Робити суто науковий аналіз і вирішувати, чи можна вважати соціальною революцією масові виступи обуреного народу проти збанкрутілої влади — справа істориків і політологів. Наша мета — проаналізувати ті явища масової свідомості, що й стали суттю революційної ситуації, а потім трансформувалися в психологічну революцію.

Для повного розуміння підкреслимо, що маємо намір розглянути лише психологічний аспект “помаранчевої революції”, тож визначимо спочатку категоріальний апарат.

Соціальну революцію традиційно розуміють як “докорінний якісний переворот у всій соціально-економічній структурі суспільства”. При цьому, як знаємо, соціальній революції передує революційна ситуація, обумовлена об’єктивними і суб’єктивних причинами.

Але є й наукове поняття революції як “глибокої якісної зміни в розвитку будь-яких явищ природи, суспільства або пізнання”. На відміну від еволюції, революційні процеси вивчають за допомогою таких філософських категорій, як кількість, якість, міра, стрибок.

У період революційної ситуації найважливішим об’єктом вивчення соціальної психології стає масова свідомість, психологія мас як головна рушійна сила революції. На відміну від соціальної групи, класу, суспільного руху маса не структурована, неорганізована. Вона передусім функціональна, а не морфологічна, завжди динамічна, а не статична. Як передумови виникнення маси можуть виступати зовнішні, об’єктивні причини, однак функціонує вона на основі власних внутрішніх і психологічних закономірностей.

Основною характеристикою психології мас є масові настрої. Генезис масових настроїв можна розглянути як такі стадії: 1) суспільні відносини; 2) повсякденна психологія як похідна цих відносин; 3) соціальні відносини як продукт повсякденної психології; 4) заворушення мас, викликані стійкими негативними зовнішніми причинами — антинародною політикою владного режиму, економічним занепадом, зовнішньополітичним втручанням (війна, окупація, анексія); 5) усвідомлення колективних та індивідуальних інтересів, необхідності змін у житті; 6) піднесення масових настроїв, що виражається в масових виступах; 7) спад як результат досягнення поставлених цілей або придушення масового руху.

Десятиліття правління Л. Кучми дістане всебічну оцінку політологів, істориків, економістів. За гарячими слідами соціально-політичної кризи кінця 2004 року спробуємо дати соціально-психологічний аналіз відомих подій.

Прийшовши до влади в 1994 році, Л. Кучма мислив і діяв у категоріях і поведінкових патернах часів застою в СССР. Саме в той період він відбувся як “видатний громадський і політичний діяч епохи розвинутого соціалізму”. Природним чином він переніс свої ментальні й поведінкові стереотипи на крихкий ґрунт молодої національної демократії. Під час першої каденції він адаптував свої справжні наміри до вимог політичного моменту. Зробити це було нескладно в умовах ідеологічної плутанини, занепаду, а потім розколу національно-демократичного руху і моральної розгубленості населення країни.

Великою мірою сприяла здійсненню планів президента і зовнішньополітична ситуація. Безперервні криваві конфлікти на постсовєтському просторі, воєнна авантюра США на Балканах, потурання європейським демократіям і подвійні стандарти щодо цього. Ціною горезвісної “стабільності” в океані міжнародних катаклізмів стала побудова держави кримінального авторитаризму. Двоєдиною метою лідера в такій державі є абсолютна влада і безмежна нажива.

Девізом диктатора Франко було: “Друзям — усе, ворогам — закон”. Принципом Леоніда Даниловича стала ідеологічна парадигма: “Мені — усе, решті — мій закон”.

Уже через три роки він збільшив термін свого царювання на рік, вибори 1999 року фальсифікував, перетворив свою адміністрацію в наддержавного монстра з безмежними і нелегітимними повноваженнями. Головний суб’єкт влади, український народ, був перетворений на безсловесний об’єкт маніпулювання масовою свідомістю. А головним інструментом маніпулювання стала неправда: тотальна, цинічна і примітивна. Нам відомі сотні безвідповідальних, непояснених прикладів безпардонної брехні державних діячів і самого гаранта. Народ роками привчали до покірливого сприйняття будь-якої нісенітниці: “Вір будь-якій офіційній інформації. Не сумнівайся в жодному абсурдному твердженні”. Прикладів “щеплень сироватки правди” безліч: “доблесна прокуратура розкриває 92% насильницьких злочинів” (М. Потебенько); “професіонали МВС знайшли убивць Гонгадзе” (В. Смирнов); “Верховна Рада абсолютно деструктивна політична сила” (Л. Кучма); “парламент України — єдиний гарант демократії” (він же); “Найголовніше, що зростання зарплат випереджає підвищення цін” (С. Тигипко) і т.д. і т.п. Будь-які політичні авантюри супроводжуються неодмінним заклинанням “...як у всіх цивілізованих країнах”. Насправді придушення свободи слова настільки обурило журналістів цивілізованих країн, що всі останні роки Л. Кучма значився в першій десятці найодіозніших диктаторів — ворогів демократії в країнах нецивілізованих.

З 1999 року продукція “міністерства правди” української влади набула ще однієї важливої характеристики: вона стала вторинною. Дуже поважаючи успіхи північного “великого брата” у маніпулюванні суспільною свідомістю, український політбомонд став активно використовувати “передові” технології російських політконсультантів. Великих досягнень у промиванні українських мізків росіяни не домоглися, але це не бентежило ні замовників, ні виконавців. Кучма і компанія продовжували йти слід у слід кривавими стежинами російських політтехнологів: якщо в Першопрестольній після першого туру президентської кампанії конкурента — генерала задобрювали постом секретаря РНБО — те саме робили в Києві; коли в Росії імітували всенародний “одобрямс” кандидату в президенти — в Україні брали цю свіжу ідею на озброєння; якщо Москва без проблем забезпечила передачу влади прем’єр-міністрові, то і наш “єдиний кандидат” повинен бути прем’єром. Причому ні заїжджих консультантів, ні місцевих працедавців абсолютно не цікавила думка “цього, як його, ... народу”. На рівні повсякденної психології маніпуляції влади викликали спочатку здивування, неясне занепокоєння, невдоволення, обурення. “Касетний скандал” довершив ту критичну масу збурення суспільної свідомості, що привела до “бродіння”, а потім і до гострої політичної кризи. Однак настрої обурення, неприйняття лицемірної, принизливої для країни і народу політики не досягли рівня усвідомлення колективних та індивідуальних інтересів, не охопили достатньо широких мас населення.

Політична криза 2000 року злегка налякала українську владу, але так і не змусила задуматися. А парламентські вибори, безсоромне ґвалтування депутатської більшості переконали в цілковитій власній безкарності і всесиллі.

Із середини 2002 року почався плановий відхід на “заздалегідь підготовлені позиції”. Л. Кучму осяває геніальна ідея, що новому президентові негоже мати абсолютну владу — адже ніхто інший не зможе використовувати її так конструктивно і демократично, як він. І послужливі глашатаї волі гаранта, захлинаючись, закричали, що тільки парламентсько-президентська республіка (зрозуміло, “як у всіх цивілізованих країнах...”) забезпечить щасливе майбутнє українському народові. Знову заметушились російські політумільці. Разом із “кризовими менеджерами” зі штабу провладного кандидата вони вилили такі могутні потоки брехні на суспільну свідомість, що найбільш прозорливі українські політики відчули реальну небезпеку потонути в цьому ідеологічному болоті. Але московських порадників, чия некомпетентність дорівнювала їхній самовпевненості, нічого не бентежило — “піпли” все проковтнуть, думали вони. У перекладі на людську мову це означало, що “колоніальна свідомість безмовних хохлів беззастережно сприйме будь-яку брехню, успішно випробувану московськими політтехнологами в Росії”.

Системотвірним стрижнем безприкладного обману був горезвісний адмінресурс. А психологічною основою “передових” технологій стали старі як світ, улюблені всіма диктаторами знаряддя: страх, підкуп, національний розкол. Для початку з єдиного реального опонента влади на виборах стали посилено ліпити образ жахливого націоналістичного монстра. У більш зрозумілій homo sovetikus термінології — ворога народу Ющенка Років 60—65 тому найпростіше було б убити його в ім’я і за велінням того ж народу. Але відчуваючи, що нині Україна все-таки не УРСР видання 1922 року, вирішили, що досить буде убивства політичного. До жовтня з деякою тривогою помітили, що українці якось не дуже налякані цілком розсудливим й інтелігентним Ющенком, і вирішили все-таки знищити його в буквальному сенсі. Не вийшло, а очікуваний страх трансформувався в явну симпатію більшості виборців. Не дав очікуваного результату і підкуп із “зекономлених” бюджетних коштів. На тлі явного зростання цін й істеричних заяв трубадурів влади про небачене (вкотре вже) піднесення економіки і добробуту люди все чіткіше розуміли, яких масштабів досяг передвиборчий обман. Проводячи ще у жовтні 2003 року соціологічні дослідження у Києві і Київській області, ми зафіксували такий психологічний феномен, як контрсугестія. У червні—жовтні це явище мало вже масовий характер — чим більше влада твердила про свої успіхи, тим менше їй довіряли.

Але ще більш дивним був феномен, який на відміну від контрсугестії ми назвали сугестивною інверсією: не просто несприйняття офіційної інформації, а сприйняття її “з оберненим знаком”. Чим лицемірніше влада паплюжила опозиціонерів, тим з більшою повагою до них ставилися люди. Так, за результатами досліджень у Київській області, індекс уразливості (до певної міри аналог “рейтингу недовіри” у соціологів) Ю. Тимошенко в частини респондентів мав негативне значення, але рейтинговий потенціал деяких лідерів влади також був зі знаком мінус. Респонденти так пояснення подібні факти: “Якщо весь репресивний апарат кримінальної держави не може довести провини Ю. Тимошенко, значить вона абсолютно чесна. Якщо одіозний політик має такі позитивні особисті якості, як сильна воля, твердість характеру, завзятість, то він особливо небезпечний на найвищій державній посаді”.

А от розкол України, на жаль, дав провокаторам явні переваги. Слід відзначити величезну заслугу в цьому небезпечному намірі відданого адмінресурсу й талановитим розробникам — політтехнологам. Владна вертикаль з усіх сил організовувала інформаційну блокаду опозиції, а підконтрольний їй медійний простір заповнювався позитивним матеріалом на користь провладного кандидата і брудним піаром проти лідера опозиції. Півтора десятка “технічних” кандидатів, а попросту найнятих провокаторів, з ранку до вечора обливали брудом В. Ющенка. У суспільній свідомості українців виникла своєрідна тріщина в сприйнятті дійсності. Та частина суспільства, що мала можливість одержувати хоч якусь іншу інформацію, крім брехливої офіційної пропаганди, усе більше зміцнювалася у своїй позитивній думці про Ющенка. Один з досвідчених українських політиків, до речі, ідеологічний опонент В. Ющенка, говорив: “Коли я спостерігав цілодобову маячню підставних кандидатів на адресу Ющенка, то сам був готовий за нього проголосувати”. Сугестивна інверсія втілювалася у зростання рейтингу В. Ющенка.

У тих областях, де адмінресурс діяв агресивніше (південь і схід України), відбувалися інші психологічні процеси. Слід зазначити, що всебічний, системний підкуп (насамперед на сході) дав свої результати. Людям повертали багаторічні борги з виплати заробітної платіи за рахунок інших областей (зокрема, Київської) частково врозв’язувалися проблеми безробіття, бізнес-еліта, що активно збагачувалася, частину коштів виділяла на соціальні потреби. При цьому людей запевняли, що у разі приходу до влади команди Ющенка все це благоденство припиниться: підприємства продадуть американцям, людей позбавлять роботи, російська мова буде заборонена. За цих умов у свідомості людей виник когнітивний дисонанс — розкол між переконаннями і ціннісними орієнтирами та дійсністю (у даному разі — ілюзорною). Такий стан характеризується тривожністю, агресивністю, психологічною пригніченістю. На цьому тлі свій кандидат сприймається як єдина надія на світле майбутнє, а декларована ним як головна мета стабільність трансформується у впевненість у завтрашньому дні.

Значну, звичайно, негативну роль у психологічному розколі нації відіграла позиція Росії. Цинічна брехня всіх російських ЗМІ про ситуацію в Україні обурювала і дратувала тих українців, що відчували себе громадянами незалежної країни, а не васальної території Російської Федерації. Одночасно посилювалися патріотичні настрої, розуміння важливості України для Європи, Росії насамперед як прикладу демократії і незалежності. А та частина України, де інформаційна блокада була особливо сильною, де російські мас-медіа мають традиційно високий авторитет, усе більше озлоблялася проти “западєнцев-нашистов”.

Не секрет, що В. Путін порівняно з Л. Кучмою має серед українців значно більшу повагу й авторитет. Проведені нами у жовтні 2003 року дослідження показали, що цієї думки не похитнули навіть відомі події навколо острова Коса Тузла.

Але непристойна і недалекоглядна метушня російського президента на виборах 2004 року в Україні розчарувала мільйони людей, хоча в декого викликала фанатичний захват. У всякому разі, Путін втратив повагу величезного числа українців і збільшив розкол у суспільній свідомості нації.

Події 22 листопада—26 грудня підсилили або послабили одні психологічні феномени суспільної свідомості і породили нові. Серйозний аналіз психологічних особливостей “помаранчевої революції” проводити передчасно хоча б тому, що такі складні соціальні процеси потребують глибокого всебічного осмислення. Але дещо підсумувати варто вже зараз.

1. Гостра соціальна криза, яку ми називаємо “помаранчевою революцією”, не мала достатніх (згадаємо хоча б В. Леніна) об’єктивних причин. Справді, економічне становище України цілком задовільне порівняно з іншими постсовєтськими державами. Ми не можемо говорити про “крайнє зубожіння мас” або політичний колапс. “Помаранчева революція” унікальна саме тим, що стала наслідком перевороту в суспільній свідомості. Ризикну визначити її як психологічну (на відміну від соціальної) революцію.

2. Об’єктивними факторами (що не залежать від виборців) революції можна вважати діяльність влади, адмінресурсу. Саме Л. Кучма є “генеральним конструктором” революційної ситуації. Він мав намір зробити “як краще” (для себе), а вийшло погано, як ніколи раніше. По-перше, Леонід Данилович неефективний (м’яко кажучи) політик, що довели результати його десятилітнього президентства. По-друге (що мені видається найважливішим), самовдоволена влада уявила себе вершителем доль 48-мільйонного народу і не вважала за потрібне знати його думки, настрої, цінності, переконання.

3. Приводом до психологічного розколу суспільної свідомості нації стала груба, образлива неправда, цинічне нехтування всіма моральними нормами, людською гідністю, громадянськими почуттями українців з боку примітивних і зухвалих політтехнологів.

4. В. Ющенко став знаменням революції, але не пусковим механізмом. Обвинувачення Віктора Андрійовича в тому, що він вивів мільйони людей на вулиці, абсолютно безпідставні. Як символ принижених громадянських почуттів він безумовно був каталізатором листопадових подій, але не їхньою першопричиною.

5. Говорити про те, що після 21 листопада нарешті народилася нація незалежної України ще рано. Звичайно, зроблено величезний крок у цьому напрямку. У мільйонів прихильників Ющенка пробудилося почуття національної гідності, гордості, самоототожнення з поняттям “громадянин України”. Але в мільйонів прихильників Януковича когнітивний дисонанс підсилився, і на його тлі виникла потреба афіліації — почуття належності до певної соціальної спільноти (донецьких, луганських, кримських), що відстоює свої групові інтереси. Афіліація в даному історичному контексті не має нічого спільного зі становленням нації, вона якраз відокремлює, психологічно відколює великі маси населення від тієї частини, яка почала усвідомлювати себе єдиною нацією — ексцес сепаратистських настроїв підтверджує це.

6. Унаслідок злочинного нехтування думкою власного народу влада поставила суспільство на край прірви громадянської війни. І все-таки в останній момент завдяки частині тверезих і відповідальних політиків (насамперед парламенту) фатальний крок не був зроблений.

7. Криза минула. Громадянської війни не буде. Але егоїстична і розбещена влада не здасть без опору своїх позицій. Локальні провокації і запекле протистояння “місцевого значення” мають своєю метою політичний торг, те, що товариство з дуже обмеженою відповідальністю під назвою “Кучма і компанія” іменує “компромісами”.

8. Найважливішим результатом “помаранчевої революції” є своєрідний інсайт (миттєве осяяння) більшості розсудливих політиків. Тільки найбільш ортодоксальні й ригідні з них продовжують демонструвати повне нехтування політичних і психологічних реалій українського суспільства. Основна частина національного політикуму нарешті усвідомила конституційний імператив — те, що український народ є головним суб’єктом влади.

9. Можна з упевненістю твердити, що вибори 2006 року стануть змаганням рівних з рівними, а не битвою за адмінресурс, за допомогою якого ґвалтують виборців. Політики незрівнянно уважніше будуть вивчати суспільну свідомость. Заїжджі політтехнологи остаточно втратили авторитет на ниві політконсультування в Україні.

10. Моральне очищення частини нації поступово пошириться й укоріниться у свідомості кожного громадянина. Моральний урок стане серйозним гамівним фактором для політиків. В. Ющенко і В. Янукович уже зараз адекватно реагують на цей урок, принаймні, у публічних дискусіях.

На закінчення хотілося б торкнутися ще одного аспекту формування і трансформації масової свідомості відповідно до концепції логічних рівнів свідомості (див. рис. 1).

Багато психологів (Р. Ділтс, М. Холл, Б. Боденхаммер, А. Плигін) розглядає індивідуальну свідомість у вигляді піраміди логічних рівнів, розташованих у такому порядку:

Оточення, контекст якого відповідає на запитання — “Які значимі для досягнення вашої мети люди і речі є у вашому оточенні?”. Поведінка — “Які важливі для вашої мети типи поведінки ви уже використовуєте в даному оточенні зі значимими людьми і речами?”. Здібності — “Які здібності підтримують ці види поведінки в даному оточенні?”. Цінності і переконання — “Які переконання і цінності визначають ваші здібності, що підтримують дані види поведінки в певних контекстах?”. Особистісна своєрідність, ідентифікація — “Хто ви такий і чому як особистість маєте ці цінності й переконання?”. Місія, духовність — “У чому сенс вашого існування і які духовні основи визначають цей сенс?”.

Очевидно, що масові настрої у середовищі “помаранчевих” і в середовищі “біло-блакитних”, будучи різними за суттю, формували приблизно однакові когнітивні патерни перших трьох рівнів: 1 — люди, знаки, символи; 2 — спільні дії; 3 — відданість цілям своєї маси, завзятість, активність. Але три вищі рівні були абсолютно різними. Тому з масових настроїв помаранчевих індивідуальна свідомість черпала такі цінності, як національна єдність і гідність, та ідентифікувала себе як патріота України. А свідомість людини біло-блакитної маси визначала її як “донецьку” або “кримську” і вимагала “не ставати на коліна, не поступатись чужим, не зраджувати своїх”.

Саме тому, як нам здається, єдина нація поки що не відбулася, але вона неодмінно виникне, коли політикам удасться утвердити патріотичні цінності й переконання через соціальні та економічні реалії нового, “постреволюційного” етапу розвитку України.

Література

1. Ольшанский Д. В., Психология масс; Спб, 2001.

2. Горячева А. И., Макаров М. Г., Общественния психология; Л. 1979.

3. Кара-Мурза С. Г., Манипуляция сознанием; М. 2001.

4. Плигин А. А., Герасимов А. В., Руководство до курсу НЛП-практик; М. 2000.

5. Словник практичного психолога; Мінськ, 2001.

6. Советский энциклопедический словарь, М. 1983.

Примітки

1 Советский энциклопедический словарь, М. 1983, стр. 1106.

2 Там же.

3 Див. Горячева А. И. Макаров М.Г. Общественная психология. Л. 1979.

4 Див. Ольшанский Д. В., Психология масс, СПБ, 2001.