Пані Г. подала скаргу на лікарняну касу до суду в трудових та соціальних справах. Були замовлені письмові відзиви. Один з них надійшов від професора Цілінського, який твердив, що невтішний прогноз на стадії С (третя стадія) «на щастя, не справдився у випадку цієї пацієнтки». Він не змінив «попередньої точки зору, тобто не відшкодовувати пацієнтці грошей, витрачених на «Україн». Можна сказати, що в даній ситуації нема жодної підстави говорити про і так сумнівну ефективність препарату».

Йому заперечує лікар-практик з Від­ня, який вже тривалий час працює з «Україном» і якого попросили висловити свою точку зору:

«Життя пацієнтки Й. Г. справді було у великій небезпеці як до, так і після операції. У мене був схожий випадок, коли я лікував «Україном» 30-річну пацієнтку з колонною карциномою та метастазами в лімфатичних вузлах, яка мала таку ж геміколектомію, як і пані Й. Г. Крім того, в неї пішли метастази у кістки та в печінку. Після трьох місяців лікування препаратом метастази в печінці зникли! Це підтвердили численні комп’ютерні томографії, МРТ та УЗД».

«Я вже тривалий час працюю з «Україном», – продовжує лікар, – і переконуюся в тому, наскільки позитивну дію він може справляти як на ріст пухлин, так і на імунну систему. І в цьому особливому випадку з пацієнткою пані Г. те, що вона вижила, я просто не можу пояснити нічим іншим, як дією «Україну». Я охоче подам і медично підтверджу численні випадки з моєї практики, коли пацієнти повинні завдячувати своє одужання лише «Українові».

Як і слід було очікувати, нікого ця пропозиція не зацікавила.

Двоє інших лікарів, які мали певний досвід роботи з «Україном», також висловили свою точку зору. При цьому доктор П. К. нагадав, що, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, тривалість життя у п’ять років при аденокарциномі товстої кишки з метастазами у лімфатичних вузлах на стадії C1 за Дюком становить лише 7 відсотків. І клінічний досвід показує, що рецидивів можна очікувати й по завершенні цього відрізку часу. Головне уникнути цього. Також колега підтвердив, що в цьому загрозливому для життя випадку можна застосувати параграф 12 закону про ліки.

«Якщо професор Цілінський (після семи років) наголошує на тому, що пацієнтку, на щастя, оминув страшний прогноз «колонна карцинома на ІІІ стадії (стадія C1за Дюком)», то він зовсім не бере до уваги того, що такий результат цілком може бути заслугою «Україну». Що більше: оскільки, за твердженням професора Цілінського, шанси на час операції були вельми мізерними, то тим більш імовірним видається, що теперішнє несправдження негативного прогнозу для пані Г. пов’язане з «Україном».

Оскільки поміж тим скарга опинилась у конституційному суді за розпорядженням МОЗ, яке забороняло застосування «Україну», процес за позовом пані Й. Г. був перерваний, і її адвокат Доктор Міхаель Ґрафф висунув протест.

19 червня 1996 року конституцій­ний суд постановляє: «документи, подані неналежним чином, не мають жодної юридичної сили, і тому їх не можна застосовувати в судах навіть без оскарження у конституційному суді». Цим самим лікарняні каси більше не можуть спиратися в суді на заборону «Україну».

Процес у справі Й. Г. продовжено. Були нові відзиви та відповіді на них. Терапевт доктор Донатус Покорни 12 серпня 1996 року (через вісім років після операції) підкреслив, що у лімфатичних вузлах пацієнтки не було жодних метастазів. Він також заявив, що ніде не зазначено, що «Україн» був застосований «для лікування наявних пухлин» або через рецидив, якого слід було очікувати. А той факт, що у шпиталі після операції лікарі без подальшого лікування відіслали пацієнтку додому, повідомивши чоловіка, що вже нічого не можна вдіяти, а жити їй залишилося кілька місяців, не згадувалось. Ці зауваження відкинуто у відповіді на його відзив. Покорному закинули упереджене ставлення, а його аргумент, за яким при ракові товстої кишки після проведення операцій і після подальшого лікування шанси пацієнтки на виживан­ня, за статистикою, мали б становити тридцять відсотків, внаслідок чого «Ук­раїн» не був би необхідним, назвали «скандалом для себе».

Покорни подав додаток до терапевтичного висновку, в якому запевняв, буцімто в цьому випадку «Україн» застосовано «суто спекулятивно», оскільки, як засвідчили регулярні дослідження, після операції не було жодного рецидиву і жодних метастазів. А те, що «Україн», можливо, міг послужити передумовою такого втішного розвитку, як одноголосно засвідчили лікарі, до уваги не було взято жодного разу.

Покорни також засудив лікарів загальної лікарні, які дев’ять років тому виписали не настільки тяжко хвору, щоб однозначно повідомити чоловіка про її стан.

30 грудня 1996 року керівника медичного відділу лікарні ім. Вільгельміни доктора Гайнца Людвіґа попросили написати ще один відзив. Він із самого початку заявив, що не було ніяких метастазів, «так що стадія пухлини класифікувалась як стадія С1 за Дюком». А можливість одужання при цьому після однієї-єдиної хірургічної операції становить від 40 до 50 відсотків. В іншої частини пацієнтів доходить до рецидиву хвороби, що зрештою веде до смерті». І оскільки не було надано жодних результатів досліджень, проведених з «необхідною науковою старанністю», не можна робити висновку, що «Україн» «являє собою придатний інструмент для лікування пацієнтів, які перебувають на цій стадії хвороби».

Доктора Томаса Кроїсса, який лікував пацієнтку Й. Г., також попросили висловитись. Він єдиний спостерігав за тим, як тяжко страждала хвора, і через шість тижнів після операції взяв її до себе на лікування. Як запевняє лікар, «чіткі ознаки хвороби не зникли». Жінка нічого про це не знала – лікарі повідомили лише її чоловіка, що терапія не має жодного сенсу, і жити його дружині залишилося всього кілька місяців. Тому, за словами Кроїсса, він розпочав «обширну терапію», до якої входив і «Україн».

Спираючись на негативні відзиви Покорного та Людвіґа, 14 березня 1997 року Суд в трудових та соціальних справах відхилив позов на відшкодування коштів, витрачених на «Україн». Пані Й. Г. подала апеляцію, а 5 червня 1997 звернулась із скаргою до Європейської комісії з прав людини.

«В мене складається враження, – писала вона, – що Віденський суд у тру­дових та соціальних справах намагається відтягнути своє рішення на якомога довший термін, аж до того часу, як я помру ще до завершення процесу». А вона більше не може оплачувати ліки. І це лише один із багатьох прикладів.

Одночасно відбувався процес з приводу рішення МОЗ щодо допуску «Україну». Після того, як Вищиий ад­мі­ністративний суд дізнався про негативне рішення цієї інституції, Новицький подав заяву на замовлення міністерством відзиву від якоїсь іншої особи.

І це сталося. Та якщо тепер Новицький очікував об’єктивної рекомендації для «Україну», то дуже скоро отримав негативний висновок. Замовлення, яке міністерський радник Єнцш 1 вересня 1997 року дав голові Інституту клінічної фармакології Віденського університету професору Гансу Йорґу Айхлеру, полягало в тому, аби підтвердити попередні негативні точки зору щодо «Україну». Було чітко вказано на той параграф, у якому передбачено умови, за яких ліки не можуть допускатись. Це, і ніщо інше, мав підтвердити Айхлер.

При цьому Новицький у своїй заяві чітко вказав на готовність донести всі необхідні документи. Крім того, запропонував запросити до Відня професорів з-за кордону, які проводили дослідження, разом із перекладачами, які складуть присягу перед судом, для проведення опитування – на це він мав їхню згоду.

Проте все це не могло зацікавити подавача рекомендації, оскільки він мав наказ обґрунтувати та підтвердити попередні рішення найвищої інстанції – МОЗ. Отже, немає нічого дивного в тому, що відзив Айхлера дуже далекий від нейтральної, об’єктивної точки зору.

Приклад. Новицький запропонував переконливі докази хорошої сприйманості «Україну». Проте ця пропозиція була відхилена – мовляв, це не потрібно. А далі у висновку появилося: «нема гарантій», хоча позитивна дія препарату спостерігалась тривалий час.

На 17 сторінках тексту відзиву впадає у вічі, що автор цілком відверто намагається убезпечити себе на випадок, якщо «Україн» все ж таки виявиться дієвим. З іншого боку, він дотримується аргументації МОЗ і на завершення підсумовує: «Не подано жодних документів, які б достовірно засвідчували та підтверджували корисність «Україну» відповідно до сьогоднішнього стану науки». І далі: «Інформацію про добру сприйманість «Україну», описану майже у всіх звітах, також складно вважати достовірною, як і описану дієвість його». [17]

Далі йде дивовижний пункт: «З наведених вище міркувань випливає, що сприятливе співвідношення «користь-ризик» не стосується «Україну». Я хочу чітко наголосити, що цей негативний висновок базується не на тому, що стверджувана користь і хороша сприйманість «Україну» є неадекватними для допуску цих ліків (навпаки, стверджувана користь має розглядатися як сенсаційна), а на недостовірності наведених даних».

Обструкція посилюється

Не лише рекомендодавці і суди, але й державна поліція змушена була займатися «Україном». Зрозуміло, не його забороною, а надзвичайно сумнівними подіями, які відбувалися довкруж протиракового препарату.

Якось увечері до квартири Новицького несподівано прибув представник державної поліції Йоганн Ваґнер, який повідомив спантеличеного винахідника, що державній поліції стало відомо, що таємна служба однієї середземноморської країни дала доручення ліквідувати Новицького. Але найманий вбивця все-таки довірився стражам порядку.

Продовження в журналі