Сталінські пропагандисти добре розуміли, що не можна відкрито заявляти про бажання російських большевиків знищити українське селянство, тож вигадали евфемізми «куркуль», «ворог народу». Відтак винищення незгодних з комуністичним режимом усіляко віталося. Згодом у свідомості «прастих руско-савєцкіх людєй» були вироблені нові умовні рефлекси/стереотипи – після 1944 року такі національності як «татарин» і «чеченець» стали асоціюватись з поняттям «зрадник» і «злочинець». Завдяки дивовижній винахідливості й наполеглевості сталінсько-совєтського агітпропу, в мозок середньостатистичного «совка», не обтяженого здатністю логічно мислити й аналізувати, увійшло слово «бандерівець», як уособлення зарізяки, посібника гітлерівців.

Усвідомлюючи, що відкрито розв’язати війну проти «братскава украінскава народа» не можна, Владімір Путін вирішив своїми агресивними планами-діями підтвердити блискучу логіку Івана Павлова («для російської людини існують тільки слова») – розпочати неспровоковану військову агресію під приводом «защіти саатєчєственніков» проти вигаданих кремлівською пропагандою «бандерівців», «націоналістів» і «фашистів», що порядкують в сучасній Україні.

«Щоб не думали, що я «бандера», тож розмовлятиму російською мовою», – так 5 березня під час селекторної розмови з Арсенієм Яценюком озвучив своє розуміння потреби використання державної мови на службі голова Миколаївської обласної держадміністрації. Український прем’єр-міністр тут же перейшов на російську. Хоча, на наш погляд, у ці напружені для України дні її громадяни мали б демонструвати свою лоляльність до держави і прагненням розмовляти саме українською мовою.

До речі, про мову. Міський голова Львова з добра дива підтримав ініціативу кількох львів’ян упродовж дня спілкуватися російською з мешканцями південного сходу країни і навпаки. «Зачєм ви ложитєсь под нас? – не приховував здивування донецький шахтар із 32-річним стажем у розмові з ведучим програми Остапом Дроздовим на телеканалі ZIK. – Аставайтєсь самі сабой», – щиро радив гість з Донбасу галичанам.

Тож дивує позиція україномовних журналістів і політиків, які останнім часом стали запобігливо переходити на російську, спілкуючись з мешканцями південно-східного регіону України. Невже харків’яни, луганчани та запоріжці не розуміють української? Втім це тема вже іншої розмови…

Патріотом України є кожний, хто її любить і готовий захищати незалежно від етнічного походження. Так як це нещодавно продемонстрував командир корвета «Тернопіль» капітан 3 рангу Максим Ємельяненко – етнічний росіянин з українським прізвищем. На ультиматум командуючого ЧФ РФ віце-адмірала Алєксандра Вітко здатися командир «Тернополя» відповів: «Рускіє нє сдаются!» Здивований адмірал поцікавився, чи Ємельяненко росіянин. Український командир підтвердив, що він – росіянин. Як, зрештою, і частина екіпажу корвета. Але оскільки присягнув на вірність Українській державі, то зраджувати їй, як і його підлеглі, не буде. Після почутої категоричної відмови командуючий ЧФ РФ кинув своїм підлеглим: «Учітєсь, как нада служить за чєсть і совєсть!».

З початком російської агресії в Криму на екранах увімкнутих українських телевізорів можна помітити синьо-жовтий прапорець. Під ним написи: «Єдина країна»/«Единая страна». Та найпарадоксальніше, що на тлі державного символу щодня демонструються невибагливі, але далеко не безневинні з ідеологічного погляду, російські серіали. Фантасмагорія якась. Про яку «єдину країну» йдеться? Можна припустити, що ми насправді є свідками чітко продуманої та добре організованої інформаційної/психологічної операції щодо реанімації «єдіной страни»...

В умовах неспровокованої агресії проти України, в умовах окупації Криму та зростаючої концентрації російських військ на кордоні з нашою державою колишній «стратегічний партнер» продовжує чинити брутальне ідеологічне насильство (зокрема й через телебачення) на свідомість українців, намагаючись їх переконати, що Росія для громадян України психологічно ближча, ніж, приміром, Польща чи Словаччина. Добре зорганізована інформаційна війна відчутно підриває здатність до опору – і психологічного, і мілітарного.

Не випадково ведучий програми «Свобода слова» на ICTV Андрій Куликов стверджує, що російська телепродукція вкрай небезпечна. Бо показує майже таких людей, як ми, тому і впливає на глядача більше, ніж, скажімо, американська з таким же сюжетом. Відтак українська аудиторія швидше асоціюватиме себе з росіянами, аніж з американцями чи навіть поляками. Одне слово, РНБОУ є на що звернути увагу.

Дологічне мислення – вияв істинної сутності росіян. Так було завжди. Тож воєнну авантуру свого лідера «ґражданє РФ» сприйняли як належне. Шовіністияний чад огорнув і значну частиу російської інтелігенції. Нічого дивного в цьому немає. Російські діячі культури в усі часи виявляли свою лояльність до офіційної влади. Нині вони традиційно демонструють ледь не тотальну підтримку агресії проти України.

«Путінізм – це найвища і заключна стадія бандитського капіталізму в Росії. Та стадія, на якій, говорив один напівзабутий класик, буржуазія викидає за борт прапор демократичних свобод і прав людини. Путінізм – це війна, це «консолідація» нації на ґрунті ненависті до певної етнічної групи, це – наступ на свободу слова та інформаційне зомбування, це ізоляція від зовнішнього світу і подальша економічна деградація», – напрочуд точно охарактеризував кремлівський режим відомий російський вчений і публіцист Андрій Піонтковський ще в січні 2000 року.

Тоді ж він безпомильно схарактеризував новітній російській режим та власника шанобливого прізвиська «Штазі», яким Владіміра Путіна нагородили його петербурзькі друзі та колеги: «Владімір Путін не герой і не лиходій, він звичайнісінька бюрократична посередність, яка страждає родовим спадковим ганджем російської влади – моральним ідіотизмом. І від цього не можуть вилікувати жодні «посвячені в Палестині» хрестики, котрі гойдаються на шиї російської влади… Це людина, яка продемонструвала цілковите нехтування життям людей, цинізм і лицемірство, готовність використовувати війну, смерть тисяч російських солдатів і мирних жителів як піар – інструмент його виборної кампанії. Людина, яка піднімає тост з приводу дня народження Сталіна, відновлює меморіальну дошку Андропову і мріє відновити в центрі Москви пам’ятник катові Дзержинському… Ідея сильного поліційного режиму народилась не в голові скромного підполковника. Вона просто припала йому до душі, коли внаслідок співпадіння неймовірних обставин він опинився на посту президента Росії. Ідея визрівала років десять в умах «інтелектуалів», які мріяли про російського Піночета, котрий залізною рукою поведе Росію до світлого майбутнього ринкової економіки».

Фельдфебель з купрінського «Поєдинку» популярно пояснював, що «врагі внєшніє» – це турки, басурмани... А «враґі внутрєнніє – эта жиди, студєнти, рабочіє, каториє бастуют». Для сучасної Росії звучить актуально. Чи не так?

Відділяти російське суспільство від кремлівської влади нелогічно. Більшість тамтешнього суспільства злилася з владою в одне ціле, прагнучи створити в XXI столітті євразійську імперію, далеку від вимог і принципів демократичного співіснування держав сучасної цивілізації – шовіністичний чад накрив навіть відомих російських діячів культури. Антивоєнних прихильників у Росії катма – десятки тисяч на 135 мільйонів. Однак прем’єр-міністр Арсеній Яценюк вважає, що Україна має «дружні відносини з російським народом, але російський режим – це режим агресії». Звучить дивно. За результатами соціологічного опитування, проведеного в Росії 21-24 березня недержавною дослідницькою організацією «Левада-Центра», три чверті росіян підтримають керівництво країни, якщо між Росією та Україною станеться воєнний конфлікт.

Тож коли одна з гостей українського Громадського ТБ запально почала переконувати присутніх і глядачів, що «нада сахраніть чєлавєчєскіє связі мєжду Украінай і Расієй», то така позиція не може не дивувати – незрозуміло чого в ній більше: наївності чи цинізму. Адже російське суспільство хворе на шовіністичний психоз, а тенденції до фашизації очевидні. У Севастополі (вже російському) дітям українських військових вже створили нереальні умови для навчання, в Криму (вже російському), українців переслідують і викрадають, знависніло нищать українську символіку…

І ще. Коли, приміром, чуєш сотворений путінськими «айворниками» провокаційний марш у виконанні російського дуету «Пропаганда» («Украіна – Расія с табой! Нє разліть нашу дружбу вадой!.. Ми за братьєв сваіх станєм ґарой. Украіна – Расія с табой!»), то мимоволі уявляєш, яким буде по-військовому чіткий і максимально відвертий коментар українських морських піхотинців з Феодосії та Керчі, льотчиків з Бельбеку стосовно цинічного змісту музичного агітпропу, спартоленого на замовлення Кремля.