«Украіна – Расія с табой! Нє разліть нашу дружбу вадой!»

Олег К. Романчук
шеф-редактор журналу «Універсум»
публіцист, журналіст, письменник, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка

1932 року, напередодні спровокованого сталінським режимом Голодомору, видатний російський фізіолог Іван Павлов прийшов до логічного висновку: «Хочу висловити свій сумний погляд на російську людину – вона має таку слабку мозкову систему, що не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї, російської людини, існують тільки слова. Її умовні рефлекси координуються не з діями, а зі словами».

Сталінські пропагандисти добре розуміли, що не можна відкрито заявляти про бажання російських большевиків знищити українське селянство, тож вигадали евфемізми «куркуль», «ворог народу». Відтак винищення незгодних з комуністичним режимом усіляко віталося. Згодом у свідомості «прастих руско-савєцкіх людєй» були вироблені нові умовні рефлекси/стереотипи – після 1944 року такі національності як «татарин» і «чеченець» стали асоціюватись з поняттям «зрадник» і «злочинець». Завдяки дивовижній винахідливості й наполеглевості сталінсько-совєтського агітпропу, в мозок середньостатистичного «совка», не обтяженого здатністю логічно мислити й аналізувати, увійшло слово «бандерівець», як уособлення зарізяки, посібника гітлерівців.

Усвідомлюючи, що відкрито розв’язати війну проти «братскава украінскава народа» не можна, Владімір Путін вирішив своїми агресивними планами-діями підтвердити блискучу логіку Івана Павлова («для російської людини існують тільки слова») – розпочати неспровоковану військову агресію під приводом «защіти саатєчєственніков» проти вигаданих кремлівською пропагандою «бандерівців», «націоналістів» і «фашистів», що порядкують в сучасній Україні.

«Щоб не думали, що я «бандера», тож розмовлятиму російською мовою», – так 5 березня під час селекторної розмови з Арсенієм Яценюком озвучив своє розуміння потреби використання державної мови на службі голова Миколаївської обласної держадміністрації. Український прем’єр-міністр тут же перейшов на російську. Хоча, на наш погляд, у ці напружені для України дні її громадяни мали б демонструвати свою лоляльність до держави і прагненням розмовляти саме українською мовою.

До речі, про мову. Міський голова Львова з добра дива підтримав ініціативу кількох львів’ян упродовж дня спілкуватися російською з мешканцями південного сходу країни і навпаки. «Зачєм ви ложитєсь под нас? – не приховував здивування донецький шахтар із 32-річним стажем у розмові з ведучим програми Остапом Дроздовим на телеканалі ZIK. – Аставайтєсь самі сабой», – щиро радив гість з Донбасу галичанам.

Тож дивує позиція україномовних журналістів і політиків, які останнім часом стали запобігливо переходити на російську, спілкуючись з мешканцями південно-східного регіону України. Невже харків’яни, луганчани та запоріжці не розуміють української? Втім це тема вже іншої розмови…

Патріотом України є кожний, хто її любить і готовий захищати незалежно від етнічного походження. Так як це нещодавно продемонстрував командир корвета «Тернопіль» капітан 3 рангу Максим Ємельяненко – етнічний росіянин з українським прізвищем. На ультиматум командуючого ЧФ РФ віце-адмірала Алєксандра Вітко здатися командир «Тернополя» відповів: «Рускіє нє сдаются!» Здивований адмірал поцікавився, чи Ємельяненко росіянин. Український командир підтвердив, що він – росіянин. Як, зрештою, і частина екіпажу корвета. Але оскільки присягнув на вірність Українській державі, то зраджувати їй, як і його підлеглі, не буде. Після почутої категоричної відмови командуючий ЧФ РФ кинув своїм підлеглим: «Учітєсь, как нада служить за чєсть і совєсть!».

З початком російської агресії в Криму на екранах увімкнутих українських телевізорів можна помітити синьо-жовтий прапорець. Під ним написи: «Єдина країна»/«Единая страна». Та найпарадоксальніше, що на тлі державного символу щодня демонструються невибагливі, але далеко не безневинні з ідеологічного погляду, російські серіали. Фантасмагорія якась. Про яку «єдину країну» йдеться? Можна припустити, що ми насправді є свідками чітко продуманої та добре організованої інформаційної/психологічної операції щодо реанімації «єдіной страни»...

В умовах неспровокованої агресії проти України, в умовах окупації Криму та зростаючої концентрації російських військ на кордоні з нашою державою колишній «стратегічний партнер» продовжує чинити брутальне ідеологічне насильство (зокрема й через телебачення) на свідомість українців, намагаючись їх переконати, що Росія для громадян України психологічно ближча, ніж, приміром, Польща чи Словаччина. Добре зорганізована інформаційна війна відчутно підриває здатність до опору – і психологічного, і мілітарного.

Не випадково ведучий програми «Свобода слова» на ICTV Андрій Куликов стверджує, що російська телепродукція вкрай небезпечна. Бо показує майже таких людей, як ми, тому і впливає на глядача більше, ніж, скажімо, американська з таким же сюжетом. Відтак українська аудиторія швидше асоціюватиме себе з росіянами, аніж з американцями чи навіть поляками. Одне слово, РНБОУ є на що звернути увагу.

Дологічне мислення – вияв істинної сутності росіян. Так було завжди. Тож воєнну авантуру свого лідера «ґражданє РФ» сприйняли як належне. Шовіністияний чад огорнув і значну частиу російської інтелігенції. Нічого дивного в цьому немає. Російські діячі культури в усі часи виявляли свою лояльність до офіційної влади. Нині вони традиційно демонструють ледь не тотальну підтримку агресії проти України.

«Путінізм – це найвища і заключна стадія бандитського капіталізму в Росії. Та стадія, на якій, говорив один напівзабутий класик, буржуазія викидає за борт прапор демократичних свобод і прав людини. Путінізм – це війна, це «консолідація» нації на ґрунті ненависті до певної етнічної групи, це – наступ на свободу слова та інформаційне зомбування, це ізоляція від зовнішнього світу і подальша економічна деградація», – напрочуд точно охарактеризував кремлівський режим відомий російський вчений і публіцист Андрій Піонтковський ще в січні 2000 року.

Тоді ж він безпомильно схарактеризував новітній російській режим та власника шанобливого прізвиська «Штазі», яким Владіміра Путіна нагородили його петербурзькі друзі та колеги: «Владімір Путін не герой і не лиходій, він звичайнісінька бюрократична посередність, яка страждає родовим спадковим ганджем російської влади – моральним ідіотизмом. І від цього не можуть вилікувати жодні «посвячені в Палестині» хрестики, котрі гойдаються на шиї російської влади… Це людина, яка продемонструвала цілковите нехтування життям людей, цинізм і лицемірство, готовність використовувати війну, смерть тисяч російських солдатів і мирних жителів як піар – інструмент його виборної кампанії. Людина, яка піднімає тост з приводу дня народження Сталіна, відновлює меморіальну дошку Андропову і мріє відновити в центрі Москви пам’ятник катові Дзержинському… Ідея сильного поліційного режиму народилась не в голові скромного підполковника. Вона просто припала йому до душі, коли внаслідок співпадіння неймовірних обставин він опинився на посту президента Росії. Ідея визрівала років десять в умах «інтелектуалів», які мріяли про російського Піночета, котрий залізною рукою поведе Росію до світлого майбутнього ринкової економіки».

Фельдфебель з купрінського «Поєдинку» популярно пояснював, що «врагі внєшніє» – це турки, басурмани... А «враґі внутрєнніє – эта жиди, студєнти, рабочіє, каториє бастуют». Для сучасної Росії звучить актуально. Чи не так?

Відділяти російське суспільство від кремлівської влади нелогічно. Більшість тамтешнього суспільства злилася з владою в одне ціле, прагнучи створити в XXI столітті євразійську імперію, далеку від вимог і принципів демократичного співіснування держав сучасної цивілізації – шовіністичний чад накрив навіть відомих російських діячів культури. Антивоєнних прихильників у Росії катма – десятки тисяч на 135 мільйонів. Однак прем’єр-міністр Арсеній Яценюк вважає, що Україна має «дружні відносини з російським народом, але російський режим це режим агресії». Звучить дивно. За результатами соціологічного опитування, проведеного в Росії 21-24 березня недержавною дослідницькою організацією «Левада-Центра», три чверті росіян підтримають керівництво країни, якщо між Росією та Україною станеться воєнний конфлікт.

Тож коли одна з гостей українського Громадського ТБ запально почала переконувати присутніх і глядачів, що «нада сахраніть чєлавєчєскіє связі мєжду Украінай і Расієй», то така позиція не може не дивувати – незрозуміло чого в ній більше: наївності чи цинізму. Адже російське суспільство хворе на шовіністичний психоз, а тенденції до фашизації очевидні. У Севастополі (вже російському) дітям українських військових вже створили нереальні умови для навчання, в Криму (вже російському), українців переслідують і викрадають, знависніло нищать українську символіку…

І ще. Коли, приміром, чуєш сотворений путінськими «айворниками» провокаційний марш у виконанні російського дуету «Пропаганда» («Украіна – Расія с табой! Нє разліть нашу дружбу вадой!.. Ми за братьєв сваіх станєм ґарой. Украіна – Расія с табой!»), то мимоволі уявляєш, яким буде по-військовому чіткий і максимально відвертий коментар українських морських піхотинців з Феодосії та Керчі, льотчиків з Бельбеку стосовно цинічного змісту музичного агітпропу, спартоленого на замовлення Кремля.