Актуальним є це питання й у сфері медицини як є однієї з наймасовіших професійних корпорацій.

У галузі медицини функціонування мови можна розглядати і оцінювати в аспектах професійно-клінічному, професійно-науковому, національно-культурницькому, морально-патріотичному. У комплексному підході до цієї проблеми можна брати до уваги побутово-приватний аспект, а також побутово-професійний (послуговування мовою в професійному колективі, в середовищі медичного персоналу). Останній має прямий стосунок до професійно-клінічного та професійно-наукового аспекту, але він важче піддається вивченню та аналізу.

Професійно-клінічний аспект передбачає пряме нав’язування контакту з пацієнтом, входження лікаря в довіру хворого, часто може відігравати роль психотерапевтичного чинника. У разі авторитетності лікаря, медичного персоналу, довіри до них пацієнта можна говорити і про пропаганду мови, медиками.

Професійно-науковий аспект користування мовою (наукова, навчальна література, наукові форуми) передбачає пропаганду її не тільки серед широких кіл медичної корпорації в державі, але й поза її межами. Він тісно пов’язаний і з удосконаленням, формуванням національної медичної термінології.

Медицина у всіх своїх формах функціонування в суспільстві, незважаючи на її міжнародно-глобалістичну сутність, є невід’ємною частиною національної культури. Це — мова, традиції, в тому числі народної медицини, історія, інтеграція галузей медичної науки з іншими.

З усього зазначеного, включно з діяльністю громадських організацій медиків як однієї з наймасовіших професійних корпорацій, проглядає і морально-патріотичний аспект медицини, одним з виразників якого є функціонування державної мови.

В Україні на державному (тоді — на республіканському) рівні питання про мову у сфері медицини постало після прийняття Закону “Про мови в Українській РСР” (1989). Уже навесні (11.03.) 1990 року був виданий наказ МОЗ УРСР “Про перехід роботи органів та установ МОЗ України на українську мову”. Наприкінці 1990 року (26.12) було прийняте відповідне рішення колегії Міністерства вищої та середньої спеціальної середньої освіти, на початку 1991 року (12.02) затверджено Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР до 2000 року, після чого 05.05.1991 року була створена Галузева програма розвитку української мови та інших національних мов в установах та організаціях системи охорони здоров’я Української РСР на період до 2000 року.

Немає впевненості, чи контролювався хід виконання згаданих Закону та рішення, але щодо документів МОЗ України, то вони далекі від реалізації не тільки до 2000, а й до 2005 року.

Зрозуміло, що гостріше до розв’язання цього питання підійшли після 1991 року. До чого призвела ця “гострота” у всеукраїнсько-інформаційній, видавничій сферах за 13 років державності загальновідомо.

З метою вивчення перспектив дерусифікації у сфері медицини силами Всеукраїнського лікарського товариства (ВУЛТ) у 1992 році проведено анкетне опитування лікарів України. Відповіді отримано від 1073 лікарів (із східних областей України — 230 практичних лікарів і 113 науково-педагогічних представників, із західних — відповідно 582 і 149). Відзначимо тільки деякі показники анкетування.

Із східних областей України замислювалися над тим, якою мовою користуються в побутовому і професійному житті 53% респонденти, із західних — 93,3%. Із східних областей добре володіли українською мовою 51,3% практикуючих лікарів і 32,9% науковців, із західних — відповідно 95,9% та 85,9%. Вважали дерусифікацію сфери медицини безперспективною із Сходу України 37,4% лікарів-практиків і 36,3% науковців, із Заходу — відповідно 0,2% і 4,7% (Чернівці — 8,7%). Головними причинами гальмування дерусифікації колеги — практики і науковці Сходу вважали відповідно: інертність — 42,6% і 52,2% та брак термінологічних словників, україномовної навчальної та наукової літератури — 50%, 50,4%. Із Заходу інертність зазначена була у відповідях 46,4% практиків і 57,7% науковців. 85,2% останніх вказали на брак української медичної термінології та літератури. З інших причин були названі небажання лікарів (Схід — 27,8%, Захід — 34,2%) та науковців (відповідно — 20,3 і 13,4%), небажання керівництва (відповідно — 20,4 і 19,9% та 15 і 12,7%).

Щодо медичних термінологічних словників, то у 20-х роках минулого століття їх видано 4, у 30-х — 3. У 1948 році — один і аж у 1963 році знов один (фізіологічних термінів). Значно пожвавилося видання загальних та галузевих медичних термінологічних словників тільки у 90-х роках.

Незважаючи на численні видання медичних термінологічних словників в Україні за останнє десятиріччя, проведення відповідної конференції (Львів, 1993), проблема української медичної термінології далека від розв’язання. Медики, філологи мають активніше прилучатися до процесу науково обґрунтованої уніфікації україномовних медичних термінів.

Щодо видань медичної літератури, то спеціалізоване видавництво “Здоров’я” у 1986-88 роках опубліковано 14,7% україномовних видань (з них 40,8% науково-популярних), із виробничої та довідкової літератури — по 8,6%, наукової — 0,9%. Видавництво “Вища школа” в тих роках не видало жодного посібника з медицини українською мовою. Часи мінялися, і у 1996 році видавництво “Здоров’я” випустило усі 12 посібників українською мовою, але усі 29 “замовних” видань — російською. За 2003 та 10 місяців 2004 року із 59 публікацій цього видавництва україномовних виявилося 48 (81,4%). Із 14 посібників 3 — російськомовні, один — двома мовами.

Продовження в журналі