Втім, у цьому місті стоїть величний пам’ятник класикові провансальської літератури, лауреату Нобелівської премії (1904) Фридерику Містралю (1830–1914), який разом зі своїми друзями-поетами інтенсивно працював над відродженням провансальської мови та літератури. Їхня праця, зокрема видання словника провансальської мови, укладачем якого був Ф. Містраль, водночас постійний і незмінний редактор альманаху провансальської літератури «Провансальці», можливо, не пропала марно (сьогодні знаємо про подвиг цих творчих людей, сповнених самопосвяти в умовах бездержавності), але мовна ситуація нині на цій території, тепер провінції Франції, далека від ідеального стану: рідною провансальською тут розмовляє невелика кількість людей, шкільництво, що ведеться провансальською мовою, – мінімальне, провансальською видається мінімальна кількість літератури. Інакше кажучи, французька імперія проковтнула 10-мільйонну націю. Те саме сталося й з десятком інших «місцевих» мов, зокрема бургундською.

Зникнення з політичної карти Єв­ропи доволі великого народу зі своїми традиціями і, головне, мовою, іс­то­рією, культурою, наводить на ряд роздумів, наштовхує на певні паралелі з нашими, суто українськими проблемами. Українців, за останнім переписом, є понад 80% від загальної кіль­кості населення України, але розмовляють українською і вважають її рідною вже менше зазначеної кількості. Це й не дивно. Коли зумисне творяться умови для нищення української мови, то мусимо пам’ятати гірку, може, навіть трагічну історію провансальської мови. Пам’ятати для того, щоб нас не спіткала доля провансальців.

Чому так сталося в Провансі? Адже Франція не вживала репресивних заходів, аби змусити населення розмовляти державною мовою. Терор не застосовувася ні до письменників, ні до культурно-просвітних діячів, ні до політичних організацій. Тут ніколи не було нічого подібного до того, що пережила українська культура після насильного припинення національного відродження в 20-х роках минулого століття, що увійшло в історію як «доба розстріляного відродження». Тут не було страшних репресій 1937 року, як і, зрештою, впродовж всього періоду московсько-большевицької окупації України аж до проголошення незалежності. Тут не було жахливих і спланованих режимом голодоморів 1920-1921, 1932-1933, 1947 років ХХ століття. Тут не існувало мільйонних депортацій на Схід і Північ з національно усталених, рідних для українського етносу територій …

Чому ж загинула 10-мільйонна нація Провансу? Найголовнішою причиною її загибелі, очевидно, слід вважати втрату незалежності, втрату державності. Можливо, самі провансальці не змогли передбачити наслідків цієї втрати. Адже провансальська мова належить до групи романських, і її близькість до французької мови, напевно, сприяла так званим об’єднавчим тенденціям. Якщо вірити авторові статті в «Краткой литературной энциклопедии», Ф. Містраль начебто прагнув такого об’єднання, хоч це перечить здоровому глуздові, адже відомо, як інтенсивно працював поет для збереження і розвитку провансальської мови та літератури.

Отже, гине нація, самотужки і без примусу входить у смугу мовного занепаду, а далі вже, як по маслу, відбувається денаціоналізація етносу, який проживає у відносно (немає ідеалу) сприятливих умовах життя і праці. Таким чином, більш-менш добре налагоджені економічні й інші обставини життя роблять процес асиміляції вповні «демократичним», який не викликає застережень з боку суб’єктів спільного, у даному разі – провансальсько-французького співжиття.

Ця «ідилія», очевидно, мала б стати застереженням для нас, українців, які сьогодні прагнуть нормального життя, а не такого, як маємо нині. І тут вигулькує недобра думка: якби нинішній режим міг створити такі (нормальні, згідно з європейськими стандартами) умови життя, то що – українці заспокоїлися б? Принаймні нині на протести ще не піднялися. Дарма що міністр-українофоб переслідує українство, ліквідовує українські школи, а «данєцкіє» насаджують по всій Україні свої «правила гри». А якщо справді «дадуть жити»? Невже й тоді українці не протестуватимуть?

Щодо мови. «Нині мова – не найголовніша проблема» – можна почути з уст навіть тих, котрі вважають себе патріотами. Може, така ситуація була у Поровансі? Якось жили, бо новітній окупант дав можливість «жити»… І провансальська мова щезла, а за нею не стало етносу (народу)…

Прагнення іншого, кращого життя демонструє нова українська еміграція – остання хвиля, що піднялася, коли впала «залізна завіса» й Україна проголосила відновлення державності. Мільйони людей подалися на Захід у пошуках кращої долі. Питання навіть не риторичне: хто й коли, заробивши гроші, повернеться в Україну?

Не треба великого аналітичного розуму, щоб усвідомити перспективу України – зниження кількості населення викличе незворотний негативний процес: занепад мови, а водночас і занепад культури. До цього додати політику русифікації, яку за мовчазною згодою президента нині інтенсивно проводить міністерство освіти тощо. Але ж саме освіта, наука, особливо гуманітарна, – основа формування національної свідомості молодого покоління. До цього культурно-духовного комплексу додаються соціальні проблеми: забезпечення житлом і роботою молодих спеціалістів, які щороку закінчують вищі школи. За двадцять років незалежності влада не спромоглася прийняти молодіжної програми не тому, що нікому і ніколи було це зробити, а тому, що влада пильнувала і пильнує насамперед власні інтереси. Бо влада «вибраних» потребує не народу, а рабів…

Якщо в державі, створеній для всебічного забезпечення і гарантії життєдіяльності народу, не реалізуються ці постулати, то її громадяни приречені, а держава не має майбутнього!

Є над чим задуматися, коли постає трагедія вже нині майже забутого провансальського народу, що жив і творив на прекрасній, Богом благодатній, щедрій землі, яка стала територією однієї з провінцій Франції... Не стало й народу, є лише провінція великої держави з її державною мовою на всій неподільній території.

Синдром Провансу має пекти кожного українця, має пробудити його до активної діяльності, щоб ніколи, за жодних обставин не повторити долі провансальців.