Акцизна марка, яка до цього часу застосовується в Україні та у деяких сусідніх державах, насправді не забезпечує захисту алкогольних напоїв від підробки. До того ж вона спотворює зовнішній вигляд продукту, перекреслюючи працю дизайнерів. Процес відділення, власне, віддирання просякнутої клеєм смужки паперу від вінчика пляшки викликає у споживача неприємні відчуття саме у той момент, коли продукт повинен показати себе в усій красі. Але ж технологічних рішень, які б були ефективними й одночасно викликали негативні емоції, не буває у природі. Рішення має бути “красивим”, бо за цією красою завжди ховається інтуїтивно сприйнята нами простота і надійність технології.

Щоб краще зрозуміти непрості процеси, що відбуваються на ринку горілчаних напоїв України, варто порівняти його з ринком російським. Британська аналітична агенція “DataMonitor” у доповіді “Розвиток світового ринку спирту до 2007 року” зазначає, що обсяг ринку міцного алкоголю в Росії у 2003 році становив 21,9 млрд. дол. США — суму, що точно відповідає сьогоднішньому бюджету України. У той самий час, відповідно до даних Держкомстату Росії (табл. 1), того ж року легальне виробництво алкоголю в Росії становило 1,5 млрд. літрів. А споживання, за даними того ж Держкомстату, — удвічі більше. Тобто частка нелегальної алкогольної продукції визначається в межах 30—60%. Інше державне відомство Росії — Мінздрав повідомляє, що обсяг споживання горілки в Росії 2003 року — 3,5—4,5 млрд. літрів. І хоча деякі російські інформаційні та аналітичні компанії вважають цифри Мінздраву завищеними і пропонують дотримуватися коридору 1,5—3,0 млрд. літрів, можна припустити, що Мінздрав урахував також самогон, виробники якого навряд чи заповнюють бланки суворої звітності Держкомстату.

Табл. 1. Виробництво нелегальної алкогольної продукції в Росії у 2003 році

З наведених даних випливає, що росіяни щорічно випивають три бюджети України: один — легального алкоголю, другий — фальсифікату і третій — самогону. У цих цифрах заховані і причини масових отруєнь сурогатом, і величезні ресурси для лікеро-горілчаних виробників і для держави. Високою мірою імовірно, що такі самі тенденції, хоча й у менших масштабах, характерні і для інших країн СНҐ, включно з Україною, де смертність від споживання нелегального алкоголю впевнено тримається на рівні 10 тис. людей на рік.

Величезна кількість способів боротьби проти фальсифікації, на нашу думку, насправді свідчить про їхню повну нездатність захистити продукт. Для того, щоб оцінити реальні засоби захисту алкогольних напоїв від підробок, потрібно розглянути складові кінцевого продукту, що є предметом цього дослідження, а саме умовної пляшки горілки, та можливість підробки компонентів кустарним або промисловим способом. Умовна пляшка горілки складається з кількох основних компонентів: скляної пляшки, водно-спиртового розчину, полімерного корка (дозатора), металевого або пластикового ковпачка, етикетки, акцизної марки. Всього шість складових, які суттєво різняться між собою за складністю виробництва.

Найпростішим для підробки є водно-спиртовий розчин, тобто сам продукт. Адже для виробництва сурогату, скажімо, у квартирі досить мати два відра — одне для спирту і друге для змішування (купажу) з водою з крана. Встановити підробку органолептично, не відкоркувавши пляшку, неможливо. Візуально ж продукт, як правило, нічим не відрізняється. Власне простотою і доступністю цієї стадії фальшування продукту і пояснюється його широке застосування. Використання технічних, невідомого походження, неякісних, часто отруйних, наприклад, метилових спиртів і є головною причиною високої смертності населення від отруєння підробленими спиртними напоями.

Що ж стосується масштабного нелегального виробництва часто навіть доброякісного продукту окремими цехами, наприклад, з метою уникнення оподаткування, то таке цілком можливе з мовчазної згоди контрольних органів і може пройти непоміченим, оскільки ні шуму, ні пилу такий процес не здіймає, а на сучасних швидкісних лініях розливу продуктивністю 9—12 тис. пляшок на годину за ніч можна легко виготовити і вивезти чималу партію підробленого продукту.

Простими для підробки є етикетки та акцизні марки. Так чи інакше, їх об’єднує одне: і етикетки, і марки є поліграфічним продуктом. Технологія не потребує великих приміщень, значних енерговитрат. Будь-яке обладнання доступне на ринку, працює тихо і мирно — якраз підходить для злочинних цілей. Потуги захисту цього поліграфічного продукту виробником або державою за допомогою голографії, лазерних технологій тощо легко і з тими ж витратами дублюють фальсифікатори. Комізм ситуації у тому, що в обох випадках як держава, так за нею автоматично і фальсифікатори нічого не втрачають, переносячи вартість цих технологій у ціну. Втрачаємо ми з вами, тобто кінцеві споживачі. Натомість з’являється намагання пролобіювати виробництво голограми на конкретній приватній фабриці за бюджетні кошти.

Ще один компонент, більш складний для підробки, — полімерні корки (дозатори). Виробництво полімерних корків пов’язане із використанням термопластавтоматів. Досить енергоємні процеси відбуваються за температур понад 200°С та ще й потребують значної кількості проточної води для охолодження виробів. Приховувати таку діяльність складніше, але можливо. Виробництво корків законом не заборонене, і ховатися треба тільки від власника патенту на сам корок або так званий дозатор. Як правило, корки комплектують металевими або пластиковими ковпачками, штампування яких, вочевидь, не викликає особливих труднощів. А ефективність корка як засобу захисту продукції недостатня, оскільки навіть самі автори оригінального патенту вказують, що цей пристрій тільки “створює суттєві перепони у разі повторного наповнення тари” (патент EP 0 035 918 A1).

Викликане це об’єктивними факторами. По-перше, неможливістю досягти щільного прилягання замикального елемента до сідла клапана, оскільки пришліфувати ці поверхні при виробництві сотень мільйонів виробів просто нереально. По-друге, неможливо і підпружинити клапан, оскільки маса горілки в пляшці обмежена і під час виливання прагне до нуля, тобто до нуля прагне і зусилля, необхідне для того, щоб відважити клапан. Тому деякі фірми намагаються збільшити вагу рухливого елемента, використовуючи скляні кульки, а іноді і по дві чи три кульки одразу. Однак горілка має надзвичайно високу плинність, і водно-спиртовий розчин завжди знайде для себе шляхи. Іншими словами, фізика цього процесу така, що для вузькогорлої тари створити надійний клапан масового виробництва неможливо. Всі вони, розташовані під шаром рідини, протікатимуть зі швидкістю, прямо пропорційною товщині цього шару.

Те саме можна сказати і про широко розповсюджений корок італійської фірми “Гуала Кложерс”. Понад 30 років тому П’єрджакомо Гуала розробив і запатентував цей засіб (патент US3933284) з єдиною метою: запобігти доливанню несумлінними барменами рідини у дорогі напої, які певний час зберігались у барі відкоркованими. Більшість росіян спочатку були переконані, що ці корки створені для того, щоб “розливати горілку по бульках”. Однак запроваджений спершу на популярній “Гжелці” московського заводу “Кристал”” цей корок поступово почав застосовуватись і на більш масовій продукції і досяг, за оцінками компанії “Бізнес Атлантика”, близько 14% обсягу усієї горілки, що випускається в Росії. В результаті 2002 року в м. Новомосковську Тульської області відкрився завод компанії “Гуала Кложерс”.

Вочевидь, усвідомлюючи, що корок “Гуала”, за всіх своїх переваг, не зможе протистояти повторному наливу сурогату (наприклад, шляхом занурювання пляшки у рідину), спеціалісти фірми “Гуала Кложерс” винайшли інший спосіб: у деяких варіантах корка в момент відкорковування пляшки з пластикового ковпачка вилітають сегменти пластмаси, тим самим візуально підтверджуючи недоторканність продукту. Звичайно, це виглядає ефектно, але, на наш погляд, неприпущенно з погляду захисту прав споживача, оскільки горілку ніхто не відкорковує під столом, і ці шматочки пластмаси з гострими краями падають, як правило, в страви й напої, що на столі. А це — загроза здоров’ю споживачів.

Найпростіше розв’язати проблему протікання коркових клапанів — взагалі не боротися з цією проблемою. Внутрішній візуальний індикатор (патент ЄАПО №200400390/30; BUP Nr 24 (807) 2004, 38) дозволяє надійно контролювати недоторканність продукції незалежно від надійності клапана. Принцип дії внутрішнього індикатора ґрунтується на зв’язку внутрішнього рухливого елемента, наприклад, кульки у клапані, із кришкою корка. При відкорковуванні пляшки з напоєм кришка корка разом із металевим ковпачком поступально рухається догори, порушуючи зв’язок із рухливим елементом, який вивільняється і падає у гніздо клапана, одночасно потрапляючи до зони видимості і здійснюючи тим самим візуальну ідентифікацію використання продукту. Конструкція індикатора не дозволяє зафіксувати його у початковій позиції без демонтажу корка або руйнування пляшки.

Слід додати, що пропонований варіант внутрішнього індикатора забезпечує також виконання всіх раніше відомих функцій аналогічних корків-дозаторів, таких як дозування продукту, блокування повторного наливання за допомогою клапана, відсікання останньої краплі. Крім того, завдяки тому, що рухливий елемент зафіксовано у кришці, він не рухається під час транспортування корка. Відомо ж, що в інших варіантах дозаторів з нефіксованими кульками відбувається електризація поверхні і налипання дрібного бруду та пилу, які потім потрапляють до напою.

Особливо важливо, що розрив перфорації на зовнішньому металевому ковпачку (зовнішній візуальний індикатор) та розрив перфорації або іншого зв’язку внутрішнього рухливого елемента (внутрішній візуальний індикатор) із герметичною полімерною кришкою відбуваються одночасно, паралельно процесу відкорковування пляшки і без будь-яких додаткових зусиль з боку споживача. Візуальний контроль недоторканності продукту в даному випадку має динамічний характер і є дуже легким для сприйняття людським оком. За функціональністю його неможливо навіть порівнювати з необхідністю розшифровувати дрібні цифрові коди або шкрябати етикетку нігтем. Відбувається імітація сигнальної лампочки-індикатора, що засвітилася, і такий сигнал легко сприймається на рівні підсвідомості.

Однак, повертаючись до горілки, слід зауважити, що однозначно неможливо ані в домашніх умовах, ані в умовах підпільного цеху виробити скляну пляшку. Звичайно, відомий факт сімейного виробництва чавуну у Китаї, але сучасна ексклюзивна пляшка — неповторного дизайну, зі скла якості “флінт” із точним розподіленням його за товщиною, вироблена методом подвійного видування або ж пресовидувним методом під тиском 3—5 атмосфер, — це не чавунна чушка. Скляна тара виробляється за температур понад 1500°С, для чого потрібна не тільки спеціальна піч вартістю 5—7 млн. євро, але й труба заввишки 70—90 м, по якій здалеку видно податковій інспекції, чи працює вона. Це досить шумний і порошний процес, який не піддається ні швидкому згортанню, ні розгортанню. Тільки для того, щоб довести виробництво до нормативних показників після зміни асортименту, потрібно півдня. З печі відпалу перші зразки з’являються за дві години. Якщо порушити цю технологію, пляшка через залишкові напруження у склі вибухатиме просто в руках. Тобто найстійкішим елементом проти її фальсифікації є саме скляна пляшка.

За наявності неушкодженої скляної тари решта компонентів може бути підпільно (або навіть офіційно) виготовлена чи придбана. Філософія захисту практично всіх корків ґрунтується на руйнуванні корка при спробі його демонтажу. Зібравши на складі запаси оригінальних корків будь-якого ґатунку, фальсифікатори мають технічну можливість зняти використаний корок і, наповнивши посудину сурогатом, встановити новий, із неушкодженим зовнішнім індикатором, тобто перфорацією. Бо ж пляшка залишається цілою, а корок можна використати новий.

Що робити? Відповідь проста: потрібно “вбити” пляшку. Найпростіший спосіб досягти цього — жорстко приклеїти полімерний корок до вінчика пляшки. Мета — запобігти заміні використаного корка на новий, із цілим зовнішнім індикатором. Корок повинен мати прозору фланцеву накладку, яка має щільно прилягати до торцевої сторони вінчика пляшки, і саме на нижню поверхню цієї фланцевої накладки повинен наноситися клей.

Місце склеювання вибране не випадково. По-перше, торцевий бік вінчика — це все ще зовнішній бік пляшки, що унеможливлює потрапляння клею до напою. Цьому ж сприятимуть і ущільнювальні пружні кільця на поліетиленовому корпусі корка. По-друге, саме в цьому місці в процесі закупорювання докладається значне зусилля якраз у потрібному (згори донизу) напрямку, і після закатки металевого ковпачка фланцева накладка залишиться щільно притиснутою до вінчика пляшки, що і є необхідною умовою склеювання будь-яких двох предметів. По-третє, торець вінчика пляшки є найкращим місцем для візуального контролю спроби демонтувати корок. І, насамкінець, у цьому місці можливе одночасне приклеювання фланцевої накладки до корпусу корка, що зміцнює конструкцію.

На користь використання клею досить згадати, що багато компаній приклеює полімерні корки на паперові пакети навіть з такими орієнтованими на дітей продуктами, як, наприклад, соки, йогурти тощо. Тому гігієнічної проблеми з клеєм у даному разі виникати не повинно. Доцільним видається застосування так званого реактивного клею. Це цілком інертний поліуретановий клей, мономери якого за температури близько 120°С можуть проникати у мікропори скла і пластмаси. Незворотна полімеризація відбувається за взаємодії з молекулами води в повітрі протягом 24 год.

Табл. 2. Руйнівні напруги при згинанні

Як видно з наведених у табл. 2 даних, скло має в триста—чотириста разів більшу крихкість, аніж полістирол, і тому спроба відділити полістирольну фланцеву накладку корка, приклеєну подібним клеєм, може призвести тільки до вищерблення скла на вінчику та остаточного псування пляшки.

Таким чином, пропонується нова філософія захисту лікеро-горілчаної продукції, заснована на унікальній ситуації, що склалася у лікеро-горілчаній промисловості в Україні, — одночасний перехід усіх основних виробників на ексклюзивну склотару і повна відмова від оборотної тари. Кожна скляна пляшка, вироблена будь-де у світі, у тому числі і в Україні, має маркування — торговий знак фірми виробника, рік виробництва, місткість, номер форми. Згідно з законодавством, робочі журнали на склозаводах зберігаються не менше трьох років. Все це дає можливість, беручи до уваги, що змінити вказане маркування неможливо, не розплавивши скла, встановити виробника конкретної пляшки із точністю до прізвища начальника зміни і оператора склоформувальної машини.

Використання склотари для контролю за виробництвом спиртних напоїв — це надійний і беззатратний спосіб. При цьому пляшка може бути обліковою акцизною одиницею, важливо тільки запобігти її повторному використанню, практично досягти чого можливо за допомогою незйомного корка з внутрішнім візуальним індикатором. Пляшка з надійно приклеєним корком — “універсальний солдат” у боротьбі з фальсифікатом.

Виробники лікеро-горілчаної продукції зацікавлені в ліквідації тіньового бізнесу тих, хто підробляє їхні бренди, а турботою влади має стати здоров’я нації, тож для значного поповнення бюджету України шляхом радикального виведення горілчаного бізнесу із тіні та заради збереження здоров’я нації новий уряд міг би:

— заборонити використання оборотної тари у лікеро-горілчаній промисловості;

— запровадити облік і нарахування акцизних платежів за кількістю і об’ємом придбаної, в тому числі імпортованої, скляної тари;

— використовувати “акцизний корок” у горілчаній промисловості.

Якщо ж урядовцям все одно хочеться мати акцизну марку, то можна ставити акцизний номер на корок із внутрішнім індикатором. Принаймні “акцизний корок” не псуватиме святковий настрій споживачам. Лікеро-горілчаним заводам може не сподобатись ідея приклеювання акцизних корків — але це те саме, що клеїти акцизну марку. Склозаводам може не сподобатись додатковий контроль податківцями — але ж якщо не ми, тоді хто? Якщо не сьогодні, то коли?