Ісламський фундаменталізм ґрунтується на вченні Корану. Проте фундаменталізм притаманний не тільки релігіям. Комуністична та нацистська ідеології — теж фундаменталістські вчення, віра в настанови та гасла вождя, який у тоталітарних державах єдиний має право на ідеологічну ініціативу. Термін “ринковий фундаменталізм” належить людині, яку важко запідозрити в незнанні механізмів функціонування капіталістичної, тобто ринкової, економіки або у симпатіях до комунізму. Ця людина — відомий фінансист Дж. Сорос. У книзі “Криза глобального капіталізму” він звертає увагу читача на небезпеку для суспільства, яка походить від абсолютно ліберальної ринкової економіки. Відповідне екстремістське виконання ринкових принципів автор звинувачує в аморальності та називає “ринковим фундаменталізмом”.

Слова “ринок”, “ринкові реформи”, “ринкова економіка” часто повторюють всі ЗМІ. Читачеві, слухачеві чи глядачеві навіюється занадто спрощена думка, нібито існують лише два альтернативних типи економіки: хороша ринкова і погана планова. Підхоплюючи таку думку, політологи вважають, що можливий єдиний вид реформ — перетворення планової економіки на ринкову. Вони обговорюють дії урядів та окремих урядовців з погляду їх “реформаторства”: хто реформатор і якою мірою, а хто — ні. Скільки дивного у такому спрощенстві! Не можу, наприклад, збагнути, як начебто освічені люди протиставляють план ринкові. Це все одно, що протиставляти рільництво (галузь сільського господарства) колгоспному ладу (способу організації виробництва).

План — це спосіб організації виробництва. Ринок — це механізм розподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) серед членів суспільства. Безпланове виробництво неможливе взагалі. Від первіснообщинного до сучасного капіталістичного виробництво було, є і завжди буде плановим. Навіть дрібні підприємці планують свою економічну діяльність, а праця великих корпорацій взагалі дуже схожа на роботу промислових міністерств колишнього СРСР і відрізняється від неї лише в кращий бік: виробництво планується в конкурентному середовищі, орієнтоване на боротьбу за ринок, тобто задоволення потреб споживачів, планово-фінансова дисципліна підтримується ефективніше. Без плану неможливо не тільки космічну ракету зробити, але й збудувати сільську хату.

Якщо план — єдино можлива організація виробництва, то ринок — зовсім не єдино можливий механізм розподілу ВВП. Існуть інші. Отже, маємо такі способи розподілу ВВП.

Вільноринковий. Товари та послуги продаються й купуються за тими цінами, що складаються на ринку з урахуванням попиту, пропозиції, а також конкуренції постачальників та споживачів.

Примусовий. Товаровиробник та надавач послуг працюють примусово, як раби, а результат їхньої праці розподіляється владою. Гроші при цьому не потрібні. Це є комунізм. СРСР комунізму не збудував, але чотири століття існувала в Південній Америці комуністична держава — імперія інків, де було реалізовано саме такий спосіб розподілу, а грошей не існувало взагалі.

Командно-адміністративно-трансфертний. Цей спосіб є проміжним між двома названими крайнощами. Частина ВВП розподіляється шляхом продажу за гроші, проте ціни встановлюються не ринковою конкуренцією, а повністю чи частково адміністративними розпорядженнями. Деякі товари та послуги (медицина, шкільна освіта, часом — житло, санаторний відпочинок тощо) надаються “безоплатно”, тобто оплачуються шляхом трансферту. Трансфертом називається примусове вилучення частини коштів в одних з метою розподілу їх між іншими членами суспільства. Різновидом трансферту є система страхування, коли витрати потерпілого покривають страховими внесками інших осіб.

Дарування, зокрема благодійна діяльність.

Кримінальний. Тобто крадіжки, хабарі, грабунки та шахрайство.

З історичного досвіду відомо, що в кожній країні одночасно співіснують (і завжди співіснували) всі названі способи розподілу. Не було й немає країни, де б існував, наприклад, тільки вільноринковий розподіл.

В СРСР домінував трансферт. Люди отримували у вигляді зарплати 15—20% того, що насправді заробляли. Приховано вилучені в усього працюючого населення кошти йшли на оплату державного апарату та військових витрат, але частина їх розподілялась між населенням у вигляді так званих громадських фондів споживання, тобто всього безоплатного, що мали всі (освіта, медицина) або частина суспільства (житло, санаторно-курортне лікування). Крім того, шляхом трансферту чимало товарів та послуг (транспорт, комунальні витрати, електроенергія, друкована продукція, харчі тощо) були зроблені дешевими настільки, щоб відповідати рівню зарплати. Злочинний та неграмотний характер економічних реформ, що розпочалися ще до розпаду СРСР, якраз і полягає в тому, що ціни були підвищені до рівня, типового для економік з малою часткою трансферту, а кошти, що вилучалися у всього населення для трансфертної оплати дешевих та безоплатних товарів і послуг, не були повернені населенню шляхом відповідного (у 5—7 разів) підвищення зарплати. Це реформаторство зруйнувало економіку всіх пострадянських країн, які ще й досі не оговталися від того шоку.

У розвинених капіталістичних країнах домінує вільноринковий розподіл, але жодна з них не обходиться без трансферту. Типові види трансферту: безоплатна загальна середня освіта, страхова медицина, субсидування сільського господарства (фермерів), соціальна сфера підприємств (дитячі садки, спортивні комплекси, безоплатне житло та додаткова пенсія за рахунок фірми), дешеве муніципальне житло для малозабезпечених сімей, допомога безробітним (гроші та/або талони на харчування) та багатодітним. До речі, соціальна сфера підприємств — не комуністичний винахід. Її вперше впровадив у XIX ст. німецький сталевий магнат Крупп. Одна з вимог закордонних експертів, які практично керують Україною, саме й полягала у ліквідації соціальної сфери підприємств, яка нібито зменшує рентабельність виробництва. Послідовники Круппа, яких зараз чимало у всіх розвинених країнах, дотримуються іншої думки. Там соціальна сфера існує і сприяє підвищенню продуктивності праці, бо працівник, звільнений від багатьох побутових проблем, працює з більшою віддачею.

Командно-адміністративний розподіл теж існує в ринкових країнах. Збройні сили в усіх без винятку країнах постачаються командно-адміністративним шляхом. Неможливо навіть уявити собі, щоб командиру військової частини дали гроші та право купувати на власний розсуд зброю і спорядження на вільному ринку. Через необхідність уніфікації засобів озброєння конкуренція за держзамовлення на зброю має суто номінальний характер. Фактично існує монополізація постачальників, а ціна визначається адміністративним шляхом. Відомо, хто постачає винищувачі, хто бомбардувальники, а хто — танки. Коли держава закуповує зброю за кордоном (наприклад, Туреччина чи Пакистан), вона обирає постачальника на конкурентній основі і платить ринкову ціну, але після підписання контрактів імпортер зброї потрапляє у залежність від постачальника, за яким залишається монопольне право на ремонт, обслуговування та модернізацію проданої техніки.

А де ж той самий ринковий фундаменталізм, спитає читач? Настав час сформулювати догматику ринкового фундаменталізму.

— Державу слід відлучити від економіки. Економічна діяльність держави лише завдає шкоди економіці, а тому мусить бути заборонена.

— За державою слід зберегти лише регулювання грошообігу, зокрема боротьбу з інфляцією, охорону правопорядку, зокрема захист приватної власності, та забезпечення зовнішньополітичних інтересів. Тільки ця діяльність держави має фінансуватися з податків.

— Держава — найгірший господар та власник, тому там, де існують (внаслідок помилкової політики попередніх урядів) державні підприємства, вони мають бути негайно продані у приватну власність.

— Трансферт лише розбещує суспільство, а відтак є дуже негативним явищем, і його слід заборонити. Всі без винятку товари та послуги повинні продаватися та купуватися за гроші на вільному ринку.

— Право вільного підприємництва повинно бути нічим не обмежене, за винятком заборони нечесної конкуренції.

На превеликий жаль, практично всі наші політичні партії, за винятком лівих (комуністи, соціалісти) та партії “Батьківщина”, пристали на пропаганду ринкових фундаменталістів і демонструють, одні більш, інші менш відверто, щойно перелічені погляди.

Зазвичай ринкові фундаменталісти не називають себе іменем, яке дав їм Сорос. В економічній літературі можна зустріти терміни: ліберальна економіка, неокласична економіка, монетаризм та інші, які, попри незначні розбіжності, проповідують ринковий фундаменталізм. На останніх виборах найвідвертіше пропагувала ринковий фундаменталізм Команда озимого покоління. КОПи пропонували скасувати пенсійне забезпечення, безоплатну державну освіту та взагалі всі види трансферту і за рахунок цього скоротити податки, особливо на підприємства, а також повністю дерегулювати підприємницьку діяльність. Небезпечність таких поглядів виборець зрозумів, і КОПи зазнали поразки. Не допомогли їм російські політтехнологи, котрі вигадали для них зарозуміле й незрозуміле ймення, однак лідер КОПів В.Хорошковський дістав від Президента високу посаду в його адміністрації — відповідатиме за внутрішню політику. І що то буде за політика?..

У чому ж вади ринкового фундаменталізму? Слід усвідомити, що основні гасла економічних реформ на засадах ринкового фундаменталізму, тобто лібералізація, дерегуляція та приватизація, накидалися переважно слаборозвиненим країнам Африки та Латинської Америки, а також пострадянському світові. Реформи на фундаменталістських засадах повсюдно мали лише негативні наслідки — повну руйнацію економік країн, які пішли цим шляхом. Економічні кризи неодноразово уражали Мексику, Аргентину, Бразилію, Перу та інші аналогічні країни. Розвинені ж держави Європи та Північної Америки розвивалися природнім шляхом, де ринковому фундаменталізму місця не знайшлося. Розвинені нові індустріальні країни Азії (Японія, Південна Корея, Тайвань, а зараз і Китай) взагалі йшли діаметрально протилежним шляхом: замість лібералізації та дерегуляції — розвиток економіки під керівництвом і за сприяння держави (те, що називають дирижизмом). Типово дирижистськими діями були Новий курс президента Рузвельта, що вивів США із кризи 1929—1930 рр., а також політика французького президента Шарля де Голля.

Тезу про шкідливість втручання держави в економіку спростовує практика розвинених країн. У багатьох із них (у Франції, США, Німеччині, Італії, Великій Британії та ін.) існує та розвивається державний сектор економіки, і ніхто, крім ринкових фундаменталістів, не вважає його за зло. Найбільш “приватною” з капіталістичних країн є Швеція, де державна власність становить лише 15% (для порівняння: у США цей показник — 22%). Впроваджена в обіг журналістська теза про шведський соціалізм неґрунтовна. Швеція — найкапіталістичніша країна у світі. Ба більше, сучасне високотехнологічне та капіталоємне велике виробництво здатна створити лише держава. Безглуздо сподіватися, що приватні підприємці без участі та наполягання держави забажають налагодити виробництво літаків, космічних ракет або напівпровідникової продукції. Їм краще й зрозуміліше виробляти пиво. Ось чому компанія “Ейрбас Індастріз”, що постачає в Європу пасажирські літаки, то спільне державне підприємство Франції, Німеччини, Великої Британії та Іспанії.

Теза про державу як найгіршого власника і господаря теж не витримує критики. Держава — поняття доволі абстрактне. Фактично держава в особі своїх інституцій — то інструмент захисту національних інтересів. Поганими господарями можуть бути окремі керівники підприємств, а не держава в цілому. Якщо у державі існує справжнє народовладдя, то погані керівники негайно усуваються і замінюються на кращих. Так само чинить і приватний власник. Коли державна влада цього не робить, то виборець переобирає її. У великих акціонерних компаніях керівників-невдах переобирають збори акціонерів. У цьому випадку не повинно бути розбіжності в ефективності між державними та приватними підприємствами.

Наші західні порадники, наполягаючи на тотальній приватизації, дають нам рекомендації, які суперечать практиці їхніх власних країн. Від нас вимагають подрібнити (реструктурувати) великі виробництва та розпродати їх частинами у приватну власність. В їхніх же країнах йде протилежний процес — об’єднання виробництв у великі корпорації з величезним інноваційним потенціалом. Дивина та й годі! Всім відома мережа ресторанів швидкого обслуговування “Макдо-налдс”. Кожним рестораном керує не власник, а найманий чиновник, як колись у наших державних їдальнях. І чомусь ніхто не вважає, що керівник-чиновник гірший за керівника-власника. Чомусь ринкові фундаменталісти не пропонують розпродати всі ці ресторани поштучно окремим власникам, тобто провести приватизацію. Зрозуміло, що така приватизація завдала б лише шкоди, бо ефективність макдоналдсів значною мірою досягнута за рахунок централізованого індустріального виробництва напівфабрикатів та обладнання.

Отже, теза про державу як поганого господаря безпідставна. Негайно звільняйте поганих директорів, і держава швидко стане хорошим господарем, як компанія “Макдоналдс”. Далебі — якщо зробити державу хорошим господарем іще можна, то зробити державного чиновника чесним продавцем державної власності у приватні руки — справа дуже сумнівна. Що саме, кому саме, за яку ціну та за яких умов буде продано — то все цілком вирішують чиновники. Щодо аукціонів та тендерів, то їх дуже легко інсценувати. Практикою режисури подібних спектаклів наші чиновники володіють надто добре. Оскільки чиновник продає не своє, а державне, то чесна приватизація не дала б йому жодного зиску. Цей факт — могутній стимул корупції у приватизаційному процесі. Запобігти їй можна єдиним шляхом: заборонити продаж державних підприємств у приватну власність взагалі, проте дозволити іноземним інвесторам будувати в Україні свої підприємства. Щось подібне робить Китай. Можна, не викорінюючи корупцію цілком, зменшити її негативні наслідки, якщо право придбання державного підприємства надавати лише тим покупцям, які вже збудували (а не купили!) в нас свої аналогічні підприємства та довели принаймні трирічною роботою їх ефективність і конкурентні переваги.

Тепер про трансферт. Для чого він існує в капіталістичних країнах? Хіба не простіше було б замість безоплатної загальної освіти відповідно збільшити зарплату всім працівникам, щоб вони платили за навчання дітей? Виявляється, що впровадження принципів ринку в освітню сферу завдало б шкоди суспільству. В багатьох сім’ях з відносно невеликим доходом батьки взагалі б не віддавали дітей до школи. Як наслідок — збільшення злочинності та прошарку молоді, не здатної до ефективної праці через неграмотність та безкультур’я. Ось чому в багатьох країнах діють закони про загальну обов’язкову освіту, а освіта ця оплачується трансфертом, тобто є безоплатною для батьків. А в Кувейті, наприклад, освіта є платною навпаки, тобто держава платить батькам гроші за те, щоб вони віддали дітей до школи замість того, щоб послати їх торгувати на базарі. Емірові Кувейту потрібні грамотні піддані. А Україні?..

На цьому прикладі видно, що в багатьох випадках потрібен примусовий розподіл частки ВВП, бо інакше, якщо довірити його ринковим механізмам, суспільство багато втратить від такої свободи. Щоб не зникло сільгоспвиробництво, субсидують фермерів (Європейський Союз витрачає на це 40% свого бюджету), бо за сучасних умов тільки тропічне землеробство може бути рентабельним. Крім прямих субсидій, існує й непряма підтримка. В деяких країнах аграрні науки фінансують з бюджету, бо фермери не спроможні утримувати науково-дослідницькі центри, але ж хтось має виводити нові сорти рослин або породу худоби, створювати нові засоби сільгоспхімії, нову сільгосптехніку, нові агротехнології. Щоб людина не боялася старості та хвороб, існує пенсійне забезпечення та медичне страхування. Значною мірою підтримуються шляхом трансферту заклади культури, освіти та ін., які з позицій пересічного громадянина не потрібні (скажімо, театри, симфонічні оркестри чи музеї), а тому не можуть вижити в безтрансфертному ринковому середовищі.

Моя критика тез ринкового фундаменталізму в декого може викликати враження, ніби я взагалі проти ринку. Зовсім ні! Я за ринкові механізми саморегулювання економіки. Проте економіка будь-якої країни — складна автоматична система. Стан цієї системи може бути описаний дуже великим набором економічних показників. Деякі з них взаємозалежні. Кількість незалежних показників, яка потрібна для опису системи, називають у теорії автоматичних систем кількістю ступенів вільності. Системи з великою кількістю ступенів вільності, до яких належать системи економічні, схильні до нестійкості, тобто замість автоматичного поліпшення показників вони здатні за певних умов до саморуйнування.

Фактично вся історія капіталізму — то історія усунення нестійкостей ринкової економіки та впровадження стабілізаційних механізмів. Деякі з них (наприклад, допомога безробітним) поширені в усьому світі, інші існують лише в окремих країнах (державне планування економіки у Франції та Японії), тому у світі стільки ринкових економік, скільки країн. Так само існує багато варіантів економічних реформ. Шлях ліберально-монетаристських реформ, на який штовхнули Україну Міжнародний валютний фонд та Світовий банк, веде до економіки ринкового фундаменталізму, якої ніде в світі немає. Нас руйнують, як зруйнували Латинську Америку. Ось чому я вітав би прихід до влади контрреформаторського уряду, який би згорнув руйнівні ліберально-монетаристські реформи, ліквідував їх наслідки та розпочав реформи, націлені на створення економіки розвиненої держави.