Феттс, старий, вічно п’яний шотландець, на вигляд освічений, мабуть, мав якісь гроші, бо жив, зовсім нічого не роблячи. Багато років тому він, ще юнаком, з’явився у Дебенгемі і лише тому, що безвиїзно жив у нашому місті, став для корінних мешканців «своїм». Синій камлотовий сурдут Феттса був мало не такою ж визначною річчю, як дебенгемська дзвіниця.

Він постійно просиджував у «Джорджі», ніколи не бував у церкві, мав безліч бридких вад, але Дебенгем сприймав усе це як щось цілком зрозуміле. Час від часу Феттс висловлював не зовсім визначені радикальні думки або нечестиві погляди і підкреслював їх, гучно стукаючи рукою об стіл. Він пив ром – рівно п’ять склянок за вечір – і всі звикли бачити його просякнутим алкоголем, із склянкою в правій руці. Ми називали його доктором, бо вважалось, що він знається на медицині. До того ж Феттс кілька разів перев’язував переломи та вправляв вивихи. Одначе, крім цих скупих відомостей, нам нічого не було відомо про нього та його минуле.

Одного темного зимового вечора, хоча вже пробила дев’ята, господар все ще не приєднався до нашого гурту. В той час у «Джорджі» лежав хворий – відомий сусідський поміщик, який по дорозі в парламент зазнав апоплектичного удару. До нього викликали телеграмою ще більш відомого лондонського лікаря. Для Дебенгема це було подією – в той час тільки-тільки відкрито залізницю до міста. Зрозуміло, всі ми хвилювалися.

Нарешті приспів господар готелю. Набивши й розкуривши люльку, він оголосив:

– Він приїхав.

– Він? – спитав я. – Хто «він»? Чи не доктор?

– Саме він.

– Як його прізвище?

– Макферлен, – відповів господар.

Феттс спорожнював третю склянку, тупо посмоктуючи ром, похитуючись та озираючись навкруги зчудованим поглядом. Та як тільки прозвучало останнє слово, він ніби прокинувся і двічі повторив почуте прізвище – перший раз досить спокійно, а другий – з раптовим схвилюванням.

– Так, – мовив господар, – це доктор Уолф Макферлен.

Феттс одразу отверезів. Його погляд пожвавішав, голос став дзвінким і чітким. Слова набули сили й різкості. Ця зміна в ньому вразила всіх, здалося, що на наших очах воскрес мертвий.

– Пробачте, – звернувся він до нас, – я був неуважний і погано зрозумів вашу розмову. Хто цей Макферлен?

Вислухавши розповідь господаря, він засумнівався:

– Цього не може бути, не може бути!.. І все ж мені хотілось би зустрітись з ним віч-на-віч!

– Хіба ви його знаєте, докторе? – здивовано спитав трунар.

– Боже борони, – почулося у відповідь, – але це незвичайне прізвище. Важко уявити собі, щоб двоє людей носило його. Скажіть мені, пане господарю, він старий?

– Та як вам сказати, він, звичайно не молодий, і в нього сиве волосся, але на вигляд – молодший за вас.

– Старший, на багато років старший, – заперечив Феттс і, вдаривши рукою об стіл, додав: – У мені ви бачите сліди рому... рому і гріха. Можливо, у цього добродія спокійне сумління і здоровий шлунок. Сумління! Чи повірите ви, що я був порядною людиною, добрим християнином? Повірите? Але ж ні, ні! Я ніколи не був святенником. Якби на моєму місці був Вольтер, він, можливо, став би святошею. Але мій мозок (пальці Феттса забарабанили по лисому черепу), мій ясний мозок не спав. Я дивився і бачив, не роблячи висновків.

– Якщо ви знаєте цього доктора, – після тривалого мовчання втрутився я, – то, як можна здогадатися, не поділяєте високої думки, яку має про нього наш господар.

Феттс і не глянув у мій бік.

– Так, – з несподіваною рішучістю промовив він, – я повинен зустрітися з ним віч-на-віч!

Знову запала мовчанка. На першому поверсі грюкнули двері, й по сходах застукотіли кроки.

– Це доктор, – сказав господар. – Поспішіть – тоді й побачите його.

Продовження в журналі