Що таке ринковий фундаменталізм?

Термін “ринковий фундаменталізм” запровадив відомий фінансист Дж. Сорос. Він появився у його книзі “Криза глобального капіталізму”. Зрозуміло, що цього автора не можна запідозрити ані в симпатіях до комунізму, ані в недостатній обізнаності з ринковою економікою. Взагалі фундаменталізм — сліпа віра в певну систему догм і діяльність згідно з цими догмами. Наприклад, ісламський фундаменталізм вимагає беззастережного втілення в життя настанов Корану. Зробити це без насильства практично неможливо. Тому від будь-якого фундаменталізму завжди хтось потерпає. Ринковий фундаменталізм — не виняток. Сорос звинуватив цю ідеологію в аморальності та антилюдяності, бо за нею все має продаватися і купуватися. Ба більше — заради прибутку дозволяється все.

Комунізм, до речі, — теж фундаменталістська ідея. Заборона приватного підприємництва зробила історію СССР історією суцільного дефіциту. Старші за мене покоління тільки згадували часи непу, коли все було в достатку. Потім люди мали черги, а в окремі періоди — карткову систему. СССР офіційно поділявся на пояси постачання за встановленим державою рівнем дефіциту. До першого поясу входили Москва та Ленінград. Київ входив до другого, а часом — і до третього поясу. Я згадую ті часи, щоб читач не звинуватив мене в ностальгії за соціалістичним ладом. Людей із такою ностальгією, на жаль, ще багато. Вони згадують останнє десятиліття епохи Брежнєва, коли ринок СССР був насичений імпортними товарами (особливо згаданий перший пояс), але не замислюються, звідки все бралося.

Залишається поза увагою той факт, що добробут останнього брежнєвського десятиліття створився завдяки Ізраїлю. Коли єврейська армія вщент розтрощила військо Героя Совєтського Союзу Гамаля А. Насера, президента Єгипту, яке СССР озброїв, навчив військової справи, забезпечив радниками і спонукав до нападу на Ізраїль, то на тривалий час закрився Суецький канал. На світовому ринку підстрибнула ціна на нафту — виникла нафтова криза 70-х років. Стрімко зріс виторг СССР за постачання нафти та газу до Європи. До бюджету СССР ринула злива нафтодоларів, які СРСР, просто кажучи, проїв, замість того, щоб модернізувати промисловість. На нафтодолари було переведено не лише споживчий ринок. Чимало галузей виробництва працювало за рахунок імпорту матеріалів і комплектуючих. Наприклад, шкарпетки виробляли з імпортної нитки.

Коли в СССР до влади прийшов Горбачов, Суецький канал відкрився, нафта подешевшала, СССР втрачав 140 млрд. доларів щорічно. Шкарпетки зникли, бо не стало доларів на імпорт нитки. Така ж доля спіткала багато підприємств. Горбачов вирішив послабити заборону на приватне підприємництво. Пам’ятаєте: індивідуальна трудова діяльність, кооперативи, а згодом — малі підприємства. Чим все скінчилося, знаємо. Луснув СССР. До колишніх совєтських республік понаїжджало західних радників. На жаль, компартійна номенклатура, яка залишилася при владі, охоче виконувала їхні поради. Розпочалися так звані ринкові реформи, а фактично — реформи на засадах ринкового фундаменталізму. Виконуючи цілком безграмотні поради іноземних експертів, можна було вести дерибан державної власності під грім фанфар про реформування економіки.

Ніхто не заперечує важливості та ефективність ринкових механізмів саморегуляції економіки. Проте ринковим фундаменталістам цього замало. Їм потрібна не тільки ринкова економіка, але ринкове (тобто продажне) суспільство. Всіляко, і часто цілком слушно, критикуючи командну економіку соціалізму, яка забороняла приватне підприємництво, ринковий фундаменталізм висуває дзеркально протилежну до соціалізму, але так само хибну вимогу, а саме: заборонити державне підприємництво. І взагалі обмежити функції держави охороною правопорядку, зокрема приватної власності, регулюванням грошообігу, зовнішньополітичною діяльністю та обороною. Все інше має бути приватним.

Що нового в ідеях ринкового фундаменталізму?

Я систематично виступаю в пресі та інтернет-виданнях із критикою ринкового фундаменталізму. На форумі “Української правди” проти моєї статті “Пане Ющенко! Не вірте ринковим фундаменталістам!” виступив американський економіст, емігрант з колишнього СССР В. Глухов, який, крім вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук, має ще американські гуманітарні ступені. Мій опонент дуже активно вживав різних слів, що починаються з “нео”: неолібералізм, неоконсерватизм. А де ж це “нео”? Захист ринкового фундаменталізму здійснювався шляхом заперечення суспільної ролі держави (етатизму) і наголошення на абсолютній шкідливості цієї інституції. Держава, на думку ринкових фундаменталістів, шкодить економіці, вона — поле марнотратства чиновників, розплідник корупції, економічної неефективності, невиправданих утисків лідерів суспільства — бізнесменів, які тягнуть на собі весь соціальний прогрес, а держава, нібито, здатна цей процес лише гальмувати. Саме тому треба її, державу, всіляко обмежити, а приватному бізнесу, навпаки, надати повну й нічим не обмежену свободу. Хай кожен робить, що схоче, — і буде загальне щастя..

Прочитавши такі тексти і підтексти, я згадав: це ж давно знайомий примітивний анархізм! Нічого нового, крім переспіву гасла: “Анархія — мати порядку!” — наші ринкові фундаменталісти не знайшли. Правда, є різниця. В часи Бакуніна і Кропоткіна анархізм був політичною течією протесту нижчих шарів суспільства проти соціальної несправедливості та утиску з боку держав, які своїми силовими структурами захищали цю несправедливість. Фактично тих анархістів можна назвати марксистськими фундаменталістами. Вони вважали, що держава є ворогом суспільства, а відтак має бути ліквідована. Замість держав треба побудувати суспільство асоціацій вільних виробників.

Сучасний анархізм взяла на озброєння верхівка розвинених країн, тобто великий капітал. Ринковий фундаменталізм втілює ідеали капіталу, який бажав би мати необмежену свободу. Економісти, які підтримують це прагнення своїми працями, отримують достойну винагороду. Так, американський економіст М. Фридмен, засновник монетаристської концепції економіки, отримав Нобелівську премію з економіки за книгу “Капіталізм і свобода”, в якій просував ідею, ніби те, що добре для капіталу, добре і для нації. А чи так це насправді? Спробую довести, що ні.

Антисуспільне підприємництво

Ринкові фундаменталісти виходять із постулату, що інтереси бізнесу збігаються з інтересами нації. Насправді це не зовсім слушно. Нація зацікавлена в особистій безпеці громадян, в можливостях для кожного громадянина здобути високоякісну освіту та професію відповідно до своїх здібностей, самореалізуватися в цій професії чи у приватному підприємництві. Нація зацікавлена в надійній і доступній системі охорони здоров’я. Нація зацікавлена в соціальних гарантіях для кожної людини, яка через хворобу чи просто похилий вік вже не здатна заробити собі на життя.

Особлива категорія населення — люди так званих “молодіжих” професій: професіональні спортсмени, естрадні співачки, танцюристи... Ми любимо їх, але їхня кар’єра припиняється ще у відносно молодому віці. Лише одиниці встигають заробити стільки, щоб решту життя прожити на заощадження. Більшість колишніх “кумирів натовпу” залишаються без професії та джерела існування вже в середньому віці. Ця категорія теж потребує соціальних гарантій.

Люди найманої праці зацікавлені в ґарантії працевлаштування і допомозі в набутті нової професії в разі втрати робочого місця. Зрештою всі бажають дихати чистим повітрям і пити чисту воду. Отже, кожна людина — споживач матеріальних і духовних благ, а також об’єкт соціальних ґарантій.

Інтерес бізнесу зовсім інший. Це — максимальний прибуток. Якнайшвидший та якнайлегший. Дуже часто цей шлях до швидких великих грошей прямо суперечить інтересам нації. Проте він приваблює, а тому антисуспільне підприємництво виникає, як стихійне лихо. Згадаємо, наприклад, перші роки горбачовської перебудови. Який приватний бізнес виник чи не найпершим? Платні туалети. Користуючись безвихідним становищем клієнта, туалетні бізнесмени правлять з нього монопольно високі тарифи. У цивілізованому світі таких можливостей вони позбавлені. За законом транспортні компанії зобов’язані надавати цю послугу безоплатно, тобто її ціна входить у вартість квитка. Вуличний платний туалет може бути лише там, де поблизу є безкоштовний. Коли в нас запровадили щось подібне, “бізнесмени” знайшли вихід. Поруч з платним є безоплатний туалет, але він “зачинений на ремонт”. Навічно.

Це приклад монополізації ринку деяких послуг чи товарів. Туалети — дрібниця. Монополізація ринку з використанням безвихідного становища покупця в деяких випадках украй загрозлива. Яскравий приклад — торгівля зерном. Зернотрейдери, користуючись потребою виробників зерна у грошах, стараються скупити зерно на пні за допомогою ф’ючерсних угод, а далі, коли ціна на зерно підстрибне, продати його за завищеною вартістю. Людство винайшло шлях боротьби з цим злом. І дуже давно. Середньовічний мандрівник Марко Поло відвідав імперію Чингісхана. Тоді на троні був хан Хубілай. Він наказав скуповувати до державних сховищ все зерно у врожайні роки і викидати його на ринок у неврожайні, щоб стабілізувати ціну. Марко Поло схвально оцінив мудрість хана. Сучасний автор передмови до англійського перекладу праці Марко Поло затаврував італійця ганьбою. Як, мовляв, він насмілився вихваляти східного хана за брутальне втручання держави у ринкові стосунки! Який негідник цей хан, що завадив зернотрейдерам наживатися на людській біді! Ну як тут не згадати статтю В. Чорного “Охота на коррупционеров” в газеті “Свобода” (№4 (229) за 1—7 лютого 2005 р.), який серед численних нічим не обґрунтованих рекомендацій на засадах ринкового фундаменталізму пропонує ліквідувати держрезерв.

Ще один метод антисуспільного підприємництва — нехтування вимогами екології. Ми маємо в Україні чимало прикладів таких дій: вирубування лісів у Карпатах, забруднення озер, хижацька забудова міських парків, скверів та державних заповідників і ще багато іншого. Колись ми ремствували з приводу порушення екології соціалістичною промисловістю, приватна виявилася анітрохи не ліпшою. Якщо не обмежувати її законодавчо, забруднення середовища нам гарантовано.

Звичайно тут перелічені не всі види антисуспільного підприємництва. Є інші. Наприклад, виробництво і продаж недоброякісних або відверто фальсифікованих споживчих товарів, продуктів харчування та ліків. Прикладом може слугувати напій “Фанта”, який не містить жодної краплини апельсинового соку, хоча й має його смак. Кожна жінка знає, що не треба купувати “французьких” парфумів польського виробництва. Фальшуванню ліків сприяє той факт, що фармацевтична промисловість — сфера отримання надприбутків. Людина купує ліки у крайній потребі, тому з неї можна здерти ціну, що багатократно перевищує собівартість. Ось вам і закони ринку. Якби ліки коштували у 50 разів дешевше, підробляти їх не було б сенсу.

Кожного з нас (винятків я не знаю) дратує телевізійна реклама. Дуже часто безглузда, дурна, примітивна. Вона не інформує нас про технічні характеристики того чи іншого виробу, а просто демонструє його в руках напівоголеної красуні чи в якомусь іншому примітивному сюжеті. Особливо дратує те, що реклама витіснила з телеефіру пізнавальні та інші корисні передачі, а також те, що вона заважає дивитися фільми. Зрозуміло, що приватизація телеканалів та їх комерційна залежність від рекламодавців — яскравий приклад антисуспільного підприємництва.

У країнах Європи домінують державні телекомпанії. Телепрограми BBC в Англії не залежать від рекламодавців. Якщо наші бізнесмени хочуть вести свої комерційні телепрограми, хай би побудували власні телецентри й порядкували там у межах закону. До чого спричинилося захоплення телеканалів олігархічними кланами, ми бачили під час президентських виборів. Колись мені довелося жити у Балтиморі (США). В готелі працювали 64 телевізійних канали. Всі канали були спеціалізовані: спорт, новини CNN коротко, новини CNN детально, молодіжний канал (рок- та поп-ансамблі), погода, ностальгія (чорно-білі фільми минулої епохи), класична музика й т.д. Реклама була сконцентрована на двох каналах: реклама нерухомості та реклама всього іншого.

Індустрія азарту — ще одна галузь антисуспільного підприємництва. Я б навіть назвав її полем узаконеної злочинності. Тут і казино, і тоталізатори, і просто обіцянки подарунка покупцеві. Ніколи не куплю товару, який рекламують на всіх телеканалах, бо розумію, що він дорожчий, ніж в іншому місці, бо з мене візьмуть гроші і за рекламу теж. Ніколи і ніде не куплю товару, який супроводжується обіцянкою виграшу чи розіграшу спеціальної лотереї. Я розумію, що виграш, який випаде комусь, буде теж за мій рахунок.

Ще один вид антисуспільного підприємництва — паразитичне посередництво, тобто, кажучи мовою стародавнього світу, діяльність відкупника. Користуючись зв’язками у владних структурах, олігархічний клан приватизує право щось розподіляти: електроенергію, газ, нафту, вугілля, воду, місця у пасажирських вагонах, каналізацію покидьків й т. д. При цьому нічого не треба будувати, ніяких нових технологій впроваджувати. Джерела того, що розподіляється (тобто електростанції, нафто-, газо- і водогони, нафтові свердловини і вугільні шахти, сантехнічне обладнання та очистні споруди, потяги й вагони, вокзали та рейки), можуть залишатися державними. Паразитичний посередник не бажає брати на себя відповідальність за виробничий бік справи. Він встановлює максимально високий тариф на те, що розподіляється, і, спокійно сидячи в своєму офісі, нічого корисного не робить, проте отримує від споживача гроші на свій рахунок. Гроші краще за все негайно конвертувати в долари і перевести до офшорного банку за кордон.

Формально посередникові належить лише посередницький процент, а головну частину суми він зобов’язаний віддати виробникові. Але це — не проблема! Виробникові можна: а) взагалі не платити — хай скаржиться, може з часом щось виборе, коли інфляція з’їсть борг; б) платити з великим запізненням після багаторазової прокрутки грошей у сфері фінансових махінацій; в) платити векселями, які банк прийме, беручи з власника векселя 40% його вартості, при цьому можна домовитися з усіма учасниками оборудки, тобто з директором державного підприємства-виробника, і з банком; кожен отримає свою частку; г) замість грошей можна запропонувати виробникові бартер. Саме таку схему зламала свого часу Юлія Тимошенко, коли була віце-прем’єром в уряді Ющенка.

Останнім часом в Україні набув величезного розвою ще один вид антисуспільного підприємництва — шарлатанство, тобто надання платних послуг ворожками, астрологами, екстрасенсами та іншими “цілителями”, а також створення різних антинаукових “пристроїв”, які нібито захищають від наврочення, торсійних полів, геопатогенних променів та іншого, чого не існує в природі.

Отже інтереси бізнесу зовсім не тотожні інтересам нації. Крім рекету, нарко- і порнобізнесу, які є криміналом, існує безліч варіантів законного антисуспільного підприємництва. Проблема його здолання дуже складна, бо бізнес має значні резерви для опору всім спробам себе обмежити.

Хто і як грає на економічній шахівниці?

Тут не двоє, а троє гравців: нація, держава та бізнес (капітал). Вся історія капіталізму — це історія боротьби цих трьох сил. Нації борються за контроль над державою. Упродовж епох, що передували капіталізмові, нації контролювалися державами, які, своєю чергою, контролювалися абсолютними спадковими монархами. Капіталізм породив демократію, тобто лад, за якого нація контролює державу, а не навпаки. Нація вимагає від держави стояти на сторожі національних інтересів. Одним із таких інтересів є приборкання антисуспільного підприємництва.

Держава під тиском нації змушена контролювати бізнес і всіляко обмежувати його можливості діяти проти суспільства. Із свого боку бізнес веде боротьбу за вивільнення з-під контролю держави, а відтак і нації. Ринковий фундаменталізм — ідеологічне й пропагандистське прикриття інтересів капіталу. Результатом боротьби цих трьох сил є сучасні системи у високорозвинених державах.

Що найбільше обурює в рекомендаціях ринкових фундаменталістів, наприклад “Блакитної стрічки”, які вони надають державам із перехідною економікою? Те, що вони вважають нас безграмотними дурнями. Ніби ми не інформовані стосовно світової економічної історії та зовсім нічого не знаємо про ситуацію і регуляторну політику в різних країнах світу. Якщо так, то можна нам вішати на вуха локшину, до того ж не зовсім свіжу.

Історія боротьби держав проти сваволі бізнесменів розпочалася давно. Велика Британія ще у 1806 р. створила спеціальний державний орган для контролю продуктів харчування. Аналогічний орган діє в США з 1835 р. Це — FDA, Food and Drug Administration — Адміністрація у справах продуктів харчування та ліків. З тих часів функції FDA постійно розширюються. Практично жодний виріб, здатний впливати на здоров’я людини (не тільки ліки та харчі, але й все інше — наприклад, рентгенівський апарат), не може потрапити на ринок США без дозволу FDA.

Але, мабуть, найбільш витончена та жорстка регулятивна система існує в Німеччині. Тут жодна людина не має права на будь-яку діяльність, якщо вона не здобула відповідної професії, не склала іспитів та не отримала сертифікат про кваліфікацію. Фактично це відгомін середньовічної цехової регуляції, коли людина мала право виробляти щось тільки після того, як цех ремісників присвоїв їй звання майстра. Навіть рибалка-аматор зобов’язаний у Німеччині пройти відповідні курси рибалок, скласти іспит і отримати “диплом” рибалки. Він повинен під час риболовлі мати при собі не тільки цей сертифікат, але й таблицю, де зазначено, яку рибу, яких розмірів і коли дозволяється ловити. Крім таблиці, рибалка повинен мати засіб вимірювання довжини і спеціальну пластикову чи дерев’яну паличку, щоб акуратно зняти рибу з гачка та випустити її знов у річку, коли вона виявиться замалою.

Після мого виступу проти ринкового фундаменталізму в “Українській правді” п. Глухов та інші опоненти висунули стандартні для ринкових фундаменталістів контраргументи: проти монопольного завищення цін та пропозиції недоброякісних товарів, на їх думку, краще, ніж державне регулювання, працює конкуренція, а також можливість покривдженому споживачеві подати позов до суду. Я думав, чого не вистачає в цих міркуваннях? А ось чого: треба ще встановити держмито для судової скарги на постачальника недоброякісної продукції у розмірі 1000 мінімальних зарплат — й інтереси антисуспільного підприємництва будуть надійно захищені від зазіхань нації. Скривджений споживач не матиме ані часу, ані грошей для судової тяганини.

Свята наївність! Бізнес давно навчився протидіяти негативному для себе впливу конкуренції. Обійдіть будь-який ринок і ви побачите, що ціни в усіх крамничках практично однакові. Антимонопольне законодавство корисне, але не дуже ефективне, бо бізнес долає антимонопольні закони різними партнерськими угодами, часто неформальними та усними, які виявити практично неможливо. Буває і так, що ціни на споживчі товари встановлює не власник крамнички, а рекет, під дахом якого працює даний ринок. Так що сподіватися на автоматичну регуляцію цін конкуренцією можна лише в певних межах. Саме з цієї причини в усіх розвинених країнах існує контроль цін. Звичайно, контролюються не всі ціни, а ті, що найбільш зачіпають національні інтереси. Повну лібералізацію спостерігаємо лише у відсталих африканських країнах.

Щоб проти антисуспільного підприємництва ефективно працювала судова гілка влади, самих тільки судів замало. Потрібна державна система, яка б виконувала функції колишнього радянського народного контролю, але набагато краще і на новому рівні. У цьому органі мають бути кваліфіковані юристи, які безоплатно складають позовну заяву і виступають у судах представниками позивачів. Таким чином від скаржника вимагатиметься лише повідомити про факт порушення своїх інтересів, а не занурюватися у судову тяганину та пов’язані з нею витрати. Звичайно, потрібні антикорупційні заходи, щоб державного захисника прав споживача не підкупили.

Отже, нормальна держава, яку контролює нація, повинна мати не лібералізацію з дерегуляцією, а розумне регуляторне законодавство, яке б сприяло діловій активності (тобто не містило надуманих норм, впроваджених заради корупції чиновників) і, водночас, стояло на заваді антисуспільному підприємництву. Прикладом такої надуманої норми може слугувати вимагання від державних установ ліцензій на певні види діяльності. Державні установи працюють на підставі затверджених у чинному порядку статутів, де визначено поле їх діяльності, але, виявляється, цього не досить. Наприклад, потребує ліцензування право вести космічні дослідження. Коли Національний університет ім. Т. Г. Шевченка звернувся по таку ліцензію, від нього вимагали подати оригінал документа про заснування (тобто указу царя Миколи I, який заснував університет у 1834 р.) та фінансовий звіт за останній рік (багатотомний конфіденційний документ). Мої колеги з університету якось домовилися із чиновниками. Звичайно, будь-яке ліцензування діяльності державних установ варто скасувати. Щодо космічних досліджень, то я б залишив тільки необхідність ліцензії на запуск космічних апаратів і лише для приватних підприємств. Прикладів безглуздого ліцензування можна навести безліч.

Продовження в журналі