Як бачимо, питання, поставлені Сергієм Набокою, не втратили актуальності. На жаль. Тому я довго розмірковував, чи є сенс видавати нову книжку публіцистики – адже відносно недавно (у липні 2011 року) вийшла з друку моя збірка статей та есеїв «У пошуках універсуму», в якій було поствлено багато в чому схожих запитань і разом з тим автор намагався знайти відповідь на них, – чи не стане нове видання черговим «товчінням води в ступі»? Бо й досі відлунює: «Час вже припиняти аналізувати дійсність. Дійсність в Україні чомусь завжди та сама – ми читаємо, пишемо, думаємо, борсаємося у безвиході думок – і власних, і чужих... А ті, хто не читає, не пише, не думає, – ті діють…». Цей вирок/присуд, винесений журналістом Сергієм Набокою, у наш час вже сприймається наче аксіома, що не потребує доведення. Бо впродовж останніх двох десятиліть реалістично й патріотично мислячі політики, науковці, журналісти, письменники, громадські діячі, публіцисти звертали увагу на розмаїття досі не розв’язаних суспільно-політичних проблем. Сьогодні вже замало самого констатування негараздів. Треба знаходити шляхи їх усунення.

Події 2012 року (фальшування виборів до Верховної Ради, поява тривожних симптомів згортання демократії та утисків свободи слова, політичні репресії та тлі розгулу тотальної корупції, реальної загроза втягнення України до Митного союзу, в так званий «русскій мір», небезпека інкорпорування України чужинецькою державою) спонукали повернутись до ідеї видання нової збірки. Авторське его тут ні до чого. Життя змушує іноді робити те, чого не хотілось би… Тим паче в умовах, коли дедалі виразніше вимальовується архітектура напівавторитарного режиму. Риштовання для цієї політико-державної системи, по суті, вже зведено. Цьому сприяє й своєрідний будівельний майданчик – епоха виразно совєтська, наскрізь корумпована, олігархічна, яка успішно контролює медіа-політичний ресурс. Ролі виконробів, начальників і замовників будівництва виконують власники неправедно набутого капіталу – вітчизняного і чужинецького.

На моє переконання, маємо закономірний наслідок неперезаснування УРСР: «Україна як незалежна держава формувалася переважно комуністично-комсомольською, панівною за попереднього режиму верхівкою в межах існуючої на той час авторитарно-бюрокритичної кланової системи, яка й досі чинна на всіх щаблях влади, чим і пояснюється позанаціональна (лагідно кажучи) сутність нинішньої української державності» (Ростислав Доценко); «ТОВ «Україна» – це аномалія. Хаотична суміш національної свідомості та нігілізму. Країна, в якій вибірково застосовуються закони, де її національний зміст вивітрився під впливом корпоративної культури полювання за вигодою» (Роман Купчинський).

Неоковирні спроби трансформувати совєтську республіку в демократичну державу виявились непридатними перед реальністю загроз ретросистемних/посттолітарних рецидивів. Визнаймо, що українське суспільство розвивається (не без допомоги «доброзичливців») у небезпечному для себе напрямі втрати національної ідентичності.

Українські політики й політологи, громадські діячі й журналісти полюбляють заявляти, що існує потреба в «перезавантаженні держави». Про що мова? Спеціалісти з комп’ютерних технологій добре знають справжню суть терміна «перезавантаження» – reboot (перезапуск). Йдеться про рестарт (перезапуск) комп’ютера через перезавантаження операційної системи. При цьому вона сама жодних змін не зазнає.

Висновок однозначний: лише перезавантаження неефективної соціально-економічної та політичної системи в жодному разі не поліпшить її якості. Ті, хто в політичній риториці вдається до помилкових сентенцій («перезавантаження держави»), мають чітко усвідомити, що українська реальність потребує не «перезавантаження». Українська держава потребує ПЕРЕЗАСНУВАННЯ – кардинальної заміни «операційної системи». Бракує «елементарного» – ВІДПОВІДАЛЬНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРОВОДУ, бракує ВІДПОВІДАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ.

Більшість наших проблем – у системі влади, яка створила умови, за яких високі пости в державі посідають не професіонали, а пристосуванці. Основні критерії виживання в такій системі: лицемірство, аморальність, підлість, зрадливість, боягузтво, покірність. Тож не випадково російський філософ і політолог Андрій Окара невтішно прогнозує (на відстані часом краще бачиться, ніж зсередини), що «в Україні лише жорсткі та невідворотні дії озброєних та організованих людей можуть привести до зміни суспільно-політичного ладу та усієї навколишньої реальності. А без зміни суспільно-політичного ладу Україна приречена на смерть у короткостроковій перспективі. <…> Ось-ось Україна дійде до «точки неповернення», тобто такого стану, після якого деградаційні процеси абсолютно незворотні і призводять до загибелі нації та держави».

Отже, ми змушені вести мову про перезаснування держави, про своєрідну її реконкісту. Українцям чимскоріш треба запропонувати цікавий, реалістичний, амбітний Проект перезаснування держави, який би згуртував націю, виробив би для неї спільне бачення майбутнього. Тільки хто запропонує українську дієву модерну альтернативу? Адже для цього насамперед потрібен Провідник-патріот (патріотична Влада), котрий/котра власним прикладом переконає/заохотить громадян до якнайскорішого втілення Проекту в життя. Одначе по-державницьки налаштованої української еліти, яка б мала ще й економічну вагу та авторитет, катастрофічно бракує. Бо як може організувати ефективний спротив «пєрвопрєстольной» український провід, один з представників якого (Леонід Кучма) був щиро переконаний, що «історично Україна є частиною євразійського економічного та культурного простору», що «на сьогодні саме на цій території колишнього Радянського Союзу зосереджені життєво важливі національні інтереси України».

Новітню Українську державу треба перезасновувати реальними діями, не теревенячи на кухнях чи блукаючи електронними хащами інтернету та відважно критикуючи на сайтах зловорожу систему, яка вже давно потребує заміни. Не маємо права дозволити чужинецьким політтехнологам і представникам «п’ятої» колони розтерзати нашу культуру, наші здобутки, нашу країну. Чим українці гірші від африканців, які зуміли скинути колоніальне ярмо? Кожен має починати з індивідуальної делімітації культурного кордону з Росією, одночасно гуртом створюючи в суспільній свідомості узгоджену систему цінностей, відтак формуючи новітню українську ідентичність. Свідомі громадяни мають навчитись формувати індивідуальну систему самозахисту від інформаційної агресії (культурної і політичної) з боку Росії. Україна потребує не евфемістичного «перезавантаження», а радикального «перезаснування». Україна потребує відвоювання – reconquista. Українським громадянам, налаштованим на вибір європейський, не євразійський, необхідна якісна політична, соціальна, культурна, економічна альтернатива. Маємо, врешті-решт, визначитись з пріоритетами, цінностями й принципами. Мусимо реалізувати себе у своїй державі. Громадянський націоналізм має сказати своє слово. «Нація перемагає у своїй країні тільки тоді, коли її очолює еліта, наснажена філософією націоналізму» (Джузеппе Мацціні).