Сьогодні багато критики звучить на адресу болонського процесу, зовнішнього незалежного тестування випускників шкіл. Але ці два аспекти є лише спробою якимось чином упорядкувати навчальний процес в рамках країн Європейського Союзу. Їх впровадження в умовах України є неминучим, бо це робить рішучий крок до уніфікації знань, унеможливлює або значно скорочує корупцію при вступі до ВНЗ. Триматись за старі навчальні програми, за вузьку спеціалізацію фахівців, за традиційні вступні іспити не лише нерозумно, це веде до ще більшого відставання нашої вищої школи від сучасних вимог.

Але є такі вимоги, що успадковані від минулого, якими нехтувати не можна. До них належать: необхідність засвоєння студентами знань з фундаментальних, загальнонаукових та загальнотехнічних предметів (вищої математики, фізики, хімії, нарисної геометрії та графіки, теоретичної механіки, опору матеріалів, деталей машин та теорії машин і механізмів, гідравліки, теплотехніки (теплофізики), загальної електротехніки, основ комп’ютерних знань та інші); звичайно, обсяг цих знань змінюється в залежності від фахового спрямування майбутніх випускників ВНУ; необхідність отримання професійних знань та професійної підготовки майбутніми спеціалістами; сьогодні дуже актуальною є гуманітарна освіта в рамках загально- технічної підготовки – вивчення основ філософії, історії (в тому числі історії України), доскональне знання хоча би однієї іноземної мови, бажано англійської; нікому з педагогів не вдалося примусити людину оволодіти надбаннями культури свого народу, народів світу, знати літературу, мистецтво, але нам невідомі й приклади, коли б видатні особистості не були у той же час широко освіченими людьми, не володіли філософією науки, не знали загальнолюдських надбань культури.

Перехід до триступеневої системи навчання у ВНЗ уже спрямував у першому наближенні етап навчання студентів з одержанням тільки атестату бакалаврату певного спрямування.

Зупинюсь більш детально на прикладі бакалаврату «Нафтогазова справа» в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, в який увійшли чотири колишніх спеціальностей – буріння свердловин, видобування нафти і газу, нафтогазопроводи і нафтогазосховища, машини та обладнання нафтових промислів. Здавалося би, що навчання студентів цього бакалаврату повинно бути однаковим для всіх колишніх спеціальностей. Проте введені дисципліни «Основа нафтогазової справи» (перший курс), «Нафтогазова механіка» (другий курс) уже зберігають своє колишнє фахове спрямування. Так, в рамках дисципліни «Нафтогазова механіка» буровикам читається механіка гірських порід та механіка руйнування порід; для спеціальності «видобування нафти і газу» – основи фізики пласта; для газнафтотранспорту – механіка ґрунтів, газотрубна динаміка. Тобто практично не відбулося групування універсальних навчальних дисциплін для цих спеціальностей. Починаючи з третього курсу, а пізніше на четвертому різниця в навчальних планах становить 7-8 та більше дисциплін, викладання яких ведеться профілюючими кафедрами для «своїх» бакалаврів. Уже це одне свідчить про суто формальний підхід до «болонського» процесу в українському виконанні.

У нафтовій освіті п’ятдесятих років випускник нафтового факультету отримував диплом гірничого інженера з розробки та експлуатації нафтових і газових родовищ, хоча навчався в групах НС (нафтова справа) з добавкою букв НСб та НСе (буріння чи експлуатація). Всі навчальні дисципліни, включаючи курсові проекти та курсові роботи, були однаковими, а виробничі практики студенти проходили одну на нафтових чи газових промислах, а іншу – на бурових свердловинах. Лише дипломні проекти та переддипломна практика в більшості випадків визначала майбутній фах. Добре це чи погано? До позитивної сторони треба віднести те, що студент, який хотів працювати інженером-буровиком, діставав більш широке розуміння майбутньої професії через дисципліни «Підземна гідравліка», «Розробка нафтових і газових родовищ» та ряд інших. І, навпаки студент, що хотів працювати на нафтогазопромислах, оволодівав знаннями зі специфіки буріння свердловин.

Нині повертатися до цієї схеми не варто. Але тоді треба використати «болонський» процес для уніфікації та поглиблення знань на широкому полі нафтогазової справи, тобто на етапі бакалаврату. Необхідно організувати викладання окремих дисциплін викладачами різних кафедр, щоб це складало єдине ціле, як, для прикладу, при вивчені «Нафтогазової механіки». Добре було б, щоби узагальнюючий курс не випереджував вивчення студентами, наприклад, гідравліки, підземної гідравліки, опору матеріалів, теорії пружності та пластичності і т.п.

На думку багатьох викладачів ВНУ, за останні 10-15 років рівень знань випускників знизився. У чому причини?

Одна з них – велика відмінність між вимогами ВНУ та знан­ня­ми випускників шкіл. Є відмінність в якості знань випускників сільських і міських шкіл. Нинішні умови вступу дають можливість стати студентами технічних (природничих) вузів абітурієнтам із слабкими знаннями математики та фізики (125 балів). Переважна більшість випускників шкіл не володіє іноземними мовами, частина студентів Сходу та Півдня України не знає і української мови. Тому говорити про глибинну сутність впливу болонської системи на підготовку фахівців ще рано.

Вплив державної та комерційної форми навчання на студентство теж неоднозначне. Дуже часто в групах бере гору «середняк», який негативно впливає на мотивацію до здобуття знань іншими студентами. Державні ВНУ уникають відрахування контрактників, бо залежність ВНУ від коштів студентів за комерційне навчання дуже велика.

Університети не звітують перед міністерством про працевлаштування випускників небюджетної форми навчання, часто місце роботи отримує слабший за знаннями випускник-бюджетник, а не сильніший контрактник. Суворе регламентування чисельності професорсько-викладацького складу від кількості студентів теж впливає на зниження вимог до знань.

Звичайно, болонська система з її кредитно-модульним поділом при вивченні окремих дисциплін сприяє більш якісному засвоєнню студентами знань. В університетах США, країн Західної Європи впродовж багатьох десятиліть семестр ділився на дві частини або річне навантаження планувалося на триместри. Це дозволяє ущільнювати вивчення малокредитних предметів до половини семестру або третини навчального року. Це уже багато років практикується в Національній академії природоохоронного та курортного будівництва (НАПКБ).

В університетах (академіях) повинна постійно оновлюватися навчальна база, що вимагає написання та видання підручників, посібників, різних методичних розробок. На жаль, нині навчальна база у багатьох ВНУ дуже застаріла, вона не орієнтована на майбутнє. Коштів на її оновлення немає.

У вітчизняних академіях та університетах друкується чимало підручників та навчальних посібників, довідників, словників. У західній та центральній частинах країни видається література українською мовою, а в східній та південній – російською. Так склалося історично.

На нашу думку, Міністерству освіти потрібно частину ти­ра­жів навчальної літератури українською мовою обов’язково надсилати в університети Півдня і Сходу України. Тоді припиняться розмови про брак підручників з математики, фізики, опору матеріалів, теоретичної механіки, гідравліки, економічних дисциплін тощо українською мовою. Варто направляти на мовне стажування викладачів Сходу та Півдня в ті університети, де викладання ведеться українською мовою. Найгостріші питання в технічних та класичних університетах – оновлення навчальної і лабораторної бази та працевлаштування випускників.

Виробничі компанії (підприємства) практично не беруть участі в забезпеченні університетів новітнім устаткуванням, мало того, відмовляються навіть від проведення всіх видів практик, бо для цього у них нема гуртожитків для проживання студентів на час проходження практики, а кошторисом ВНУ не передбачені витрати на ці цілі.

Чи може найкращий викладач (професор, доцент) постійно працювати (хоча би через 2-3 роки) над створенням «нової» навчальної літератури? Однозначно – не може. Затверджені Міністерством освіти та науки України (МОНУ) плани передбачають навчальне навантаження 800–1000 годин на рік. Вже це майже унеможливлює постійну роботу викладача над створенням нових підручників, а чітка прив’язка кількості студентів, що припадають на одного викладача, також не сприяє підвищенню вимог до студентських знань. Підготовка підручника чи довідника в Бразилії розрахована на трирічну роботу професора й відповідно оцінюється. Те саме в університетах США і країнах Європи. У наших ВНЗ підручники пишуть, як правило, ентузіасти. Останніми роками ентузіазм спадає.

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу (ІФНТУНГ) з 1993 року здійснює цільовий набір студентів з АРК, враховуючи те, що цей регіон є найперспективнішим з погляду нарощування власного нафтогазовидобування. Раніше виїзні екзаменаційні комісії відбирали для навчання студентів з Полтавської, Сумської та Харківської областей, де сьогодні добувається основна частина газу та нафти.

У Полтавському технічному університеті імені Кондра­тюка, а два роки тому в Харківському політехнічному університеті з дозволу МОНУ відкрили бакалаврат з напрямку «Нафтогазова справа». Це, начебто, створює сприятливі умови для навчання випускників шкіл регіонів. При цьому «батьки» ідеї не врахували елементарного: щоб створити належну навчальну базу, залучити професорсько-викладацький склад, потрібно 10-15 років.

У 2002 році в Криму з ініціативи керівництва ДАТ «Чорно­морнафтогаз» відкрився спільний факультет морських нафтогазових технологій ІФНТУНГ та Національної академії природоохоронного та курортного будівництва (НАПКБ, Сімфе­рополь). Його студенти два роки навчаються в Криму, а завершують навчання в Івано-Франківську. Практику випускники проходять у підрозділах ДАТ «Чорноморнафтогаз» у проектних та науково-виробничих організаціях півострова, де згодом і працевлаштовуються.

У перші п’ять років існування факультету ДАТ «Чорно­мор­нафтогаз», надавав студентам кредити на 15 років (пізніше скоротило до п’яти років ), які повертаються після закінчення навчання. Відмінникам кредитний борг скасовувався. Не дивно, що більшість кримчан навчалися на «добре» та «відмінно», легко вписуючись в україномовне оточення Івано-Франківська.

Цей досвід не гріх запозичити регіональним вузам, тому що, на нашу думку, він наближає нас до болонської системи. Сьогодні виникла ще одна проблема – перевиробництво спеціалістів певного спрямування. Давно вже перестали визначати потрібну кількість спеціалістів, наприклад, для нафтової та газової промисловості, що спричинило перевиробництво випускників денної, заочної форм навчання, до якої додаються ще випускники системи післядипломної освіти. Так, в ІФНТУНГ за останні роки приблизна кількість виданих дипломів всіх цих трьох форм підготовки спеціалістів перевищила 1200 чоловік за рік. Враховуючи те, що нафтогазова галузь перебуває у певній стагнації, працевлаштування випускників ВНУ стає проблематичним. Тому мусять бути здійснені радикальні заходи у цих питаннях, щоб зберегти викладацький склад і забезпечити майбутніх випускників працею.

Давно уже визріла необхідність планово-передбачуваного навчання студентів-іноземців з Китаю, Туркменії, Таджики­стану, Узбекистану, Єгипту, Іраку, Алжиру, Сомалі, Нігерії та інших. Цей набір не може бути хаотичним, бо треба подбати про україномовну підготовку іноземних студентів і розв’язати на законодавчому рівні проходження ними практик. Звичайно, слід поліпшити й умови проживання у наших студентських гуртожитках. Не оминути і питання ознайомлення іноземних студентів з побутом та життям українців. Добре було би, щоби університет інформував щорічно посольства цих країн про якість навчання їхніх громадян, що уже навчаються в Україні.

Друге, але за важливістю, може, сьогодні найважливіше – системне навчання спеціалістів, що раніше закінчили навчання у ВНУ. В західних нафтогазових компаніях давно встановлено правила підвищення кваліфікації спеціалістів. У число цих правил входить навчання нових технологій своїх інженерів у перші три роки їх роботи через кожні півроку. Термін такого навчання – один тиждень. На дальших етапах перенавчання здійснюється через один–два роки або в міру потреби. В ці цикли навчання входять методи керування (менеджменту), економіки, фінансової діяльності. Обов’язковим є вивчення іноземних мов. Отже, сьогодні треба зосередитися на перепідготовці інженерного складу підприємств. Це своєю чергою примусить викладача йти в ногу з технічним прогресом, дозволить зменшити навантаження на викладача з 800–900 до хоча б 250–300 годин на рік.

В умовах України навчання спеціалістів не регламентоване урядовими постановами. Тому МОНУ та Мінпромполітики тре­ба підготувати урядові рішення та забезпечити їх виконання. Са­ме ця форма діяльності ВНУ зможе скоротити навчальне наванта­ження викладачів ВНУ та зорієнтувати їх на підготовку посі­б­ників для цієї категорії слухачів у системі післядипломної освіти.

Що стосується підготовки магістрів, то тут, на наш погляд, треба би проводити теоретичні курси з певних розділів математики, фізики, які стосуються їх майбутньої роботи в науково-дослідних лабораторіях. Для спеціалістів з буріння свердловин, видобування нафти і газу, їх транспортування варто би запровадити нові курси з теорії пружності, пластичності, реології складних суспензій, з гідравліки, теплофізики тощо. Тут доцільно підійти до навчання магістрів на індивідуальній основі.

В університетах (академіях) зосереджено найбільш потужний науковий потенціал. Тут діють спеціалізовані ради з захисту дисертацій, тут дисертації захищаються. Переважну кількість кафедр очолюють доктори наук. Проте у багатьох випадках цей науковий потенціал реалізується лише у наукових статтях, в кращому разі – у монографіях. Створення нових технологій, обладнання, нормативних документів практично не входить у завдання університетів, бо ці роботи не фінансуються галуззю. В той же час саме університети можуть стати могутніми генераторами нових технологій, але для цього треба, щоби компанії державної чи приватної форми власності ставили перед університетами конкретні завдання з встановленими термінами їх розробки, забезпечували фінансування цих робіт хоча б у початкових обсягах, а повний розрахунок здійснити при здачі робіт. Ці результати мають корелюватися зі світовими досягненнями галузі.

Тепер щодо самої системи керівництва ВНУ. Відомо, що впродовж майже ста років (до 1944 року) ректор «Львівської політехніки» обирався лише на один рік. Зміна ректорів не впливала на якість управління ВНУ. Ще з радянських часів в країнах-сателітах СССР (Болгарії, Польщі, Угорщині) ректор обирався лише на один чотирирічний термін, після чого його замінював новий обранець Вченої ради. До речі, у Бразилії ректори вищих за світовим виміром університетів (штату Ріо-де-Жанейро або Католицького університету ім. Кеннеді) обираються лише на трирічний термін. І від цього якість керівництва великими колективами не знижується.

Наша практика, коли ректори працюють 10–20, а то й більше років, успадкована з часів СССР і базується на зовсім інших принципах, ніж у передових країнах світу. В наших умовах варто би нормативно обмежити обрання ректорів одним або двома термінами.

До речі, ректор (і проректори) є виконавцями рішень вчених рад, а не їх керівниками. Погодження кандидатур на посаду ректора з Міністерством освіти та керівництвом уряду (центрального чи місцевого) є неприпущенним. Це прерогатива Вченої ради, що, як правило, обирає ректора на один – два терміни по три або чотири роки кожний.

Вища школа в Україні ввійшла в нову фазу: не враховувати змін в розвитку суспільства уже неможливо.