Почну зі спогаду. Ще 1994 року я прочитав про гурток «українських співробітників» князя Адама Чарторийського, «некоронованого короля польської еміграції». До того гуртка входили проукраїнськи настроєні польські аристократи Францішек Генрик Духінський, Іполіт Терлецький і Міхал Чайковський. Ця тема видалася мені надзвичайно цікавою для українських історичних романів на взір монументального епічного полотна білоруса Володимира Короткевича «Колосся під серпом твоїм»

У двотомнику «Історичних есе» Івана Лисяка-Рудницького, який мені подарував Петро Яцик у Торонто, докладно «прописано» драматичний життєвий шлях кожного з цієї трійці, яка потрапила в «маргінальне перехрестя польської, української і російської національних історій». Історико-політичні портрети Лисяка-Рудницького читаються як романи, де винятково насичена емпірична історична реальність й концептуальна оригінальність. Читаючи їх, маєш справжню інтелектуальну насолоду, що вельми рідко буває при читанні наукових праць.

І польська, й українська історичні науки донедавна демонстративно байдуже ставилися до подій та людей польської меншини Правобережної України, оскільки ті сюжети, за словами Лисяка-Рудницького, не вписуються в перспективу обох національних історій. «А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії України – концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов’язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, – ця група (польського населення. – М.С.) заслуговує нашої поновної уваги».

Це надзвичайно цікавий феномен: люди подвійної – а поінколи навіть і потрійної – лояльності. І в цій лояльності – українофільські симпатії поляків, часто продиктовані територіальним патріотизмом, на якому так виразно наголошував В’ячеслав Липинський. Не випадково ж виникла навіть літературна школа, в якій поляки намагалися писати мовою українського простолюддя.

Не чіпатимемо при цій нагоді тему «хлопоманів» (В.Антонович, Т.Рильський, І.Житецький, Б.Познанський...), що одержали своє наймення з руки папараці-шовініста Падалиці. То надзвичайно цікавий матеріал, але там головно має йтися про повернення до свого українського кореня спольщеної української шляхти. То привід для самостійної розмови.

Поговоримо про інші життєві сюжети й інший час. Кінець вісімнадцятого й початок дев’ятнадцятого століття. Та частина Російської імперії, яку ми сьогодні називаємо Україною, а тоді вона пойменовувалася Малоросією. В ній поміж частини польського населення відбуваються цікаві, здавалося б, геть несподівані процеси, про які наша історія – особливо та частина її авторів, яка відзначається народницькою риторикою, – або зовсім не зауважує, або згадує їх вельми глухо й без особливої симпатії.

На значну частину польської молоді, яка народилася й виросла в Україні, відчутно впливала сама епоха з вітрами романтизму, що гуляли чи не по всій Європі. Кінець вісімнадцятого й початок дев’ятнадцятого століть – це час пошуку високих ідеалів, час поривання на котурни, час високих слів та ефектних жестів, час розкрилених за спиною плащів та крислатих капелюхів, із-під яких палахкотіли гарячковиті погляди молодих ідеалістів, що заповзялися метою переінакшити світ. Це було справді численне плем’я, що мало своїх яскравих представників у різних країнах світу: ідеалісти й авантюристи, революціонери й філософи, поети й дуелянти, параноїки й соціальні аутсайдери, алкоголіки й жертви гашишу – вони принесли з собою в той час нову розстановку сил, нові оригінальні сюжети й пристрасті.

В.Домонтович писав у біографічному нарисі «Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти»: «Перша чверть 19 ст. – доба Романтизму. Люди тієї доби – люди пози й довільної гри. На оголений простір стола, разом з колодою карт, покладено два пістолети. Удавано байдужою рукою, пальцями, що не тремтять, годилося вибрати один з них; не кваплячись, піднести його вгору, прикласти холодний отвір до скроні й натиснути. Що з того, якщо краплі крови забарвлять біле поле витягненої з колоди карт винової кралі?..»

Чи ж не такий романтично піднесений, афектований, постійно націлений на ексцентричні вчинки граф Мархоцький, котрий створив подиву гідну Миньковецьку державу на Поділлі? Хоч і мініатюрну, а таки ж квазідержаву з багатьма її атрибутами. Наприкінці ХVІІІ століття він, правитель цієї карликової держави в складі Російської імперії, запроваджує там свої закони, привносячи в тихий плин провінційного життя яскраві релігійні свята (незрозуміло, якої конфесії), дух ентузіазму й поваги до людини. Ігнатій Сцибор-Мархоцький видавався багатьом комічною фігурою (певно, саме таким він трохи й був, бо за ним аж забагато всяких ексцентричних, епізодів), але, по-перше, він був добрим господарем – саме за його правління вбоге селище Миньківці перетворилося на заможе квітуче містечко. По-друге, він скасував у своїй державі панщину, запровадивши обов’язок селян платити чинш у розмірі трохи більше карбованця за тисячу квадратних саженів землі. На нього пішли війною всі навколишні поміщики: їхні кріпаки заздрили селянам Миньковецької держави й противилися поміщицькій сваволі. І це – теж вплив Миньковецької держави, де Мархоцький заборонив селян називати хлопами, бидлом, хамами, як це було повсюдно нормою. Мархоцький намагався прищепити всім повагу до людини незалежно від її соціального статусу. Та ще й зібрався споруджувати в Миньківцях університет, щоб кожен бажаючий міг здобути там освіту. Броніслав Грищук у своєму романі-есе «Поділля – колиско і доле» докладно виписав десятиліття війни, що її вели з графом Мархоцьким тодішні польські поміщики.

Вражає і наводить на роздуми такий факт. Коли Мархоцького було черговий раз узято під варту, до імператора Миколи I в Петербург прийшло «всепідданійше прошеніє», підписане чи не всіма селянами і міщанами Миньковецької держави. Це була справжня сенсація. Владці імперії постійно одержували скарги селян на сваволю поміщиків. А тут – виступ на захист свого поміщика. Цар звелів відпустити Мархоцького з-під варти й провести додаткове розслідування, що, зрештою, довело несправедливість звинувачень правителя Миньковецької держави.

Очевидно, сама епоха романтизму народжувала й формувала таких людей, як Ігнатій Мархоцький, який був тоді не один такий у своєму роді. Були й інші романтичні лицарі, які не тільки шокували оточення своєю поведінкою, а й прагнули переробити світ, привносили в нього прекрасні ідеї.

Несамовитий отаман Ревуха, він же Вацлав Ржевуський, описаний В.Домонтовичем, – теж яскраве уособлення ідивіда цього часу, враженого романтичною афектацією. Все є в цьому житті: ексцентрика, екзотика (він арабізує глибинне подільське село, засипає пісками плодючі чорноземи, перетворюючи край на пустелю, намагається зробити з козацьких нащадків правдивих бедуїнів!), дивовижні одісеї (як гнаний жадобою пізнати людей на лоні природи Рене Шатобріан помандрував аж до ірокезів Америки, так Ржевуський вимандрував арабським світом); усе в цьому житті гіперболізоване чи й гротескне, але незмінно оригінальне. Він прагнув примирити, поєднати, породичати між собою арабський Схід і Україну, навіть замахувався створити нову релігію. Його щодалі більше зносило до вкраїнського берега. Поет, художник, мислитель, він натхненно шукав першоелемент поезії. Романтики проголосили найбільшим поетом народ, а найвидатнішим поетичним твором – народну пісню. Англомовні поети шукали батьківщину поезії – слідом за Осіяном та Вальтером Скоттом – у Шотландії, а поляки «Адам Міцкевич, Богдан Залеський, Тимко Падура, Северин Гощинський, Ревуха, Одинець на Україні. В центрі всього була правітчизняна українська пісня й Україна як правітчизна поезії» (В.Домонтович).

Граф Ржевуський-Ревуха, який, окрім польської, мандруючи світами, вільно послуговувався французькою, арабською, відмовляється від них – тепер він говорить лише українською. Він напродив послідовний у своїй українізації – граф спростачився до рівня селянина. А тим, хто надсилає йому листи, звертаючися як до графа, відповідає: «Туткі в Савраню немає графів Ржевуських... Є тільки отаман Ревуха...» Шляхта звинувачувала його, що він змужичів, здичавів. До нього вживали різноманітних засобів впливу, його навіть застерігав своїм рескриптом Микола II, який вимагав, що Ржевуський лишався тим, ким його офіційно зафіксовано в табелі про ранги, однак отаман Ревуха визначився раз і назавжди. Невідомо, які б іще колізії його підстерігали на його вкраїнському шляху, якби не раптова смерть. Коли вибухнуло польське повстання 1831 року, отаман Ревуха у простолюдинському вбранні повів на битву своїх козаків. У котромусь із боїв він тоді й загинув.

В’ячеслав Липинський, який присвятив себе служінню українській ідеї та вкраїнській історії і став ідеологом українського консерватизму та відомим політичним діячем писав, що поляки на Правобережжі України складали три групи. Перша – лоялісти чи угодовці – підтримували російський царський трон. Друга – польські націоналісти – мала мету відновити Польську державу в передподілових межах. Третя група – українофіли, чимало з яких уписали свої імена в українську історію та культуру.

Такі поляки, котрі народилися і зросли на Україні, раптом із подивом озиралися довкола себе й бачили народ із такою драматичною та героїчною історією, бачили своєрідну культуру чули величний епос, що звучав під рокіт бандур із уст кобзарів (хтось назвав їх українськими Гомерами). Епоха романтизму значно активізувала зацікавлення українською старовиною, захоплення нею, ба навіть щире прагнення породичатися з нею. Родовиті шляхтичі не тільки вбиралися в героїчні шати козацьких отаманів і гетьманів, не тільки набирали собі з українців воїнство за запорозьким взірцем, а й зчаста ідентифікували себе виклично, як для польського середовища.

Феномен «української школи» в польській літературі – одна з яскравих сторінок цього процесу. Відомий українофіл і письменник Міхал Грабовський підкреслив один із епізодів «української школи»: «Троє наших українських поетів зобразили три цілком відмінні України. Гощинський – гайдамацьку Україну, Залеський – козацьку, а Мальчевський – польську, шляхетську Україну». Вплив усіх цих творів – і не тільки цих – на українську літературу тільки починає осмислюватися. Володимир Гнатюк писав про віршовану повість «Канівський замок» Северина Гощинського як про попередника Шевченкових «Гайдамаків». Про це ж говорить Григорій Грабович, наголошуючи на тому, що Шевченкові «Гайдамаки» – найважливіша літературна реакція на «Канівський замок». А при тому він стверджує, що найбільший відгомін «Канівського замку» «зокрема й романтичного українофільства взагалі був відчутний у політичній сфері, а точніше – на терені політичної ідеології. ІІісля невдалого польського повстання 1831 року емігрантська політична атмосфера породила ряд сміливих і несподіваних політичних концепцій».

І в цьому контексті дуже цікаво подивитися на вельми оригінальну життєву історію Міхала Чайковського. Це справді надзвичайно вдячна «модель» для історичного романіста.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Продовження в журналі