводжувати її. В протоколі пані адвокат записала:

«24.9.1997 року о 09.30 ранку я і пані доктор Новицька з’явилися у секретаріаті пана доктора Графа. Як пояснила мені пізніше пані доктор Новицька, численні члени комітету вже були присутні. Після того, як я представилась, мене примусили пред’явити посвідчення. Я подала посвідчення своєї особи та водійські права. Після цього нас із доктором Новицькою попросили залишити приміщення і зачекати в коридорі. Кілька хвилин потому нас знову закликали до секретаріату. Коли я попросила повернути мені мої документи, мені пояснили, що вони зараз у шефа, і що він ще розмовляє телефоном. Невдовзі нам наказали зайти до кабінету пана Графа.

Там нас прийняли дуже стримано і холодно. Пан Граф здавався дуже злим і роздратованим. Його першими словами були: «Розмову завершено». Коли я запитала про причину такої поведінки, він лише заявив, що за цих умов він не готовий розмовляти, бо заплановано було лише бесіду, при якій не обов’язковою була присутність юридичної особи. Я пояснила, що пані доктор Новицька не має жодного уявлення, для чого, власне, потрібна ця розмова у присутності комітету. Крім того, я сказала, що моя присутність також нікого не потурбує, оскільки я поводитимуся спокійно, лише як слухачка. Пан доктор Граф наполягав на своєму рішенні не дозволяти розмови. На моє запитання, що ж буде далі, він відповів, що насамперед порозмовляє з пані Новицькою у чотири ока».

Підступами проти доктора Ярослава Новицького, який насмілився винайти ліки проти раку як особа з-поза монополістичної групи, все частіше почали займатися суди.

Так, працівник аптеки «Adler-Apotheke» у Відні Веріг через свого адвоката послав підставного покупця (це була жінка) з рецептом на отримання «Укра­їну» до Новицького – нібито одна хвора на рак терміново потребує цього препарату, який в аптеках буцімто не продали, а скерували до нього. Вона чітко посилалась на параграф 12 закону про ліки, за яким у небезпечнах для життя випадках можна було приписувати ще не зареєстровані ліки.

Ледве він вручив підставній покупниці «Україн», як 28.8.1996 року до Окружного суду внутрішнього міста у Відні надійшла заява від ТзОВ «Новіфарм» («Novipharm»). У ній вимагалося заборонити видачу «Україну». Оскільки Новицький знав, що фірма «Новіфарм» виготовляє альтернативні ліки «Ізорель» і тому клопоталася про виконання цього прохання не зовсім безкорисливо, він зайняв позицію оборони, взявши у помічники члена Колегії адвокатів професора Вальтера Барфусса. І, слід сказати, успішно. 21 квітня 1997 року відкрито провадження у справі про порушення закону про ліки.

Проте цим справа не закінчилась. Тісно пов’язаний з фірмою «Новіфарм» власник аптеки «Adler-Apotheke» подав скаргу. Причина, через яку комітет комерційного суду Відня 15 травня 1997 року відхилив цю скаргу, вказує на сумнівні методи, з допомогою яких Новиць­кого збиралися збити з ніг. І так би сталося, якби суд не розгадав цих задумів і не розвінчав їх у письмовому вигляді.

Повідомляється, що при імітованій купівлі, яка призвела до відкриття процесу, представниці скаржника препарат був виданий після того, як вона назвала прізвище неіснуючої особи і запевнила, що йдеться про терміновий випадок. Рецепт, який вимагався від відповідача за параграфом 12 закону про ліки (AMG – Arzneimittelgesetz), не міг бути пред’явленим і пізніше, оскільки прізвище й адреса, зазначені у рахунку, виявилися фальшивими. Виникає підозра, що пані Фруманн, співробітниця представника скаржника видавала себе за хвору на рак пацієнтку, а також ввела в оману доктора Ріссбергера і спонукала його до виписання рецепту для неї.

Апеляційний суд вбачав «незвичність» у всій тестовій закупівлі не лише в поведінці підставної покупниці, але й самого подавача скарги (аптека «Adler-Apotheke»). «Після постанов першого суду, що не підлягають сумніву, вона, з одного боку, відмовилась видавати «Україн», незважаючи на передумови, врегульовані у параграфі 12 закону про ліки, а з іншої – все ж відіслала співробітницю її юридичного дорадника як тестового покупця до відповідача».

Відповідним інстанціям неодноразово доводилося займатися «Україном» у зв’язку з параграфом 12 закону про ліки. Доктор Гражина Новицька також змушена була виправдовуватися. Як лікар-спеціаліст ЛОР вона з допомогою засвідченої розписки замовила в Новицького «Укра­їн» для одного пацієнта із злоякісною лімфомою в шиї, після чого він одразу ж отримав повідомлення щодо некомпетенетної передачі ліків, які не мають допуску.

На превеликий подив, при всіх цих підступах не спостерігалось жодної зацікавленості, наскільки успішним було застосування «Україну». Знову й знову журналісти, пацієнти, лікарі вказували міністрам МОЗ, які постійно змінювалися, на ці багатообіцяючі протиракові ліки, гадаючи, що їх вони мали б зацікавити. Частково вони консультувалися з відповідальними за допуск службовцями, але, як і слід було очікувати, висновки були негативними. Так само реагували майже всі онкологи. Те, що пацієнти та їхні лікарі погоджувались, щоб громадськість могла відкрито спостерігати за лікуванням, натрапляло на абсолютну байдужість, так, ніби від їхнього опонента можна було очікувати якогось обману.

Це викликало особливе здивування у випадку з дев’ятирічною дівчинкою із саркомою Евінґа, задокументованому в 1992 році в «Ліки та дослідження» з рентгенівськими знімками. Ця злоякісна пухлина кістки трапляється насамеперд у молоді у довгих трубчастих кістках і дуже часто призводить до ампутації ноги. Вона уразила праву малу гомілкову кістку дівчинки. Оскільки променева і хімічна терапія виявилась неефективною, а пухлинна маса, навпаки, розросталась, мати дівчинки, перебуваючи в розпачі, зважилась застосувати «Україн». Цей випадок точно описаний, рентгенограми регулярно робились у Віденській дитячій лікарні Святої Анни. З допомогою самих ілюстрацій у «Ліки та дослідження» навіть дилетант може відстежити процес одужання. Через рік, після шести процедурних заходів з використанням «Україну» патологічні прояви не спостерігались ні на рентгенівських знімках, ані під час лабораторних тестів.

Якщо хтось тепер думає, що в лікарні Святої Анни цьому випадку, в інтересах хворих дітей, присвятили особливу увагу, то він дуже помиляється. З того часу нічого не змінилось.

Продовження в журналі

Переклад з німецької Вікторії О. РОМАНЧУК

Перекладено за виданням:
Eleonore Thun-Hohenstein. KREBSMITTEL UKRAIN.
Molden Verlag, Wien, April 2004