Здається, ще зовсім недавно небайдужі до громадського життя мої ровесники розчаровувалися тим, що на їх долю не випало жити в героїчну пору, коли здійснювалися надзвичайно складні історичні повороти: революційні зрушення, військові операції, технологічні прориви. Тепер вони бачать на власному досвіді, наскільки то важкі періоди, наскільки відповідальні для тих, хто не просто спостерігає за ними, а й активно втручається в їх суть.

Те, що відбувається тепер в Україні, не має аналогів у світовій історії. В порівнянні це схоже з переведенням на нові фундаменти складного виробництва, не припиняючи його, змінюючи при тому його профіль, намагаючись щось модернізувати і пристосувати технологію та параметри продукції до світових стандартів. Порівняння, звичайно, умовне, бо перебудовується країна, що входила в число успішних у світі, країна, яка ніколи не була державою і тому не сформувала народно-господарський комплекс, відповідний до потреб самостійної держави, не маючи для того кадрів необхідного масштабу, кваліфікації і досвіду. Горезвісне гасло середини 80-х “перестройка и ускорение” втілюється на практиці в суб’єктах колишнього Союзу РСР, доводячи несумісність одночасного здійснення протилежних завдань.

Умовність порівняння полягає ще й у тому, і головним чином у тому, що переміни відбуваються стосовно людей. Вони на собі сприймають їх наслідки, в долях близьких, особливо дітей, дають оцінки перспектив для них і для себе. Оцінки поки що, направду, невтішні.

Власне, характеристика будь-яких суспільних перемін має бути оцінена через сприйняття їх людиною. В тому сенсі і макроетапи розвитку суспільно-економічного ладу і його коротші інтервали цікаві найперше впливом їх на становище окремої людини, груп людей, класів тощо. Торкаючись головного протиріччя, що визначає зміст і динаміку нинішнього етапу розвитку України, в доповіді на VIII з’їзді Соціалістичної партії України ми керувалися класичною методологією, аналізуючи протиріччя між розвитком продуктивних сил і виробничих відносин. Не бажаючи здаватись нав’язливим у пропаганді партійних оцінок, тим не менше вважаю, що вони повинні сприйматися усіма небайдужими людьми, оскільки відображають об’єктивний стан речей.

Характерно, що наявність головного протиріччя маскується відповідністю розвитку його компонентів. Бо й справді: деградують, розпадаються продуктивні сили і нібито у відповідності з ними перебувають виробничі відносини. Тобто протиріччя незначне, є гарантія стабільності розвитку. Однак тут є два важливих моменти. Згадана відповідність може супроводжувати прогресивний розвиток, а може — регресивний. Останнє стосується сьогодні нас, це навряд чи хто може заперечити. Другий момент пов’язаний з тим, що відповідність розвитку компонентів протиріччя стосується вектора розвитку, але в якісних показниках відповідності немає. Як соціальне відображення продуктивних сил виробничі відносини змінилися кардинально. Відбулася небувала в історії за напрямками, темпами і безцеремонністю зміна відносин власності. Те ж саме відбулося з відносинами розподілу і споживання. Все це сталося при збереженні найманого характеру праці, причому залежний, пригнічений стан найманого працівника (котрий до того ж іще й радий, що в час жахливого безробіття хоч так може мати якесь джерело доходу) непорівнянний з тим, що був раніше. До 1992 — 1993 років працівник був опосередкованим власником народного добра. Такий статус деякою мірою віртуальний, простіше — формальний, однак через використання суспільних фондів, безплатну освіту та охорону здоров’я, дешеві санаторні путівки, комунальні послуги тощо людина опосередковано відчувала себе співвласником, знімаючи на свою користь частину дивідендів у вигляді згаданих соціальних гарантій. Тепер же про власність говорити зайве, — через сертифікати і їх обвальне застосування усі в один момент “розбагатіли”, фактично втративши при тому право на власність. Ось іще із землею пройде та ж маніпуляція, тоді становище пролетаря відчує на собі більшість населення.

Ситуація була би іншою, якби держава сприяла пошуку відповідності між продуктивними силами та виробничими відносинами, віддаючи пріоритет першим перед другими. В тому то і є основна причина сьогоднішньої біди, що влада забажала з позиції відносин будувати продуктивні сили, будувати новий соціально-економічний лад. Будувати, до речі, не знаючи що. Цю причину, через яку чудово проглядається основне протиріччя, видно на співвідношенні надбудови і базису. Не чіпаємо ідеології, політики, моралі, права, релігії, мистецтва — намагання підігнати їх під базис — виробничі відносини — очевидні, досить увімкнути телевізор чи прочитати газети, які влада підтримує явно і крадькома. Візьмемо провідний елемент надбудови — державу, її головний суб’єкт — бюрократію, розглянемо її функції. Вони повністю суперечать базису, себто виробничим відносинам, котрі є соціальним проявом продуктивних сил. Спотворення цих відносин кричуще.

В чому це проявляється? Назвемо кілька аргументів.

По-перше, для багатоукладної економіки, розвитку конкурентного середовища — важливої складової економічної системи, використання ринкових механізмів в процесі розподілу і споживання — в таких умовах функції держави не можуть бути адміністративними, командно-бюрократичними. В поєднанні з механізмами функціонування базису вони невідворотно приведуть до криміналізації усієї держави. Років три тому мені доводилось про це попереджати політиків, послуговуючись формулою: ринкові стосунки (Р) + адміністрування (А) = корупція (К). Рак — хвороба і суть функціонування в Україні нинішньої держави. Сьогодні ця формула стала практичною аксіомою.

По-друге, для базису, що формується, має бути демократичною і процедура формування державних органів. Те, що відбувається нині в Україні, ніякого стосунку до демократії не має. Ті партії, котрих навіть не існувало до виборів, сьогодні фактично правлять у країні. Уряд призначається і прав позбавлений, змушений, наприклад, скніти у ваганнях: чи податкову систему змінювати негайно під бюджет наступного року (хоч це неможливо ні за обсягом роботи, ні за терміном підготовки і впровадження, ні за тим, що закон це забороняє робити) чи змістом бюджету догодити адміністрації Президента, її убогим речникам на телебаченні, що цькують уряд, демонструючи фальшиву турботу про благо народу. Кумівство, угодовство при формуванні органів влади, доноси і напівкримінальна (а то і кримінальна) залежність по вертикалі і горизонталі владних механізмів, “досьє” на кожного і всі “забруднені”, використання прокуратури, міліції, служби безпеки, податкових органів, господарських керівників і працівників держадміністрації для переслідування інакомислячих і взагалі “не своїх” — це ті принципи, на яких формується і функціонує нинішня влада в Україні. Так, наприклад, прийшла інформація з Дніпропетровська — кадрової столиці України: з газетних кіосків вилучався тираж газети “Лицо” — місцевого незалежного видання за те, що там висвітлювався хід проведеної акції протесту проти зростання цін і комунальних тарифів. Газету вилучали ... працівники служби безпеки, пред’являючи кіоскерам свої службові посвідчення, свідомо, з волі “начальства” порушуючи закон.

Наслідки застосування названих принципів: відсутність свободи слова, використання неправди як методу управління, відсутність об’єктивної статистики, фальсифікація виборчих кампаній і референдумів.

По-третє, держава, її структури і конкретні функціонери свідомо і відверто переступають через закони і Конституцію. Зовні це подається як доцільна потреба, насправді — в меркантильних приватних інтересах в умовах безкарності, бо “вищестоящі” роблять так само, тільки в більших масштабах. Дрібне і дріб’язкове порушення законів стає буденним явищем, прикладом кожному.

Проте це, скоріше, моральна сторона справи. Важливіше те, що відносини базису не можуть будуватися хаотично, інакше вони ще більше руйнують продуктивні сили.

По-четверте, світовий досвід (нинішня наша практика це лише підтверджує) свідчить, що штучний відрив виробничих відносин від суті продуктивних сил, спроба з позиції відносин будувати продуктивні сили завжди спотворювали надбудову, робили її авторитарною. Цивілізація знає тільки один інструмент такого будівництва — деспотію, диктатуру. У нашому випадку — кримінальну диктатуру. Звідси висновок: занепад економіки, підрив соціальних гарантій, узурпація державної влади, небезпека фашизації політичного життя — така ціна порушення одного з основних законів суспільного розвитку.

Користуючись класичною методологією і особливо звичною в недавні часи практикою її застосування для оцінки суті суспільних процесів, можна було б відповідно до зробленого висновку характеризувати причини нинішнього стану і робити прогнози чи рекомендації політичного змісту. Справді, хто заперечить, що продуктивні сили зруйновані, змінені відносини власності, лібералізовані ціни, знищено планування, партійно-політичну структуру суспільства ..., тобто Україна опустилася в капіталістичний світ і звідси регрес, падіння життєвого рівня, зневіра людей і т.д. Можна також сказати, що незадоволення людей наростає, класи чіткіше усвідомлюють свої корінні інтереси, претензії до влади набирають політичного забарвлення, настає пора, коли “верхи” не можуть, а “низи” не хочуть. Що робити далі — засвоєно з історії.

Однак така пора не настає. Зробимо два припущення. Перше стосується загального, про що йшлося в попередньому міркуванні. Класична методологія, наукова по своїй суті, дає інструментарій для оцінки і прогнозування етапів розвитку суспільства на макрорівні (скоріше на рівні цивілізації), в т.ч. на великі часові відрізки. Для мікроперіодів потрібна гнучкіша методологія. Вона має враховувати зовнішні і внутрішні фактори, об’єктивні і, особливо, суб’єктивні моменти, роль останніх на невеликих відрізках часу очевидно стає провідною. Це не заперечує раніше сказаного про відносини між надбудовою і базисом, — в надбудові, зокрема, зростає ціна конкретних дій влади з точки зору відповідності її дій суті основного протиріччя.

Друге припущення випливає зі спостережень за суспільними перемінами в новітній історії. Те, що супроводжувало розпад Союзу РСР, СФРЮ, переміни всередині суб’єктів колишніх федеративних утворень, переконує — суспільні процеси розвиваються нелінійно, їх темпи залежать від багатьох факторів, ще не досліджених ні в теорії наукового соціалізму, ні в працях прибічників класичного капіталізму. Універсальних закономірностей тут може і не бути (в усякому разі для практичного застосування вони здаються малопридатними). Підтвердженням була, наприклад, відсутність прогнозів щодо розпаду Союзу РСР чи зміни курсу в розвитку Польщі, про що навіть не здогадувалися потужні аналітичні центри західних країн, котрі постійно опікувалися розробкою і реалізацією відповідних суспільно-політичних комбінацій в названих країнах. Очевидно, так відбувається тому, що згадані аргументи випливають з якісних перемін, з діалектичного стрибка, знаходячись всередині якого важко збагнути природу процесів у всьому розмаїтті причинно-наслідкових зв’язків.

Проте контури перемін дають підстави говорити, що сукупність усіх факторів в моменти якісних переходів створюють такі умови, за яких соціально-економічні етапи розвитку суспільства скорочуються зі століть і десятиліть до років і місяців. Оцінку цих етапів легше робити у сфері суспільства, оцінюючи зміст того, що відбувається, з позиції соціуму, людини. Власне, в кінцевому результаті всі сфери розвитку людського буття зводяться до впливу факторів, що характеризують ці сфери, на становище людини. Воно — і оцінний критерій, і чинник, подібно як людина, що є одночасно і суб’єктом, і об’єктом трансформації соціального, економічного, політичного і духовного середовища свого буття.

ис. 1. Динаміка перемін у економіці, державі та суспільстві

Візьмемо також до уваги, що в суспільних процесах будь-яка систематизація не може мати абсолютних значень, передбачати повну відповідність усіх елементів системотвірним критеріям. Однак сукупність елементів дозволяє аналізувати якісні відмінності однієї стадії системи від іншої. Для зручності скористаємося графічним зображенням того, що відбулося в Україні протягом останнього десятиліття. Маємо при тому на увазі, що і часові межі, і інші параметри, відображені в схемі, відносні. Крім того, залишаємо для іншого аналізу зміни в сфері економіки і держави, найперше тому, що темпи трансформації капіталу — найважливішої складової економіки — значно повільніші, аніж трансформації соціуму, а бюрократія (не в радикально-критичному розумінні слова, а як обов’язковий суб’єкт держави) пристосовується до перемін в економіці і суспільстві, відображаючи їх у собі. Знову ж таки, умовно кажучи, інерція перемін у бюрократії є середня величина між великою інерцією в економіці і значно меншою в суспільстві. Суспільство більш динамічне, ніж економіка і навіть держава. Система залежностей змін у трьох сферах, скоріше за все, могла би мати вигляд кривої, коли зміни (в українському випадку — регресивні) відбулися протягом приблизно десяти років в економіці (Е), державі (Д) і суспільстві (С) (рис. 1).

Торкнемося окремо наведених у схемі стадій розвитку українського соціуму (рис. 2).

ис. 2. Стадії розвитку українського соціуму

I. Стартова стадія — “броунівський рух”.

Ця стадія, звичайно, розпочалася до 1989 року, і її елементи зберігаються до нинішнього часу. Однак в період кінця 80-х — початку 90-х якраз і відбувалося руйнування попередньої системи суспільного життя. З точки зору нової парадигми розвитку, який розпочався в цей час, збережені елементи, тим більше їх інституційні форми (партія, ланки влади, громадські організації, трудові колективи тощо) визначальної ролі не грали. Вони мали свою інерцію зв’язків, тому повної розпорошеності суспільства не стало, згадані зв’язки значною мірою не допускали хаосу в суспільстві і, хоч частково, залишали осмисленим буття середньостатистичного громадянина.

II. Стадія каталізації.

Тут найменше часових похибок. У суспільстві виникають нові явища: появляються партії, рухи, підприємливі люди, відбувається вирізнення інтересів у політиці, виробництві, бізнесі, мистецтві, літературі. Відомими широкому загалу стають прізвища конкретних людей, котрі і беруть на себе роль каталізаторів розвитку різноманітних явищ суспільного життя. Вони “на слуху”, до них тягнуться інші, залежно від своїх потреб і уподобань. Характерно, що нинішні впливові (чи відомі) в Україні люди на місцевому, тим більше, державному рівні, появилися якраз у цей період.

III. Клієнтельна стадія.

Надзвичайно цікавий і важливий період розвитку країни. Здебільшого довкола людей, що відіграли роль каталізаторів в різних сферах суспільства (політичній, виробничій, культурологічній, кримінальній і таке інше, а особливо бізнесовій і банківській) утворюються мікросистеми залежностей. Досвід підтверджує, що визначальними на наступні періоди стали мікросистеми в бізнесовій сфері, щодо багатьох з яких згодом зайвим здається використання оцінної характеристики “мікро”. Так само свідчить практика, що в цей період і пізніше відбувається одночасний процес розмежування і інтеграції інтересів різних за змістом мікросистем, найперше у бізнесовій і кримінальній сферах, що стало початком формування олігархічних кланів.

Кожна мікросистема, маючи умовно пірамідальну (ієрархічну) конфігурацію залежностей, містить у собі подібні за змістом рівні залежностей, коли на вершині піраміди стоїть її засновник, лідер (Л), нижче залежні від нього клієнти чи навіть співзасновники (К), іще нижче — відносно вільні в своїх діях контрагенти (В), і в основі всієї піраміди маса (М), що повністю залежить від правил поведінки, прийнятих “зверху”, а в умовах соціально-економічної кризи це люди, позбавлені вибору, з одновекторними залежностями, у деяких сферах зі строго обмеженими правами на реалізацію своїх життєвих потреб.

Рис. 3. Схема клієнтельних залежностей

Безперечно, у різних сферах суспільного життя різна і природа залежностей, різні і правила поведінки, функції людей на всіх рівнях “пірамід”. Якщо у партійних утвореннях послуговувалися виробленими за багато років попередниками статутними та програмними традиціями, де при збереженні вертикальних залежностей суб’єкти мали практично необмежений зсередини партії простір поведінки для задоволення інших інтересів, то у бізнесових утвореннях механізми залежностей мали іншу палітру взаємин — від демократії до кругової поруки, все залежало від сфери діяльності, предмета інтересів, способів функціонування, якостей лідера.

Що поєднувало усі утворення клієнтельної стадії — вони формувалися на основі власного ризику лідера чи групи лідерів. То характерна відмінність стадії від наступних. Простір суспільних відносин був незайнятим, держава лише формувала свої інститути і функції, гасла демократії сприймалися багатьма буквально, партії мали переважно політичні інтереси, законодавство створювалось непослідовно і хаотично, воно не покривало нове поле правовідносин.

Суспільне середовище тих років було найбільш сприятливим для фінансово-банківських і бізнесових та їх тіней — кримінальних “пірамід”. Гіперінфляція, перспективи на ниві приватизації, системна криза в економіці і потреба в налагодженні виробничої кооперації, енергопостачанні, відсутність досвіду державного управління — все це та інші обставини ставали живильним середовищем для талановитих чи підприємливих або авантюрних людей. Там, де інтереси вступали в конкурентні стосунки, їх розмежування здійснювалось жорстоко, з кров’ю. Поле неконкурентних інтересів було просторим, проте з кожним днем проявлялася пріоритетність зв’язків з владою. Доступність до владних механізмів визначала успіх задуманої справи. Кредити, квоти, пільги, бартер, товарні схеми, подвійні курси валют, ліцензії, трасти тощо служили інструментами задоволення інтересів лідерів “пірамід”, ставали самодостатніми інтересами. Відбувалася дифузія впливів влади і бізнесово-фінансових пірамід, котрі саме в цей час набули стрімкого розвитку, ставали монополістами, витісняючи на маргінесні позиції “піраміди” у виробництві, політиці, культурі. Природно, що дифузія була взаємною, бізнесові “піраміди” ставали предметом інтересів і подекуди все більше змістом діяльності владних структур. В першу чергу це проявлялося в місцях перетоку капіталів, в прикордонних регіонах, індустріальних центрах з експортними можливостями, портових містах тощо. Ці ж місця відрізнялися і кримінальними розбірками, що з Донецька, Криму, Одеси подавали резонансні сигнали на всю Україну.

Стрімке зростання бізнесово-фінансових “пірамід”, зрощування багатьох із них з владою і криміналом закладало не кращі підвалини наступної стадії. Утворювався фінансово-кримінально-владний конгломерат, що намагався утвердитися в усій системі відносин. Його наміри найкраще відображалися в персональному формуванні структур влади. Не випадково в цей час керівництво виконавчих структур в областях змінювали неодноразово, щоразу більше долучаючи до влади людей з невиробничого бізнесу. Ситуація в Донецьку, Дніпропетровську, Сумах, Полтаві, Вінниці, Закарпатті, Криму, Житомирі, Київській області, Запоріжжі тощо — яскраве тому підтвердження. Так само не випадково парламент ХIV скликання на добру третину складено з представників бізнесу, тоді як в його попередньому складі було лише кілька бізнесменів. Такою, до речі, була політика Президента, його бізнесового оточення, яке тільки-но розпочало розгортати систему “адмінресурсу”.

Монопольне становище невиробничих бізнесових “пірамід” ускладнювало, блокувало розвиток “пірамід” виробничої та сервісної орієнтації — того, що найбільше потрібно суспільству. Саме ця обставина, а не брак законодавства, гнітила виробництво, руйнувала внутрішній ринок, диктувала владі і всьому суспільству правила гри. Не випадково якраз про цей період висловився відомий політолог Андрес Ослунд: “... в Україні керує не Президент і Кабінет Міністрів, а чотири клани”. Так приблизно звучав його висновок.

IV. Стадія феодальних залежностей.

Ознаки цієї стадії зароджувалися раніше, але ближче до завершеності сформувалися після парламентських виборів 1998 року. Освоєння клієнтельними структурами механізмів влади, їх взаємна дифузія потребувала відповідного “пірамідального” оформлення. Бізнесові “піраміди”, чимало з яких швидко переросли в своєрідні імперії, не могли тепер існувати без владного “даху”. Їх інтереси розрослися настільки, що задовольняти їх в умовах неготовності економіки, держави і суспільства до конкурентних умов існування — ринкового, як заведено називати, середовища — без прикриття зусиллями державного інструментарію стало неможливим. Олігархія стала необхідною формою існування великого бізнесу. Вона і створила, буквально — зробила необхідну собі владу, в т.ч. і її главу — Президента (абсолютно не здавалось би дивним, якби дехто з наближених до Президента олігархів називав його батьком. Це повністю відповідає сутності створених у владі залежностей).

Однак альянс влади і бізнесу не був однобічним. Зворотний зв’язок існує теж, причому в окремі періоди вплив влади переважає можливості бізнесових впливів. Завершилася стадія, коли згадані “піраміди” зростали на основі ризиків лідерів, їх ринок страхувався тепер державними інститутами, конкретними людьми. Але появилася і нова залежність — від тієї ж влади. І коли в стінах парламенту достойник від адміністрації Президента, не дуже криючись, може говорити щось на зразок: “Чому він крутиться? Нехай бере N-ний металургійний комбінат, але фракція має голосувати як годиться ...”, то це вже феодальна залежність. Бо тому, кого стосується наведена тирада, можуть дати, але в нього можуть і забрати. Для того у влади вистачає інструментів у вигляді прокуратури, СБУ, міліції, податкової служби і т.д. Прикладів феодальних взаємин уже, між іншим, вистачає. Як вистачає і підтвердження того, що в Україні тепер чесно заробити не можна, можна лише вкрасти. Але вкрасти багато можна лише з високого благословення.

Напевне не потребує доказів, що феодальна система залежностей передбачає функціонування моновладних конструкцій. Навіть там, де на вершині іще клієнтельної “піраміди” стоїть кілька лідерів, це скоріше тимчасова аномалія. При поєднанні їх інтересів з інтересами влади “піраміда” набуде довершеного вигляду, владі не потрібен і натяк на демократію, домовлятися можна з одним, бо між рівними завжди може пробігти кішка, а так ... “васал мого васала — не мій васал”.

Відповідником такій моделі олігархії могла бути лише владна вертикаль. До неї йшли довго, намагаючись підім’яти під себе парламент то Законом про владу, то Конституційним договором, то фальшивим референдумом з “імплементацією”, то перманентними бюджетно-політичними кризами. Чому так багато зусиль і шуму? Тому, що парламент обирається і на час його формування ще не вистачало адмінресурсу, аби зовні обійти наявність хай не рівної, та все ж окремої вершини влади.

Інша справа — влада виконавча. Бізнесовий лідер, шукаючи даху, траплялося, був не зовсім обачним. Звинувачувати його можливо і не варто, адже попадають під “дах”, не стукаючи навмання у різні двері як під час темної негоди. Його вибирають заздалегідь в ході тривалого співробітництва. Олігарх горнеться до того, хто йде йому назустріч з пільгами, дозволами, тарифами ... А це інструменти уряду. Коли під урядовий дах набивається чимало клієнтів, він змушений піднятися вище, аби охопити їх своїм впливом. Піднятись так, що інколи з нього починає капати на той дах, що має бути найвищим (до того ж і “капає” не зі всієї площі, що теж є подразником). Як тільки таке трапляється, дах-конкурент руйнується. Хто б взявся заперечити, що це одна з причин невиправдано частих змін уряду в Україні. Вершиною піраміди є точка — так, здається, згадує геометрія в колишньому п’ятому класі. Не дві чи три, а одна точка. Одна вершина. Васал мого васала ...

Внутрішній ринок, відомо, може триматися надійно на вітчизняних товарах і нормальній зарплаті працюючих. Для того потрібне власне виробництво. Ця потреба стає об’єктивною і невідкладною, так вимагає життя суспільства. Тому ріст (окремих поки що) виробничих “пірамід”, котрий спостерігається в останні роки, — явище на часі. Якби нинішня влада не була такою залежною від олігархів зі сфери “купи-продай”, вона б всіляко (на практиці, а не словами) підтримала власне виробництво, незалежно від того, на якій формі власності воно б розвивалося. Цього не відбувається через серйозні зобов’язання влади перед олігархами. Тому виробничі утворення розвиваються почасти іще в спосіб, характерний для клієнтельної стадії, себто з власної ініціативи лідерів. Пробиваючи собі місце під сонцем, тотожно, і під “дахом”, вони потісняють тих, хто нагрів уже собі там місце, викликаючи раз по раз на місцевому і столичному рівні сутички, котрі здебільшого гасяться виконавчою владою. Гасяться, слід гадати, не завжди з корисливих міркувань, проте присутність нових “васалів” під дахом визнається само собою.

Можна спрогнозувати, що наступні виборчі кампанії все більше відбуватимуться під впливом виробничих та сервісних “пірамід”, одним з аргументів щодо цього буде наявність у їх розпорядженні працюючих колективів — того електорату, котрий, будучи злиденним сьогодні, легко купується і продається на догоду тим, хто доклав своїх рук до його пограбування. Людина при роботі, стабільному джерелі власного достатку на покупку не піддасться, але спрацює інша залежність — від роботодавця.

Допуск під “дах” лідерів від виробничого капіталу посилює конкуренцію за доступ до “батька нації” і вплив на нього. Відповідно і в нього теж появляються додаткові можливості користуватися принципом “поділяй і владарюй”. При уважному аналізі цього давно відомого принципу виявиться, що він — не суб’єктивний висновок древнього диктатора, а об’єктивна потреба автократичної влади. Наблизити-віддалити, посварити-примирити, нагородити-посадити (налякати, натиснути...) — такі прояви нинішньої високої влади стосовно наближених. Інакше при системі влади, яка склалась тепер, бути не може. Щоправда, наслідки застосування такого методу не такі однозначні, як здається їхнім операторам. Хоч про це пізніше.

Впливати у згаданий спосіб на васалів можна лише спираючись на державний інструментарій, найперше силові структури. Тут якраз приховується небезпека для власника найвищого “даху”, бо ці структури мають теж свої “піраміди” залежностей. Можна було б говорити, що вони, вислужуючись перед своїм патроном, будуть конкурувати одна з одною і на цій ревності президент вміло гратиме, створюючи баланс інтересів силовиків, тим самим захищаючи інтереси держави. Взагалі такий фактор можна брати до уваги, але він скоріше школярський, реального впливу на стан речей не має.

Корінь протидії значно глибше. Він пояснюється тим, що в корумпованій наскрізь державі не можуть залишатися некорумпованими правоохоронні структури. Причини такого становища — предмет окремого ґрунтовного дослідження, його розпочинати варто з дореформеної пори на початкових стадіях нинішніх перемін, зокрема стадії каталізації та клієнтельної стадії. Адже активні люди діяли, як уже згадувалось, у різних сферах суспільного життя, в т.ч. у кримінальній. Створення там “пірамід” під авторитети не проходило повз увагу працівників міліції, прокуратури, СБУ. Зрощення криміналітету і силовиків відбувалося знизу, природним, так би мовити, чином: на базарах, постах ДАІ, митних пунктах, при організації ринку житла, земельних ділянок, при супроводі бартерних операцій. Якраз у цей період держава покинула напризволяще сферу торгівлі, постачання, збуту, експортно-імпортні операції, не замінивши діючі там раніше механізми нічим, що піддавалось би регулюванню і контролю. А оскільки управління залишалось адміністративним і держава традиційно намагалась обмежувати свободу суб’єктів окремих галузей (зокрема сільського господарства), то виконавчі органи влади користувалися доступними, звичними засобами: міліцією, прокуратурою, податківцями, благо кадрова політика залишалась примітивною — кожна посада залежала від лояльності службовця до “начальства”. Господарська діяльність виходила за межі закону і правил моралі, за тими ж межами діяла і влада. Як явище корупція створювалася не тільки обставинами функціонування господарюючих суб’єктів, а й конкретними зусиллями органів виконавчої влади. Кримінальні методи відносин ставали формою державного управління. Закони, писані для правової держави, перетворювались в інструменти розправи в руках тих, хто всією системою державного життя виставляв суб’єктів правовідносин за межі чинного законодавства. В таких умовах усі стають порушниками закону і правим стає лише той і лише на той час, хто одержав сьогодні можливість використовувати норми закону. Таким чином, зовні держава має вигляд правової, насправді управління здійснюється за кримінальними “поняттями”. Управлінці, при тому навіть ті, що щиро бажають працювати чесно, не можуть не почувати фальшивості свого становища, швидко перетворюються в тимчасовців.

Ситуація погіршилася тоді, коли в другій половині 90-х “адмінресурс” — тобто органи виконавчої влади з кримінальними методами управління, явочним порядком, протизаконно почали втручатися в політичне життя. Тут і криється загроза зовні непорушній владній конструкції. Бізнесові “піраміди”, швидко стаючи імперіями, через себе пропускають сув’язі корупції. На тій території, де домінує вплив одного клану, йому, а не державі, належать місцеві ланки “силовиків”, він хазяйнує навіть у “кадровому городі” Президента, розставляючи не лише управлінців, а й суддів, прокурорів, міліціонерів. Приклади Львова, Закарпаття, Донбасу, Миколаєва, Київської області і таке інше лише зовнішні ілюстрації більш глибокої тенденції, котра прискорено розвивається.

До тих пір, поки напрям інтересів олігархів і Президента збігається, — “ресурс” працює теж в одному напрямку, даючи унікальні результати наруги над законами, правами людей і мораллю. Зразками такої наруги були вибори Президента, референдумна епопея, довибори депутатів ВР і мерів міст Василькова, Чорнобаєва, Прилук. Але інтерес клану пріоритетніший і краще проплачений, ніж інтерес вищого “даху” (про інтерес держави не йдеться — в тому вже нікого не треба переконувати). Різновекторність інтересів розвивається в міру наближення до проміжного фінішу президентського правління. Ніхто ж наївний не чекатиме початку нового етапу, він готуватиметься завчасно. Тому показна відданість знизу і поблажливість зверху погано маскують істинні наміри владної “сім’ї”.

А ще треба врахувати, що державний інструментарій не просто піддається впливу корупції. Він перероджується, беручи участь у створенні власних бізнесових “пірамід” і, звичайно ж, не у виробництві. “Хто де робить, там і краде”, — прислів’я з чорного гумору 80-х років втілилося тепер в суспільну практику, в діяльність митниці, податкової, міліцейської служб. Навіть армія має комерційні структури, котрі нібито своєю діяльністю заробляють гроші військовим частинам. Ці “піраміди” відрізняються від бізнесових (тим більше, виробничих) тим, що комерція і влада тут поєднані безпосередньо, комерційний інтерес тримає на озброєнні величезний масив компромату на конкурентів і собі подібних, і на представників усіх інших “пірамід”. Компромат збирається ніби заради безпеки держави, її можливостями, на її кошти, але використовується тільки на міжусобища, котрі видаються за внутрішню державну політику. Сьогодні він іще регулюється верховною правицею, в результаті той, хто украв 100 тисяч кілька років тому, сідає за ґрати, а хто 100 мільйонів тепер — підтримується в соціальному статусі, хто необачно сказав слово (чи взагалі зумів сказати не по-писаному) втрачає міністерський портфель, а хто піймався на хабарі — той портфель утримує. До слушного часу. Компромат, до речі, не має строку давності, ця зброя не іржавіє. В будь-який час він може виявитися детонатором політичного і соціального вибуху. Досвід уже новітньої історії підтверджує, що це так. Підслуховування, прослуховування, нашіптування, стеження, цькування через ЗМІ і т.п. — це і є інструментарій феодального правління, люди бачать його у розквіті здичавіння.

Спробуй тут журналісту сказати свою думку — або газету закриють, або автор зникне. Зникне професійно, “чисто”. Не можна стверджувати, що владні органи причетні до такої справи, але й заперечувати не можна. Бо чим інакше пояснити, що в дні, коли минало два тижні зникнення Георгія Гонгадзе, раптом через ТВ ми дізнаємося, що з 30 тисяч зниклих за рік 5 тисяч не знайдено. Сказати б: ну й що? І за тих треба відповідати, чим тут хвалитися? Але увагу притягує інше: чому саме в цей час появилось повідомлення, адже слідство і телевізія вмикається однією рукою. Саме в цей час розкривається державний “заколот”, про який речник АП сказав відверто, мовляв, до нього народ поставився іронічно, а зарубіжжя панічно. Не панікуйте, сусіди! Просто це в нас таке державне управління.

Жорстка, непорушна конструкція влади. Напрошується знайоме: “... стіна”, але “... гнила” — не скажемо. Вона із міцних цеглин, але між собою не зв’язана ніяким спільним позитивним інтересом, окрім залежності за принципом кругової поруки. На цьому принципі тримається і загальна конструкція системи, і конструкція її найважливіших елементів. А оскільки причини кругової поруки різні, то різні і способи її організації, і цілі, на сторожі яких стоїть цей принцип. До того ж і бізнесові “піраміди” і “піраміди” силовиків мають неоднакові, назвемо, політичні амортизатори, з допомогою яких вони здатні реагувати на дії верхівки загальнодержавної піраміди. Структури силовиків масивні, залежні від статутних регламентів, проте роз’їдені по горизонталі, особливо на обласному рівні, залежністю від регіональних “пірамід”. Виняток тут становить хіба що податкова служба, вертикальні зв’язки якої переважають над горизонтальними, а корупційна залежність має опосередкований вигляд. Якщо умовно зрівняти економіку з плодовим деревом, то причетні до корупції податківці збирають нектар з квітів (не плутати з бджолами), ніби і сприяючи врожаю. Їх відповідники з правоохоронних органів скоріше нагадують шкідників, що точать плоди зсередини, руйнуючи саме дерево. При всій значущості силових структур, самостійної гри, виходу за межі зовнішньої оболонки влади вони забезпечити не можуть, проте здатні підіграти тим, хто матиме більше шансів на успіх, а також своєю внутрішньою міжусобицею здатні звести нанівець весь потенціал і міць феодальної “піраміди”.

Натомість кілька бізнесових “пірамід” здатні на багато активнішу роль. Вони вже мають владу в центрі і на місцях. Вони мають міцну фінансову основу, здобуваючи яку налагодили тісні зв’язки з нелегалами в бізнесі і з криміналітетом. Вони, що головне, встигли уже створити партії — політичне прикриття своєї бізнесової сутності. Важливо також, що практично всі ЗМІ — їхня власність, чим не може похвалитись жоден з лідерів силових структур.

Чи несе загрозу феодальній конструкції її бізнесове наповнення? І так, і ні. Так — тому, що окремі олігархи вже сьогодні готові змінити владу, давно приміряючи важку шапку Мономаха. Ні — тому, що йдеться не про зміну системи, а про її перелицювання. Персональне перелицювання. В тому і полягає головна небезпека, бо час нинішньої влади обмежений, а олігархічне, кланове її перелицювання не змінить, а лише зміцнить чинну систему, продовживши її існування і продовживши біду для населення іще на кілька десятиліть. Гроші, зв’язані корупцією чиновники в центрі і регіонах, уже здобуті важелі влади, власні партії тощо — це потужна підстава для владних претензій. Підстава тим більш стимулююча, що може за певних обставин зникнути. Отже, фактор часу відіграє тут самостійну і важливу роль.

Неминучість конфлікту між Президентом і кланами пояснюється низкою причин, серед яких головними є економічні. Якщо порівняти норми прибутку, котрі мали впливові нині олігархи в час гіперінфляції і освоєння газової та нафтової труби, спирту, прикордонних переходів і таке інше, з тією прибутковістю, що мають тепер здійснювані ними операції, то співвідношення (не на користь останніх) становить кілька порядків. Утримувати штатну партію, канали телебачення, престижні спортивні клуби, наймитів з депутатського корпусу в законодавчому органі і деяких обласних та міських радах, пропагувати оборудки на зразок виборів чи референдумів — це фінансово обтяжлива справа. Вона під силу тоді, коли держава, точніше, влада створює комфортні умови, себто, влада — своя, безпосередньо працює на бізнесові клани. Не випадково тепер така боротьба за бюджетні кошти. Вони все більше визначають успішність приватного бізнесу чи опосередковано — газ чи енергію або експортовану техніку украв один, а розраховується держава чи безпосередньо через податкові та інші пільги, торгівлю зброєю, приватизацію державного майна, облігації внутрішньої позики, зловживання гарантіями. Не згадую про страховий бізнес, де обертаються, вимиваючись із держави, багатомільярдні суми страхувальників і до чого у “незалежної” прокуратури ніяк не доходять руки.

Увага кланів до бюджетних коштів і важелів влади пов’язана з тим, що багатства України, в т.ч. основний капітал, уже розграбовано, внутрішній ринок збережено лише натуралізованим на рівні базару. Держава в таких умовах існувати не може. Враховуючи той факт, що сьогодні в Україні виникла якісно нова модель, що не забезпечує жоден з критеріїв доцільності існування економіки: ефективність використання капіталу, його прискорене відтворення, справедливість розподілу та стабільність, фракція Соціалістичної партії України внесла на розгляд Верховної Ради України свій проект засад, які передбачають комплексне вирішення проблем, які стоять перед Україною. Особливу увагу в проекті приділено поєднанню державного регулювання економіки з ринковими саморегуляторами, розвиткові підприємництва і самоорганізації трудових колективів, а також посиленню ролі місцевого самоврядування населення. Значне місце посідають питання соціальної політики і демократизації економіки, а також подолання кланово-олігархічного монополізму. Відповідно до системи пропонованих в проекті технологій поліпшення соціально-економічної ситуації в країні розроблено політику перетворень в інших сферах життя українського суспільства. Вважаємо таку стратегію найбільш прийнятною для сучасної України. Стратегія базується на чотирифазній схемі, причому пріоритети кожної фази закладаються ще на першому етапі реалізації вибраної стратегії.

На першому етапі, природно, передбачається подолання системної кризи, стаґнації економіки. Досягається це за рахунок протекціоністських заходів для захисту власного виробництва і внутрішнього ринку через стимулювання сільського господарства, легкої промисловості, підтримку підприємництва, розгортання громадських робіт, зокрема, створюючи транспортні коридори та грамотно використовуючи інші транзитні можливості країни. Приборкується тіньова економіка шляхом застосування механізмів легалізації капіталів при співпраці наших та зарубіжних правоохоронців, при правовому супроводі цього процесу та при перегляді системи оподаткування.

Другий етап — відродження економіки, оновлення виробничого потенціалу країни. Створюються нові потужності у пріоритетних галузях, модернізується виробництво, стосовно нових умов запроваджується стимулювання продуктивності праці, випуску конкурентоздатної продукції, збереження ресурсів.

Третій етап — структурна перебудова економіки на могутню, гнучку, науково-технологічну систему з високими експортними можливостями, що гарантують входження до світового ринку, відновлення і розвиток перспективних науково-виробничих галузей економіки.

Четвертий етап — вихід економіки на рівень розвинених країн, зміна стратегічних пріоритетів з опорою на застосування вітчизняних проривних технологій, перехід від захисного варіанту розвитку економіки до наступальної стратегії, в тому числі до експортної експансії.

Для реалізації наміченого продумана форма роботи (державні програми, їх відображення в бюджетному процесі, плані законодавчих робіт), принципи (розмежування державного та недержавного секторів економіки за формами управління та стимулювання, здійснення державного контролю за використанням найманої праці, спрощення митних правил для налагодження кооперування з сусідами і т. ін.), передбачаються інституціональні перетворення щодо зміни форм власності на технологічні комплекси, ревізуються всі колишні держпідприємства, в т.ч. щодо законності їх приватизації та дотримання закону після факту зміни власника, розвивається фондовий ринок під контролем держави.

Досягненню поставленої мети, як уже згадувалось, підпорядковується бюджетна, податкова, структурно-інвестиційна, грошово-кредитна, антимонопольна і соціальна політика. Ключовим напрямком промислової політики стає інтеграція виробництва, науки і освіти, відроджується на власній індустріальній основі аграрний сектор, де взаємодіють господарства усіх форм власності, широко використовуються закони про сільськогосподарську кооперацію та оренду землі. Уточнюються пріоритети та деталізуються енергетична і ядерна політика. В загальнодемократичних рамках розвиватиметься національна, гуманітарна і молодіжна політика. В оборонній сфері передбачається реформування збройних сил, їх модернізація, поєднання професійної служби з військовим обов’язком. Зовнішня політика має базуватися на солідарній співпраці з усіма демократичними силами світу і спрямовуватися на ефективну інтеграцію до міжнародних структур. Основним її напрямком є захист зовнішньоекономічних інтересів та безпеки України з урахуванням і нинішніх перемін у світі, і нових викликів безпеці, і зростаючої взаємозалежності світу.

Наївними можна вважати спроби політиків чи партій одним гаслом, намірами, навіть програмою довести перспективність своїх пропозицій. Ми бачили не раз такі спроби в Україні і за її межами (пригадайте хоч би програму “500 днів” у Росії). Вирішальним чином успіх залежить від того, наскільки влада, політична система держави здатні задіяти творчий і трудовий потенціал народу, створити умови, щоб конкретна людина прагнула і могла реалізувати свій власний потенціал. І щоб вона при цьому довіряла владі, а та діяла прозоро, під контролем народу. Сьогодні таких умов немає. Клановий монополізм в економіці, його відповідник — феодально-адміністративне державне управління та недорозвинута політична система (що узагальнено визначається як режим), убивають будь-які паростки ініціативи людей, їх волю і сподівання на краще, паралізують самоврядні начала на всіх рівнях — від громадянина до держави. Це справжня стагнація, системна криза, яку потрібно і можна (!) розв’язати. Горизонтальний зріз системи, що створена і розвивається тепер переконує, що в суспільстві існують практично всі структури, потрібні для життя нормальної країни: є державне чиновництво, політичні партії, виборні органи самоврядування, профспілки, товариства споживачів, економічні, в тому числі бізнесові структури, банківська система, фонди, різноманітні громадські організації і т.п. Все це є, але реально впливає на суспільство лише невелика кількість секторів. Більшість елементів політичної системи існують номінально, не даючи користі суспільству, поїдаючи одне одного в безперспективній війні усіх проти усіх. У війні, що підтримується феодальною владою. Так, звичайно, не буде продовжуватись до безконечності. Не може.

По-перше, існуючі елементи суспільної системи змушені будуть визначатися функціонально, інакше вони просто підуть у небуття. Структури суспільства зникнути не можуть взагалі, але вони мусять зникнути у сьогоднішньому вигляді.

По-друге, реалізуючи свої функції, елементи суспільства вироблятимуть систему залежностей, правила поведінки, традиції, оформлятимуть частину з них законами і законів почнуть дотримуватися. Наставатиме період, коли елементи (групи населення) настільки переплетуться залежностями, що кожна з них — груп — і громадяни зокрема не ризикуватимуть радикальними діями. Створиться система суспільних стосунків, здатна до розвитку на власній основі. То буде початок, ази громадянського суспільства.

Об’єктивно те має статись за кілька років. Тому кілька причин внутрішніх (падіння рівня життя, функціонування органів, створених громадянами, потреба оновлювати виробничий капітал, кон’юнктура ринку, протиріччя всередині феодальної “піраміди”...) і зовнішніх (ізолювання від корумпованої держави, розрахунки за енергоносії, непродуманість багатовекторної політики тощо).

Результат цього процесу — створення передумов для громадянського суспільства. Його не варто ідеалізувати. Але тоді з’явиться змога і підстава для справжньої консолідації суспільства, вироблення і здійснення загального курсу розвитку держави, а досягнення визначених тим курсом рубежів стане суттю національної ідеї.

Вересень 2000 — листопад 2002 року