Якщо хочеш відпочинку – віруй, якщо ти жадаєш істини – шукай.

Фрідріх Ніцше

ПРОЛОГ
(Москва, конспіративна квартира Головного розвідуправління Генштабу РФ, квітень 2005 року)

Ключ у дверях із синхронним металевим хрускотом двічі прокрутився, ненароком злякавши тишу й вічний напівморок сходової площадки, і Віктор Євгенович, легко штовхнувши двері вперед, повернувся зі солоденькою, пластиліновою посмішкою:

– Прошу.

Як завжди, лаконічний і усмішливий, наче вчився в американських менеджерів по збуту якої-небудь дрібної, нікчемної продукції, подумав Олексій Сергійович, штовхаючи далі важкі, очевидно зі сталевою пластиною, двері й заходячи в такий же похмурий, ніби дещо здивований чиїмось візитом, передпокій. Віктор Євгенович спритно й по-котячому нечутно проникнув досередини й клацнув вимикачем.

– Олексію Сергійовичу, роздягайтеся, – сказав він, розплившись у штучній посмішці, коли двері зачинились, – будьте, як удома. Навіть простіше.

Нарешті Віктор Євгенович заговорив, став більш схожий на себе, подумав Олексій Сергійович. Хоча, який він насправді, мабуть, не знає ніхто. Хіба що дружина. У відповідь Олексій Сергійович теж посміхнувся, і теж неприродною, нещирою посмішкою – відвідини цього необжитого приміщення не обіцяло нічого доброго. Над циклічно змінюваними конспіративними квартирами завжди нависала тінь невизначеності й неясної тривоги. На третій поверх вони піднімалися у повній тиші, і округла спина Віктора Євгеновича під час мовчазного руху здавалась похмурим і навіть лиховісним провіщенням. Перед Олексієм Сергійовичем його безпосередній куратор Віктор Євгенович Круг появлявся під різними масками, найчастіше непроникними навіть для нього, спеціально навченого заглядати в чужі душі. А можливо, в Олексія Сергійовича образ полковника Головного управління розвідки Генштабу так затуманений через те, що той не є об’єктом вивчення, а безпосереднім начальником? Можливо...

Вони швидко, начебто кудись поспішали, скинули свої пальта, вологі від сніжинок, що розтанули на них, і пройшли в більш простору кімнату.

– Не бували тут? – поцікавився Круг, і вже інша, переможна посмішка відбилася на його круглому обличчі.

Навіщо запитувати, якщо й так знає, що він тут не міг бути. Очевидно, конспіративна квартира для спеціальних зустрічей з агентами. Але він тут не міг бути тому, що ніде не міг бути без Віктора Євгеновича. Полковник Круг, цей ставний, ідеального вигляду, напрасований чоловік з короткою військовою стрижкою й ласкаво-проникливими очима, був упродовж останніх років його поводирем. Незамінним посередником у стосунках з темним, підвальним, всесильним світом. Тож Олексій Сергійович з його вчинків, уривків фраз із розмов стільниковим телефоном і рішень здогадувався, який лукавий демон ховається за оксамитово-м’якою шкіркою його зовнішньої оболонки.

– Не бував, – так само поштиво відповів начальникові Олексій Сергійович, з удаваною цікавістю оглядаючи кімнату.

– У такому разі обживайтеся. Тим часом я підготую деякі формальності для зустрічі.

І з багатозначним наголосом на останньому слові Віктор Євгенович зник у дверях, завбачливо причинивши їх за собою і нібиби ненав’язливо обмеживши переміщення Олексія Сергійовича.

Залишившись на самоті, Олексій Сергійович підійшов до книжкової шафи. На нього дивилися рівні, красиво укладені цеглини з монументальними іменами класиків, відрізняючись лише палітурками і кольорами написів. Обідок шафи був запорошений. На стіні напроти висіла картина – дивна, гнітюча фантасмагорія у вигляді безглуздої, щільно сплетеної павутини. Це й все інше – кутастий, по-совєтському добротний диван, безглузді масивні крісла, важкі від пилу штори зі справжньою павутиною в далекому куті, – видавало відсутність мешканців і безнадійну занедбаність житла, відлунювало казенщиною й затхлістю застояного повітря. Єдиним приємним елементом зачерствілого побуту був вишуканий журнальний столик зі скляною поверхнею й вигнутими оленячими ніжками. А ще пишний килим, ступивши на який в мокрих від засніженої бруківки туфлях, Олексій Сергійович спантеличено глянув на залишені сліди. За цим заняттям і застав його полковник Круг.

– Про це не турбуйтеся, – мелодійно промуркотів він, як завжди вигулькнувши тихо й непомітно.

Зрозуміло, тут прибирають, але нечасто, оскільки навіть прибиральницю, напевно, доставлюєть свою.

– Попрацюй трохи над обстановкою, – Віктор Євгенович полюбляв говорити натяками. У цей момент він оглядав кімнату прищуленим поглядом дизайнера.

Олексій Сергійович не уявляв, що саме намірився зробити його шеф, але з досвіду знав, що спокійне очікування прояснить ситуацію. Щоразу, коли полковник Круг розмовляв таким чином, Олексій Сергійович внутрішньо напружувався, бо не знав, чи інтерпретувати ситуацію як дрібну перевірку, або ж начальник говорить інакомовно просто за звичкою. Іноді його розпирала цікавість: а що, коли Круг і вдома так розмовляє?

– Столик і крісла переставимо у центр. Ось сюди. Ось так, – примовляв він, трохи крекчучи, коли удвох пересували важкі крісла, що впиралися в підлогу. – Так. Нормально.

Кілька вм’ятин на килимі по-зрадницькому сповіщали про перестановку. Віктор Євгенович приніс дві пляшки мінеральної води. Потім тацю з фруктами, тарілочку з горішками. Ще невеликий блискучий таріль з печивом. Цукорницю. Попільницю.

І знову зник, щоб за кілька секунд зринути в дверях з тією ж посмішкою й чотирма склянками для води. Потім заварив свіжого міцного чаю й витяг звідкілясь із надр шафи чотири напрочуд чисті горнятка. Дивлячись на них, Олексій Сергійович мимоволі подумав, що, очевидно, горнятка парадні, які дістають не для кожної зустрічі. Так, зустріч не рядова, неординарна. Він глибоко й важкувато зітхнув, незважаючи на комічність розіграної інтерлюдії. Все-таки кумедно було спостерігати за полковником ГРУ, що метушиться.

– З того, що мені відомо про майбутню розмову, можу повідомити таке: мова йтиме про дуже конкретні завдання на найближче майбутнє, – полковник Круг говорив, спритно нарізаючи лимон і раз у раз позиркуючи на свого підопічного. – І, якщо не помиляюся, завдання ці поставив Сам.

«Сам» – це хто? Начальник військової розвідки Росії Корабельников чи, може, сам Путін? Олексій Сергійович із задоволенням задав би таке питання. Але якщо вже незворушний Круг злегка нервує, виходить, що йдеться про щось надто серйозне, аби завчасно пхатися з питаннями. І від цієї думки Олексій Сергійович до болю напружив м’язи ніг, наче хотів удавити стопи в підлогу. Так непомітно для оточення він знімав наростаючу напругу. Раптом пролунав вимогливий, хазяйський дзвінок у двері. Круг радісно кинулося відчиняти.

Не збігло й хвилини, як двері розчинилися навстіж, і в кімнату широкими впевненими кроками ввійшов моложавий кремезний чоловік із сивим, акуратно зачесаним на прямий проділ волоссям, вольовим, різко окресленим підборіддям і кремнієвими очима. Підборіддя й вилиці були прикрашені короткою борідкою, через що його легко можна було б прийняти за університетського професора. Він рішуче пройшов через половину кімнати до Олексія Сергійовича, який поспішно підвівся зі стільця, й простягнув руку.

– Анатолій Всеволодович, – рукостискання було міцним й різким, очі в цей час вп’ялися в Олексія Сергійовича. На нього дихнуло холодним вітром.

– Полковник Артеменко Олексій Сергійович, – коротко відрапортував у відповідь, розуміючи, що це цілковита дурниця. Адже прибулець знав про нього набагато більше, ніж він сам. Але рапорт не змінив виразу обличчя високого гостя.

Після цього Анатолій Всеволодович без вагань наблизився саме до того крісла, яке підготував для нього Круг, і, на ходу розстебнувши ґудзики піджака, потонув у м’яких обіймах фотеля.

Тим часом Олексій Сергійович уже зустрічав другого гостя. Цей був вищий від першого на голову, важчий, з опасистим черевом, що випирало з-під піджака. Долоня його була велика й пухка, і лише десь у глибині рукостискання вловлювалася груба чоловіча сила. Він, імовірно, соромився своїх затягнутих шаром ведмежого жирку розмірів при коротуні-начальникові, бо голова його впереваж залишалася нахиленою, ніби хотів сховати богатирський зріст. Великі й, як здалося Олексієві Сергійовичу, каламутні, широко посаджені очі з некрасивим більмом на лівому, саньми проїхалися по ньому з певною цікавістю та іронією. Другою рукою притримував розпухлу від паперів папку. Почувши скрипучий, невиразний бас цього чоловіка, що відрекомендувався Вадимом Вадимовичем, Олексій Сергійович так само коротко відрапортував.

Нарешті за великою постаттю Вадима Вадимовича, що всівся на дивані, вигулькнув рухливий і жвавий Круг з розумним і відданим поглядом, зверненим до Анатолія Всеволодовича.

– Чаю?

– Либонь.

Віктор Євгенович налив усім чаю, не поцікавившись в інших, чи хочуть вони його. Від Олексія Сергійовича не сховалось, що в присутності прибулих, Віктор Євгенович став особливо галантним і люб’язним. І від розуміння недоречності вже далеких йому законів цивільної субординації, зовсім не схожих із армійськими і тому лицемірнішими, йому зробилося неприємно й дещо соромно.

– Увімкніть телевізор, – розпорядився Анатолій Всеволодович.

Олексій Сергійович зчудувався: навіть у перевіреній конспіративній квартирі ця людина воліла перестрахуватися. Фарс? Професійна звичка?

– Часу небагато, відразу перейдемо до справи, – почав Анатолій Всеволодович.

Усі спрямували погляди на нього, і Олексій Сергійович бачив тепер тільки дорогу, в дрібний білий горошок темно-синю краватку цивільного генерала й велику, що дисгармоніювала з його не позбавленим шляхетності обличчям, родимку, котра визирала через нечіткий край борідки в лівому куті губ.

– Олексію Сергійовичу, ми детально проаналізували вашу попередню роботу, виконання особливо важливих доручень в Алжирі та Франції, взяли до уваги ваші адміністративні здібності – я маю на увазі створення фонду «Росія-2050». Є думка доручити вам нове, вкрай важливе, я б сказав – життєво важливе для нашої держави завдання.

Анатолій Всеволодович на мить замовк, так що всі чули тепер тільки дзвінкий жіночий голос, що долинав з опуклого екрана старомодного телевізора.

– Мова йде про Україну. Причому особливо цінна сьогодні навіть не інформація – наш традиційний профіль, а вплив у просторі наших інтересів. Наша мета відтепер полягає в зміні рішень вищих ешелонів влади інших країн. Шляхом прямого вербування або використання впливових у державі персон взамін реалізації їхніх інтересів – байдуже.

Від цих слів Олексій Сергійович похолов, щось важке і жахливе налягло на нього згори, стало віроломно підступати до горла й душити. Не може бути! Ніяк не може бути такого! Але зовні в нього не здригнувся жоден мускул, жодна жилка. Генерал продовжував, і його опукла, мов ґудзик, родимка знову заворушилася від руху тонких, упертих губ.

– Скажу прямо: ми почали втрачати країну, що завжди відігравала ключову роль для Русі, для всього слов’янського світу. Цілі, намічені новою українською владою, вступають у різку суперечність з нашими життєво важливими інтересами. Вони підривають російський дух на всьому континенті, – генерал знову зробив багатозначну паузу. – Одне слово, вищим військово-політичним керівництвом Росії ухвалено рішення про ведення активної роботи з метою відмови України від просування на Захід і зміни режиму. Нам потрібно закріпити Чорноморський флот у Криму на вічні віки й повернути заблудлу республіку у фарватер нашої зовнішньої політики. Коротше, сорок сім мільйонів зомбованихх демократичним вірусом людей треба поставити в історичне стійло. І робота ця має бути проведена філігранно.

Анатолій Всеволодович знову зупинився, – він був напружений і задоволений собою. У тому числі тому, так, у всякому разі здалося Олексієві Сергійовичу, що побоювався завестися й виявити зайві емоції. Від уваги Артеменка не вислизнуло, що генерал Лимаревский назвав Україну республікою. Анатолій Всеволодович тим часом обвів присутніх палаючим поглядом, у якому виблискувала енергія сонця, – якби зіштовхнутися з ним, то очі неминуче почало б різати від невидимого світла. Після такого погляду хочеться відбігти на два–три метри і сховатися за ріг будинку. Це був навіть не погляд учителя, що дивиться на незрілих ще учнів. Погляд вождя, незворушного й нічим не стримуваного, що негайно відправляє організовані юрби на барикади.

Вадим Вадимович великою п’ятірнею витер чомусь змоклу, почервонілу лисину, а потім голосно сьорбнув чаю з горнятка, доторкнувшись до його краю повними губами. Звук цей був по-російському переконливий. Олексій Сергійович мигцем глянув на нього й відзначив, що широко розкриті великі очі з більмом надавали йому циклопічного, печерного вигляду.

Тим часом Анатолій Всеволодович продовжив розлогий монолог, який виявися довгим і втомливим. Поки генерал тлумачив про його, Олексія Сергійовича, особисту роль й завдання у новій великій грі, в його свідомості незвідь-чому поплили знайомі поля з колоссям пшениці, що налилося, великі хвойні лапи й міцні кістяки дубів, затим раптом сяючі золотом дзвіниці Софії й Лаври, майже неосяжний водний простір Дніпра, що розлився колись через дурість інженерів. І чомусь мармурове погруддя усміхненого Сократа із Софіївського парку в маленькій провінційній Умані, якого він довго, з цікавістю розглядав ще з батьком, міцно тримаючись за його жилаву руку. Але потім з туману міражів раптом зринула родимка-ґудзичок і стала рости до неймовірних розмірів, розпливаючись перед очима, заповнюючи весь простір. Артеменка повернула до дійсності заключна фраза начальника.

– І, нарешті, найголовніше: Україна, довірена вам і вашим колегам, стала ділянкою боротьби число один!

Суконна мова генерала Лимаревского ще якийсь час звучала в кімнаті. Але все сказане опісля було вже не важливо для полковника військової розвідки Олексія Сергійовича Артеменка. Досвідчений офіцер ГРУ все прекрасно зрозумів: починається нова війна, готуються грандіозні бої нового типу, нищівні атаки, сховані від недосвідченого погляду, починається новий етап його кар’єри й життя.

Продовження в журналі