Тоді, в 1991 році, після результатів референдуму та виборів першого Президента Незалежної України ми, члени Народного Руху України — духовні діти Симона Петлюри, ті, які, за словами Михайла Грушевського, позбавилися песького обов’язку перед Москвою, втішали себе думкою, що є нарешті Українська держава, тож час працюватиме на ідеали національної демократії. Мовляв, нічого трагічного немає в тому, що славної пам’яті Вячеслав Чорновіл, справжній вождь нації не став Президентом. За умов власної державності, міркували ми тоді, у більшості українців прозріють очі і душі від московської темряви та й нове покоління підросте і засвоїть історичні уроки боротьби за волю, перейметься політичними, духовними й культурними цінностями власного народу. Дійсність виявилася набагато складнішою. Правляча посткомуністична номенклатура на чолі з Леонідом Кравчуком пробує знищити політичну силу українського народу — НРУ, створюючи так званий Всенародний рух України. Ця спроба не вдається, й організатори та виконавці досить швидко зникають із суспільної свідомості. Після обрання Президентом України Леоніда Кучми щезають і ті кволі спроби культурного й духовного відродження українців як послідовної державної політики переборення московської колоніальної тоталітарної спадщини. Відомо якого значення надавав Симон Васильович Петлюра культурному й духовному розвитку суспільства. Інструментами формування суспільного духовного й культурного поля, на його думку, мали стати створення широкої мережі газет, розвиток видавничої справи, створення власного Патріархату. В наш час, таким інструментом, чи не найвагомішим, є формування справді українського інформаційного простору (теле-радіомережі). Спитаємо себе відверто: чи маємо хоча б один справді український телеканал, чи хоч одне справді українське радіо FM — не маємо жодного, такою буде чесна відповідь. А ті, що існують сьогодні разом з одіозними “Фактами”, “Сегодня”, “2000”, “Киевским телеграфом” та іншим друкованим російськомовним неоколо-ніальним ширвжитком, контрольованим владою й олігархами, свідомо і послідовно руйнують дорогі українцям ідеали, смаки, переконання, ціле-спрямовано денаціоналізують українця, відлучаючи його не тільки від національних цінностей, а й від загальнолюдських.

І так у кожній точці, важливій для національного та духовного здоров‘я українців. Талант до музики, до пісні є нашою національною ознакою. Маємо найбільше у світі народних пісень, тільки записаних 300 тисяч. Без сумніву, маючи такий багатющий мелос, українська естрадна пісня мала завоювати в душах українців найвище, найпочесніше місце. І таки почала завойовувати, молодь масово потяглась до рідної пісні, отже і мови. Що робить влада? Робить все, щоб, скажімо, такий популярний фестиваль, як “Червона рута”, який щороку давав Україні нові й нові таланти занепав, а на його місці поз’являлися підтримувані владою денаціоналізовані “Таврійські ігри”, “Слов’янські базари” тощо. Стала правилом обов’язкова присутність російських виконавців на всіх великих концертах популярних українських співаків. Україну миттю наводнила маса московських артистів, московська аудіо- і відеопродукція. У найменшому українському містечку з усіх усюд лунає блатна московщина, до якої призвичаюється українське пісенне вухо, втрачаючи смак до свого справжнього, українського. Так відбувається здичавіння молоді, відлучення її від української культури. Московська пісня, мова знову стали засобом вульгаризації смаків українців, засобом денаціо-налізації. І над цим здичавінням молоді, над руйнуванням українськості уперто й системно працює з допомогою московських фахівців так звана укра-їнська влада на чолі з президентом Кучмою та пропрезидентськими олігархічними псевдопартія-ми, яким український народ на недавніх виборах висловив повну недовіру. А спитаймо себе, на яких традиціях виховується українське військо? Чи вивчається досвід збройної боротьби українців у надзвичайно складних умовах визвольних змагань 1917—1921 років? Тобто досвід українських старшин та Головного Отамана Симона Петлюри, чи досвід УПА та її командувача Генерала Шухевича? Ні, в українському війську на це немає й натяку. Влада може перейменувати колишнє військове Суворовське училище на військовий ліцей імені Івана Богуна, але спробуйте почути серед ліцеїстів хоча б одне українське слово — не почуєте. Суть знищується, форма залишається — давня практика більшовиків. Те ж саме і в Полтавському інституті зв’язку. Про який захист Батьківщини, про який патріотизм, про який відроджений військово-козацький дух нації може іти мова? Воістину, як у Кобзаря: “А тим часом перевертні нехай під-ростають, та поможуть москалеві господарювати, та з матері полатану сорочку знімати! Поспішайте ж, недолюдки, матір катувати”. І поспішають. 70 відсотків ліквідних українських підприємств у руках російського капіталу, вся нафтопереробна галузь, такі гіганти, як Запорізький алюмінієвий завод, Миколаївський глиноземний, завод феросплавів тощо. Захотілося Москві не менше 50 процентів наших газопроводів — і віддадуть. Бо щоб не віддати, треба ввібрати в себе всю нашу тра-гічну історію, всі наші страждання, бути плоттю від плоті свого народу, а не перевертнями. Поспішають і розправляються з усіма, хто чесно, не за страх, а за совість виконує свою роботу. Як розправилися з головою Енергоатому Недашківським, бо саме він вивів ядерну енергетику України з глибокої ями, куди її загнали за урядування пана Пустовойтенка. На його місце ставлять вигнаного Ющенком з уряду за непрофесійність та зловживання колишнього міністра енергетики пана Тулуба. Сьогодні з України виїхало 3 мільйони громадян. Серед них близько мільйона — жінок, що залишили родину і подалися на заробітки, аби прогодувати та вивчити дітей. Колись яничари забирали наших дівчат та жінок у турецько-татарську неволю як ясир. Тепер новітні доморощені яничари створили такі умови, що українці самі мусять виїжджати на чужину. Найбільше в процентному відношенні сучасних емігрантів із Західної України, бо там ще нижчий рівень життя, ніж у нас. І думається мені, що наші правителі ще й таємно радіють. Хай, мовляв, собі їдуть, бо за вказівкою держадміністрації не голосують, залякати їх неможливо, ні купити макухою чи залізними дверима до під’їздів багатоповерхівок, як у нашій благословенній Полтавщині робили “єдуни”, та й менше буде упертих захисників рідної мови та культури. Сталін усіх не вивіз, то тепер зробимо так, щоб самі покидали Батьківщину. Та їдуть з України не тільки через неможливість знайти роботу — чверть населення безробітні, а ще чверть за абсолютною межею бідності. Їдуть, бо не хочуть жити у криміналізованій корпорації під назвою Україна (за висловом політолога Романа Купчинського), в якій правлять більші чи менші “пахани” та “хрещені батьки”. Їдуть від всевладного хамства і підлості розпорядників життя в Україні, їдуть від несвободи.

Повернімося до духовної сфери. Симон Васильович Петлюра писав: “Я думаю, що Українська автокефальна церква головою своїм повинна мати власного Патріарха, як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки й еволюції нашої національної думки, нашої національно-церковної ідеології. Така українська церква могла би так само допомогти зміцненню та впливові нашої державності”. І далі Головний Отаман говорить, що поки не буде власного Патріархату, державність наша весь час буде під загрозою. І це нам, національним демократам Полтавщини, цілком зрозуміло. Духовна залежність від окупантів нищить єдність нації. Несе не Світло Христове, яке зміцнює дух, а рабську покору перед чужинцями й відречення від свого рідного, від того, якими нас створив Господь, давши нам нашу землю, пославши на неї свого Апостола Андрія Первозванного для її освячення і благодаті, давши нам нашу мову. Тяжкий шлях пройшла наша національна церква. Як і весь наш народ, піддавалась терору, гонінням, фізичному знищенню вірних, священиків, ієрархів. “Та й неситий не виоре на дні моря поля, не скує душі своєї і слова живого”, знову і знову наша церква відроджувалась. Сьогодні маємо власний Патріархат — Київський. Тяжкою працею священиків та вірних УПЦ КП відбувалось становлення нашої церкви на Полтавщині. А що ж влада Української держави, центральна і місцева? Яскравим зразком ставлення посткомуністичної номенклатури до національної церкви є позиція Полтавського міського голови, а нині за сумісництвом ще й народного депутата. А.Кукоба не звернув уваги на прохання декількох десятків народних депутатів, численні звернення вірних УПЦ КП, громадських організацій і віддає збудовану міською владою церкву Святителя Пантелеймона біля національної святині — могили Івану Котляревському — Московському Патріархату, цьому рудименту колоніального минулого. Більше того — будує ще один храм за наші з вами кошти Московському Патріархату. А велична архітектурна пам‘ятка, занесена в реєстр Кабінету Міністрів для першочергової відбудови — Святоуспенський Собор — стоїть без руху. Для його відбудови грошей немає. Є тільки спроби всілякими способами змінити замовника будівництва — громаду Святоуспенської церкви на міське управління культури. Для чого? Щоб знову віддати Московському Патріархату! Так само і в області. З допомогою влади збудовані більше десятка храмів і всі віддані Московському Патріархату. Звідки така яничарська нелюбов до свого рідного? І на що здатна така влада? На жертовну працю задля суспільного блага чи на національну зраду заради своїх особистих інтересів? Поведінка влади протягом останніх років переконує в останньому. Зайве свідчення цьому — укази Президента про відзначення 350-річчя загарбання України Московським царством та відзначення 75-ліття ката України, московського лакузи Володимира Щербицького. Саме Щербицький винен у передчасній смерті Василя Стуса, Олексія Тихого, Івана Світличного, Володимира Литвина і втраті здоров‘я сотень інших представників української інтелігенції.

В таких умовах по суті ліквідації здобутків 91-го року, відвертого наступу на саме існування української нації, національно-демократичні сили Полтавщини, осердям яких є, безперечно, Народний Рух України, Товариство “Просвіта” зуміли не тільки не втратити свого авторитету й впливу, а й здобули у мешканців краю ще більшу прихильність, про що свідчать останні вибори до Верховної Ради. Ми з усією прямотою і принциповістю висловили своє ставлення до масових порушень українського законодавства Полтавською державною і міською владою під час виборів. Насаджування атмосфери страху, шантаж, підкуп виборців — все це свідчення спроб відновити тоталітарний режим. Буде непростимою політичною й духовною короткозорістю, коли ми піддамося на численні публікації чи радіо- телеінформації, в якихі нібито переймаються українською справою, а насправді мають за мету вбити у свідомість людини висновок — в українців немає і не може бути ні власного лідера, ні власної політичної сили. Ми ж стверджуємо: українська нація має власного лідера. Прийшла й пора творити оновлену українську політичну силу. Маємо великої сили духовного керівника — Святійшого Патріарха Філарета, і маємо й політичного провідника — Віктора Ющенка. Що ще треба для перемоги? Нація завмерла в очікуванні.

Звертаючись до Петлюри, українські повстанці писали: “Ми ждемо твого руху, твого слова, керівництва твого, твоєї помочі. Головний Отамане наш! Голово рідної справи нашої, дай свою руку, дай гасло. Всі ми клянемося, що як один підемо на останній упертий бій з ворогом, бо вже стало так: або добути, або вдома не бути. Україна або смерть — ось гасло на прапорах наших…”

Ми маємо пам’ятати трагічність розбрату, щоб не в кінці, а на початку стати політично зрілими й бути єдиними у визнанні без страху й сумніву сучасного політичного лідера українців. Краще це зрозуміти зараз, ніж потім, черговий раз втративши Батьківщину.