Наступного року, 21 травня, Верховна Рада Росії прийняла ухвалу «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РСФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». Цей документ жорстко розкритикував тодішній парламент України. Так, перший заступник голови Верховної Ради Василь Дурдинець, виступаючи у ВР 2 червня 1992 року, назвав недружній щодо Української держави крок російського парламенту спробою «неприхованого диктату», яка «зачіпає основи суверенітету України». Дурдинець, зокрема, зазначив: «Ми мусимо чітко і недвозначно заявити, що республіка Крим є складовою частиною України, і тому питання статусу Криму не може бути предметом будь-яких міждержавних переговорів».

Тоді ж міністр закордонних справ України Анатолій Зленко у своєму виступі наголосив, що напруженість стосунків між Російською Федерацією викликана не стільки проблемою Криму чи Чорноморського флоту, скільки «небажанням деяких політичних сил і окремих членів керівництва Російської Федерації визнати політичну реальність – існування незалежної держави України». Відтак Анатолій Зленко навіть запропонував порушити питання щодо легітимності кордонів між Україною та Росією, змінених за часів СССР. Він нагадав, що до території Російської Федерації далеко не легітимним способом були приєднані такі споконвічно українські землі, як «Гайворонський, Путивльський і Новооскольський повіти Курської губернії, Острогозький, Богучарський, Біргоченський – Воронезької, Таганрозький – Донецької області, Темрюкський і Єйський – Кубанської, де українці становили від 51 до 90 відсотків загальної кількості населення».

Договір про державний кордон між Україною і РФ було підписано у 2003 році, хоча перемовини щодо демаркації сухопутної частини кордону між Росією та Україною почалися ще 1991 року.

Лише 17 травня 2010-го український та російський президенти підписали угоду про демаркацію сухопутного кордону, яка того ж року, 8 липня, була ратифікувана Верховною Радою України. Однак досі залишаються нерозв’язаними суперечки щодо делімітації лінії кордону в Азовському морі та Керченській протоці.

Угода про демаркацію сухопутного кордону базується на совєтському територіальному поділі, але навіть за цими мірками Крим юридично належить Україні (9 березня 1954 року газета «Ведомости Верховного Совета СССР» оприлюднила Указ Президї Верховної Ради СССР від 19 лютого 1954 року «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР» за підписами Голови Президії Верховної Ради СССР К. Ворошилова і секретаря Президії ВР СССР Н. Пегова.

Трохи історії. За часів Гетьманату Павла Скоропадського на споконвічних українських територіях (Путивльський, Суджанський, Гайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії) була створена українська адміністрація. Наші сучасники – історики з міста Суми – мають в своєму розпорядженні оригінальну мапу України (станом на жовтень 1918 року) на якій і Придністров’я позначене як українська територія, а кордон України вклинюється на 80–250 кілометрів углиб сучасних Білорусі та Росії. На мапі Крим однозначно належить Українській Народній Республіці.

Ще один цікавий історичний факт. Під час встановлення кордону між УНР і РСФСР були розроблені критерії територіального розмежування двох сусідніх держав. З українського боку кордонну комісію очолював міністр юстиції Сергій Шелухин, який запропонував за ознаку національності прийняти прізвище людини. Росіяни не могли заперечити переконливій логіці – надто відрізнялись українські та російські прізвища. За цим критерієм вся Білгородська область і частина Курської мали відійти до України…

Можна припустити, що якби 1991 року був ухвалений Акт про відновлення державної незалежності України, то проблема з Кримом не постала – належність півострова до України була чітко зафіксована у відповідних документах УНР, Української Держави гетьмана Павла Скоропадського і на тодішніх мапах.

3 липня 1993 року парламент Росії проголосив Севастополь «головною базою єдиного Чорноморського флоту» і відповідною постановою надав «нєпрєступному для враґов» місту російського федерального статусу. І хоча МЗС РФ та президент Борис Єльцин засудили рішення Верховної Ради Росії, однак провокаційний документ так і не був відкликаний…

Через десять років Кремль спровокував новий конфлікт у Керченській протоці – російська сторона, не повідомивши українську, почала будувати дамбу, яка загрожувала використанню Україною протоки. Інцидент вдалося загасити. Але. У квітні 2008 року начальник Генерального штабу збройних сил Росії Юрій Балуєвський по-солдафонськи прямолінійно спрогнозував: «Однозначно, Росія вчинить дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу державних кордонів. Це будуть не тільки військові заходи, це будуть заходи іншого характеру».

Міністерство закордонних справ України висловило протест, зокрема зазначивши, що «заяви високопосадовців Російської Федерації мають відвертий антиукраїнський характер, піддають сумніву територіальну цілісність України і є прямим втручанням у її внутрішні справи. <…> Україна вживатиме всіх необхідних заходів, передбачених міжнародним правом, для захисту свого суверенітету та незалежності».

На жаль, «необхідні заходи» вжиті не були (причини відомі), і в березні 2014 року з’ясувалося, що погрози російського міністра оборони не голослівні – українській незалежності вкотре було кинуто «чорну мітку» – «зелених чоловічків», які цинічно зігнорувавши міжнародні принципи, домовленості, угоди й меморандуми, брутально вдерлися на територію Криму, здійснивши окупацію півострова.

3 квітня 2014 року Юрій Луценко у своєму блозі в «Українській правді» ентузіастично написав: «Ми живемо в Третій Українській Республіці… Ми покінчили з УРСР і сьогодні потребуємо нового дому».

Такі твердження викликають щонайменше подив. Армія УНР продовжувала нерівну боротьбу проти російських військ до 21 листопада 1920, коли під тиском переважаючих сил противника була змушена перейти Збруч на територію польської держави, де була інтернована…

Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк наївно сподівався, що «проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки». Саме тому й склав свої повноваження 22 серпня 1992 року. Події останого двадцятиліття засвідчили, що крок цей був передчасний. Боротьба за незалежну від Росії, вільну від совєтизму Україну не закінчилась.

Тому й вибухнуло повстання народу проти совєтизму («Революція гідності»), яке через принесені на олтар Свободи жертви закликало українців назавжди покінчити з комуністичним минулим.

Одним із ефективних кроків на шляху остаточної (наразі юридичної) ліквідації уламків УССР має стати прийняття Верховною Радою України Акту про совєтську окупацію Української держави, як це давно зробили естонці, литовці й латиші.

У липні 2010 року депутати грузинського парламенту проголосили 25 лютого Днем совєтської окупації – саме цього дня 1921 року в Тбілісі увійшли частини Червоної армії, що дозволило большевикам заявити про утворення Грузинської Совєтської Соціалістичної Республіки.

Українському парламентові треба ухвалити Акт про відновлення державної незалежності України – ніким не спростований історичний факт: Українська Народна Республіка, визнана міжнародною спільнотою держава, була окупована совєтською Росією. «У 1918 році маємо типовий приклад неспровокованої агресії совєтської Росії проти УНР, агресії з подальшою окупацією території Української держави і встановленням маріонеткового режиму, який був не більше, ніж формою окупаційної адміністрації… Термін окупація в цей час активно використовувався у відкритих совєтських джерелах – виступах Лєніна і Троцького, які відверто і публічно заявляли про окупацію української території» (Іван Патриляк).

Треба ухвалити і Закон про відзначення 23 серпня Дня пам’яті жертв тоталітарних режимів. А ще треба змінити Закон про громадянство – свого часу синій паспорт із золотим тризубом (документ чомусь складений двома мовами) видавали усім, хто на день проголошення незалажності України проживав на її території. Така фатальна поблажливість з боку держави дала змогу п’ятій колоні почуватися більш ніж привільно в південно-східному регіоні – під усілякими надуманими приводами представники проросійських угруповань упродовж двох десятиліть будоражили країну, а після московської агресії в березні 2014-го почали відверто вдаватися до андидержавних акцій, включно з диверсійними…

Ескалацію сепаратизму, спровокованого зовнішніми силами, слід рішуче зупинити. Без жертв, без крові. А проросійськи налаштованим громадянам, які всіма фібрами душі ненавидять Українську державу, треба чітко пояснити: люби Україну, або забирайся геть. Треба остаточно покінчити з совєтською окупацією країни. Наразі це одне з першочергових завдань нової влади.

Якщо ситуація в країні (навіть зважаючи на агресивні наміри Росії) у найближчі місяці (deadline – кінець осені, після президентських і парламентських виборів) не поліпшиться (йдеться про початок ефективної боротьби з корупцією та запровадження люстрації в усіх гілках влади, про започаткування ефективних структурних змін в економіці й Збройних силах, у правоохоронних органах, про призначення професіоналів у вищі ешелони влади, очищення судів та конечну зміну складу Верховної Ради), то українців (і не тільки) охопить ще більше розчарування, ніж після Помаранчевої революції. А це для держави може виявитись фатальним. Найпатріотичніші душепастирські проповіді, які регулярно лунають з парламентського амвону, Україну не порятують.