«Головне – воля України, її власна воля…»

– Ярославе Степановичу, керівництво держави вже не раз обіцяло повернути науку до університетів, що є нормою на Заході. Однак 2012 року частка витрат на наукові розробки у вишах становила лише 7% від фінансування науки загалом. Чи передбачаються якісь зрушення?

– Треба сказати, що з того рівня фінансування науки, яке маємо сьогодні, можна констатувати одне: науки в Україні немає, бо витрачається менш ніж 0,3% від ВВП. Тим часом розвиток науки потребує не менше 1,7% від ВВП.

Коли я обіймав посаду першого заступника міністра Міністерства освіти і науки України (це з 2000 по 2001 рік), то поки не розрахувався з усіма боргами, які мала держав перед науковцями, доти не робив жодних витрат. У той час в Україні на науку витрачалося 1,7% від ВВП. 2001 року були запроваджені посади державних секретарів і я полишив цю посаду. Але ще кілька років ситуація з фінансуванням науки зберігалася на прийнятному рівні. Згодом вона тільки погіршувалася, і сьогодні маємо підстави стверджувати, що науки нема.

– І до чого дійдемо?

– До того, до чого нас штовхають. У влади немає розуміння того, що наука і технології – єдине джерело виходу країни на світовий рівень. Бачимо, що робиться в державі взагалі. Це біда, що бракує усвідомлення того, що Україна не має стільки природних ресурсів, аби вийти на світовий рівень без розвитку технологій та інновацій. У нас позабюджетні кошти від приватних компаній на науку не надходять. Щоб наші багатії бодай трохи фінансували науку, я не чув. Хіба Пінчук дає стипендії...

– Ви, як свідомий громадянин, безумовно, переживаєте за те, що діється довкруж…

– Я сумлінно служив науці за радянської влади. Коли ж постала незалежна Україна, то ми удвох з Миколою Жулинським у 1990 році створили Український міжнародний комітет з питань науки і культури.

– Які функції він виконував?

– Передусім налагодження зв’язків із закордонними журналістами. Керівником комітету затвердили мене. Всі науковці із західного світу проходили через наш Комітет – і Омелян Пріцак, і Аркадій Жуковський... Почалося створення Енциклопедії сучасної України. Ми зі Степаном Ільницьким уперше в Будинку вчителя (колись у ньому діяла Українська Центральна Рада) відкрили пам’ятну дошку вченим доби Центральної Ради. Побачив світ біографічний довідник про діячів УЦР. Стосовно проекту «Енциклопедія сучасної України», то вже вийшло 12 томів. Над цим проектом працює Інститут енциклопедичних досліджень НАН України.

Словом, це моя робота як громадянина України, я витрачаю на це свій час. На жаль, ентузіасти, відходять. Помер С. Ільницький, немає вже О. Пріцака... А четверта хвиля еміграції – зовсім інша… Якось в чиказькому університеті в Урбані-Шампень я доповідав перед старшим поколінням, але там були і представники нової хвилі еміграції. Я запитав присутніх: «Чому немає порозуміння між вами?». Через кілька хвилин третина залу вийшла...

– Як оцінюєте нинішню ситуацію в Україні?

– Знаєте, за нинішнього Президента Луганська область, Донбас – дозріли.

– Дозріли до чого?

– У 2005-му чи 2006 році я їздив Україною, зустрічався зі студентами. Говорив про науку. Виступав, звісно, українською. Якось студенти почали тупотіти. Я їм повідомив, що знаю майже десять мов – не на відмінно, але знаю…

– Як вдалося вивчили японську мову?

– В Японії перебував три місяці, тому мову сяк-так мусив опанувати, бо там люди англійської не знають. Не міг навіть їжу собі замовити... Та вернімося до згаданих студентів. Коли почав виступати перед ними японською, то, знаєте, подіяло... Я нині щасливий з того, що мешканці Луганської, Донецької областей таки прихиляться до загальноукраїнської мети.

– Будемо сподіватися. Головне, щоб і після підписання Угоди про асоціацію з ЄС Президент і далі йшов повнокровним європейським шляхом. Тоді, очевидно, і більшість українців підуть.

– Асоціація – не є висотою. Звичайно, для України це важливий крок. Головне – воля України, власна її воля. Підпис під меморандумом ще нічого не говорить. Треба мати дорожню карту. А це залежить від Президента... Хоча, власне, незалежна Україна, яка базується на духовних цінностях, – це мрія наших дідів, наших батьків, наша мрія.

– Чи була у Вас в дитинстві потаємна мрія?

– У дитинстві було багато мрій. Любив вірші... Хочете – прочитаю вам кілька рядків?

– І з задоволенням послухаю.

– Багато на світі є різних доріг...

Єдина з них – в серці моєму.

Дорога до тебе, немов перший сніг:

Замріяно-чиста у всьому.

Ти – щедрий дарунок даруєш мені,

Щоб я міг сягнути вершини.

Дорога до тебе, немов навесні

Я чую твій клич, Україно!

– І куди веде ця дорога?

– До мого села Данильче, що в Рогатинському районі на Івано-Франківщині. Під час зустрічей я завжди кажу, що родом із Західної України. Знаю, як батьки зустрічали «визволителів» у 1939 році. Де був їхній розум? Одних запроторили до тюрем, родичів – подалі. Роман Голевич, дядько мій, сидів і в німецькому, і в сталінському концтаборах... Я у 1960 році на Полтавщину на роботу приїхав. І дозволив собі сказати: чим кращий сталінський концтабір від німецького?

– Що сталося після цього?

– Одразу – КГБ. Допит... Добре, що батько моєї подруги мав високу партійну посаду в області. Подруга – Братислава Зленко – і досі живе, дружить зі мною...

Зрозуміти сучасній молоді наше минуле нелегко... До речі, я був першим, хто запросив Олену Скоропадську в Україну.

– Дочку гетьмана Павла Скоропадського?

– Саме так. Вона щороку потім приїжджала в Обсерваторію. Я возив її по місцях, де перебував її батько. Це – вже в 90-ті роки минулого століття.

«Потрібна реформа Академії наук… »

– Де ви навчались?

– Закінчив Львівський політехнічний інститут: астрономія-геодезія. Почав працювати в Полтавській обсерваторії. З 1965-го – аспірант у Головній астрономічній обсерваторії (ГАО). А від 1975-го – її директор.

– Ярославе Степановичу, уявіть собі, що Ви – Президент України. Що запропонували б суспільству?

– Мені важко уявити себе на місці президента цієї України.

– Якої – «цієї»?

– Тієї, в якій суспільство деградоване. Уточнюю: в середньому деградоване. Крім справ матеріальних і наживи, їх (у середньому – повторюю) нічого не цікавить, все інше відходить на задній план. А це – біда... США, наприклад, потрохи відходять від матеріалізму, прагнуть розвивати культуру, щоб був якийсь крок цивілізаційний. Найбільша біда сучасної влади – зацикленість на матеріальному збагаченні. І я не бачу, як найближчими роками змінити ситуацію. Може, в нас такий історичний період. Може, олігархи порозумнішають.

– Може. Богдан Гаврилишин, видатний український економіст, наприклад, всю надію на молодь покладає.

– Та так... Дуже багато ця людина в своєму житті зробила. І, як на мене, правильно мислить.

– Хто нині найбільший ворог України – Москва, кочубеївщина чи провінціалізм, про що ще 1954 року писав Юрій Шевельов у статті «Москва, Маросєйка»?

– Ми самі – в середньому. Часто кажуть, що так історично склалося… І, винні, мовляв, не угорці, не поляки, не данці, не японці... Японії – фантастична країна.

– Як опинились там?

– Першого разу приїхав на наукову конференцію у 1971 році. 1974-го одержав грант на розвиток науки. Займав високу посаду в Міжнародному астрономічному союзі.

– У скількох країнах побували?

– Важко сказати. Мабуть, у двадцятьох. Навіть Сейшельські острови відвідав. Там у 1980 році відкрилася навігаційна станція СРСР для глобальних вимірів.

– Який відсоток молодих науковців (до 35 років) працюють в НАН України? П’ять відсотків буде?

– Думаю, що більше. Річ у тім, що у 1980-1990-ті роки молодь не йшла в науку. Зараз справа змінилася.

– Йде в науку, а потім – виїжджає за кордон...

– На жаль... Коли Віктор Ющенко був президентом, він хотів щось зробити. Попросив мене і В’ячеслава Брюховецького розробити концепцію наукової сфери України... Я, наприклад, запитував, навіщо нам п’ять чи шість академій наук? Досить секцій. Такої кількості академій немає, по суті, в жодній країні світу. Ми пропонували (з В. Брюховецьким) залишити в Україні три академії: наук, мистецтва і педагогічну. На Раді національної безпеки і оборони я пропонував цю концепцію. Але РНБО злякалася. І зняла концепцію з контролю. Вважаю, що потрібні радикальні зміни. Може, старшим людям і треба платити за звання, а всім молодим – не треба.

Ми багато пропонували різних законопроектів. Наприклад, щодо патентної справи. Скажіть, кому потрібні патенти, якщо за межами України їх не вдається захистити?

– Ярославе Степановичу, куди швидше прийдемо, до Європи чи до будівництва Європи в Україні?

– Колись я думав, що треба будувати свою Україну. Але світ глобалізується. Ми не можемо в ньому бути за принципом: «Моя хата скраю». Нам треба кудись іти – іншого виходу немає. Тільки європейський вектор може дати поступ – дотримання прав людини, запровадження належної правової системи, модернізації багатьох аспектів соціального життя.

– Як стимулювати працівників різних рівнів влади до потреби дбати про науку, про виховання талановитої молоді?

– Не знаю, не можу відповісти. Мусить, очевидно, змінитися покоління.

– Як бачите у подальшому виживання академічних установ?

– Академія наук – єдина в Україні структура, яка зберегла працездатність у тих важких умовах, які є. Потрібна реформа академії. Але не тим шляхом, яким пішла Росія.

– А яким пішла?

– Державна Дума РФ прийняла закон про відокремлення науки від управління... А ми – напередодні свят: 29 листопада 95 років Національній академії наук України і, з різницею на один день, – 95 років її президентові – Борисові Патону. Борис Євгенович розуміє, що так далі бути не може. Є група людей, які думають над розробкою концепції реформи академії. За радянських часів до 60% замовлень надходило від військово-промислового комплексу (ВПК). Зараз таких замовлень академія не отримує. Є ще інститути, що мали стосунок до певних галузей промисловості, але вони вже не у державній власності. Це жах.

– Як змінити ситуацію?

– Потрібна праця і добра воля тих, у чиїх руках влада.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК