Я живу Війною.

Це почалося тоді, коли я народилася у сім’ї військового. Вночі він не колисав мене, бо жив Війною — на ранок польоти, а в нього “прєдпольотний рєжим”, тобто треба добре відпочити.

Я виросла у військових гарнізонах. Багато років свого дитячого життя не знала, що чоловіки подекуди ходять у чомусь іще, крім військової форми.

Виховання? Бив паском. І їхав у відрядження — треба було готуватися до якоїсь Війни.

Приїздив і знову брався за “виховання” — казав: “Не працюватимеш над собою — будеш слабаком. А нам таких не треба”. (Виховав феміністку за поведінкою, а не за поглядами)...

Читала про Йосипа й Адольфа. Я стала їх відчувати.

І були студії, і був Донцов, який сподобався. Бо вже кохала силу. Війну.

Журналістські матеріали писала про неї, матінку. І вдавалося. Люди, котрі працювали на Війну (дивно, чому їх називають військовими — надто мирно, не те, що в російській), казали, що правда. Так ніхто не писав. А я це все про військових відчувала. Бо досвід — жила на аеродромах, їла гриби з їхньої травички — погано працювали молоді солдати, не вискубували. І слухала звук, що завжди на аеродромах. Це я тепер борюся проти зашумленості українського хронотопу. Це я тепер дізналася, що ще є слово “летовище”. Літала.

А ще плакала по “Курську” в Росії. То була Війна бюрократії проти маленької пострадянської людини. Але останній не дали навіть виправдатися.

Однаково з Чорнобилем. Це — велика Війна.

Я думала про ментальність — поклоніння перед панами, царями, старшими братами і самозневага. Так не буде! Буде Війна!

Потім була столиця. І від “політ” пішла ще й “політика”. І була Війна.

Розмови з дипломатами, афганцями, чорнобильцями. І праця в Раді нацбезпеки і оборони України.

Я бачила на параді 9 травня на Хрещатику ветеранів — їх було так мало, і так мало їх вітали! Звучить цинічно, але вони йшли головною вулицею України, як нікому не потрібні атавізми історії — їх приймали ніяк. А я чула, як казала одна бабуся: “Навіщо ми потрібні були в Афганістані? А в Анголі? А в Угорщині?” Я тоді зрозуміла, що Війна буває непотрібною.

А тепер у мене теж Війна — тому що стійке словосполучення “стійкі органічні забруднювачі” (СОЗ) за звучанням схоже на “SOS!” . Я не дозволю тим пестицидам — реліктам совдепівського минулого — бути стійкими, хоча вони стоять уже кілька років на кордоні з Польщею. Там мешканці Турківського району хворіли й умирали. Бо не було Війни! А тепер є. Вона йде від нашої екологічної організації.

Я її відчуваю.

Слово “Війна” можна замінити “конфліктом”. Але останнє — явище поодиноке, нетривке, неприкре. Я вивчатиму конфліктологію, але вона не виправить те, що в мені.

Зараз існує всепланетний конфлікт — екологів з бізнесменами. Перші думають про майбутнє, а останні — про теперішнє. Перші — про культуру, а другі — про цивілізацію. Підручники з “паблік рілейшнз” наполегливо рекомендують компаніям, що забруднюють довкілля і несуть ментальні й фізичні хвороби, повсякчас “показувати свій гуманізм”, наприклад, нехай “Кока-Кола” організує очистку африканського озера Тітікаки, а “Філіпп Морріс” посадить кілька гектарів лісу в Бразилії. Має бути Війна!

Нічого не змінилося — я не відмовилася писати про Війну.

Нічого не змінилося — українські миротворці зі Сьєрра-Леоне: “З нашого керівництва сміється все командування Місії ООН. Генерали вивозять призначену нам, бійцям, тушонку за межі України, продають її. А нам купують замість якісного й дорогого профілактичного препарату проти малярії дуже дешевий, такий, що “садить” нирки. Той “Фанзідар” лише мавпи й їдять — он скільки їм пороздавали. А наше здоров’я нікого не хвилює”.

Ніщо не змінилося — коли вони, виснажені й хворі на ту саму малярію, приїхали з Війни, де втратили трьох своїх братів (ніхто досі не знає, чому їхній гелікоптер так і не приземлився), то їх ще з тиждень тримали в Миколаєві, де змусили проходити принизливу процедуру перевірок. Мовляв, чи не везуть алмази, за які, до речі, в самій західноафриканській країні могли б заробити 10 років каторги.

Нічого не змінилося. Терористам продають танки, ракетні комплекси, радарні установки... Високі посадовці пускають нечесно зароблені гроші у політику і при цьому залишаються непокараними...

“Якщо тероризм існує, отже, комусь це потрібно”, — перефразувавши Сент-Екзюпері, скажу сміливо. І що таке тероризм? Афганістан, проти якого вела “священну війну” Країна Рад? Сьєрра-леонці, котрі прагнуть скинути прозахідний уряд, що несе британську культуру тим, кого ще влаштовують фіговий листочок спереду й пісні як ліки проти страху? “Ісламські фундаменталісти”, які справді не зобов’язані тішитися оголеними Барбі на вітринах своїх магазинів?

Міжнародний покер, культурно названий “боротьбою з тероризмом” : блефують всі...

Історія ніколи не є об’єктивною. І ніколи нащадки не бачать героїв героями. Тим більше не вшановують героїв — колишніх ворогів. Не тільки в нас. У польському концентраційному таборі в Явожні у 1947-1949 роках було ув’язнено українців. Загинула 161 особа. Союз українців Польщі вже десять років бореться за призначення компенсації колишнім в’язням Явожна, сьогодні переважно людям похилого віку — безрезультатно.

Голова Кракова не приїхав на Дні Кракова у Львові. Причина — Цвинтар Орлят, де не хочуть писати, що поляки “героїчно загинули”.

Щоправда, древні говорили, що якщо війну не забувати, появиться багато ненависті. А коли війну забувають, починається нова.

Отже, ми не маємо права Її забути. А також Її не забути. Ми не маємо права нічого з НЕЮ робити, тобто в НЕЇ є право недоторканності. ВОНА ІСНУЄ ОКРЕМО ВІД НАС, НАШОЇ ВОЛІ, ТОБТО ОБ’ЄКТИВНО! ВОНА — всезагальне зло. Коли Її нема, то політики ставлять собі це в заслугу. Скажімо, в Україні. Це нерозумно. Якщо Її нема, то це означає, що Її ЩЕ нема. Вона ще не готова прийти до нас. Це означає, що ПАНІ ВІЙНА ще розкошує в Лівані, Чечні й Афганістані. Їй нема коли прийти до нас. Війна — це страшно.

Але позитивами Війни я вважаю:

• зміну суспільно-політичного ладу в державі (форми правління та державного устрою), що призводить до оновлення, катарсису суспільних поглядів;
• реконструкція (модернізація) зовнішніх атрибутів міст, сіл, селищ (наприклад, будівництво Собору св. Павла після Великої пожежі 1666 року в Лондоні);
• пошуки нових медичних методів, розвиток науки;
• можливість уникнення демографічного вибуху.

Кожен тріумф — це крах. Згадаймо Наполеона. Кожна поразка — це злет. Декабристи стали епохальними після повішення і Сибіру. Кожна перемога — це піррова перемога. Нещодавно мовознавці довели, що в давньоукраїнській мові існувало слово “побіда”, тобто “перемога”. Розтин цієї лексеми виявить глибинну сутність: перемога — це завше стан “по біді”.

Смерть бійців і Війна творять історію. Смерть — це народження. Згадаймо “скіфських баб”, старезних, готових до смерті, але вагітних.

Як твориться історія? За Томасом Карлейлем, причиною реформ і прогресу є діяльність героїв. Як їхня активність стає джерелом позитивних змін, а подекуди трансформації одного суспільно-політичного ладу в інший? Візьмімо теорію Юнга. Щоби перейти від дитинства до зрілості людині — героєві (або суспільству) потрібно пройти так званий шлях ініціації, тобто “я-усвідомлення”. Так-от ініціація передбачає наявність якогось межового місця (або порога). Цим місцем, на моє переконання, може бути (і це найкращий варіант!) Війна. Ініціація на Війні передбачає:

• відхід героя від звичного середовища;
• власне випробування;
• повернення збагаченим на попереднє місце.

Я не могла не писати про Війну. Нормальні люди кажуть, що треба мати надто універсальне (чи абстрактне, чи глобальне, чи філософське — хіба важить, як назвеш?) мислення, щоб усі такі не схожі за причинами, симптомами, умовами протікання негаразди назвати одним словом. Війна — вона велика. Глобальна. Її хочу. Її не треба. Але їй — все одно...