Але сьогодні склалась дещо інша ситуація. У всякому разі побутує цілком справедлива думка, що “щезає пафос пошуку істини” і торжествує грайливе ставлення до життя, до науки. Можливо тому Інститут журналістики, як провідний центр журналістикознавства в Україні, взяв на себе місію координатора спеціальних наукових досліджень, хоча ця справа і нелегка, і невдячна загалом. Але принцип раціональності переважує всі “проти”. Очевидно, що без опори на цей принцип неможливі не тільки демократія в сучасному вигляді, але й розв’язання проблем і переходу до інформаційної цивілізації, про яку так багато пишуть сьогодні.

Наука і наукова раціональність завжди розглядалися як засіб перетворення людини з об’єкта маніпулювання і зовнішнього контролю в суб’єкт вільної діяльності. Людина, яка “живе в брехні”, не може бути вільною. Проте сьогодні ми зіткнулись з таким цікавим фактом: наукове знання в окремих випадках свідомо використовується для розповсюдження омани. Це, зокрема, так званий PR (піар), який набув особливої популярності в нашій країні. Політтехнологи використовують певне знання відносно впливу комунікації на людську поведінку, щоб вселити у свідомість мас таку картинку соціальної реальності, котра вигідна замовнику. Доволі часто піар базується на перебільшенні одних фактів, замовчуванні інших, їх упередженій інтерпретації, а інколи навіть свідомій фальсифікації. Важливо підкреслити, що мова у даному випадку йде не про неминучу суб’єктивність при розумінні фактів, а про свідоме виробництво дезінформації, вигідної певним політико-фінансовим і соціальним групам. В таких випадках наука із засобу просвітництва перетворюється у засіб маніпуляції.

Найцікавіше те, що піар використовується і для того, щоб впливати на владу з метою фінансування самих наукових досліджень. Виходить, що пошук істини стає можливим на основі свідомого розповсюдження в кращому випадку “неповної картини”, а в гіршому — дезінформації. Але в такому разі наука втрачає свою культурно-просвітницьку місію і перетворюється в одну із соціальних корпорацій, яка стурбована своїми власне корпоративними інтересами.

Треба зазначити, що в нашій країні виникнення ситуації з квазінауковістю має ряд особливостей.

• Перша з них пов’язана з тим, що радянський тоталітаризм претендував на наукове обґрунтування всіх своїх дій. Крах тоталітарної системи як реакції викликав хвилю антинаукових настроїв.

• Друга полягає в тому, що пошук національної наукової самоідентичності і самобутності ведеться під “ефектом ореолу” без належного гармонійно-критичного і раціонального аналізу.
• Третя — це те, що наукове знання не може бути популярним, коли в умовах економічної деградації в країні воно не запитане.

Особливого спеціального аналізу потребує і тема протидії науки інтелектуальній цензурі з боку інших соціальних інституцій (спочатку церкви, потім держави), а також цензурі “внутрішньонауковій”. Остання з перших кроків становлення наукового знання виконує досить корисну охоронну функцію. “Внутрішньонаукова”, інтелектуальна цензура — необхідна умова збереження науки як автономного інституту у складі культури і науковості як найбільш надійної форми знання. До речі, традиційна практика захисту дисертацій також виконує цю функцію. Зрозуміло, що вчені не боги, але проблема критеріїв і способів розпізнання наукової хибності і наукової помилки — вкрай актуальна.

Звідси ще одна проблема для України: не опинитися на узбіччі процесу інформаційної цивілізації. І зрозуміло, що без нових інформаційних технологій не обійтись, якщо їх науково раціонально використовувати, а не вдаватись до копіювання, а то й плагіату. Не секрет, а факт, що вищі досягнення інформаційної техніки, комп’ютери, Інтернет тощо стають, на зразок нітратів у сільськогосподарському виробництві, могутнім засобом росту “маси науки” (так би мовити, “еволюція знання” у чистому вигляді) — і тільки. Але, за великим рахунком, це кінець наукового розвитку, це глухий кут національної і європейської наукової культури.

P.S. Можливо, читач трохи здивований, що в цих маргіналіях немає очікуваних прикладів. Як комплімент справжньому науковцю скажемо, що він і сам їх віднайде у широкій науковій практиці. По суті справи, ми торкнулися розмови про долю наукової раціональності, самої наукової культури і її збочення, яким, на жаль, є квазінаука і квазінауковість.