У моєму розумінні (а також виходячи з теорії держави та права) поняття федералізму прямо суперечить ідеї соборності. Ще перед виборами до Верховної Ради УРСР з’явилися гасла, що пропонували обміняти ідею соборності на ідею федеративності – внутрішньої федеративності «земель» України, не підводячи, зрештою, під цю останню ідею жодної навіть логічної бази. Зі світової практики відомо, по суті, три варіанти федеративності:

1. така, що складалася історично знизу, коли до первісного державотворчого ядра поступово приєднувалися дальші землі, території, делегуючи частину своїх прав центрові федерації,– так було з кантонами Швей­царії, штатами США;

2. накинена згори, наприклад, окупаційною владою, аби штучно перешкодити утворенню міцного центру, який міг би стати загрозою для сусідів (сучасні Федеративна Республіка Німеччини, Австрія, сформовані під диктатом на федеративній підставі, щоб не допустити до відродження німецького імперіалізму – цілком зрозуміло, що федеративність тут ознака не сили, а слабкості держави);

3. псевдофедеративність у двох модифікаціях – за порівняно демократичних, але часто й диктаторських режимів Центральної та Південної Америки (наприклад, Бразилія, Мексика), в яких під словом «федерація» розуміють широке самоврядування провінцій, і – друга модифікація – псевдофедеративність російського зразка, виконана у вигляді СРСР, РРФСР, у яких обсяги самоврядування провінцій із гучними назвами республік менші, ніж за латиноамериканських диктатур.

У нас і в наш час ідеї федералізації практично втілилися в тому, що посилились автономізаційні рухи в окремих республіках, до того ж ці рухи явно мають підтримку московського центру й перетворюються на знаряддя боротьби проти так званого сепаратизму республік. За всієї моєї глибокої симпатії до таких народів, як абхазці, осетини в Грузії, гагаузи в Молдові, не підлягає сумніву, що їх використовують у боротьбі проти Тбілісі та Кишинева, як і поляків у боротьбі проти Вільнюса. Та ще й дуже хитро акцентують на справді реальній національній нетолерантності «нових» націоналізмів – грузинського, молдавського (чи молдавсько-румунського), литовського. У федеративній Росії наростають суперечності між автономіями (або колишніми автономіями, як їх уже називають) та федеративним центром.

В Україні не могла утворитися навіть приблизно аналогічна до становища в Закавказзі, Молдові, Прибал­тиці ситуація, бо «новий» український націоналізм (якщо він узагалі існує) не має навіть можливості – за бажання – вдатися хоча б до утисків росіян, що подекуди утворюють компактно заселені етнічні острови, а переважно формують українсько-російське черезсмужжя, до якого, нібито, має незабаром долучитися українсько-кримськотатарсько-російське черезсмужжя в Криму. За такої ситуації, хоч як це дивно й сумно, ті українські демократи, що пропагують ідею регіоналізації, тобто територіального поділу соборної України, подали собі руки з російськими шовіністами, які під цим же федералістичним гаслом пропагують автономізацію на словах, а сепаратизм на ділі Донецько-­Кри­во­різького басейну, т. зв. Новоросії, Криму. Цю останню автономізацію вже здійснено, як усім ясно, напевно не задля того, щоб забезпечити права майже мільйонного українського населення Криму, для якого не існує і не існуватиме жодної української школи, як також не задля того, щоб гарантувати права кримськотатарської меншини. У Криму під вивіскою федералізації-автономізації здійснюється шовіністична диктатура російської партократії, яка економічно базується на стрижці купонів од південнокримської курортної зони. Якщо демократи (ті, що далі пропагують федералізацію-регіоналізацію) потуратимуть такому процесові, то він охопить із законодавчим оформленням, треба думати, Донкривбас, т. зв. Новоросію, Закарпаття, може, й інші «землі». Якесь дитячо-наївне захоплення Галицькою асамблеєю багатьом не дає можливості зрозуміти, що такий галицький сепаратизм – вода на млин сепаратистам, шовіністам, які прагнуть розчленувати соборну Україну. Щоб не бути голослівним, вкажу на відсутність реального спротиву Галицькій асамблеї в партократичному Києві та в Москві й на поблажливе поплескування по плечах усіх тих чиновників третьої радянської влади в Галичині, що рекламують Галицьку асамблею як здійснення ідей федералізації, які записав хтось – там у своїй передвиборній платформі. На якесь фантастичне засліплення скидається твердження львівської дуже патріотичної преси, що у Львові, мовляв, будують «суверенну Україну в окремо взятій області» («За вільну Україну», 4 квітня 1991 року). Рупори компартійної пропаганди перестали накопичувати звинувачення в галицькому сепаратизмі саме тоді, коли з’явилися його докази у вигляді Галицької асамблеї. А доти такі звинувачення лунали досить часто... Галичину небезпідставно вважали і вважають українським П’ємонтом. Але П’ємонт в об’єднаній нефедеративній Італії ні­коли не був окремою автономною «землею» і не мав особливих привілеїв. З політичного й політологічного погляду і галицький, і новоросійсь­кий, і кримський сепаратизм – явища одного ґатунку. А якщо створювати форуми чи об’єднання, покликані розв’язувати важливі суспільно-еконо­мічні питання, то не регіональні (здатні опрацювати партикулярні програми), а загальноукраїнські, на кшталт хоча б Національного конгресу.

Згідно зі старим римським правилом «кому на користь?» спробую відповісти на це запитання. Федера­лізація чи регіоналізація України потрібна, по-перше, Москві, щоб:

1. не допустити до утворення в Україні єдиної соборної сили, здатної дати належну відсіч тоталітаризмові центру;

2. розколоти соборну Україну на сепаратні рухи, які проситимуть допомоги в центру і, при нагоді, воюватимуть між собою та (згідно з законами «нового» націоналізму – тут уже байдуже, українського чи російського) із сусідами через межу;

3. не допустити до інтегрування української нації, пропагуючи ідеї, що її субетноси (волиняки, закарпатці, буковинці, галичани, подоляки тощо) мають свої уявні окремі інтереси, які штовхають на шлях федералізації;

4. поділяючи Україну на «землі», не допустити до утворення міцного республіканського центру, а на наступному етапі підпорядкувати безпосередньо Москві, нівелюючи державну структуру й державні кордони України як цілого. Все це згідно з загальнозрозумілим принципом, що покраяну на шматки колишню єдність знищити легше, ніж непокраяну єдність. Не підлягає сумніву, що жод­на федералізована гола демократія утворити ефективний організований захист од чужого тоталітаризму не здатна. Всі нібито бачать, але всім несила зрозуміти, що боротьба проти тоталітарного Іраку велася нещодавно набагато жорстокішими терористичними методами, ніж ті, що їх застосовував навіть Саддам Хусейн: килимові авіа- бомбардування з масовими жертвами невинного населення, криваву різанину цілих дивізій досить важко вважати за винахід гу­манної демократії, теоретично озброєної лише Декларацією прав людини.

Федералізація чи регіоналізація соборної України потрібна, по-друге, новонароджуваній псевдодемократичній номенклатурі, бо таким чином виникає можливість:

5. імітувати діяльність (що характерно для радянської бюрократії взагалі) в новостворюваних федеративних структурах;

6. гарантувати таку саму позірну діяльність для тієї частини партократії, яка, теоретично, мала б перейти на демократичну чи псевдодемократичну платформу – в цьому останньому випадку участь у фіктивних федеративних структурах мала б стати премією за перехід.

Думаю, що відповідь на запитання «кому на користь?» я, хоча б частково, дав.

До яких наслідків призведе й уже призводить поширення й реалізація ідей федералізації-регіоналізації України? Це:

1. знищення ідеї соборної України та ліквідація соборної Української держави, яка, зберігаючи єдність, могла б протистояти централізмові Москви;

2. припинення остаточної інтеграції української нації, розвиток відцентрових субетносів, увічнення категорій «галичан», «закарпатських русинів», «новоросів», «волиняків», утворення непереборних бар’єрів на шляху реасиміляції (повернення до українства) російськомовних українців ;

3. збереження російських шовіністичних структур у Криму та інших південно-східних регіонах, де буде закріплено переслідування української нації в її нібито власній українській державі (як це вже діється в кримській автономії); в цих автономних «землях» українці, зрештою, будуть зліквідовані як нація.

4. встановлення диктату економічно найсильнішого регіону (практично – Донкривбасу) над іншими, економічно слабшими, тобто закріплення в Україні ніким і нічим не контрольованого панування військово-промислового комплексу;

5. виникнення та зміцнення бюрократичної номенклатури федеративного рангу, яка всіма можливими засобами чинитиме опір можливій дефедералізації – якщо б колись здоровий політичний глузд узяв в Україні гору;

6. стимулювання фінансового краху, бо утримання додаткових і зайвих, великою мірою фіктивних автономно-федеративних структур ляже додатковим тягарем на українського платника податків.

Короткі висновки.

Гасло федералізації висунули й підтримують у нас як політичне за­кли­нання:

або просто бездумно, що є великою політичною провиною в такий важкий для України час;

або задля демагогії, без політичного обґрунтування, що є очевидно не меншою політичною провиною;

або з провокаційною метою, щоб збуджувати відосередні тенденції, скеровані на розвал Української держави й чергове розчленування української нації.

Врешті, хочу поставити себе на позицію тих, що вважають себе демократами і, пропагуючи федералізацію України, нібито виконують свій демократичний обов’язок. Найцікавіше й найпарадоксальніше, що за справжньої демократії, яка передбачає рівноправність усіх громадян, народів, націй, широке місцеве самоврядування, врешті, реалізацію всіх прав людини, забороняє будь-яку дискримінацію, жодна федералізація не потрібна – бо кого й від кого має захищати автономія, наділена якимись особливими територіальними правами?

Отже, ще раз: «кому на користь?» Може, на це запитання хтось відповість інакше?