– Олеже, ще 2001 року Ви визначили за перебігом політичних подій 1999-2001 рр., що Росія формується як головний фактор з протидії розвитку демократії в світі, як фактор дестабілізації геополітичних тенденцій та поширення деспотизму-неототалітаризму. На основі чого зробили такі висновки?

– На основі геополітичного аналізу традицій та найновіших явищ в Росії. Поясню конкретніше. Росія, або Московщина, сформувалася як дуже специфічна держава і нація. Власне, ця специфіка постійно стимулює особливу агресивність Москви. Реально Росія прямо спричинила або спровокувала десятки воєн за свою історію, в т. ч. Першу і Другу світові війни. Від ХV ст. – це регулярний агресор, дуже жорстокий і самозасліплений. Чому? Тому, що московська протонаціональна свідомість сформувалася на двох визначальних ферментах: фанатизованому утвердженні православ’я і цинічно-брутальному прислужництві монгольській владі. Для московської еліти стало нормою вивищуватися шляхом грубого приниження довколишніх язичницьких угро-фінських народів (усіх цих марійців, черемисів, мордвинів та ін.) і водночас жорстоко і підступно боротися за владу, впливи і землі з сусідніми русько-слов’янськими князівствами. Йдеться про Твер, Ростов, Новгород. Так органічно визріла особлива деспотичність російського суспільного мислення і поведінки, які успішно законсервували й зміцнили такі визначні царі-деспоти, як Іван ІІІ, Василій ІІІ та Іван ІV Грозний. Відтак у ХVІІ ст. Московія постала як держава, засліплена шовінізмом, ненавистю до Заходу (до «латинства»), великими амбіціями. Такою вона прийшла в Україну Богдана Хмельницького.

Паралельно геополітичні закони вивели Московію до ідеології імперіалізму: поширивши свою владу на велетенській Східноєвропейській рівнині між Верхнім Дніпром і Волгою, об’єднавши й асимілювавши низку східнослов’янських племен, Московія раптово і легко у 1550-х рр. оволоділа Казанським та Астраханським ханствами, вийшла до Каспійського моря. Цей історичний момент перетворив її, за сучасною термінологією, на наддержаву, оскільки відтепер Москва почала контролювати великі торгівельні шляхи. Допомагало Москві й те, що вона не зустрічала на цих теренах реальних геополітичних суперників, усі сильні держави були або надто далеко, або займалися іншими справами. Згодом Москва захопила Урал, Сибір і Далекий Схід, створивши собі надійний ресурсний тил і резерв.

Наступним вирішальним кроком став прорив до Балтійського і Чорного морів, який почався за Петра І і закінчився за Катерини ІІ. Власне, ці володарі оформили російську зовнішню політику як сутнісно експансивну, що й відбувається до сьогодні. Росія перейнялася стратегією домінування над Європою. Володіння ж Україною було ключовим у ній.

– Але ж одночасно Росія стала одним із великих центрів розвитку культури, філософської думки, християнської духовности. Чому це не стримувало російський агресивний імперіалізм?

– Ще однією особливістю Росії є її кардинальна, дуже тверда розділеність, аж до повного відчуження, на правлячу еліту і підневільну, завжди обдурювану народну масу. Щось подібне ми спостерігаємо лише в Китаї, жодне інше суспільство у світі не знало такого фатального поділу. Першим це зі страхом усвідомив Алєксандр Пушкін у романі «Євгеній Онєгін». Потім над цією проблемою мучилися всі найбільші мислителі Росії – від Достоєвського до Бердяєва. Російська еліта, часто-густо розбавлена інородцями – татарами, литвинами, німцями, – є морально, культурно і, зрозуміло, політично відчуженою від народу і не переймається його долею; вона розглядає народну масу лише як засіб для власного використання (і для збагачення). Стимульована географічним розмахом країни, вона безжалісно використовує ресурси народу для зовнішньої експансії і водночас постійно виправдовує своє паразитування зовнішніми успіхами, завоюваннями чужих земель, яке здійсню­ється чи то під пропагандою «збирання земель руських», чи «відстоювання віри православної», чи то «розбудови комунізму на планеті».

Тобто російські еліти упродовж століть відпрацювали досконалу ідеологію експансіонізму, яку автоматично сприймає цілком по-громадянськи не вихований народ. Оце і є той внутрішній «мотор» з постійного підживлення російського імперіалізму. Культурні ж еліти Московії ніяк не ламали цього взаємозв’язку, бо їхні впливи глибоко не проникали в народну товщу, яка завжди, і за царів, і за комуністів, залишалася вульгарною, інертною, жорстокою. Навіть більше: часто ці культурні еліти самі активно включалися у творення агресивної шовіністичної та імперіалістичної ідеології Росії. Приклади цього – це низка письменників і філософів-слов’янофілів, які проповідували ненависть до зовнішнього світу, це Достоєвський, який зневажав всіх неросіян і проповідував війну, завоювання Константинополя, це знаменитий Мєндєлєєв як член «Чорної сотні» і т. ін.

У ХІХ столітті в Росії були написані тисячі книг, в яких обґрунтовувалася її «виняткова місія», славилися блага православної цивілізації. Тоді по-особливому була виплекана зверхність росіян. Тож сьогодні ці ідеї лише оживилися. Ще у 1990-і роки я зрозумів невідворотність агресивного російського імперіалізму, коли зауважив на київському книжковому ринку «Петрівка» таке: з виставлених на продаж 50 російських книжок 35-40 з них є виразниками імперських ідеї. Сучасна російська еліта увібрала ідеологічний імперіалізм ХІХ ст., доповнений істерично-агресивними ідеологемами Шафарєвича, Лімонова й Дуґіна.

– Чому сучасну Росію не транс­формували демократичні ідеї із Заходу за 1990-2000-і рр.?

– Тому, що Росія, на відміну від України, мала проти них міцний імунітет у вигляді багатосотлітньої антизахідної пропаганди – від фанатичних православних старців типу Філофея з ХV ст. до комуністичних агітаторів XX-го.

– Отже, теперішня агресія Росії супроти України геополітично й історично обумовлена?

– Так. Російській еліті конче потрібна зовнішня експансійність для того, щоб виправдати перед своїм народом свій деспотизм і паразитування у вигляді шаленого розграбування багатств цієї велетенської країни. Для неї немає значення, в який бік проходитиме експансія. Головне – демонструвати перед своїм народом, що «Росія – це могутня і велика країна», що «з нею рахуються в світі», що вона «є флагманом для інших», що нібито на неї орієнтуються слабші народи. (Хоча, до слова, на неї сьогодні ніхто не орієнтується). Ця міфологізація дійсності потрібна російській еліті для того, аби тримати в постійному екстазі народну масу, готуючи до певних військових подвигів в ім’я вигаданої величі.

Ця несамовита пропаганда агресії, самодурства набула в Росії патологічних ознак. Під час нинішньої Революції гідності в Україні я переглядав час від часу російські телеканали і був вражений, що в інформаційних блоках, на політологічних передачах панує шизофренічне мислення. Солідні люди – політичні лідери, академіки, письменники, публіцисти – говорять у стилі совєтського агітпропу про «відродження фашизму», «наступ Заходу», «загрози нацизму» і т. ін. При цьому – жодного слова правди про події в Україні, жодної спроби щось правдиво проаналізувати.

– Чи може Росія якось змінитися, відмовитися від імперіалізму?

– На жаль, ні. Її агресивність не пов’язана тільки з особою та стилем правління В. Путіна, як думають більшість політологів та звичайних людей. Путін виражає сьогодні лише квінтесенцію російського ідейного імперіалізму. Його політика обумовлена тою моральною образою, яку пережила російська еліта після розпаду СРСР. Але якщо в Росії з’явиться і справді демократична влада, вона все одно буде ще довго імперською, шовіністичною. Причина цього – надто розвинута ідеологія імперіалізму в російській культурі і політичній традиції. Гадаю, час підтвердить це моє спостереження.

– Чому Україна виявилася такою вразливою на 23 році своєї незалежності?

– З одного боку, це закономірно, адже нашим сусідом є надзвичайно агресивна імперія з суспільною ментальністю, яка спонукає й виправдовує поглинання інакшого світу (а українці, попри зовнішні вимушені збіги з росіянами, є дуже відмінними від них). З іншого боку, український політикум виявив цілу низку провалів, помилок, слабкостей. Назву лише головні. По-перше, в Україні ще на початку 1990-х рр. був заблокований розвиток національної ідеології, зокрема ідей вольового націоналізму. Це призвело до систематичної трухлявості всіх партійних проектів, загалом безхребетності при розбудові національної держави. Україноцентрична частина суспільства замість того, аби наступати на зденаціоналізовану, безвідповідальну частину, сиділа в глухій обороні.

По-друге, свідомість українців пройняв фатальний пацифізм, тобто наївна віра в те, що все зміниться само собою, що вовки стануть ягнятами, що досить заявити, що ми – «гуманні» і «миролюбні» – і всі потягнуться до нас. Цей пацифізм майже 100-відсотково опанував і опозиційних політиків (із тодішньої Народної ради, тобто лідерів Руху і УРП) і вони активно вимагали без’ядерного статусу нашої держави. За загальної згоди Україна у 1994 р. віддала ядерну зброю, а «гарантами» її безпеки стали США, Велика Британія і Росія, яка й не думала ніколи виконувати свої зобов’язання і сьогодні це підтверджує. Так був започаткований фатальний процес ліквідації української армії під гаслами «миролюбності», «економії засобів», «доцільності», «відповідності світовим стандартам» і подібних ідіотизмів. Цей процес продовжувався за влад усіх президентів, в т. ч. в «помаранчеву епоху» В. Ющенка, в якій провідну роль грали багато з нинішніх опозиціонерів на кшталт О. Турчинова й А. Гриценка. У підсумку Україна перетворилася на одну з найслабших країн Європи у військовому плані і, зрозуміло, не могла не спровокувати проти себе агресивних дій з боку Росії. Тепер офіційно виявлено, що російські агенти працювали на відповідальних посадах у всіх силових структурах України ще від 2004 року і систематично послаблювали її обороноздатність. Чи хтось відповість за це? – питання риторичне.

І по-третє, в Україні через панування ідеології космополітизму було уможливлено збереження позаукраїнської, антидержавницької свідомості й пропаганди у більшій половині українського суспільства, особливо на південно-східних теренах. Так почала формуватися, зокрема й під впливом Росії та російських ЗМІ, неототалітаристська ідеологія, яка включала в себе ностальгію за всім совєтським, неосталінізм, упередженість до національної ідеології, культ «сильної руки» і т. ін. Її плодами вповні скористалася Партія регіонів, яка почала оформлювати неототалітарний режим управління країною на чолі з В.Януковичем і його синами.

Отже, утворилася безнаціональна, корумпована, без бойового духу, малоросійська держава, якою керувала кримінально-олігархічна захланна група пройдисвітів. Чи могла вона бути стабільною? – теж питання риторичне.

– Ми скинули режим Януковича. Нам активно допомагають демократії Заходу. Це вселяє якусь надію?

– Режим Януковича ми скинули насамперед завдяки тому, що відбувся стихійний вибух націоналізму в суспільстві, що були підготовлені такі організовані й націоналістично ідеологічно вишколені структури, як «Тризуб» ім. С. Бандери, які у вигляді «Правого сектору» зцементували Майдан і надали йому принципово-наступального характеру. Однак, скажіть мені: чи націоналізм і такі структури готували наші офіційні опозиційні політики? Чи їх підтримували ЗМІ? – Ні. Слова «націоналізм» і «Тризуб» були табуйовані на всіх телеканалах, у всіх масових газетах. Тобто вибух націоналізму на Майдані із гаслами «Слава Україні!» і «Героям слава!» був явищем цілком спонтанним.

Щодо Заходу, то, схоже, тільки Америка усвідомлює геополітичну роль незалежної України для стабільності Євразії, відтак усього світу. Насамперед США демонструють рішучі дії, яких, очевидно, боїться Путін.

– Якою може бути перспективна геополітична стратегія України?

– Передусім українські політики мають позбутися почуття другорядності й пацифізму, які ще домінують над ними. Тобто українська зовнішня політика має бути справді самостійницькою, з усвідомленням визначальної геополітичної ролі, яку отримує українська держава вже за самим своїм географічним розташуванням. Для цього треба:

а) постійно стратегічно працювати на військове зміцнення Української держави, бо тільки так вона можна стримати агресивний імперіалізм Росії;

б) послідовно співпрацювати з НАТО;

в) вести активну середньо- і східноєвропейську зовнішню політику з метою нової консолідації таких регіонів, як Балкани, Закавказзя, регіон Чорного моря;

г) підняти на ще вищий щабель геополітичну співпрацю із Польщею і разом з нею визначати нову спільну стратегію у просторі Середньо-Східної Європи і співпраці із Заходом;

д) розробити нову стратегію співпраці з Туреччиною, аби спільно вести міжнародну політику в регіоні Чорного моря, Передньої Азії і Балкан.

Однак усі ці завдання вдасться виконати тільки за однієї умови: національної консолідації українського суспільства.

Україна може повноцінно утвердитися тільки як центральна держава Чорноморського простору (ідея Ю. Липи з книг «Призначення України» (1938) і «Чорноморська доктрина» (1942), тобто як держава ініціативна, сильна, з широкою системою союзів у Центральній та Південній Європі. Інакше Україна завжди буде під загрозою, передусім з боку Росії. Крим є «ключем» і вирішальним геофактором для консолідації Чорноморського простору. Тож сучасне геополітичне зіткнення з Росією є вирішальним.

Водночас це зіткнення, яке «відгукнулося» вже по всьому світові, може призвести до дестабілізаційних процесів по всьому периметру кордонів Росії, може стати поштовхом до внутрішніх процесів у Росії, які поведуть до «Розподілу Росії» (так називається третя книга націоналіста-мислителя Юрія Липи).

Розмовляв Володимир ТУРМИС