Леонід Кравчука увійшов в історію України як перший всенародно обраний президент держави. Це справді колоритна, суперечлива та контрастна особистість. За радянських часів він зробив карколомну компартійну кар’єру. Від скромного консультанта-методиста Будинку політосвіти Чернівецького обкому КПУ до лектора, помічника секретаря, завідувача відділу агітації та пропаганди ЦК КПУ. Пройшовши численні проміжні сходинки в апаратах обласного та центрального партійних комітетів, він доріс до другого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України.

Він був провідним ідеологом у центральному апараті партії. Саме йому, переляканий наростанням національно-визвольних настроїв у суспільстві, Володимир Щербицький та очолюване ним політбюро доручили боротися з Народним рухом України за перебудову, побачивши в цьому рухові альтернативну компартії силу, здатну стати її могильником.

Наділений неабияким розумом, Леонід Кравчук мав ще й добрий політичний нюх, що допомагав йому орієнтуватися у найгостріших реаліях суспільних збурень і приймати нестандартні, настільки ж сміливі, наскільки й парадоксальні як на той час рішення. Так, 1989 року найактивніший борець з Рухом наполягав на ухваленні постанови про заборону . Проте зазнав невдачі, оскільки гору взяла обережність очолюваного Щербицьким політбюро, якого і без того Кремль уважав консерватором, що не сприймав ідеї перестройки. А вже через два роки, ставши президентом країни, Леонід Макарович шукав контактів з рухівцями і навіть був готовий залучити їх до влади. З цього також нічого не вийшло: ті відмовилися співпрацювати з недавнім ворогом.

Або інший приклад: хіба міг хто допустити думку, що саме під головуванням вчорашнього другого секретаря і члена політбюро ЦК КПУ Президія Верховної Ради ухвалить постанову про заборону комуністичної партії. У цьому суть парадоксу: людина, яка визначала і формувала ідеологію компартії, що зводилася до того, що Україна не мислилась самостійною державою і майбутнє якої бачилося тільки в Союзі, – ця людина стає мало не прапором боротьби за Україну незалежну.

Ця його властивість – передбачати хід подій і своєчасно враховувати їх – була помічена в народі, який і дав йому за неї дотепне прізвисько Хитрий Лис.

Саме ця його природна спритність, уміння знаходити вихід із найскладніших ситуацій у народі влучно охарактеризована як уміння під дощем між краплями сухим пройти. Він був обережний і обтічний під час створення 19 серпня 1991 року так званого ГКЧП: не підтримав тихого державного перевороту, так само, як і не виступив відразу та рішуче проти нього.

Висуваючись кандидатом у президенти України, Кравчук небезпідставно розраховував на перемогу.

По-перше, у суспільній свідомості була живуча компартійна інерція, тобто рудименти радянської психології, коли армія пропагандистів постійно втокмачувала в голови людей стереотип, що КПРС – єдина керівна сила, яка тільки те й робить, що дбає про добробут народу. Сюди варто також додати послідовне шельмування впродовж багатьох десятиліть в усіх засобах масової інформації та усній пропаганді націоналістів як зрадників і ворогів народу, а також традиційну боязнь українського загалу тих, хто побував у тюрмі, і вже не так важливо, за що і чи справедливо вони були засуджені. А саме вони, національно налаштовані демократи, за компартійною лексикою «буржуазні націоналісти», йому протистояли, включившись у перегони цілою вервечкою. Цим і розпорошили голоси національно свідомого загалу.

По-друге, незважаючи на проголошення Незалежності при владі у керівній вертикалі залишалися компартійні кадри, які на місцях могли вплинути на результати голосування.

По-третє, Кравчук відомий у народі і як високий компартійний функціонер у минулому, і знаний як голова парламенту, бо завжди був на слуху, оскільки засідання Верховної Ради повністю транслювалися по радіо і телебаченню.

У своїх розрахунках Леонід Макарович не помилився – він переміг численних конкурентів і з першого заходу здобув президентське крісло. Та особливих успіхів на найвищому державному посту не досяг.

Тоді вже багато хто, в тому числі і новообраний президент, розумів, що Україні потрібні радикальні реформи, передусім економічні. Та, попри економічну освіту й науковий ступінь кандидата економічних наук, Кравчук не зміг рішуче переключити планову радянську економіку на ринкові рейки, щоб вивести її із застою чи бодай надати поштовх новому її розвитку. На заваді цьому стали як об’єктивні труднощі (глибокий економічний застій, деформована структура виробництва, зорієнтована переважно на розвиток військово-промислового комплексу та важкої індустрії), так і суб’єктивні чинники – інерція компартійного мислення, стереотипні уявлення керівних кадрів про капіталістичну конкуренцію та боязнь невідомої новизни. З одного боку його тішило те, що формально він очолив самостійну державу, а з другого – давалося взнаки властива компартійному функціонерові сила тяжіння до Москви. Тому позбутися залежності від Кремля було непросто.

На карб йому можна поставити й те, що Україна, яка, за оцінками зарубіжних фахівців, мала найкращі шанси серед колишніх радянських республік, та й серед країн так званого соціалістичного табору, на соціально-економічне відродження, почала скочуватися у бік економічної стагнації. Не зуміли правильно перебудувати роботу підприємств військово-промислового комплексу, виробити власну фінансову політику, запровадити національну валюту. Сліпо мавпуючи польський досвід, де пішли шляхом так званої шокової терапії, відпустивши ціни, відмовившись від їхнього державного регулювання, і отримали, за словами відомого українського економіста, замість шокової терапії два шоки без терапії. Внаслідок цього почали галопувати ціни, інфляція досягла неймовірного рівня у тисячі відсотків, більша частина населення була відкинута до межі бідності.

Отоді люди замість виробництва зайнялися торгівлею та натурообміном, широко використовуючи найдоступніші транспортні засоби – ручні візки-тачки, дотепно прозвані в народі «кравчучками». В Умані на базарі я почув пояснення, що таке «кравчучка»: два колеса – одна ручка.

На критику опонентів та численні нарікання людей через різке зниження доброжитку Кравчук відповів цинічною, за суттю, фразою, що стала сумно крилатою: «Маємо те, що маємо». Все це, – а також нарікання загалу на негаразди, шахтарські страйки, криза у Верховній Раді, – змусило Леоніда Макаровича погодитися на одночасні дострокові президентські та парламентські вибори.

Під час других за ліком президентських перегонів (1994 р.) націонал-демократи, замість виставити єдину кандидатуру, знову ринулися юрбою балотуватись у президенти. Відразу було зрозумілим, що їм нічого не світить. Виглядало так, що реальними кандидатурами будуть Леонід Кравчук, Леонід Кучма і, можливо, Іван Плющ. Так міркуючи, ми у «Вечірньому Києві», звертаючись до читачів, використали сакраментальну Кравчукову фразу в першосторінковій газетній «шапці»: голосуючи за Кравчука, матимемо те, що маємо; голосуючи за Кучму, не матимемо навіть і цього; голосуючи за Плюща, матимемо надію хоч щось мати.

А коли у фінал вийшли Кучма і Кравчук, у «Колонці головного редактора» я змушений був написати:

«І все таки виходом з глухого кута, в який загнаний український виборець, є – не найкращий, але єдиний – голосувати за Кравчука… Ми просто приречені голосувати за Кравчука… Бо проголосувати за Кучму – означало б самогубство для нації і держави».

На ділі майже так і вийшло.

Чому програв Кравчук, а виграв Кучма? Адже Леонід Макарович мав більший політичний досвід, ніж директор Дніпропетровського Південмашу: був і секретарем ЦК, і спікером парламенту, і президентом країни. Леонід Данилович тихо просидів народним депутатом, жодного разу так і не виступивши з парламентської трибуни. Потім директорський корпус у Верховній Раді проштовхнув його на посаду прем’єр-міністра, де він лаврів так і не здобув.

Пояснення просте. Кравчук відчув себе президентом незалежної України та смак самостійності. Він переглянув своє неґативне ставлення до національно-визвольного руху, з яким вирішив за краще рахуватися, ніж конфронтувати. Він навіть виступив на третьому з’їзді НРУ 28 лютого 1992 року і заявив, що згоден тісно співпрацювати з Рухом. Більше того, за свідченням Дмитра Павличка, був готовий надати декілька міністерських портфелів рухівцям, а В’ячеслава Чорновола призначити прем’єр-міністром. Та харизматичний рухівський діяч, ображений за програш перших президентських перегонів Кравчукові, затявся: співпраця з колишнім компартійним лідером, на його думку, означатиме «виродження Руху і неминучий його занепад». Якби Чорновіл і його прихильники подали руку Кравчукові і пішли у владу, сам Кравчук під їхнім впливом міг би стати іншим і доля України могла б бути кращою. Згодом Чорновіл, вочевидь, це зрозумів і пішов на зближення з Кучмою. Та Кучма – не Кравчук, та й момент уже не той, тому нічого доброго з цього не вийшло. Тоді ж позиція В’ячеслава була помилковою і ледь не привела до розколу Руху.

До честі Кравчука слід віднести і те, що він розумів величезне значення для країни мати помісну українську церкву. Він офіційно підтримав Українську православну церкву Київського патріархату і це був прогресивний крок, на жаль, не доведений до логічного завершення.

Та саме схильність першого президента України до самостійності якраз найбільше непокоїла Кремль, і російські владники відверто поставили на Кучму, який був набагато покладистіший. У своїй передвиборній програмі відверто орієнтувався на білокам’яну, розігрував мовну карту, обіцяючи російській мові статус офіційної. Це цілком влаштовувало Москву і вона настільки багато вклала у перемогу Кучми, що один з московських політиків зазначив не без сарказму: ще одні такі вибори в Україні бюджет Росії не витримає.

Продовження в журналі

13.08.2010, Шкло