«Господь Бог не зловмисний, Він витончений».

Альберт Айнштайн

Вступ

Інформаційний простір кілька років поспіль вирував емоціями і сентенціями щодо причин та наслідків кризи, яка «зненацька» заскочила увесь світ. ЗМІ переповнені ними – від дискусій експертів до вульгарно-скандальних телешоу, до самітів «вісімок» і «великих двадцяток». Та з початку цього року бурхливі інформаційні хвилі пішли на спад. Запевняють, що світова економіка й фінансова система стабілізуються. Правда, Греція, Іспанія і Португалія досі ще захлинаються у хвилях кризи 2008–2009 років.

В Україні майже у самий пік «кризового переляку» проходила запекла боротьба за «головне крісло». «Поводирів» у «світле майбутнє» було хоч греблю гати. Та от вибрали... Нові «керманичі», тамуючи розум і глузд електорату, розкрутили риторику кавалерійського подолання кризи «на всю котушку». Тільки-но проросійські попи освятили стіни владних кабінетів, вже запевняють, що лише вони завтра витягнуть державу з кризової ями і поведуть Україну, мов омолоджену наречену … під вінець з Росією.

Натомість ситуацію в Україні визначає не тільки катастрофічний системний розвал владних інституцій, над чим послідовно і сумлінно працював попередній президент, але й загальносвітові кризові потрясіння.

Ейфорія від того, що вже «все минулося», напевне, свого часу зіграє злий жарт не тільки з Україною, але й з усіма країнами і розвинутими, і тими, що розвиваються, або все ще перебувають на «задвірках».

На глибоке переконання авторів, ознаки певної стабілізації не є поступовим закінченням кризи, а лише «тишею» перед справжнім шквалом. Вочевидь, це була лише «перша хвиля» майбутніх потрясінь людської цивілізації, яка вичерпує свої енергетичні сили та стоїть на порозі (або над прірвою!?) чергової глобальної цивілізаційної кризи, що має суттєво змінити світ. Окреслимо два ключових поняття – цивілізація й криза.

Традиційне словникове визначення цивілізації припускає два тлумачення: «регіональне» – як «щабель суспільного розвитку й матеріальної культури, характерної для будь-якої суспільно-політичної формації», і «загальноєвропейське» – як характеристику «сучасної європейської культури».

З урахуванням сучасних реалій, з огляду на стрімку глобалізацію людського співтовариства поняття «загальноєвропейська» стає все більше охоплюючим. До цієї «цивілізації» вже залучені всі високорозвинені країни південно-східної Азії від Індії до Японії плюс Австралія й Нова Зеландія, не кажучи вже про США й Канаду. У цей атрактор ^* уже втягується й низка країн Південної Америки – Аргентина, Бразилія, в Африці – Єгипет, ПАР, крім того, Ізраїль і ще ряд країн. Тобто, настав час говорити про формування «загальнолюдської цивілізації».

Історія цивілізаційного розвитку – це завжди еволюційно-стрибкоподібний процес. Такий об’єктивний діалектичний закон переходу кількості в якість. Суспільна система насичується певною якістю, еволюційний процес розвитку переривається – відбувається стрибок. Якщо він відбувається в окремій, не пріоритетній в даний момент сфері життєдіяльності соціуму, то все обходиться без особливих потрясінь для суспільства загалом. В іншому разі – криза охоплює всі сфери й сегменти суспільства.

Стрибки-кризи – це іманентна особливість людського розвитку. Поки окремі соціуми й країни були відносно замкнутими, стрибки-кризи мали локальний характер. З наростанням ступеня інтеграції в загальне людське співтовариство кризи глобально охоплюють всі країни світу.

Для сучасних фінансових та інформаційних взаємозв’язків чи взаємовпливів немає кордонів і перешкод. Разом з тим варто чітко розрізняти глобально охоплюючі кризи від загальносистемних цивілізаційних криз.

Глобальна криза – це криза, що охоплює практично всю цивілізацію, але відбувається в межах певної цивілізаційної епохи. Її наслідки не ведуть до кардинальної зміни цієї цивілізації, а лише знаменують перехід до нового етапу розвитку.

Загальносистемна цивілізаційна криза веде до виникнення якісно нової цивілізаційної епохи.

Чи бувають кризові явища циклічними?

Циклічність криз більш як століття тому відкрили економісти. Видатний радянський економіст Микола Кондратьєв (1892–1938), який проаналізував велику кількість економічних показників розвинених капіталістичних країн за 150 років, відкрив «великі економічні цикли» тривалістю порядку 50 років, названі на його честь. М. Кондратьєв показав, що на межах між цими циклами виникають «проривні» технології.

Проектуючи методично розраховані М. Кондратьєвим цикли на теперішній час, можемо з великою ймовірністю вважати, що зараз перебуваємо в «ямі спаду» циклу приблизно з 80-х років минулого століття до 20–30-і нинішнього. Тобто, можна чекати з 2010 року підйому світової економіки. Що нам і «обіцяють».

Але ситуація сьогодні має якісно інший характер.

«Великі економічні цикли», що охоплюють всі або більшість розвинених країн і провокують загальні кризи, відбуваються в межах однієї цивілізаційної епохи. Зараз же людство опинилося перед завершенням «всеохоплюючого макроцивілізаційного циклу», що знаменує зміну епохи й спричиняє цивілізаційну кризу.

Йдеться не просто про «проривну» технологію, а про зміну визначальної технології сучасної цивілізації.

В останні десятиліття, починаючи з праці американського філософа й соціолога Даніеля Белла «Прийдешнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування» (1973 р.), обговорюються проблеми переходу нашої цивілізації з індустріальної епохи в постіндустріальну. І справа зовсім не в окремих проявах переходу, що «навалився».

Наприклад, відомий експерт-фінансист Дж. Сорос шукає порятунку від нинішньої кризи у «віртуальній» світовій валюті. Акцентуючи увагу на «загальнопланетарності» кризи, бачить шлях подолання кризи в одній, хоча й «кардинальній», сфері – фінансовій. Схема міркувань прямолінійно приваблива: коли криза вибухнула у фінансовій сфері, там її й треба гасити.

Потрібно шукати ключові причини кризи й виклику сучасності шляхом аналізу загальноцивілізаційних процесів. Справа в засадничих принципах, а не в їхніх проявах – фінансових, економічних, політичних.... Навряд чи за окремими «мозаїчними» проявами вдасться збагнути цілісний напрям виходу з ситуації, що склалася.

У цьому сенсі привертає увагу влучна оцінка моменту відомим американським аналітиком Г. Кіссинджером (Newsweek, 09.02.2009), що нагадав «пророцтво» Іммануїла Канта про «вінець світової історії» у вигляді загального миру, що досягається двома шляхами – або шляхом «етичного просвітління», або через «катастрофу такого масштабу, вихід з якої неодмінно приведе до всесвітнього замирення». Ці передбачення І. Канта Г. Кіссинджер навів з міркувань, що «ми наближаємося до того періоду, коли, можливо, будемо змушені зробити такий вибір».

Озвучені й оприлюднені «кризові факти» – це не причини кризи, що відбувається, а «грізні провісники» прийдешньої системної цивілізаційної кризи.

Криза, що «наринула», – це «дзвін», що сповіщає про невідворотність переходу людської цивілізації в нову технологічну епоху.

Аналізуючи цей процес, варто виділити фундаментальні, визначальні аспекти такого переходу. Принаймні, позначимо три «наріжних камені»: цивілізаційність, керованість, глобалізація.

Спробуємо їх коротко (концептуально) охарактеризувати, а в продовженні статті показати, як ці проблеми «проектуються» на Україну за внутрішніх і геополітичних реалій.

«Цивілізаційний» характер кризи

Людство пережило безліч криз. Вони мали, залежно від характеру, ієрархію – від локальних до загальних. При цьому треба виділити певні «перехідні», цивілізаційні кризи, коли людська цивілізація міняла свою «домінуючу», визначальну цивілізаційну технологію:

– від первісної, «родової» до «примітивно-експлуататорської», рабовласницької;

– від рабовласницької до феодальної;

– від феодальної до капіталістичної.

Ці переходи супроводжувалися кризами і потрясіннями.

Загальноцивілізаційні кризи – це переходи до нових технологічних епох. При зміні технологічної епохи неминуче відбувається зміна соціально-політичної формації. Тобто, зміна соціально-політичної формації – це наслідок трансформації, а не причина.

У XIX столітті неможливо було усвідомити, що домінування індустріальної економіки тимчасове. Тоді здавалося, що вона залишиться визначальним фактором назавжди. Тому, поставивши в основу зміни епохи зміну форм власності, а не технології, основоположники марксизму пророкували перехід від капіталізму до комунізму як зміну соціально-політичної формації, що відрізняється формою власності на основні засоби індустріального виробництва. Чим ця омана обернулася – відомо. Сімдесят з «гаком» років «творці комуністичної цивілізації» тотальним зомбуванням і найжорстокішим терором намагалися побудувати «світле майбутнє». Мільйонами людських життів заплачено за результат експерименту – без нових цивілізаційних технологій перехід у нову епоху неможливий.

Звернемо увагу на фактори визначальних «цивілізаційних технологій» при зміні технологічних епох:

– за родового общинного ладу – «збирання» і полювання членами роду як визначальна технологія епохи;

– за рабовласницького ладу – рабовласництво, що забезпечує існування членів спільноти – «вільних людей» (раби – не члени суспільства, це лише «засоби виробництва») ;

– за феодалізму – землеробство;

– за капіталізму – промисловість.

Зміни технологічних епох завжди супроводжуються кризовими явищами й великими потрясіннями – соціальними, економічними, політичними.... І не варто себе тішити ілюзіями, що наступний цивілізаційний перехід відбудеться якось сам собою, без світових потрясінь.

Самі епохи розвиваються теж «неоднорідно» – вони проходять певні етапи становлення й розвитку. Між цими етапами можуть відбуватися «внутрішні епохальні» кризи. Вони минають, а епоха продовжує свій розвиток.

Наприклад, індустріальна епоха, до фіналу якої ми підійшли, мала два чітко виражених періоди.

Усе, що відбувалося в економіці розвинених капіталістичних країн до першої третини XX століття, повністю відповідало тому, про що писав К. Маркс у «Капіталі».

Але подальший розвиток у цьому напрямі штовхав епоху до самознищення. Екстраполюючи цю тенденцію, К. Маркс і Ф. Енгельс у знаменитому й фатальному «Маніфесті комуністичної партії» сформулювали прогноз «апокаліпсиса» промислово-капіталістичної епохи. І «жбурнули в маси» заклик до соціального протесту, вибуху глобального масштабу – переходу в розвинених країнах капіталізму соціального ладу до комуністичного суспільства.

В одному фундатори марксизму не помилялися – у наступну епоху людство повинне ввійти як єдине ціле.

Спробою реалізації такого переходу без врахування цього принципового фактора був Жовтневий переворот у Росії. Порушення «глобалізаційної» тенденції, в умовах ворожого оточення попередньою соціально-політичною формацією й призвело до протистояння двох мілітаристських партійно-фашистських диктатур.

Коли перший етап індустріально-капіталістичної епохи підійшов до критичного моменту, перед людством постало «гамлетівське» питання – «бути чи не бути» у вигляді дилеми:

– або продовжувати «у тому ж дусі» й вчинити «соціально-політичне самогубство», підтвердивши пророцтво К. Маркса й Ф. Енгельса;

– або «викрутитися» і знайти інше продовження свого розвитку.

Напрочуд співзвучно згаданому у вступі пророцтву І. Канта!

Індустріально-капіталістична епоха виявилася більш стійкою, «верткою», ніж припускали К. Маркс і Ф. Енгельс. Опинившись на порозі подібного соціального вибуху на початку XX століття після Першої світової війни, отримавши грізне попередження у вигляді Жовтневого перевороту в Росії, індустріально-капіталістична епоха почала «гарячково» шукати шляхи свого порятунку.

Це стояння над прірвою, пошуки виходів супроводжувалися глобальними потрясіннями майже 30 років. Соціально-політичні протистояння СРСР і «вигодуваного» на противагу йому капіталістичними країнами німецького нацизму завершилося «бійнею» Другої світової війни. І тільки після цієї трагедії було знайдено вихід.

Глобальні трагічні події фактично знаменували собою перехід індустріальної епохи від першої фази свого розвитку до другої. Можливо, коротшої за часом, але більш продуктивної для людської цивілізації (тут спрацював принцип прискореного розвитку прогресу цивілізації) – йдеться про перехід до так званого «суспільства споживання» і формування масового «середнього класу».

У цьому разі капітал зростає не за рахунок «надексплуатації» пролетарів, а на основі розширення обсягів реалізації, масового споживання «середнім класом», що сформувався на базі добре оплачуваних працівників-пролетарів. Тим самим капіталістичне суспільство перетворило свого «гробаря» в союзника.

Відтак, перелічені потрясіння були платою людського суспільства за перехід від першого етапу індустріальної епохи, названого К. Марксом «диким капіталізмом», до капіталізму «з людським обличчям».

Увага, приділена процесові переходу індустріальної епохи до свого другого періоду, викликана тим, що при ухваленні тактичних і стратегічних рішень щодо здолання сучасної кризи варто постійно пам’ятати про невідворотну плату за помилки, особливо в умовах сучасних засобів силового розв’язання суперечок аж до загрози самознищення людства.

Людство має оптимізувати й мінімізувати технології минулого, що забезпечують його біологічне існування. Завдання (проблеми) старих технологій повинні перейти в нову якість – у якість «утилітарних» засобів існування. Людство повинне перестати займатися сільським господарством, промисловістю як глобальною проблемою. Вже сьогодні це не цільові завдання розвитку передових країн, а рядові засоби їхнього існування.

Сільське господарство розвинених країн вже кілька десятків років перестало бути завданням близько 3% зайнятого населення – це засіб. Існує думка, що світове сільське господарство виробляє 110% продукції до того, що потрібно для всього людства. Водночас у світі щорічно від голоду вмирають мільйони чоловік, більш як 80 млн. голодують ^*.

Сьогодні вже й товарне виробництво в розвинених країнах перестало бути «у центрі уваги», а перетворилося в засіб забезпечення існування.

Це потрібно чітко розділяти. І коли здіймається лемент, що українська металургія гине, то цю ситуацію потрібно розглядати не як суто економічну проблему, а як соціокультурну й природоузгоджену. Треба трансформувати соціальне середовище й свідомість людей разом з галуззю, а не рятувати віджилі технології. Не минуле, а «вимоги» майбутнього повинні визначати дії сьогодення, закладати моделі майбутнього й розв’язувати перспективні завдання.

Особливо варто звернути увагу на фундаментальну відмінну рису нинішньої кризи від всіх попередніх криз сучасної цивілізації – якщо всі попередні цивілізаційні кризи знаменували зміну визначальних матеріальних технологій, то сучасна криза знаменує «вихід на передову позицію» інформаційної нематеріальної (духовної) технології.

Тобто, людство змінює пріоритет (акцент) подальшого розвитку цивілізації.

Хоча матеріальні технології майбутнього, такі, наприклад, як нанотехнологія, біотехнологія тощо, відіграватимуть ключові ролі в нашому майбутньому – їм належить вже сьогодні заміняти нинішні «промислові технології».

У цьому плані особливе місце належить вирішенню проблеми енергетики майбутнього. Вона має стати звичайним засобом забезпечення функціонування всіх цивілізаційних технологій – матеріальних і нематеріальних. Це одне із ключових завдань сьогодення, бо ще не винайдено такої технології енергетики, щоб вона була, з одного боку, не згубною для нас і навколишнього середовища, а з іншого – практично невичерпною. Від успішного й своєчасного розв’язання цієї проблеми багато в чому залежить майбутнє сучасної цивілізації.

Керованість сучасної цивілізації

Щоб зрозуміти причини глобальних цивілізаційних криз – провісників зміни цивілізаційних технологій, необхідно щонайменше спертися на якусь гносеологічну парадигму.

Для авторів безсумнівно, що у Всесвіті існує ієрархія «Розумів», що часто підмінюється поняттям Бог. Як відзначав ще В. Вернадський, ми перебуваємо під безпосереднім (і опосередкованим) впливом Вищого Розуму. Розум «більш високого щабля» взаємодіє з «підопічним розумом» здебільшого неявно – швидше за все, у контрольно – спостережний спосіб. У «людському» випадку з нашим розумом-свідомістю Вищий Розум взаємодіє через підсвідомість. В царині підсвідомості людина не є суверенною – підсвідомість окремого індивіда є частиною певної глобальної субстанції – підсвідомості людства (правда, невідомо, якою мірою), через яку й здійснюється керування сучасною цивілізацією. Ми далекі від концепції фаталізму. Однак вся історія людства сповнена фактами якоїсь незбагненної «зумовленості «.

У розвитку сучасної цивілізації як загалом, так і в окремих сферах життєдіяльності, чергуються етапи «духовно-інтелектуальних пріоритетів» і фундаментальних досліджень з етапами їхнього утилітарного використання – діє своєрідний «маятник» розвитку. Коли відбувається практичне вичерпання (насичення) певної технологічної епохи, настає період пошуку якісно нових шляхів розвитку або окремої галузі, або всієї цивілізації, що стимулює зліт людського духу.

Показовий приклад такого «маятника» недавнього минулого – розвиток кібернетики за останні півстоліття. Від вивчення абстрактних проблем «таємниць людського мислення» в шістдесяті роки минулого сторіччя до повсюдного утилітарного застосування комп’ютерів сьогодні. Неминуче «маятник» знову гойднеться у бік фундаментальних проблем кібернетики.

У період «прагматичної експлуатації» «інтелектуально-духовних надбань» не має значення, що сповідується – матеріалізм чи ідеалізм, віра в Бога чи атеїзм. Але на етапі інтелектуально-духовних пошуків обов’язково треба брати до уваги вплив Вищого Розуму у всіх його проявах. Особливо, коли на шляху «крутий поворот». Навіть не «крутий поворот», а «якісний стрибок» – «розрив безперервності» розвитку.

Хто нас «штовхає» і куди веде черговий стрибок? Процес спонтанний чи керований? Якщо керований, то ким і як?!

Дослідники зазвичай боятися торкатися цієї гіпотези. Одна справа виконувати релігійні ритуали, а зовсім інше дійсно вірити в Бога (або іншу форму Вищого Розуму) і враховувати це в повсякденних дослідженнях та у житті. Оскільки засадничий погляд залежить від системи переконань, віри, то кожен дослідник має виходити зі свого комплексу віри в структуру цього фундаменту. В іншому разі він не дотримується принципів нормального послідовного аналізу.

З нашого погляду, суть нинішньої ситуації полягає в тому, що сучасна криза є керованою Духовною субстанцією Всесвіту.

Все існування людства як певана локальна функція Духа – від виникнення до його кінця підконтрольне Вищому Розуму. Рівень і «технологія» втручання Вищого Розуму на різних етапах різні. Коли людство «котиться» по відомій траєкторії в руслі певного еволюційного технологічного періоду, то Він звичайно не втручається, даючи волю «маневру» у руслі траєкторії визначеної технології. Або робить якісь мікро-втручання, на які людство просто не зважає. Але коли вичерпуються можливості діючої технології, це втручання може набувати найнесподіванішого, довільниого характеру – Господь Бог витончений! А далі А. Айнштайн обнадіює: «але не зловмисний»!

Керування Вищого Розуму має універсальний характер, і Йому байдуже до «вибриків» окремого індивідуума чи спільноти. Однак існують «доленосні моменти» – «зоряні годинники людства», коли узагальнене керування вимагає Персоніфікованого Носія втручання. Тоді й «виникають» генії пізнання або керування соціумами – «вожді» науки або мас. Як правило, вони виконують покладену на них місію, не усвідомлюючи себе служителями віри, науки або влади. Хоча, «справжні особистості людства», можливо, інтуїтивно відчувають, що вони є «знаряддям провидіння», а у виняткових випадках їм дано усвідомити свою місію (Будда, Ісус Христос, Магомет, Жанна Д’Арк, можливо, Леонардо да Вінчі, А. Айнштайн, Н. Тесла тощо).

Цивілізаційна криза вказує на прийдешній якісний стрибок. Зміни в сучасній цивілізації відбуваються швидше, ніж ми їх пізнаємо. Спостерігається ефект « обрію, що вислизає». Зміни йдуть лавиноподібно, «ми не встигаємо» за ними. Більше того, з наростаючою швидкістю – ми все більше відстаємо.

Несподіванка, лавиноподібність і невизначеність – це, мабуть, головні ознаки входження в «штопор» цивілізаційної кризи, наближення якісного стрибка. В еволюційний період розвитку цивілізації ми встигаємо рухатися «у руслі», а коли підходимо до стрибка – кардинальної «зміні русла», перестаємо бачити перспективу, обрій вислизає, нам незрозуміло, що на нас чекає «там, за пагорбом».

Природно, у цей момент настає криза знань. Знань і умінь адекватно діяти в моменти «стрибків і розривів».

Зараз аналітики зосередилися на концепції ризиків. А насправді треба займатися концепцією шансів, пошуком шансів виживання . Річ не в тому, що на нас наринули ризики, а в тому, що ми не можемо знайти, прорахувати шанси виживання, напрямку подальшого розвитку.

Тут особливо треба відзначити методологічну обмеженість екстраполяції багатогранного явища за одним або декількома параметрами, навіть якщо на момент аналізу вони є визначальними. Екстраполяція правочинна на еволюційному етапі технологічної епохи. А при зміні цивілізаційної технології вона втрачає прогностичну силу й призводить до помилкових, іноді трагічних висновків. Яскравий приклад – вже згаданий соціально-економічний прогноз класиків марксизму. Але там виявилася навіть не зміна цивілізаційної технології, а, дійсно, «крутий перехід» в межах однієї епохи!

Людство впритул підходить до тієї межі, коли для розв’язання «земних справ» потрібно піднятися до рівня вищого мислення – мислення «всесвітнього масштабу».

Шанси (напрямки) подальшого розвитку з огляду на «якісність стрибка» («розрив безперервності» процесу) не випливають із технологій минулого. Шанси майбутнього – в якісно нових технологіях.

І не тільки економіко-промислові технології, а й їхня «надбудова» – соціально-культурні й соціально-політичні технології зазнають кардинальних змін. Їм стає тісно в рамках окремих держав. Втрачає сенс їхня локальність. Вони переходять у статус міждержавних, загальнолюдських. Звідси третій наріжний камінь – глобалізація.

Глобалізація людського співтовариства

Виділимо ще одну класифікаційну шкалу, що йде паралельно із цивілізаційними стрибками, це – глобалізація людського суспільства. Хоч як тривіально це звучить, але весь шлях нашої цивілізації, пролягає до глобалізації людського співтовариства. Шлях від дрібних, територіально роз’єднаних, а тому дійсно незалежних спільнот до єдиної спільноти. З кожним стрибком цивілізації відбувався акт укрупнення людських соціумів і рівня комунікацій як усередині окремих соціумів, так і між ними.

Інформаційно – комунікаційне «стиснення» людства, коли повідомлення миттєво «прострілюють» простір, підвищує рівень глобалізації сучасних криз.

Ще одним фактором підвищення рівня глобалізації сучасних криз є об’єктивний процес асоціювання (об’єднання) країн з метою підвищення колективної життєздатності й безпеки.

У плані глобального майбутнього людства бачимо безліч «пророцтв» у фантастів, філософів, у релігійних догмах – пророкувань епохи «загального благоденства». Та й «пророки» комунізму нічого оригінального не видумали. От тільки метод побудови «комуністичного раю» був вибраний кривавий – від «диявола»!

Людство стає все тіснішім і тіснішім, країни все більше пов’язані між собою. Є безліч причин цього – зростання народонаселення, розвиток транспортних засобів і комунікацій та, як наслідок, освоєння раніше не заселених територій. А також вдосконалення засобів військово-політичного й економічного впливу на сусідів.

Ми підійшли до межі, коли в плані постіндустріальної інформаційної технології перед людством постало питання повної глобалізації в єдиний соціум. Економіка розвинених країн фактично вже після Другої світової війни почала перетворюватися в транснаціональну, на шляху якої постала державна роздробленість людства.

Глобалізація – це процес укрупнення соціумів, що триває тисячоріччями, від роду, племені, держави, союзу (асоціації) держав, нарешті, людства загалом як «граничної форми» людського співтовариства.

На кожному кроці – одна і та ж мета: максимізація потенціалу життєдіяльності й безпеки.

Впродовж усієї історії глобалізація супроводжувалася двома протиборчими тенденціями – об’єднальною й сепаратизмом.

Об’єднальна тенденція в попередній історії людства здійснювалася силовими методами – «мечем та кров’ю». Так, за ідею світової комуністичної революції людство заплатило страшну ціну – близько ста мільйонів життів кращих представників у розквіті сил. Європа зламала цю силову тенденцію, і Євросоюз будується на принципах консенсусу між країнами.

Глобалізація дає потужний синергетичний ефект. Співтовариство здобуває не тільки інтегральний потенціал, що перевищує просту суму потенціалів (можливостей) окремих членів співтовариства – воно здобуває нові якості, яких не було в членів співтовариства до об’єднання.

Але, як будь-який процес, глобалізація має й зворотний бік «медалі», що його «здіймають на щит» антиглобалісти: єднаючись, країни, соціуми й етноси піддаються небезпеці асиміляції, певної універсалізації, що стирає унікальність культурної спадщини. Адже в різноманітності народів, націй «приховане» діалектичне протиріччя, що рухає нашу цивілізацію. Втрата регіональних, етнічних, культурних особливостей загрожує перетворенням в одноманітну «сіру масу», не здатну до прогресу. Відтак, треба бути вкрай обережними і зваженими у цьому питанні. Людство неодноразово платило надто велику ціну за абсолютизацію національної або релігійної ідеї.

Крім того, процес глобалізації використовують транснаціональні компанії, яким байдужі регіональні інтереси. І цей фактор теж «грає на руку» антиглобалістській агітації.

Є ще один момент – глобалізація провокує глобальність криз. Якщо економічне або фінансове «збурювання» виникає в одному місці, воно практично миттєво набуває глобального характеру. Але, з іншого боку, на подолання таких криз «навалюються усією громадою».

Ще одна особливість глобалізації – у мегаінтегрованому світі зростає роль і потенціал самоорганізаційних процесів.

Криза, що зараз спостерігається, – перехід від індустріального до постіндустріального, інформаційного суспільства знаменує собою повну глобалізацію розвинених країн. Інформаційні технології навіть на сучасному «стартовому» рівні вже не «визнають» ніяких суверенних кордонів, для них не існує ніяких перешкод, у всякому разі, між розвиненими країнами й країнами, що розвиваються. Інтернет, індивідуальний глобальний зв’язок (поки телефонний!) не визнають кордонів – інформаційний доступ будь-якої людини до кожного з будь-якого місця земної кулі стає безмежним.

За швидкістю та обсягами інформаційно–комунікаційних зв’язків планета стиснулася до розмірів «духовно-інтелектуального села». Інтернет і англійський інформаційний сленг став загальнолюдським об’єднальним фактором.

Історія сучасної цивілізації показує, що коли певні дії людей – окремих груп або всього людства загалом – намагаються стати впоперек визначеному шляху, об’єктивні (у всякому разі, стосовно нас!) процеси й закони «виправляють» нас часом у досить жорсткий спосіб.

Пророкування «Римського клубу», що базувалися на колишніх соціально-політичних і соціально-економічних принципах неминуче виявляться настільки ж помилковими, як пророцтва К. Маркса й Ф. Енгельса – це аналогічні спроби прогнозувати апокаліптичний вибух, екстраполюючи конкретну технологічну епоху за межі її еволюційного розвитку, за межі стрибка. «Римський клуб» екстраполював не тільки економічну, але й соціально-політичну технологію за межі цивілізаційної епохи.

Разом з тим, з «апокаліптичного» прогнозу «Римського клубу» треба зробити принциповий висновок – щоб уникнути загибелі, людство повинне відкинути політико-економічний егоїзм окремих держав. Як мінімум, це стосується розвинених країн – Європа тому приклад.

На шляху до єдиного людського співтовариства розставлена ще безліч «пасток», як об’єктивних, так і суб’єктивних. Кожен новий етап розвитку, розв’язуючи нагальні проблеми, породжує нові. Але будемо сподіватися, що в таких ситуаціях винайдуться інноваційні методи і заходи – так само, як вони знаходилися на попередніх глобальних стрибках нашої історії.

Висновок

Глобалізація виводить на якісно новий – планетарний щабель досить важливі, вирішальні в майбутньому системні мережі.

Насамперед, це фінанси – «кровоносна система» практично всіх сфер діяльності людства. Перспектива глобалізації людства ставить на порядок денний питання про створення єдиної фінансової системи, про впровадження єдиної, можливо, на перехідному етапі «віртуальної», але єдиної валюти.

Наступна мережа – інформаційна – «нервова система», не менш важлива, багатоаспектна, яка фактично вже зараз стала всеохоплюючою. Їхнє значення, силу впливу й «спектр» наслідків повною мірою людство відчує, коли вони «обплетуть» всі органи й функції людського співтовариства й запрацюють на повну потужність.

Особливе місце останнім часом займає енергетика. Якщо в попередні епохи вона не була проблемою, а скоріше засобом забезпечення при наявності достатньої кількості природних ресурсів, то надалі, з огляду на об’єктивне стрімке зростання енергоспоживання людством, з вичерпанням згаданих ресурсів, вона загрожує перетворитися у вирішальну проблему нашого існування.

У статті лише побіжно порушені ці визначальні фактори, вони досить специфічні й потребують окремого аналізу. Це одночасно й двигуни й обмежники розвитку. Не окремих країн і регіонів, як було раніше, а людства загалом.

Якщо в природничих галузях, як фізика, астрономія, хімія, біологія й навіть економіка, людство має певний багаж позитивних знань, що дозволяє досить адекватно аналізувати поведінку таких систем, то в суспільній, а тим паче соціокультурній сфері ми не маємо достатнього набутку необхідних знань, щоб менш-більш вірогідно прогнозувати кризові цикли, особливо цивілізаційного характеру. Цілком ймовірно, у цьому «винне» наше незнання, а то й ігнорування механізмів керованості такими циклами Вищими Силами. Як у минулі століття, так і тепер найчастіше за прогнозування майбутнього найактивніше беруться астрологи, «пророки» й інші віщуни. Однак їхній інструментарій не піддається раціональному обґрунтуванню, а тим паче коректному науковому аналізу. Можливо, наука й практика людства в майбутньому накопичать певні знання, потрібні для передбачення завдання передбачення кризових циклів і моделювання оптимальних шансів виживання.

Оскільки нас очікує перехід у нову цивілізаційну епоху, то вона буде базуватися, швидше за все, на основі інтегральної технології: інфо – нано – генно – енерго (і Бог знає якої ще!). Якщо раніше й зараз спостерігаються окремі, певною мірою автономні «прориви» у кожній із граней цієї нової технології, то в майбутньому все має бути пов’язане в єдиний синергетичний комплекс.

17 червня 2010 року, Київ.