Від автора

Колись, за радянських часів, мав великі клопоти з виданням книг та наукових статей. Я займаюся соціальною гігієною, яка вивчає залежність здоров’я людей від умов їхнього існування. Оце й було каменем спотикання. Друкувати дані про смертність, захворюваність та багато чого іншого не можна було. Якось один із цензорів показав мені товстелезну книжку (сторінок на 500), в якій описувалось, що можна друкувати, а що ні. Він був совісною людиною і, ніби виправдовуючись переді мною за нещадне нищення рукопису, гортав сторінки тої книги.

У самостійній демократичній Україні цензури слова і друку, кажуть, немає. Принаймні про це привселюдно заявив глава адміністрації Президента В. Медведчук. Новітніх цензорських книг я не бачив, але чи є та цензура можу проілюструвати на прикладі власної статті, яку я надіслав у “Голос України” під назвою “Про соціально-медичні причини вимирання української людості”. “Голос України” — газета парламентська, солідна, не рівня кацманівським “Фактам” чи рабіновичівським “Столичным новостям”. Моя стаття під назвою “Пацієнт скоріше мертвий, ніж живий” опублікована в газеті 16 жовтня 2002 року. Я не маю ніяких претензій до газети, але на прикладі цього друку одержав власну відповідь на те, чи є в Україні цензура. Нижче подаю текст статті з купюрами, які зробила редакція і які набрані курсивом.

Замість вступу

Тепер у світі можна виокремити три основних типи відтворення людності. Перший, який характеризується невпинним зростанням (країни Азії, Африки, Південної Америки), що забезпечить загальне зростання народонаселення планети з 6 до 9 млрд. до 2050 року, другий — стабілізацією (Західна Європа і Північна Америка) і третій — невпинним зниженням (слов’янські республіки колишнього СРСР та деякі інші країни). Перед в цьому третьому типі веде Україна.

Тенденції зростання смертності в Україні розпочалась від середини 60-х років ХХ століття, а падіння народжуваності — з початку 50—х. Вони мали повільний, хоча і неухильний характер. І треба так статися, щоб саме в рік проголошення незалежності (1991) крива смертності перетнула криву народжуваності, й розпочався процес депопуляції української людності. Особливістю минулого десятиліття є те, що обидва процеси набули “обвального” характеру. Так, якщо з 1980 до 1990 року смертність зросла на 6,1 % , а народжуваність упала на 16,5, то в 2000 році порівняно із 1990 — смертність зросла на 26,4 %, а народжуваність упала на 62,8 (!). Загалом за роки незалежності в Україні майже на 4 млн. людей більше вмерло, ніж народилося (8,3 % чисельності мешканців України згідно з даними перепису 2001 року). За прогнозами демографів та соціальних медиків, до 2020 року чисельність корінних мешканців України зменшиться до 40 млн., а до 2050 року — до 25. Отже, процес депопуляції набув незворотного характеру.

Святе місце порожнім не буває. Орієнтовно з 2015 року прогнозується масова імміграція в Україну зайшлого люду. На той час українську землю можна буде купити кожному, хто захоче. Переміщення гігантських мас людей — ознака епохи глобалізації. Однак цивілізовані країни прагнуть поставити цей процес у суворі рамки. Крім численних обмежень, їхні іммігранти як обов’язкову приймають умову натуралізації, тобто засвоєння правил поведінки тих країн, куди вони емігрують. Вони починають із вивчення їхньої мови, культури, способу життя тощо.

Чому так сталося, має бути предметом не одного глибокого наукового дослідження в різних галузях знань, я ж спробую висловити декілька соціально-медичних міркувань.

Профілактичний аспект

З давніх-давен медицина дійшла висновку про пріоритетність профілактики над лікуванням у збереженні як індивідуального, так і громадського здоров’я. У ХХ столітті здійснення профілактичних заходів набуло трьох чітко окреслених напрямів. По-перше, це реалізація соціально-економічних заходів, спрямованих на поліпшення умов праці та побуту людей як основних чинників здоров’я. Ця найважливіша ланка профілактики в радянський період наштовхувалась, однак, на об’єктивну перепону. Суть її полягала в тому, що працівник, якому платили не більш як 20% того, що він виробляв, був найдешевшим елементом виробництва. Вкладати кошти у поліпшення його здоров’я було об’єктивно недоцільним. Пам’ятаю із власної сільської практики, як проблематично було охопити доярок профілактичними оглядами. На апеляцію до голови колгоспу можна було почути: “А хто корів доїти буде?”. Корова була більшою цінністю, ніж доярка, принаймні, за здохлу корову могли спитати, а померла доярка — то було природне явище.

Низький рівень заробітної платні гальмував впровадження нових технологій, оскільки кошти на їхнє отримання перевищували заощаджені кошти від низької заробітної плати. Вкупі це було причиною низької продуктивності праці. Щоб якось підняти рентабельність виробництва, скорочувались соціальні витрати, передовсім на ту ж профілактику.

В умовах ринкової системи працівник отримує до 80% того, що він виробляє. Збільшення або заміна працівників за постійного значення інших факторів виробництва призводить до зниження продуктивності праці. Тому профілактика захворювань працівника є економічно вигідною. Отже, економічна суть профілактики захворювань і зміцнення здоров’я трудівника полягала не в радянських лозунгах на кшталт “Все для людини — все для її блага”, а в дотриманні економічних законів виробництва.

Чи відбулись зрушення в цьому кардинальному питанні в самостійній Україні? Якщо й відбулись, то в гіршу сторону. В розробленому урядом проекті державного бюджету на 2003 р. передбачено валовий внутрішній продукт країни, тобто те, що вироблять українські виробники в цьому році, у розмірі 247 млрд. грн. Чому такий низький ВВП у нас, не будемо аналізувати. Не один ВВП з країни вивезено. Яка частина цього ВВП повернеться працівникам у вигляді заробітної платні й пенсій? Як показують розрахунки, в межах 25 %. Особливо невтішні результати у сільському господарстві. Ще у XXVIII столітті французький енциклопедист і лікар за освітою Франсуа Кене запропонував такий розподіл виробленої сільгосппродукції: 3 + 1 + 1 = 5. Тобто весь урожай ділиться на 5 рівних частин, які розподіляються між трьома споживачами: селом, державою і промисловістю. Поступ суспільства забезпечується лише за умови, коли три продуктивні частини залишаються власністю села, а держава і промисловість використовують по одній. Українське село не знало такого справедливого розподілу в радянських умовах і ще більше не знає його тепер. У цьому році в Україні зібрано більш як 36 млн. тонн зерна. Скільки тонн, згідно з формулою Ф.Кене, мало б залишитись у селян, що його виробили? 21,6 млн. Як свідчать повідомлення із преси, в кращому випадку сільські пайовики отримали по 1 тонні на пай, що з врахуванням сьогоднішнього числа пайовиків у країні становить не більш як 6 млн. тонн, або лише 1/6 частину отриманого врожаю. Правда, якщо б селяни отримали і 60 %, то сучасна політика держави така, що вони всі були б віддані за солярку і міндобрива. Отриману невелику пайку зерна селянин згодує домашній птиці й худобі. У Тернопільській і Вінницькій областях, де я вивчав це питання, в цьому році у селян посередники брали молоко за 35 коп. за літр (в магазині воно продається за 1 грн. 15 коп.) і 1 кг живої ваги яловичини і свинини — за 2—4 грн. (на базарі — 18—25 грн.). Чи стане за таких умов український селянин заможним, чи зможе забезпечити собі здорові умови і спосіб життя? Ніколи. Він посилено хворітиме і передчасно вмиратиме.

Другий напрям профілактики — здійснення санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на збереження довкілля людини. Воно потребує великих коштів. В умовах низької економічної ефективності виробництва, характерної для Радянського Союзу, їх просто не було звідки брати. Виробництво здешевлювалось за рахунок скорочення природоохоронних заходів.

В умовах так званого ринку в самостійній Україні справа значно погіршилась. Якщо й були ухвалені деякі природоохоронні закони, то вони просто не виконуються. Із усіх екологічно шкідливих виробництв, за які колись закидалось комуністичній владі, саме найшкідливіші дають Україні тепер валюту, а точніше збагачують її власників — це металургійна і хімічна промисловість. Крім того, цивілізований світ скинув Україні основного забруднювача повітря — потримані автомобілі, віком від 8 і більше років. У густонаселеній Західній Європі припинилось зростання захворюваності на рак верхніх дихальних шляхів і легень, а в Україні вона стрімко наростає.

Третя форма профілактики — диспансеризація здорових і хворих. Суть диспансеризації полягає в спостереженні за здоров’ям людей, виявлення захворювань на ранніх стадіях, коли вірогідність оздоровлення найбільша, в активному лікуванні хронічних хворих з метою забезпечення їхньої життєдіяльності та працездатності. Доцільність диспансеризації була доведена радянською практикою, хоча й мала недостатню ефективність. В самостійній Україні диспансеризація із розряду обов’язкової перейшла в розряд бажаної, а фактично припинила своє існування.

Алкогольний аспект

Пристрасть українців до алкогольних та наркотичних засобів помічена давно. Її пояснюють тим, що на величезних степових просторах, де проживали наші предки і живемо тепер ми, буйно росте різнотрав’я, мак і конопля. Різнотрав’я дає мед, з якого наші предки варили медовуху, приправляючи її цвітом коноплі. В пізніші часи медовуху потіснила горілка. Однак до ХХ сторіччя пияк в українському селі був все ж таки рідкістю, яка була висміяна й засуджена українською класичною літературою. В ХХ сторіччі українська нація алкогольно-сивушного наступу не витримала. Згідно з соціально-медичними дослідженнями, в 1983 році пересічно на одного громадянина СРСР припадало 8,3 літра чистого (96о) алкоголю на рік. Ці дані не враховували самогоноваріння. Досліджуючи в селах Вінницької області смертність за багато років, я був вражений, коли з кінця 60-х років почали траплятись випадки, і чим далі, тим більше, смертельного отруєння алкоголем бабусь у віці 60 років і старших.

Радянська соціально-медична наука встановила, що алкоголізм був третьою причиною смерті (після серцево-судинних захворювань і злоякісних новоутворень). В середньому, враховуючи вплив на перебіг багатьох захворювань, алкоголь знижував пересічну тривалість життя орієнтовно на 20 років. Слід, однак, зауважити, що тоді велась і певна боротьба із вживанням алкоголю. В Україні проблема алкоголізму і здоров’я досі як слід не вивчалась.

Те, що сталося в самостійній Україні із поширенням алкоголю, не вписується ні в які рамки. Держава віддала монополію на виробництво алкогольних напоїв в приватні руки. В країні діє понад 500 заводів з виробництва цих напоїв. Колись Тарапунька і Штепсель, кепкуючи із “Вінницької любительської”, “Житомирської ароматної” тощо, кинули репліку: “Щось райони наші, товариші, відстають!” Тепер горілчані заводи працюють не лише в кожному районі, а й у багатьох селах. Щодо самогону, то його виробництво зовсім не зменшилось. Не будемо торкатись соціальних, економічних та багатьох інших наслідків цього лиха, яке кожен може спостерігати. Торкнемось лише здоров’я. За медичними дослідженнями, рубіж в 20 літрів абсолютного алкоголю пересічно на одну особу є критичним показником: настає не лише моральна, а й фізична деградація нації. Саме такий рубіж Україна перейшла в 2000 році. В “Меіn Камpf” Гітлер писав: “Для них, для слов’ян, жодної гігієни, жодних щеплень. Тільки тютюн і горілка.” Те, що не вдалося Гітлеру і більшовикам, успішно реалізується в самостійній Україні. Указом Президента ухвалено програму щодо репродуктивного здоров’я та програму Кабінету міністрів щодо здоров’я нації до 2010 року. В них — чимало пунктів щодо утвердження здорового способу життя. Очевидно, на їхнє виконання на вулицях усіх міст України виставлені величезні щити із зображеннями “Маrlboro”, “President”, “Первака” та порадами бути особливими і відчути смак життя.

Медичний аспект

Теперішній системі медичної допомоги в Україні можна дати таку дефініцію: “Велетенська за розмірами і вкрай низька за якістю система, негативні наслідки діяльності якої переважили позитивні”. Ця система забезпечує кожній жінці до 30 років пересічно 5-6 абортів, робить її хронічно хворою і нездатною до дітонародження. Сучасні види медичної допомоги жителям України, як-от аортовінцеве шунтування, штучний гемодіаліз, не кажучи вже про пересадку органів і систем, практично не доступні. Для ілюстрації: при потребі орієнтовно 50 тисяч операцій на серці щороку з приводу аортовінцевого шунтування робиться декілька сотень. Слушно кажуть, що українські медики за кваліфікацією не поступаються колегам із США чи Німеччини, однак надати сучасні види допомоги за 130 гривень пересічно на одного мешканця (в США 4 тис. доларів), які виділяються в Україні на охорону здоров’я, неможливо. Медична послуга — це товар. Дорогого товару, а саме такими є сучасні види медичної допомоги, за наші гроші не купиш. Крім того, за інших рівних обставин, чим нижча вартість товару, тим нижчою є і його якість.

Є, однак, одна особливість української охорони здоров’я, якої лишень нестачею коштів пояснити не можна. Зробимо прості розрахунки: 1,2 млн. співробітників (стільки їх тепер налічується в системі охорони здоров’я України) помножити на 190 грн. (пересічна місячна заробітна плата в системі) помножити на 12 місяців, поділити на 0,12 (частка заробітної платні у всіх витратах на медичну допомогу) дорівнює орієнтовно 22 млрд. грн., або 40% бюджету України за 2002 рік. Зауважте, це за умови, що заробітна плата становить лише 55% до середньої в народному господарстві, якою вона б мала бути згідно з “Основами законодавства України про охорону здоров’я”. Якщо б її підняти до цього рівня, то треба б було на охорону здоров’я витратити весь бюджет. Отже, “вихід” знайдено в тому, що платню медиків скорочено вдвічі, а її питома частка у витратах сьогоднішніх українських лікувальних закладів становить 80-90%. Все інше (медикаменти, харчі, білизну, а невдовзі медичні апарати і ліжка) хворі повинні приносити з собою. Така система не здатна продукувати дорогих (високоякісних) медичних послуг, а лише дешевенькі (низькоякісні). Отож, функціонери від медицини, не розуміючи внутрішньої економічної нездатності системи української медичної допомоги (щоб її розкрити, потрібна окрема велика стаття), заспокоюючи громадськість і навіть аргументуючи наближення до європейських стандартів, наводять мільйонні числа відвідувань амбулаторій і поліклінік, такі ж мільйонні цифри ліжко-днів, сотні тисяч оперативних втручань, більшість яких становлять згадані аборти, розтини гнояків та апендектомії. Всі ці потуги на рівні ХІХ сторіччя тепер не можуть позитивно вплинути на громадське здоров’я, і з цієї причини нація також вимирає.

Післямова

Звісно, редакція має право скорочувати рукописи або й взагалі їх не друкувати. Повторюю, до “Голосу України” не маю ніяких претензій, навпаки, вдячний, що редакція якоюсь мірою прислухалась до моєї думки. Більше того, деякі купюри необхідні, бо газетна площа не безмежна.

Однак, читачі погодяться, що зроблені купюри змінили зміст статті. Я хотів сказати про причини погіршення здоров’я українського народу і його вимирання в комуністичні часи і показати, що в сьогоднішній Україні ці причини не тільки не зникли, а посилились. Винен у цьому нинішній владний режим, але хіба зі скороченої статті такий висновок зробиш? То чи існує цензура в Україні?