Помовчимо. Подумаймо. Згадаймо Генрі Форда. Легендарний американський капіталіст цілком слушно вважав, що для нормального функціонування суспільства і держави достатньо, аби були максимально високі заробітки і максимально низькі ціни. Чи спроможний забезпечити це нинішній український уряд? Чи спроможний забезпечити це нинішній російський уряд?

У 1963 році спеціальна комісія Управління з науки й техніки США і Національного наукового фонду США доповідала американському президентові: «Добробут нації та обороноздатність країни зараз визначаються зовсім не сировиною, не мінеральними та іншими природними ресурсами і навіть не капіталом. Вирішальним джерелом економічного зростання дедалі більше стають знання, а також індивідуальна та суспільна здатність їх використання. Носії і генератори нових знань – вчені, конструктори, інженери, лікарі, педагоги та інші спеціалісти. Тому центр ваги в політичному, воєнному та економічному протистоянні світових держав дедалі сильніше зміщується у сферу вищої освіти. Країна, яка не володіє системою освіти, здатною підготувати кадри вищої кваліфікації, неминуче відстане в техніці й технології. У політичному суперництві вона не має шансів на успіх».

Вище керівництво США і їхні союзники зробили належні висновки щодо порад учених. Вже на той час розвинені держави світу стали витрачати на освіту понад 10 відсотків свого бюджету, СССР – удвічі менше. Захід зрозумів, що фундаментальні дослідження працюють на світовий загал, а прикладні – безпосередньо на конкретну країну, живлять її. Наслідки не забарились – через неповних три десятиліття «Верхня Вольта з ракетами» почила одвічним сном.

Чи зробило українське державне керівництво вже в роки незалежності необхідні висновки з цього приводу? Питання риторичне. За останні 10–15 років рівень знань випускників шкіл катастрофічно знизився. Нинішні умови вступу до технічних вишів дають можливість абітурієнтам зі знаннями математики і фізики у 125 балів стати студентами. Але ми наразі не про це.

«Проблема України і Росії – це май­же відсутність інноваційних галузей в обох країнах, а світова тенденція свідчить про об’єднання зусиль за пріоритетними напрямками наукових розробок», – констатує віце-прем’єр-міністр Володимир Семиноженко. Так, проблема існує. Це правда. Тільки з ким об’єднуватись? З ким кооперуватись? З Росією? На наш погляд, задекларована ідея/потреба у створенні українсько-російського інноваційного фонду та спільної з Росією наглядової ради з питань інноваційного розвитку для реалізації інноваційних проектів не витримує жодної критики. Скоріше нагадує поспішну політичну акцію, ніж добре продуманий, всебічно виважений, науково обґрунтований крок. І справді: наскільки цікавою для України є Росія (з технологічного погляду), чи не потер­п­лять українські національні інтереси за такої кооперації? Запитання далеко не риторичні? Приміром, підписані нещодавно угоди про будівництво в Україні нових блоків АЕС за російськими технологіями породжують поважні сумніви щодо доцільності такого проекту. Чи не станемо при цьому випробувальним майданчиком для модернізованих реакторів ВВЕР-1000 (з невідомих причин вони не були встановлені на Балаковській АЕС у Росії, для якої, власне, розроблялись)? Навіщо й далі прив’язуватись до РФ як монопольного постачальника ядерного пального для вітчизняних атомних електростанцій (під загрозою опинився вигідний нашій державі комерційний контракт з американською компанією «Вестінгхаус» на роботи з адаптації яде­р­ного палива – комусь, очевидно, не ви­гідний цей проект з диверсифікації пос­тачання ядерного палива і технологій)?..

Якщо набрати в пошукових системах Yandex або Google ключові слова «Рос­сия занимает место в мире», то довідаємося, що ця країна посідає 62 місце у світі за рівнем технологічного розвитку (між Коста-Рікою і Пакистаном), 70 місце у світі за використанням інформаційних і комунікаційних технологій, перше місце у світі за кількістю авіакатастроф, перше місце в світі з імпорту китайських автомобілів... Зрозуміло, що сировинні багатства Росії наразі нас не цікавлять. Про інше йдеться. В цій країні практично не виробляється наукомістка, високотехнологічна продукція. Бо практично не розвиваються наукомісткі галузі. Найкраще це помітно на святая святих російської держави – на військово-промисловому комплексі.

Незалежні українські військові експерти мають цілковиту слушність, коли стверджують, що Росія не спроможна бути технологічним донором для Укра­їни. І справді. 10 березня 2010 року віце-прем'єр РФ Сергій Іванов поінформував депутатів Держдуми про становище, в якому перебуває російська фундаментальна і прикладна наука. Він, зокрема, наголосив, що ситуація з випуском вітчизняних комплектуючих більш ніж критична: в «оборонці» частка комплектуючих власного, вітчизняного виробництва становить 35%, а «на гражданці» – 10%!

На думку Джорджа Фредеріка Джусберрі, експерта з Росії та колишніх совєтських республік, працівника дос­лідного центру CERCES, росіяни насамперед зацікавлені в отриманні західних технологій, оскільки з ряду причин вони не можуть розвинути технології всередині країни. Росія, на думку експерта, є слабкою державою [http://www.newsland.ru/Index/tag/id/102893/ord/1/]. Все логічно: країна, що не спроможна виготовити сучасний ноутбук чи сучасний автомобіль, не здатна модернізувати власними силами й власне військо.

Заступник міністра оборони РФ з озброєння Владімір Поповкін змушений констатувати, що для сучасної Росії імпорт озброєння став фатально неминучим. «І закуповувати бойові машини та різноманітне високотехнологічне обладнання ми будемо не у стратегічних союзників, яких у нас просто немає (виділення моє. – О. Р.), якщо не вважати Республіку Білорось, а у тих, хто продасть. Технічний парк підприємств ОПК, упереваж, безнадійно застарів. Прославлені колись заводи просто фізично не можуть випускати бойову техніку справді нових поколінь» [http://www.stoletie.ru/tekuschiiy_moment/a_tanki_kupim_za_granicej_2010-04-08.htm].

Міністерство оборони РФ закрило роботи по створенню танка Т-95, не буде в держоборонзамовленні й БМД-4 (найімовірніше, що російські бронетранспортери замінять італійські бронеавтомобілі IVECO); у 2008 році російські військовики були змушені закупити у компанії Israel Aerospace Industries 12 безпілотних літальних апаратів. Наразі Федеральна служба безпеки Росії веде переговори з ізраїльською компанією Aeronautics Defense Systems про придбання нової партії БПЛА. Найскан­дальніше імпортне замовлення Росії – французький вертольотоносець «Міст­раль». Тут йдеться і про придбання найсучасніших кораблебудівних технологій, оскільки Росія їх не має.

То чи може нинішня Росія розбудовувати вУкраїні модерні, світового рівня підприємства і галузі, постачати архісучасні нанотехнології, надпотужні комп’ютери тощо або ефективно модернізовувати вже наявні виробництва? Інноваційний центр у підмосковному Сколкові на Кремнієву долину «не тягне». Сучасна Росія технологічно виснажена. Ну немає в неї аналогів «Apple», «Twitter», «Cisko» і край. І аналога «Boeing» немає. До речі, не виключено, що саме на заводах цієї американської компанії може розпочатися завершальне складання Ан-124 («Руслан») вже як російського літака (цікаво, чи українська сторона ще володіє документацією і ноу-хау на «Руслан»?)…

То, може, Росія за рівнем освіти суттєво випереджає Україну? Які місця у світових рейтингах займають МГУ, МФТІ, МІФІ, МВТУ? Без коментарів. Може, високим рівнем культури, соціальної зокрема, відома у світі Росія? Помовчимо. Про яке посилення співробітництва у галузі освіти та про яку інтенсифікацію студентських обмінів між Росією та Україною треба вести мову? За знаннями треба їхати на Захід. Вчитися нового і перспективного можна і треба на Заході. На цьому неодноразово наголошував у своїх лекціях знаменитий російський історик Василій Ключевський: «На Заході знають більше за нас і навіть для нас можуть багато зробити краще, ніж ми самі. Таким чином, Захід для нас і школа, і крамниця корисних виробів, і своєрідний курс історичних уроків». Ось так. Не більше і не менше.

І насамкінець кілька слушних порад нашого сучасника, доктора економіки Осипа Мороза з США: «Україні необхідний технологічний, науково-фундаментальний прорив. Бо сьогодні на один і той же результат можуть працювати один японець і багато-багато українців. Світ разюче змінився. Те, що вчора вважалося головним багатством, – природні ресурси, нині поступається високим технологіям, науковим досягненням. Бюджет – це не просто певна сума банкнот, це фінансовий план, доцільні проекти. Гроші – це мильна бульбашка, якщо не мати чіткої програми їх використання. Потрібно створити атмосферу довір’я в суспільстві. І насамперед довір’я до влади, уряду. Йому мають довіряти люди. Бо якщо не вірять свої, то й за кордоном не повірить ніхто, отже, не буде і вкладень. Це просто: коли не вірять банкові – гроші тримають під подушкою. Корупція – це те, що першим може розвалити державу. Держава має бути сильною. Влада в ній міцною. І єдиною. Все це має базуватись на Законі. Для держави дуже важливою є фахова адміністрація. Створення її для України – одне з негайних завдань».

Українській владі (якщо вона й справді українська) саме час дослухатися до цих важливих думок. І, врешті-решт, зробити належні висновки. А щодо кооперації з Росією, то вона (кооперація) цілком можлива і потрібна, навіть попри те, що, приміром, «Hewlett-Packard Co», «Apple», Canon», «Mersedes», «Ford» – це не візитівки Москви. І ще. Співпраця з північно-східним сусідом аж ніяк не має шкодити українським національним інтересам. А вони полягають і в тому, щоб заохотити близько двох тисяч українських вчених, висококласних фахівців, яких цінують на Заході, повернутися додому і вже на батьківщині творити новітні технології, котрі можуть змінити наше життя на краще. Для цього слід ухвалити чіткі, зрозумілі закони, котрі б стимулювали реалізацію інноваційної моделі розвитку Української держави. Вона має визначитися зі своїми пріоритетами, інакше не посяде достойного місця в міжнародному розподілі праці.

Олег К. Романчук, шеф-редактор журналу «Універсум»

P. S. Україні конче потрібні інвестиції, інновації, новітні технології. Насамперед, ясна річ, – західні. Але при цьому (sic!) українцям слід чинити, думати не по-совєтськи/євразійськи, а згідно із загальнопрйнятими нормами західної цивілізації, не по-візантійськи: чітко, по-діловому, чесно, відповідально. Слід наполегливо долати постсовєтський консерватизм, опір до змін, ретельно й оперативно опановувати знання, вже вироблені світом. На жаль, «совковість», набута українцями впродовж семи десятиліть комуністичного тоталітаризму, дуже часто стає причиною непорозумінь між потенційним інвестором і вкрай забюрократизованою держсистемою. Саме через це український ринок залишила всесвітньо відома шведська компанія «Ікеа» (виробництво домашніх меблів та предметів інтер’єру), позбавивши нашу державу 2,5 млрд. доларів інвестицій, конче необхідних українській економіці. За повідомленням газети «День» (29.04.2010), через непоступливість української сторони щодо системи оподаткування (треба було змінити лише одну непринципову позицію) найбільший у світі виробник персональних комп’ютерів і принтерів – корпорація Hewlett-Packard Co. (HP, USA) – цього року відмовилася від планів будівництва у Львові власного ресурсного центру в Центральній і Східній Європі. А йшлося про дуже »великі гроші»…

Тим часом «Росія запропонувала Україні співробітництво в суднобудуванні», «Росіяни хочуть частку в гідроенергетиці України», «Україна і Росія дописують нафтову угоду», «Азаров поїхав до Москви, щоб «підтягти» співпрацю», «Росія хоче дослідити український авіапром»…

Це заголовки лише кількох повідомлень від 28 червня з рубрики «Новини», розміщеної на інтернет-сторінці «Української правди». Є запитання?