Кажуть, що неможливо бути почутим пророком у своїй країні. Можливо, тоді легше доцільніше прислухатися до того, що пророкували і пророкують патріоти твоєї країни із-за її меж.

Справжній український патріот — попри своє індіано-американське коріння — Джеймс Мейс, який, на жаль, 3 травня 2004 року відійшов за виднокруг світу цього, будучи у 1986—87 роках виконавчим директором колегії дослідників при Конгресі США щодо обставин штучного голодомору в 1932—33 роках, користувався поняттям “постетноцидна” Україна. Йому, вихідцю із чи не останніх аборигенів Америки, неважко було віднайти це визначення.

Я завжди вважав і вважаю, що мейсівську оцінку наслідків сталінського геноциду українського народу слід розглядати в ширшому історичному контексті, а саме, в сенсі “постінтелектоцидної” України. Цей контекст віддзеркалює довготривалий і зловмисний процес зрізання тих колосків чи пересаджування їх коріння у свій ґрунт, які вище за інші піднялися над широким українським полем, не лише радянського, а й царського імперіями. Українську патріотичну еліту, будь-яку, а не лише політичну, нищили та нищать насамперед — її завжди розстрілювали, засилали у Сибір, відрізали голови, вбивали камазами, в ліфтах, труїли та влаштовували “самогубство” і т. ін.

Проте інтелектоцид — це не тільки фізичне знищення окремих “неугодных” інтелектуалів, геніальних особистостей, що родяться раз на сто років. Це також щоденне духовне приниження інтелекту, культури “живих, мертвих і ненарожденних” як цілісної нації — її мови, звичаїв і традицій. Це масове, починаючи з садочка і школи, втовкмачування, що російськомовна культура, мас-медіа, література — вищого рівня; що еліту твоєї нації світ може пізнати лише через “вєлікій и могучій русскій язик”; що без “старшого брата” про Україну не може бути й мови; що Південь і Схід твоєї країни розуміє президента чи кандидата в президенти тільки російською мовою, хоча перепис свідчить, що в кожній області України ми поки що є у більшості.

Отже, якщо говорити про феномен “помаранчевої” революції, то найперше зазначимо, що її учасники повстали проти дальшого приниження українського народу як нації, її волевиявлення, проти бандитської філософії зрощення капіталу олігархів із владою, звихнутою на антиукраїнізмі та злочинних методах досягнення, точніше купування найвищих посад. Чи не найбільшим “помаранчевим” дивом стало те, що українець у Києві перестав бути меншовартісним. Революція одухотворила та інтелектуалізувала “батька міст руських” як справжню столицю України, великою мірою об’єднала регіони навколо древнього Хрещатика, не посортувавши людей за мовою, вірою, соціальним статусом чи географією.

Однак революція не усунула з України тих, хто хоче й далі удосконалювати технологію інтелектоциду. Чи то шляхом фізичного знищення його національної еліти, чи то “оболваніванія” суспільного загалу за допомогою регіональної інформаційної блокади, підкупу, “страшилок” американською колонізацією та закликами до сепаратизму, формування “вооруженних отрядов”, очевидно, для захисту регіональних “паханов”. У цьому сенсі результати другого туру виборів промовисті більш, аніж їх фальшування чи недемократичність проведення. Це застосування впродовж півроку найбруднішиих PR-технологій на зразок телепередачі “Проте”, використання урядового адмінресурсу, розгул російських політтехнологів тощо. Саме вони поділили карту України за рівнем агресивності, антиукраїнізму, обману, жорстокості та страху до масштабу державного бандитизму (тихого тероризму), який був характерним хіба що для голодоморів 33-го чи 47-го років. Тобто часів, коли воля українця паралізувалася, і він керувався лише інстинктом самозбереження та виживання.

Створивши атмосферу суспільного страху перед американцями, бандерівцями, НАТО і т. ін., для захисту нібито “рабочіх людєй, а нє мітінгующіх” (знову поділ народу), вони далі інспірували через слухняні місцеві ЗМІ, владні темники контркарту сепаратизму як куток регіонального “раю”. Водночас ця карта в руках бандитів, які готові були поставити на кін найсвятіше — цілісність України, сісти за стіл з великим її “прихильником” Лужковим, запросити інших кровожерних варягів, використовувалася для тиску на Майдан, аби відвоювати лідерові регіональної псевдоеліти президентське крісло. Як тільки цей спільний проект захоплення крісла не пройшов, і карта стала міченою, раптом урядовий кандидат у президенти мімікрував як опозиціонер до власного уряду. Що більше, “турбувався” про цілісність України та пріоритети її національних інтересів. Врешті, в системі політтехнологій публічно посилилося використання чинника смиренної побожності: “агнець”, команда якого тільки що сфальшувала вибори, стає на всеукраїнських телеканалах тлумачем біблійного вживання слова “козли” щодо електорату опонента, розмашисто хреститься, оголошує себе послідовником В’ячеслава Чорновола, використовує його сина, але не по-християнському натякає батькові п’ятьох дітей на проблеми його здоров’я, хоча прекрасно знає, що на життя останнього був вчинений замах.

Сьогодні нібито зрозуміло, що “Вибори—2004” не поділили Україну, а лише ілюмінували ареали, де морально та інформаційно і досі, на жаль, легше втовкмачити зазомбованій спільноті підступно — пропагандистську мімікрію чи чергову брехню (утиски російської мови, церкви тощо). На підтвердження цієї тези хочу навести об’єктивну статистику, яку висвітлив останній перепис населення в Україні. Лінія, яка виокремлює десять регіонів, де Януковичу удалося перемогти, не лише стала вододілом, але й чітко корелюється з етнічним складом цих регіонів, бо “зависла” на позначці 14 відсотків росіян, що населяють ці території. Ці відсотки характерні лише для Миколаївської та Херсонської областей, а в решті регіонів вони перевищують цей показник: Донецька — 38%, Луганська — 39%, Херсонська і Запорізька — 25%, Дніпропетровська — 18%, Севастополь — 22%, Крим — 58%. Тут з принципом “злодій, але він свій” поки що ні морального, ні духовного дива не сталося.

Отже, якщо говорити про дива “помаранчевої” революції 2004 року, то найперше слід зазначити, що її елітний колос, як і широкий український лан не був знищений: Ющенка не отруїти, Тимошенко — не посадити. У результаті, як висловився по-імперському цинічно запрошений командою Януковича російський політтехнолог Гліб Павловський, “рєволюціі нє далі в морду”.

По-друге, наперекір залишковим зусиллям імперського антиукраїнізму за 14 років Незалежності виросла прекрасна молодь — з усміхненими добрими очима і розумним поглядом. Ця молодь настільки мирно та інтелігентно себе поводила, що навіть на прохання 28 листопада прихильників Януковича, аби Кучма вжив силу для “навєдєнія в странє порядка”, останній не погодився. Очевидно, Президент не хотів відходити зі свого поста закривавленими, читай —0 упорядкованими вулицями.

По-третє, майдан Незалежності став духовним чистилищем. Він чітко визначив, хто є син України по духу, а хто є сучим сином чи донькою в суспільстві — у владі, серед політикуму, в ЗМІ тощо. Насамперед, він вивів на перший план талановитих і чесних молодих політиків: Литвина, Зінченка, Катеринчука, Яценка, які на виборах до парламенту — 2006 р. можуть мати достойну перспективу, і відсунув на маргінес Гавриша, Тигипка, Симоненка, Вітренко, Т. Чорновола, Кириченко, Шуфрича та їм подібних.

Зрештою, результати “Виборів—2004” висвітлили реалії давньої “п’ятиколонної” ролі компартії в Україні, визначивши остаточно належне їй аутсайдерське місце у сучасному політикумі. Тому жоден компартієць не відважився виступити на майдані — вічні “захисники” народу до нього не вийшли. Рівно ж навіть серед біло-синіх Донецька, Луганська чи Харкова не видно було червоних прапорів, хоча у Верховній Раді комуністи скажено підтримували проурядових регіоналістів і СДПУ(о).

Все це свідчить про одне: нарешті настало суспільне усвідомлення, що комуністи в Україні ніколи не були і не є сьогодні українськими. Це стосується не лише їх, а й усіх тих, хто живе в Україні і, здавалось би, повинен працювати задля її блага. Натомість, на жаль, навіть у Львові лідери деяких національних меншин дорікали соціалістам за їх проукраїнську позицію щодо підтримки “Нашої України”, мовляв, приєдналися до бандерівців.

У цьому контексті хочу навести слова відомого журналіста Віталія Портникова про те, що означає нині в Україні бути українською людиною взагалі, а українським євреєм зокрема. “Не означає це — єврей, який живе в Україні. Навіть не означає — єврей, який переймається Україною. Означає — єврей, який відчуває Україну. З різних історичних причин таких в Україні небагато (виступи натхненників творення ПіСУАРу, телемости Луганськ чи Донецьк — Львів підтверджують, що їх небагато не тільки серед євреїв — С.В.). Є тут євреї совєтські, є російські євреї, які більш за все на світі прагнуть перестати бути євреями. А от українських євреїв (додам — росіян, румунів чи угорців) — таких в Україні бракує”. Однак Майдан поклав край жупелам на кшталт “українська Україна” і показав, що українська національна ідея спрацювала, хоча її пробували змазати як Козаки, так і Кучми.

Громадянин України, як він себе називає, Дмитро Литвинов (“Високий Замок”, 22 грудня 2004 р.) вважає, що “всі ми “замазана” нація. Хтось умілою рукою “замазав” сумління народу і притупив його свідомість”. Чому “хтось” і лише нині? Чи не проголошували вже Харків столицею України, чи на її Сході — штучно не творилися окремі республіки? Чи не формувались тут для походу на Київ банди Муравйова, чи не виступали з найкращими намірами щодо українського відродження щирі комуністи Скрипник, Затонський чи Хвильовий? А закінчилося все це жахіттям геноциду основи української нації — селян, яким забороняли навідувати міста, особливо забороненою зоною був Донбас, де мобілізувалися всі ресурси для розвитку його промисловості. Тут люди з голоду не пухли, навпаки — саме тоді було започатковано завезення сюди “спеціалістів” з Росії, а для мільйонів приречених селян урятуватися у промисловій зоні ставало нездійсненною мрією. Так, головна вулиця Харкова — Сумська вкривалася, за донесенням Посольства Німеччини, трупами матерів, біля яких ще плакали в пелюшках діти, котрих приречені жінки сподівалися передати городянам та таким чином врятувати хоча б їхнє життя.

Я не питаю, хто це зло вчинив і заховав його від світу, бо цим “хто” була партія Леніна, Сталіна, Кагановича та їм подібним. Я запитую, чому далі спекулюємо смертями людей під час третього туру виборів, хто сфальшував результати попереднього туру і тим спричинив сам процес переголосування (до речі, партія регіонів підтримала в пакеті новий закон про особливості голосування). Чому донеччани показово транслювали по телебаченню, як довозять інвалідів на виборчі дільниці, і не показували “каруселі” з відкріпними посвідченнями, які девальвували, власне, голоси, віддані за Януковича? Де була під час геноциду українського народу російська православна церква, служки якої носили вулицями України портрети Януковича поряд з іконами? Хіба це не святотатство?

Забувши геноцид українського народу, вкрай цинічно і аморально дехто нині трактує “помаранчеву” революцію (науковець з Донецька Губерська вважає її путчем) як наслідок нежиттєздатності країни за нових умов. “Проісходящєє нинє на Украінє — нє ексцесси, способствующіє дємократіі, как нас увєряют, а мукі страни, оказавшейся нєжизнєспособной в свойом настоящєм віде” (“ЛГ”, 2004, 1—7 дек.). Звідси допомога “старшого” брата щодо “дєкомпозіціі” України як федералізації її державного устрою чи регіоналізації української нації, її економіки, культури, релігії.

Її автори будь-що хочуть змусити світ побачити в Україні (як вони його змушували не бачити геноцид) дві нації — “західноукраїнську” україномовну та “східноукраїнську” російськомовну, рівно ж — “порушення” на третьому турі виборів Президента. Насправді нація у нас, яка дала назву державі, одна, а Україна — єдина і унітарна держава. Правда, деякі її частини — більш зросійщені, густіше там живуть агресивні шовіністи, які хотіли б інформаційно ізолюватися і проводити українофобську, а насправді інтелектоцидну політику. І дива каяття чи, принаймні, гуманістичного ставлення до “постінтелектоцидної” України у них нема; навпаки, слова пісні Майдану “Нас багато, і нас не подолати” викликають у них скажений шал, як і, власне, наша доброта, толерантність, зрештою демократичність виборів, що підтвердили спостерігачі з країн сталих демократій.

Насамкінець хочу зазначити, що, як засвідчив Майдан, перед усіма нами, а передовсім новообраним Президентом В. Ющенком, стоїть важке, архіважливо — бінарне завдання: розбудувати не лише українську Україну, національну економіку, а й сконсолідувати українську націю, піднести її духовність на основі утвердження загальноукраїнської культури. Майдан в процесах націостановлення і суспільної свідомості створив диво, і воно помаранчеве. Однак потрібна довготривала, щоденна і тяжка робота усіх суспільних інституцій, особливо державних, зокрема елітно-наукового, духовно-інтелектуального забезпечення української національної ідеї (УНІ). Ми так нічого й не побачимо, якщо будемо дивитися на вибори — 2004 як на протистояння імен, програм чи регіонів. Дивімося глибше, бо це перемога світоглядних систем, масштабності мислення та рівня культури, національних ідей, інтелекту, зрештою правди і справедливості. У статті “Українська національна ідея і вибори президента” (“Львівська газета”, 21 черв. 2004) я попереджував, що “шкода, але й далі для нашої політичної еліти й електорату публічно розкривається лише одне крило УНІ, а не два, без яких їй (ідеї) й Україні загалом не досягнути висоти ні Тарасової гори, ні брюссельських офісів. На одному крилі можна хіба що залишитися в “зоні інтересів і завдань” Росії, але не власних національних”. На жаль, дехто не побачив Софію Ротару, що роздає на Майдані спечені нею пиріжки, а побачив “наколоті” апельсини та американські валянки. Як мовиться, хто на що вчився і що чи кого хоче бачити.

А тепер кілька думок у контексті якнайкращих побажань на майбутнє та нових помаранчевих див, на які, як показав Майдан, можна сподіватися не лише у дитинстві та в юності, не а й у поважному віці. З дитинства мені запам’яталися слова з пісні партизан УПА: “З тої крові виросте покоління молоде, загартоване до бою”. Але тоді я не розумів, як з крові може щось вирости. Молодь “помаранчевої” революції в “постінтелектоцидній” Україні — це диво сотворила без краплі крові. Проте у ширшому еволюційному вимірі, як мені видається, нема життя без крові, як і крові та мук без життя. Власне, хотілося б побажати, щоб у житті молодих їх було менше, ніж у мого покоління, а продуктивної праці — більше.

Пригадується також картина вже з років мого студентства 50-х років минулого століття, що переповідалася як анекдот, з якого треба було, принаймні, в Харкові, де я вчився, голосно реготати. Після Другої світової війни радянський офіцер-переможець прокинувся ранком від шуму — з вулиці долинало ритмічне “шен-шен”, ніби від марширування солдат. Коли він поглянув у вікно дивом уцілілого готелю, то побачив, як поруч цивільні німці (жінки, старі, діти) розбирають по цеглині розбомблений будинок, аби звести новий. Передаючи один одному цеглину, кожен промовляв “Dankeschen”, а той, що її приймав, відповідав “Bitteschen”. Якщо ми допомогли Росії завдяки “помаранчевій” революції нарешті зрозуміти, що великий і непереможний Союз розпався, то нам, українській нації, треба створити ще одне цивілізаційне диво: трансформація революції повинна перейти у чесний трудовий і творчий ритм усіх і між усіма частинами України. Хотілося б, щоб саме цей ритм ще більше зміцнив державу, сконсолідував націю та відродив її українськість. І перешкодою не повинен стати ні Збруч, ні Прут, ні Сіверський Донець, як, врешті, лівий чи правий береги Дніпра.