Ще навесні 2007-го, під час бурхливих подій в Таллінні навколо «бронзового солдата», я розумів, що приблизно та ж схема дій, можливо, буде використана Москвою і стосовно Криму. Згадаємо – як тоді діяв Кремль в Естонії? Дуже просто: за відпрацьованим Комінтернівським сценарієм, написаним на початку 20-х років минулого століття.

Нагадаю, в грудні 1924 року Червона Москва, в плані загальної роботи на «світову революцію», намірилася здійснити в Естонії просовєтський державний переворот. Проект курирував особисто товариш Зінов’єв, перший голова Виконкому Комінтерну. Вирішальна роль відводилася, зрозуміло, частинам Червоної армії, згрупованим у безпосередній близькості біля кордону.

Вони повинні були надати «братську допомогу» естонському пролетаріатові. Проте самій ініціативі революції належало вийти зсередини, тобто в самій Естонії. Для цього під патронажем ГПУ і Комінтерну в цій країні була сформована комуністична «п’ята колона».

Вона і вчинила збройне повстання в Таллінні. Правда, вилазка червоних була швидко придушена, Червона армія втрутитися так і не встигла. «Возз’єднання» Естонії з Совєтською Росією тоді не відбулося. Естонський народ отримав двадцять років суверенного існування, що стали міцною базою його нинішньої самосвідомості.

І ось навесні 2007-го чекіст Путін вирішив знову звернутися до напрацювань своїх давніх колег. Тільки цього разу все було набагато хитріше й цікавіше. Тепер як «п’ята колона» використовувалися не декласовані елементи з марксистською ідейною начинкою, а російськомовне населення з совєтсько-імперським світоглядом. Відправним пунктом організації провокації став горезвісний «бронзовий солдат».

Справа дійшла до серйозних масових безладів на вулицях естонської столиці. Думаю, тоді Путін залишився задоволений цією пробою пера. Він переконався, наскільки ефективний важіль зовнішнього тиску й дестабілізації є в його руках.

Наступного разу Москва використала зовнішньополітичний «російський чинник» уже в Латвії (2012), де прокремлівські організації скаламутили референдум про російську мову як другому державну. На щастя, захід успішно провалився і Москві не вдалося ініціювати процес ерозії Латвійської держави.

Проте ідеальним майданчиком із застосування «російського чинника» стала Україна, а, точніше, її південно-східні регіони і Крим. Надто Крим, де «російський чинник» різко посилювався присутністю російського Чорноморського флоту. Упродовж останніх десяти років Москва використала російське населення України як гальмо, що уповільнює рух «братської країни» у бік Заходу. Зараз, після перемоги Майдану, «російський чинник» став основною зброєю Кремля у боротьбі проти Української революції. І на перше місце вийшов Крим – воістину ніж у спину вільної України.

Як би дивно це не звучало для когось, феномен Криму в чомусь перегукується з Прибалтикою. Передусім, схожість в тому, що і Крим, і Прибалтика – російські колонії. Прибалтика – колишня російська колонія, а Крим щойно благополучно відновився в такій чудовій якості. І у Прибалтиці, і в Криму багато російськомовних.

У Криму їх просто більшість, ця обставина багато в чому і вирішила зараз долю півострова. Проте більшістю росіяни в Криму були далеко не завжди. Більшістю вони стали там після Другої світової війни, а точніше – після масових, геноцидных депортацій з Криму татар і представників інших національних громад, звинувачених у нелояльності до радянської влади.

По суті, це було тотальне етнічне чищення півострова, причому воно пройшло і по топонімії Криму, стерши масу татарських назв, на зміну яким пришли характерно-совєтські назви кримських сіл і міст. На місце депортованих кримчан (а нерідко і в їхні будинки) планово заселялися вихідці з Росії і, меншою мірою, з України.

Саме тоді й з’явився нинішній «російський Крим». Такий самий процес протікав у післявоєнній Східній Пруссії, перетвореній Сталіном у Калінінградську область. По суті, це була сталінська колонізація, знаряддям якої були совєтизовані росіяни.

У м’якшій формі ті ж процеси відбувалися і в Прибалтиці, яка, як ненадійний регіон з найвищими показниками антисовєтизму, була організовано розбавлена такими, що «наїхали» з російських областей. Тобто, імперія цілеспрямовано розбавляла свої проблемні околиці росіянами, немовби «мінувала» ними ці регіони. Приїжджі приносили з собою совєтську ментальність, небажання вивчати місцеву культуру, зважати на неї – особливо різко це було помітно в Прибалтиці.

Росіяни виступали носіями імперської свідомості, що спострігається і по Криму. Росіяни досі чомусь свято переконані, що Крим – споконвічно, розумієте, СПОКОНВІЧНО російська земля. Аргументація дивна: наприклад, Путін, виступаючи 18 березня на кремлівській церемонії підписання договору по Криму, нагадав, що в Херсонесі прийняв хрещення князь Володимир, який згодом «хрестив Русь».

Але у такому разі Україна має незмірно вагоміші права на Крим, оскільки Володимир був великим князем Київським і народ хрестив у Києві! Росіяни твердять, що Крим приєднаний до Росії ще наприкінці 18 століття (не так вже й давно насправді), проте хіба може факт імперського ЗАВОЮВАННЯ бути аргументом, що підтверджує ОДВІЧНУ російськість тієї або іншої території?

Хіба приходить в голову, скажімо, нинішнім французам або австрійцям вважати країни і регіони, що колись входили до складу імперій Наполеона і Габсбургів, своїми «одвічними» територіями? Позиція росіян по Криму дуже нагадує претензії Муссоліні на Далмацію (нинішня частина Хорватії) – дуче твердив, що вона, мовляв, була колись частиною Римської імперії.

І понад те, в Спліті зберігся знаменитий палац імператора Діоклетіана – аналогічно Лівадійському палацу Ніколая Второго. Проте сучасні італійці вважають за краще зберігати розум і не божеволіти на грунті фашистського імперобісся – на відміну від сучасних росіян, які поки що не зазнали справжніх, напоумляючих військових катастроф...

Якщо проводити історичні аналогії, то вищезгадана ком­інтернівська авантюра в Естонії досить близька путінському «підкоренню Криму». Звичайно, з поправкою на успішність кримської спецоперації. Перше, початкове слово в ній голосно сказав саме внутрішній, «російський чинник», подібний до комінтернівської «п’ятої колони» в Естонії 1924 року, але незмірно сильніший та ефективніший.

Сама державна структура Кримської автономії стала, по суті, путінською «п’ятою колоною», не кажучи вже про основну масу тамтешніх росіян. Раптом з’ясувалося, що вони упродовж усього останнього двадцятиріччя буквально знемагали під «ярмом» української «окупації», ненавидячи Україну і український «бандерівський» прапор, мріючи про «возз’єднання» з Росією, яку сприймають як продовжувача улюбленого Совєтського Союзу.

І в Криму, і в Прибалтиці росіяни – це впереваж абсолютно по-совєтськи заряджене населення, що ненавидить країни свого проживання саме за прагнення порвати з совєтським минулим. Невипадково, що місцями збору російських протестних акцій в Україні стають пам’ятники Леєніну (в Естонії 2007-го, нагадаю, таким пунктом збору став «бронзовий солдат», теж релікт совєтського ідеологічного культу).

Погляньте на кримських росіян – вони просто мліють від радості повернення в совок. Саме у совок, а не просто в Росію. Не триколори їм потрібні за великим рахунком, а колишні совєтські прапори. Цей внутрішній «російський чинник» Путін оперативно підкріпив інтервенцією «червоної армії», яка у вигляді незлічених «зелених чоловічків» узяла під контроль увесь Крим, включаючи Верховну Раду і українські військові об’єкти. В результаті Російська імперія приросла ще однією «совєтською республікою» (пробачте за такий постмодернізм)...

Поза сумнівом, що успішний кримський сценарій Москва намагатиметься повторити стосовно Харкова і Донецька. Це лише питання часу. На церемонії підписання договору по Криму Путін чітко дав світові зрозуміти, що вважає необгрунтованим не лише відоме рішення Хрущова, але і перебування у складі України УСІХ її південно-східних областей. Очевидно, що проросійський провокаційний заколот у Харкові й Донецьку буде перманентним.

Наступним кроком Путіна стане спроба відірвати від України ввесь південний Схід. Чом би Кремлю не зважитися на це, якщо він успішно заковтнув Крим, так і не зустрівши справжньої відсічі з боку Заходу? Путін явно почуває себе хазяїном становища: він володіє ініціативою, практично відкрито говорить про свої імперсько-реваншистські наміри і не вірить, що Західний світ зможе зробити у відповідь щось серйозне.

Врешті-решт, Путіну потрібний Київ, адже тільки оволодівши Києвом, він зможе досягти своєї мети – зруйнувати Україну як державу і як ідею. А потім, не виключено, настане черг і Прибалтики – можливо, Кремль знахабніє настільки, що вже не бентежитиметься її членством у НАТО. І якщо НАТО спасує, прагнучи уникнути масштабного військового конфлікту – це спровокує розпад Альянсу, бо навіщо він взагалі потрібний, якщо не здатний захистити своїх учасників? А наслідки ерозії НАТО неважко уявити.

Проте вернімося до теми «російського чинника» в кремлівській політиці імперського Реваншу. Зрозуміло, що в путінських планах анексії українського південного Сходу «російський чинник» – ключовий. Так званий «захист російського населення» від «фашистсько-бандерівської хунти» – це зараз головний кремлівський напрям боротьби з Українською революцією.

Зрозуміло, про жодні справжні російські інтереси в даному разі не йдеться – йдеться виключно про захист суто імперських (і кланових) інтересів Кремля. Російське населення України і Криму в цій великій грі задіяне тільки в якості розмінної монети і гарматного м’яса. Імперія згадує про росіян тільки тоді, коли хоче ними покористуватися в суто утилітарних цілях.

І, треба визнати, їй це періодично вдається, оскільки російський народ історично сформувався як імперський етнос з відповідною ментальністю. Так і не ставши нормальною нацією з власними інтересами, росіяни повністю ототожнили себе з Імперією (хоча Імперія себе з ними НЕ ототожнює, ось що важливо).

Сама російська культура, російська мова здавна були найважливішими складовими імперської політики. Імперія завжди використала росіян як безликий цементуючий субстрат – до цього привертала їхня чисельність і, на жаль, специфічна ментальність. Не випадково, що саме росіян вдалося перетворити на совєтський народ; не випадково, що після розпаду СРСР саме в Російській Федерації захлинулася десовєтизація і переміг чекістський неосовєтизм.

У чому причина такої нервової реакції більшості росіян на держави Прибалтики, на Україну, Грузію часів Саакашвілі? Відповідь одна: у прагненні цих країн порвати з совком, в їх принциповій заявці на історичний прозахідний антисовєтизм. Росіяни у своїй більшості залишаються совєтським народом. Саме ця обставина періодично виринає в Прибалтиці і особливо, прямо-таки гострим кутом – в Україні.

92% мешканців Криму в повсякденному життя вільно розмовляли і розмовляють російською. Кримським росіянам НІХТО не погрожував. У них була прекрасна історична можливість: зберігаючи і розвиваючи автономію Криму у складі України, розробляючи разом з татарами, українцями і представниками інших національностей кримський регіональний бренд, рухатися в Європу, зробити свій райський півострів воротами України в Середземноморський світ.

Але вони вирішили повернутися в імперію, в совок. Вони вибрали собі долю одного з безправних суб’єктів путінської псевдо-федерації – жалюгідний, рабський вибір! А в Росії хвилею піднялася зустрічна одностайність: мало не всі, від режисерів до домогосподарок, від фашистів до лібералів буквально здуріли від приросту імперії шматком території, здобутого шляхом захоплення.

Імперський територіальний фетишизм миттєво згуртував усіх. Ось вона, виявляється, російська ідея! Усі спроби гуманістичної перебудови російської ментальності, переналадки її в неімперському, демократичному ключі, що сяк-так робилися в епоху Єльцина, провалилися. Перед нами знову колишній монстр, такий собі тиранозавр масової свідомості, і він жадає крові.

Росіяни з їх ментальністю, треба чесно визнати, стали проблемою для оточення і для самих себе. Скрізь на постсовєтському просторі, де відбувається рух у бік Заходу, вони виступають гальмом або баластом. Їм не потрібна свобода, вони не сприймають Європу і не хочуть пускати в неї інших. Парадокс: кримські татари виявилися більшими європейцями, ніж кримські росіяни.

Донкіхотську битву наших прогресистів з історичною російською ментальністю програно – епопея з Кримом виявила це з усією очевидністю. Ми зараз є свідками великого краху, обвалу визвольних, прогресивних ідеалів у російській свідомості – і без того в ній майже не вкорінених. Дев’яносто Перший рік похований. Час, що пройшов після Серпня, був не марним для українців, грузин, латишів, литовців, естонців.

Я вже не кажу про поляків або чехів. Ці роки виявилися марними тільки для росіян (ну ще і для білорусів). Ми ментально не просунулися ні на крок – Крим це показав. Двадцять три роки в нас бродив так і вичавлений совок, сумуючи і терплячи. І ось прийшов його час.

Совок перебродив у нас настільки, що зараз ми готові прийняти фашизм, середньовічне релігійне мракобісся, готові розвалювати систему міжнародних відносин і безпеки, мало не балансуючи на межі світової війни. Ми готові з новою потужністю підтвердити звання Імперії Зла, присуджене нам Рейганом.

Ми знову продалися владі за дешеві лестощі, за черговий сталінський тост «на честь» російського народу. У відповідь на найвищу згадку слова «росіянин», ми люто, «слинячи» облизуємо чоботи Хазяїна. З нами щось дуже не в порядку. Напевно, ми справді хворі на рабство.

Гірко думати, що саме тепер настав момент прощання з епохою надій і втрачених можливостей. Головна з них – можливість стати іншими, вільними. Замість цього ми стали ще гіршими рабами. Бо повернення на стару блювоту завжди багате важкими ускладненнями. Ментальними і психічними. Так сифіліс прагне заразити усе оточення, щоб наділити їх «загальною долею». Помазати усіх одним «російським світом».

Визнаймо: сталася катастрофа. Використовуючи Крим, Путін відкинув російську самосвідомість за рубіж навіть не 1991 року, а набагато далі – в пізній «русофільський» сталінізм. Перевернуто не лише «єльцинізм», але й «хрущовизм». Наш народ, виявляється, знову «дозрів» до Вождя.

Того і дивися займуться «ворогами народу», «космополітами». Так звані російські націоналісти тріумфують – але відтепер бути справжнім російським націоналістом практично неможливо, бо російської нації об’єктивно не існує. Росіяни гучно підтвердили, що вони залишаються імперським народом. Їм не потрібна інша доля. Вони згодні, щоб їх гнобили – аби начальство давало їм можливість гнобить інших. Ну, це вже щось з ментальності вертухаїв.

Крим – це найсильніший хід Путіна. За допомогою чинника Криму Путін згуртував росіян навколо себе і одночасно міцно посварив їх з українцями. Раніше українці розділяли кремлівську владу і російський народ – відтепер їх розділити неможливо. Путін зробив росіян своїми співучасниками, а росіяни знову ототожнили себе з Імперією та її Злом. Путін дуже боявся, що Майдан прийде в Москву. Але за допомогою чинника Криму Путін зробив росіян абсолютно несприйнятливими до Майдану і навіть ворожими йому. Він відсік росіян од Майдану, зігравши на їх же ментальності.

Коротше, російський народ у черговий раз не підкачав. Не підвів своє Начальство (хоч і натерпівся від нього історично). Як там виголошував тост товариш Сталін? «За здоров’я великого російського народу!».