Герцштейн докладно описує, як німецькі націонал-соціалісти успішно укорінювали свою антилюдську ідеологію в свідомості громадян «третього райху». Нацисти вкладали величезні кошти не лише у виробництво зброї, а й у створенення пропагандистського апарату, який безпосередньо або опосередковано контролював німецьку пресу, видавництва, радіо й кінематрограф. У Німеччині функціонували Імперське міністерство освіти та пропаганди, Головне управління кіно, Управління ілюстрованої преси, Німецьке бюро новин, Німецька студія пропаганди, Імперське радіотовариство, Німецький щотижневий кіноогляд, Імперська палата кіно та ін.

Ефективно мобілізувавши методи і засоби впливу на суспільну свідомість співвітчизників, гітлерівці зуміли виграти пропагандистську війну, зазнавши нищівної поразки у війні мілітарній.


Завдяки добре зрежисерованій ідеологічній пропаганді, яка заполонила засоби масової інформації, нацистам вдалося зазомбувати німецький народ. Про нього – головного об’єкта пропаганди – з презирством відгукувався Геббельс, який очолював пропагандистський апарат НСДАП: «Народні маси звикло значно примітивніші, ніж ми собі уявляємо. Виходячи з цього, пропаганда має завжди залишатись простою і одноманітною. <…> Пропаганда сама собою не володіє якимсь набором фундаментальних методів. Вона має одне-єдине призначення: завоювання мас».

Такої ж позиції дотримувався і Гітлер: «Вся пропаганда має бути популярною, і її інтелектуальний рівень має бути пристосований до того рівня, який притаманний більшості тих, кому ця пропаганда адресована. Тобто, чим для більшої маси маси вона призначена, тим нижчим має бути її інтелектуальний рівень». Це ідеологічне кредо/кліше нацистського фюрера нині успішно втілює в життя на телеекрані Дмітрій Кісельов, улюбленець Владіміра Путіна, для якого об’єктивність не має нічого спільного з пропагандою, як і пропаганда не має нічого спільного з істиною. Головне – апелювання до совкової, зошореної маси, посадженої на інформаційну дієту.

«У політиці головну роль роль відіграє влада, а не мораль і справедливість», – стверджував Йозеф Геббельс. Цей антигуманний принцип узяв на озброєння і сучасний кремлівський диктатор, якого колишній Держсекретар США Гіларі Клінтон порівняла з Адольфом Гітлером. Цього принципу («У політиці головну роль роль відіграє влада, а не мораль і справедливість») дотримуються клеврети Владіміра Путіна в РФ, в Криму, в ООН…

У квітні 2005 року в щорічному посланні Федеральним зборам президент Російської Федерації був особливо категоричний: «Насамперед треба визнати, і я про це говорив раніше, що розвал Совєтського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя. А для російського народу це стало справжньою драмою. Десятки мільйонів наших громадян і співвітчизників опинилися за межами Російської Федерації».

Путіну вдалося обманути простих громадян Російської Федерації, занурити їх у світ брехні, ненависті й інтриг, втиснути у їхню свідомість агресивну імперську свідомість, націлену лише на розширення «русского міра» з його тоталітарним сприйняттям світу.

Російський журналіст Сергій Доренко ще 1 вересня 2008 року в етері «Эха Москвы» просторікував про можливість війни з Україною: «Мне горько об этом говорить, но Украина – и в самом деле – теперь задача номер один. Даже важнее Грузии. <…> Мы необязательно должны готовить вторжение в Украину – слишком просто. Думаю, надо активизировать работу по изучению противоречий в украинском обществе и в украинских элитах. <…> Впрочем, не должно быть ни малейших заблуждений на счет того, что жесткие действия НАТО по интеграции Украины в «Восточную Америку» найдут абсолютно жесткий ответ. Почему бы и не военный?».

Пропагандистські традиції й методи відомства Пауля Йозефа Геббельса в російських ЗМІ були завважені давно, але належним чином Україною не були оцінені. Це й не дивно – упродовж двох десятиліть антидержавні сили привільно почувалися на Печерських пагорбах. І лише внаслідок революційних подій в Києві, коли через пролиту кров невинно убієнних, на тлі силового протистояння в Криму по суті почалося формування модерної української політичної нації нова влада з’ясувала, що інформаційний простір Української держави вже давно окупований.

На початку 90-х минулого століття поряд з текстуальним колоніалізмом в Україну прийшов неоколоніалізм візуальний – кіно і телебачення. А з ним тотальна психологічна війна – пересмикування фактів, дезінформація, блефування, напівправда, відверта брехня. Брутальне насильство над розумом українців усіляко заохочувалось підконтрольною Москві владою та бізнесом. Це й не дивно: телебачення створює ілюзію участі в громадському житті держави, причетность до подій, що відбуваються в країні.

Що й казати, семіотика напрочуд ефективна, дуже дієва і часто майже не помітна. Так, приміром, у російсько-совєтських фільмах про війну портрет Сталіна завжди висить на стіні житлової кімнати, кабінету, будівлі. Це далеко не банальне відтворення сценаристом/режисером колориту епохи. На підсвідомому рівні у телеглядачів закріплюється образ Йосифа Віссаріоновича як безпомильного «вождя» й натхненника усіх перемог «великого совєтского народу». Непомітно формується ностальгія за тими часами. Нашого сучасника раз у раз підводять до думки, що «органов баялісь, но і УВАЖАЛІ, а патому і бил ПАРЯДОК»… В арсеналі сучасних російських кінематографістів широко застосовується важливий та ефективний психологічний прийом й інструмент «начіплювання ярликів»: УПА – зграя бандитів, фашистських прихвоснів; оунівці – гітлерівські посіпаки, нацистські наймити; НАТО – потенційний агресор тощо. Інформація подається таким чином, що глядачеві надто напружувати мозок і аналізувати немає потреби. Антисоціальна/антидержавна поведінка пресловутих «тітушок», брутальні дії «Беркута» значною мірою породжені/завдячують «виховними» прийомами чужинецького телебачення. Насамперед російського.

Георг Зіммель свого часу висловив таке судження: «Угруповання, особливо угруповання національних меншин, перебуваючи у конфліктній ситуації… часто відмовляються вести діалог зі своїми опонентами, що запевняють їх у своїй до них терпимості. Бо інакше цілісність їхньої опозиції, без якої вони не можуть продовжувати свої змагання, буде порушена… Для деяких угруповань намір знайти ворогів для того, щоб міцніше об’єднати своїх членів і щоб угруповання усвідомлювало життєву важливість такого об’єднання, може бути виявом політичної мудрості». Сьогодні ми це спостерігаємо в Криму, в Донецьку, в Харкові…

На думку американської дослідниці Еви М. Томсон, «мілітаристській культурі росіян найкраще протистояти не силою зброї, а свідомою відмовою від затягання в пливучі піски міфології «родіни-атєчєства».

Оскільки ведемо мову про інформаційну війну проти України, то початком виходу з інформаційно-ідеологічного колапсу може бути цілковита заборона трансляції совєтсько-російського пропагандистського сміття. А хто ностальгує за приснопам’ятним минулим – хай купує «тарілку» і донесхочу споглядає «братні» заідеологізовані серіали.

У ст. 15 Конституції України читаємо: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах… ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Твердження, на на наш погляд, доволі сумнівне, контроверсійне.

На озброєння треба взяти виразно українську, глибоко патріотичну ідеологію, яка остаточно згуртує суспільство в єдиний повноцінний організм, сформує ефективні органи державного управління. Бо саме патріотизм як основа державної ідеології є фундаментом будь-якої державної конструкції. Час й самим переходити у наступ на інформаційному полі битви. Наступати і перемагати. Найпарадоксальніше, що зміцнювати український патріотизм, творити українську політичну націю допомагає путінська Росія зі своєю імперською пихою.

Повертаючись до вже цитованого фрагменту передмови до книжки Р. Герцштейна «Война, которую выиграл Гитлер», завважимо, що путінський режим неодмінно програє викоханому ґебнею політичному порядку, який нині панує в Росії. І програє тим скоріше, чим згуртованішими, сильнішими й патріотичнішими будуть українці.