Українська держава напередодні надзвичайно серйозних випробувань. Суспільство це інтуїтивно відчуває. Чи розуміє ситуацію так звана еліта? Чи готова вона до модерних історичних викликів? Чи має достатньо політичної волі? Чи мислить вона стратегічними категоріями?

«Стратегічне мислення, мабуть, ніколи не було притаманне нашому народові та його керманичам. Ще 350 років тому Богдан Хмельницький, безперечно видатний державний діяч, на рахунку якого було чимало тактичних успіхів, вчинив наприкінці життя такий стратегічний промах, наслідки якого виявилися фатальними для українського народу… Ми втратили три століття своєї історії, втратили, а точніше – не сформували власної національної еліти, втратили почуття національної єдності й національної гідності, не розвинули своєї мови. По суті, ми стали перерослим політичним недоуком, що більш за все боїться викликати невдоволення «Великого Брата». Цілком природно, що, будучи у складі імперії, Україна взагалі не мала ніякої власної стратегії. Однак і після того, як Україна 1991 року декларувала свою незалежність (що дісталася їй, втім, як несподіваний дарунок долі, без будь-яких зусиль з її боку), стратегії свого самостійного розвитку вона так і не виробила» [Октавіан Ксенжек, доктор хімічних наук].

Що таке стратегія? З погляду військового – це насамперед спосіб досягнення перемоги у війні (Україна останні два десятиліття, по суті, перебуває в стані «холодної громадянської війни») за допомогою детально розробленого плану й систематичного застосування різноманітних заходів й засобів протидії з урахуванням постійної зміни ситуації на оперативному просторі.

Стратегія – це визначення цілей, це чітке усвідомлення мети, для реалізації якої треба знаходити різноманітні ресурси, вміти з’ясовувати реальний стан речей, докладати неабияких зусиль – інтелектуальних, матеріальних.

«Біда, що ми традиційно, від часів Хмельницького. не маємо стратегії розбудови незалежної України й ідеологічного забезпечення незалежності. Із тьми-тьмущої стратегій нам потрібна одна – але переможна. Нам бракує стратегії-основи. Як на мене, то це мала б бути стратегія ідентичності, навернення українців до своїх джерел і цінностей» [Леонід Капелюшний].

Суспільство надто складний організм, щоб ураз навчитися помічати й розуміти сили, які в ньому діють, їхню роль і можливості. Безумовно, що для успішного втілення стратегічних задумів потрібна неабияка політична воля. На жаль, дуже часто, вимовивши А, українці довго роздумують над тим, коли треба вимовити Б. У результаті занапащаються неординарні розробки й напрацювання. Морально-вольове начало політика-стратега може виявитись доленосним для держави й народу.

Існують сприятливі/несприятливі обставини, ситуації, які потребують добре продуманих дій (з нейтралізації противника, контролю, дезінформування тощо) з використанням наявних засобів. Коли йдеться про втілення в життя стратегії розвитку суспільства, то можна вести мову про своєрідне «планування історії».

Держава загалом не є гомогенним утворенням. Власну політику проводять не лише партії чи громадські організації, а й різноманітні інституції, соціальні чи національні угруповання. І в кожного є свій інтерес. Але при цьому не слід забувати про інтереси дердави. Треба навчитись вмикати механізми самозбереження нації, зміцнювати національну ідентичність як одного з ефективних чинників державного самозахисту, облаштовувати не лише власну (доволі обмежену) життєву комірку, а й наполегливо поширювати свій вплив у світовий політичний, економічний, науковий та культурний простір з метою ефективної взаємодії зі світовою спільнотою. Для цього треба навчитися бути громадянськими націоналістами із стратегічним мисленням, тобто вміти відстоювати інтереси громадян України всіх національностей.

«Націоналізм в Україні – це до певної міри природна протиотрута проти совєтської ідеологічної спадщини», – зазначає Анджей Шептицький, політолог з Варшавського університету, член Польсько-українського форуму. На його думку, якщо за допомогою націоналізму – досить популярної дороги для формування сучасної держави і народу – українцям вдасться збудувати ефективнішу й монолітнішу державу, то згодом їм (українцям) буде легше розв’язувати проблеми з Кремлем, а також інтегруватися в західні структури [ http://www.radiosvoboda.org/content/article/24890838.html].

Видатний український вчений, доктор медичних наук Володимир Монастирський у нещодавно виданому фундаментальному дослідженні «Націоналізм: чим він є, або чому українцям конче потрібно бути націоналістами» переконливо аргументує необхідність кардинальної зміни політики Української держави в різних сферах, зокрема у сфері економіки, культури та духовності саме враховуючи фактор націоналізму, який відіграв і відіграє позитивну роль для всіх без винятку націй.

Так, видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії, етнічний єврей Бенджамін Дізраелі постійно наголошував, що «національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Національна належність – єдина істина».

У ток-шоу після прем’єри фільму «ДНК-портрет нації» (листопад 2012 року) Давід Мільман, помічник головного рабина України, акцентував, що «є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати. <…> Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. <...> І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами».

Нічого дивного в такому категоричному судженні немає. Бо націоналізм – це своєрідна імунна система, яка різко підвищує опірність будь-якої нації в її боротьбі проти поневолювачів. Націоналізм є ефективним засобом захисту нації від етноциду, тобто від духовного нищення.

Світ, який глобалізується, поставив українців перед непростими викликами. Визнаймо: ми виявились не готовими до свободи й відповідальності. Маємо проблему традицій, пам’яті, культурних кодів. Окупанти грабували і крали нашу історичну пам’ять, а з нею нашу гідність. І цей насильницький процес і досі не припинився. Українці мають усвідомити, що живуть у все ще окупованій країні. Все ще триває боротьба за позбавлення українського народу його національної ідентичності й гідності. Здійснюються брутальні спроби демонтажу держави. Суспільство розколоте з багатьох питань історії, державного будівництва, ставлення до діячів минулого. Глорифікуються совєтські символи, совєтські ідоли. Висновок однозначний: треба перезаснувати мислення, треба виховувати повагу до самих себе. Безперспективно озиратися лише на совєтську історію. Годі пишатися тим, що насправді ненавидимо.

Порятунок для України – Європа. Але це не означає, що можна пасивно чекати на «Вашингтона з його праведним законом». Патріотично налаштована еліта має чітко сформулювати пріоритети для країни, виробити ефективний план дій (стратегічний і тактичний) для досягнення мети.

Сотворити модерне українське Завтра може лише копітка праця, віра в майбутнє. Без чітко окресленої цілі нічого не вийде. Нині невідкладне завдання – всезагальна моблізація духу й віри в щасливе прийдешнє. Для цього потрібна нова програма нової країни. Потрібне «перезаснування» формально існуючої держави.

Українці конче мають знайти відповідь на запитання: «Для чого живемо, навіщо нам держава?». Мають усвідомити свою особливу місію, щоб не розчинитись у глобалізованому світі. Про ефективні інновації треба думати, про модернізацію економіки. Необхідна приваблива національна Мрія. Має бути спільне бачення майбутнього, має бути консолідована еліта. А ще патріотизму треба навчитися, якого українцям для успіху суттєво бракує.

Маємо пройти непростий шлях до самоствердження української державної і культурної суб’єктності на світовій арені, вироблення чіткої ідентичності з-поміж інших націй та народностей.

Існують засадничі речі, які треба чітко і точно усвідомити, – ДЕ ХОЧЕМО БУТИ і ЯК ХОЧЕМО ТУДИ ДІСТАТИСЯ. Головні ресурси доброго планування – інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні. Хтось мудро сказав, що «живуть ті нації, які мають програму на завтра». Тобто йдеться про реалістичний план дій, про стратегію бачення майбутнього та його неухильне опанування.

Добре планування полягає у стимулюванні до дії. Йдеться про розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна досягнути. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Цілі мають збігатися з можливостями, інакше – втрата ресурсів на авантюрні прожекти. На кшталт Митного (Євразійського) союзу. «Євразійський Союз був створений як альтернатива Європейському Союзові, і вважається Володимиром Путіним головним проектом свого президентства. Це – нова Російська імперія, але цей проект небезпечніший, ніж його лекції» [з виступу президента Грузії Михаїла Саакашвілі на Генеральній Асамблеї ООН 25 вересня 2013 року].

2009 року тодішній російський президент Дмитрій Медведєв нічтоже сумняшеся привітав ефесбешників за недопущення вступу України до НАТО. Чи застраховані ми від повторенняя історії з роздачею нагород представникам російських спецслужб за зрив підписання Україною асоціації з Європейським Союзом?

Хочеться вірити, що цього не станеться, що українська влада нарешті зрозуміла важливість для Української держави пріоритет європейських цінностей та пріоритетів розвитку. Адже відкат у Євразію – це втрата незалежності. Хочеться вірити, що попри несамовитий спротив Кремля у Вільнюсі нарешті буде зроблено природний цивілізаційний вибір – Київ остаточно розірве московську пуповину.

«Ми маємо створити формулу суспільства, яке не має прецеденту в жодній країні», – заявив свого часу Ясухіро Накасоне. У цій сентенції колишнього прем’єр-міністра Японії прихований глибокий зміст.

І насамкінець. Коли Вацлава Гавела спитали: «Навіщо ви проводите люстрацію і даєте молодим владу в руки – вони ж нічого не вміють?» – він відповів: «Краще п’ять років помилок, ніж п’ятдесят років саботажу». Так отож. Двадцять два роки триває саботаж Української держави зовнішніми й внутрішніми силами. Настав час ставати виконробами й архітекторами модерного українського майбуття. Власного. Не «стратегічного партнера».