На жаль, досягнення на цьому майже закінчуються, і тепер Рух та партії, що відділились від нього (нижче – «рухівці», «демократи»), перебувають на стадії повного занепаду. Як справедливо відмічається в передмові до згаданої вище добірки, у батьків-засновників не знайшлось відповіді на питання про причини такого занепаду, окрім мало інформативних заяв на кшталт «вся причина у внутрішніх чварах». Нема у них і аналізу причин невиконання двох інших завдань, нема уроків на майбутнє, нема спроб «заглянути в корінь», тобто критично оцінити свою політику в найактуальніших для більшості громадян питаннях.

Спробуємо заповнити цю прогалину. При цьому зосередимось на питанні: чому виборець, що так чітко продемонстрував свою національну свідомість як на референдумі про незалежність України, так і в подіях «помаранчевої революції», перестає голосувати за рухівські партії? Спочатку поглянемо на загальну суспільно-політичну ситуацію в Україні.

Джерелом важкої перманентної кризи, з якої Україна не виходить усі роки незалежності, є суспільно-політична система (далі СИСТЕМА) з глибоким соціальним розшаруванням громадян, доведеним до крайнощів – до фактичного поділу громадян на касти, з депутатською кастою на вершині. Основою СИСТЕМИ стали закони, які поділили суспільство на два світи, перший – правляча «еліта», яка живе своїм життям, турбується переважно про свої кланові інтереси, і другий – решта громадян. Ці закони створювались з грубим порушенням норм Конституції та норм моралі, тобто створена ними СИСТЕМА є злочинною.

Ці закони:

– видiлили з громадян правлячі привілейовані групи, тобто організаційно оформили панівну верхівку, розділили суспільство на вищих та нижчих, утвердили в Україні віджилу суспільно-політичну систему типу «Поділяй і владарюй»;

– передали привілейованим панівним групам (номенклатурі) монопольне право на всі державні функції – законодавство, трактування законів, слідство і суд, право розпоряджатись всіма коштами та ресурсами держави;

– об’єднали всі владні гілки спільним корпоративним інтересом, створили засіб консолідації номенклатури – оплачувані платниками податків виняткові кастові привілеї;

– перетворили державу в знаряддя для визиску громадян на користь номенклатури, здійснили відчуження громадян від держави, створили сприятливі умови для номенклатурного засилля;

– найбільш впливові політичні партії та громадські об’єднання реально можуть очолювати лише депутати (тобто представники та поборники інтересів вищої касти); цим способом панівна каста, по суті, «приватизувала» політичні партії, зруйнувала ідею народовладдя, паралізувала соцiально-захисну дiяльнiсть цих об’єднань, позбавила решту громадян засобів впливу на стан справ, що привело до неймовірних диспропорцій та перетворило державний організм на інваліда;

– вседозволеність і безвідповідальність, передбачені цими законами для панівної верхівки (депутатської касти особливо), стали стимулятором розгулу корупції в державі, створили режим сприяння присвоєнню національних багатств номенклатурою та її спiльниками.

Без розуміння цих обставин, джерела наших негараздів – СИСТЕМИ не можуть бути вияснені особливості відносин між громадянами, з одного боку, і з політичними партіями – з іншого. Тепер перейдемо до ставлення виборців до рухівців.

Світовий досвід дає підстави вважати, що двома основними факторами, які визначають успіх чи неуспіх партій на виборах, є: а) захист національних та державних інтересів країни, б) відповідність політики партії сподіванням громадян у соціальній сфері. Зауважимо, що в умовах України з її постколоніальним спадком у вигляді значної денаціоналізації частини населення роль соціальної політики партії особливо важлива, вона стає визначальною.

Так-от, якою була упродовж років незалежності політика рухівців у соціальній сфері? І тут доводиться констатувати, що політика керівництва рухівських партій в соціальній сфері абсолютно не відповідала сподіванням громадян, вона їм суперечила. Глибока антипатія громадян до кастового поділу загальновідома, і це створювало дуже сприятливі умови для завоювання популярності серед виборців партіями справді демократичного спрямування. Адже, як було написано в одному із звернень (1997 p.), «партія, яка візьметься за за­дачу ліквідації поділу громадян на привілейовані та дискриміновані групи, має можливість: а) зробити реальний внесок в оздоровлення суспільно-політичної обстановки в Україні; б) цим способом підняти свій авторитет і вплив».

Сумно, але факт: такої партії не знайшлося. Усі останні 10–15 років де-факто існувала стійка коаліція комуністів, соціалістів, «вітренківців», СДПУ(о), регіоналів, рухівців, та ін., яка підтримувала всі закони про поділ громадян на привілейовану та дискриміновану частини. Ця коаліція напрочуд злагоджено, без бійок і сварок створила законодавчі основи злочинної СИСТЕМИ – закони про кастовий поділ. Ось основні етапи цієї діяльності.

1. 1997 рік. Верховна Рада долає вето Президента на закон про особливі привілеї (понад уже наявні для державних службовців) для народних депутатів. Депутатська верхівка єдиного тоді Руху підтримує комуністів, соціалістів та ін. в подоланні вето.

2. 2001 р. – прийняття закону (знову з подоланням вето Президента) про подальше різке розширення депутатських привілеїв. Серед іншого, депутати були прирівняні за статусом до міністрів, але мали ще й ряд інших привілеїв (в якій ще країні знайдеться аж 450 суперміністрів?). Так була остаточно сформована колосальна прірва між правами депутатів та інших категорій громадян, тому цей рік можна вважати завершальним у виділенні депутатів в окрему привілейовану панівну касту. За закон проголосували 366 депутатів – комуністи, «вітренківці», СДПУ(о) , рухівці та ін., проти – 4.

3. 2001 р. Верховна Рада з обуренням (як посміли?) розглядає епізод, в якому автоінспектор спробував зупинити депутата від грубого порушення закону про правила дорожнього руху – перевищення швидкості. Автоінспек­тора звільняють з роботи, депутат – порушник закону виходить із засідання героєм. Наслідок: депутати розширили свої повноваження до права давити громадян колесами автомобілів включно (і такі випадки реально мали місце) без всякої відповідальності за це. Жоден з депутатів, з рухівцями включно, не виступив і не спитав: що ж ви, братці, робите?

4. 2006 р. Верховна Рада, долаючи вето Президента, ухвалює закон про право депутатів, термін повноважень яких закінчився, на «матеріальну допомогу», – по суті, безстрокове державне «дворянське» утримання в розмірі, що приблизно в 13 раз перевищує середню зарплату у державі. «За» голосують комуністи, соціалісти, регіонали, СДПУ(о), Литвин, а також рухівці Косів, Драч, Заєць, Мовчан та ін.

5. Одним з основних механізмів реалізації засилля депутатської верхівки та відчуження громадян від держави, за загальним визнанням, став одіозний закон про вибори народних депутатів за пропорційною системою і закритими партійними списками. Серед активних ініціаторів та творців цього закону знаходимо комуністів та… рухівців.

6. Усі системи з привілейованою правлячою кастою на вершині для свого функціонування потребують допоміжних угруповань на кшталт відомої «феодальної драбини» – суддів, податківців, поліцейських сил, ідеологічних структур та ін. Ці угруповання за певні привілеї забезпечують функціонування СИСТЕМИ, визиск нижчої касти та утримання її в покорі. В Україні, починаючи з ухвалення законів про статус суддів та закону про державну службу в 1993 р., появилася серія законів, які створили своєрідну «феодальну драбину» і серед іншого стали основою вкрай корумпованої суддівської системи. І знову серед тих, хто забезпечив ухвалення цих законів, бачимо комуністів, соціалістів і рухівських депутатів.

Треба чітко з’ясувати та зрозуміти, що значення цих голосуваннь (та інших подібних) виходить далеко за межі окремо взятої проблеми депутатських привілеїв: це були акти брутального топтання по Конституції України, це була серія актів закладання основ злочинної СИСТЕМИ. Це були акти створення вищої касти – панівного угруповання осіб, якому дозволяється усе, з відверто злочинними та антиконституційними діями включно, касти, яка ні за що не відповідає. Вседозволеність і безвідповідальність, передбачена цими законами для «народних» депутатів, стала індульгенцією за всі їх злочини, джерелом швидкої моральної деградації депутатської касти та підпорядкованих владних структур, стимулятором корупції.

Вражає легкість незвичайна, з якою в цих голосуваннях порушувались загальноприйняті норми моралі – від «не посягай на не своє», до патологічного самозвеличення. Наприклад, всупереч загальноприйнятій нормі, що митець не повинен бути сам собі суддею, депутати в цих голосуваннях присвоїли усім самим собі звання осіб з особливими заслугами та масу мислимих і немислимих матеріальних благ. На запитання про мотиви одного з таких голосувань тодішній (2001 р.) Голова Верховної Ради І. Плющ відповів, що тут діяв мотив «курка гребе до себе». І що ж об’єднало в цих доленосних для держави голосуваннях депутатів-рухівців з комуністами та іншими відверто антиукраїнськими силами? Відповідь бачиться лише одна – кастові привілеї, а наведені вище факти є незаперечним підтвердженням існування кастової солідарності серед депутатів як основної напрямної сили їх законотворчої діяльності. Після виділення депутатами самих себе в привілейовану касту відбулось іх глибоке моральне переродження, між ними і рештою громадян виникла глибока прірва. «Народні» депутати і за логікою і за суттю втратили право вважатись представниками виборців, вони стали представниками і поборниками інтересів депутатської касти.

Для оцінки наслідків такої законотворчої діяльності та суті створеної СИСТЕМИ звернемось до результатів. Сфера кастових привілеїв для наших законодавців усі ці роки була пріоритетною, тому тут маємо неабиякі досягнення: правову вседозволеність і безвідповідальність для депутатської касти. Більше двох третин депутатів стали доларовими мільйонерами, левова частка національних багатств опинилась в руках «вибраних» та їхніх соратників. Організовані угруповання «недоторканних» безкарно штурмують прокуратуру, блокують суди та роботу найвищого законодавчого органу держави, очолюють рейдерські захоплення підприємств.

Відповідно, ці привілеї існують за рахунок нижчої касти, і тут маємо безправність громадян перед сваволею судів та бюрократії, зубожіння, перманентну кризу, а мільйони людей, не маючи засобів для існування, їдуть на заробітки за кордон. Україна, яка на старті (1990 р.) істотно перевищувала Польщу за всіма економічними показниками, тепер за валовим національним продуктом відстає від неї в три рази (!), проте перевершує Польщу за кількістю мільярдерів. Подібну картину дає порівнянняУкраїни з Чехією, Словач­чиною, державами Прибалтики та ін.

Тобто ніяких чудес і нічого несподіваного нема, це все – прямі і прогнозовані наслідки дії кастових законів, це і є злочинна СИСТЕМА – знаряддя для визиску громадян на користь номенклатури.

Однак ні такі результати, ні сам факт стійкого співробітництва з комуністами та їм подібними не тривожили наших «демократів», і вони продовжували творити закони, спрямовані на поглиблення кастового поділу. Маса членів Руху була шокована такою поведінкою своїх лідерів, виборець відповів тим, що вони втратили здатність долати прохідний бар’єр, а їх залишки стали маргінальними групами в складі блоків. І це сталося в надзвичайно сприятливій ситуації, коли опонентами «демократів» були партії з більш ніж сумнівною репутацією. Саме це – втрата престижу через тривалу прономенклатурну політику, по суті зраду виборців депутатською верхівкою партій, і є головною причиною падіння впливу Руху та його спадкоємців. Політика підтримки основ СИСТЕМИ – кастових законів депутатською верхівкою «демократів» завдає колосальної шкоди ще й тим, що вона компрометує саму ідею демократії та ті священні ідеали, які «еліта» на словах проголошує, звідси й поява тверджень про те, що «в Україні національна ідея не спрацювала».

На сказане можна заперечити – а як же добиваються успіху промафіозні партії, створені спеціально для обслуговування потреб олігархічних кланів, адже їх соціальна політика не краща, ніж у «демократів»? Суть справи в тім, що своєю співучастю в творенні законів про кастовий поділ та в гонитві за особливими привілеями «демократична еліта» опустилася до такого рівня, що в результаті за одним з найважливіших показників – за соціальною політикою, «демократів» стало важко відрізнити від промафіозних партій, стали розмитими також відмінності за показником порядності «еліт». Поставлений в умови вибору з двох зол, виборець проголосував не стільки за відносно «нових» регіоналів, як проти «старих демократів», які роками створювали кастові закони «під себе».

Все це може бути хрестоматійним прикладом до загальновідомої тези про неприпущенність і небезпеку створення законів «під себе»: СИСТЕМА, яка створювалась для власних інтересів спільними зусиллями депутатської верхівки комуністів, соціалістів, рухівців, та ін., все більше приватизується промафіозними кланами. Рухівські співтворці СИСТЕМИ зробили свою справу і стали непотрібними, тому їм все частіше доводиться робити вибір між або бути викинутими на узбіччя, або йти на службу до нових хазяїнів.

Щодо сказаного може виникнути дуже істотне зпитання: чому в ньому з трьох гілок влади законодавчої, виконавчої і судової згадуються лише законодавці як основні винуватці наших негараздів? По-перше, тому, що кризові явища в Україні мають загальнодержавне поширення, і охоплюють всі сфери життя, тобто вони є системними, такими, що виростають з особливостей законодавства. По-друге, закони створюють виключно законодавці, а виконавча і судова влади щодо до них є підпорядкованими як за статусом, так і за функціями – вони лише забезпечують належне функціонування цих законів. Президент також не наділений правом створювати закони, він виконує лише контрольні функції, та й ті обмежені, бо Верховна Рада в наведених вище голосуваннях долала вето Президента. Отже, ключ як для виникнення, так і для лікування важких хвороб нашого суспільства – в руках законодавців, і тільки в них. З цих причин саме законодавча гілка влади є ключовою, і тому основну увагу ми зосереджуємо на законодавстві та законодавцях.

Злет і занепад Руху ще раз продемонстрували колосальну силу закону та створюваних ним державних систем, закону, який спрямовує в той чи інший бік зусилля мільйонів громадян. В історії є багато підтверджень цього в різні часи, в різних народів. Наприклад, нацистська система в Німеччині за короткий час перетворила цивілізованих німців на слухняне знаряддя, яке здійснило страшні злочини проти людства, таке ж мало місце в тоталітарному СССР. Інша система за лічені роки перетворила після війни тих же німців у ФРН знову на демократичну цивілізовану націю, а в НДР за дії ще одної системи все ті ж німці акуратно розстрілювали співвітчизників під Берлінською стіною.

Історія Руху – це ще один наш власний експеримент, який показує, до яких наслідків приводить створення державної злочинної СИСТЕМИ. Цілком здорові гасла «оберемо чесних і порядних», з якими Рух кожного разу ішов на вибори, виявились безсилими перед державною машиною – СИСТЕМА легко «перемолола» численну когорту безсумнівно чесних рухівських лідерів і перетворила їх на співтворців та моральних жертв цієї СИСТЕМИ. А приручила вона їх одвічно відомим, геніально простим способом – підкупом.

Демократична альтернатива такій промафіозній СИСТЕМІ відома – це широко перевірені системи класу «Закон один для всіх» – основа всіх сучасних демократичних держав. Їх особливістю є неможливість існування окремої привілейованої ніші для законодавців (підкреслимо – саме для законодавців як ключової гілки влади та ланки в системі управління). І якщо бажання збагачення, закладене в генетичну природу людини, в злочинній СИСТЕМІ трансформується у вузько кастове «Поділяй і владарюй», то раціонально побудовані державні системи спрямовують в конcтруктивне русло зусилля усієї маси громадян та лідерів різних рівнів через використання їх людських потреб та природних властивостей, в тому чиcлі потягу до збагачення та створення особистої кар’єри. Ці системи забезпечують також розумний баланс між поняттями суспільне – особисте. А забезпечують вони його ще одним геніально простим способом – принципом обов’язкового «Їжте й самі те, що зварили для інших». Тобто законодавець, створюючи закон для суспільства, має чітко знати, що він сам буде жити за цим законом, і це найкраща з відомих гарантій оптимальної збалансованості понять суспільне – особисте. Інакше суспільство скочується до промафіозних форм організації, і історія Руху це переконливо підтвердила.

Оглядаючись в минуле, можна відмітити, що Рух мав змогу зупинити прокомуністичні та промафіозні сили в намаганні нав’язати суспільству кастовий поділ. А от побудувати демократичне суспільство було значно важче. Адже тоді більшість у Верховній Раді належала прокомуністичним силам («група 239»), спецслужби північного сусіда вже оговтались від розгубленості, викликаної розпадом СССР, і активізували свою діяльність. Відчутний слід залишив брак у рядах рухівського керівництва кваліфікованих спеціалістів з питань державотворення та управління. І сталося те, що сталося, – керівництво Руху, погодившись підтримати перший закон (1997 р.) про привілеї для депутатів, дало прокомуністичним і промафіозним силам карт-бланш на подальший невпинний процес антидемократичного кастового поділу суспільства з усіма наслідками від цього. В той час воно, можливо, не усвідомлювало катастрофічних наслідків такого вибору, але це вже не має значення, важливий результат.

Слід відзначити, що відділення партій від Руху та його розкол в 1998 році відбувались не на ідейних позиціях, це не була боротьба програм, а здебільшого амбіції лідерів. Жодна з партій – наступниць Руху не спромоглась розробити прийнятної для громадян справді демократичної соціальної політики, альтернативної кастовому поділу, жодна не пропонувала систему відносин «Закон один для всіх». Тож згідно з правилом «не може бути визначного результату, якщо мета нікчемна»(Д. Дідро), жодна з цих партій в принципі не могла здобути популярності, і вона її не здобула.

Продовжуючи виділяти з маси часто суперечливих і хаотичних– подій загальні тенденції, поцікавимось питанням: чи появлялись в цій одноманітній кастовій сірості спроби реалізації альтернативного демократичного розвитку? Так, появлялись. Мабуть, першою ластівкою тут стала пропозиція уряду Ющенка в 2001 р. скоротити привілеї для «вибраних». Верховна Рада цю пропозицію відхилила, а факт замаху на основи СИСТЕМИ депутатська каста йому не простила – цей уряд був відправлений у відставку, незважаючи на повністю виконаний бюджет. Пізніші події – помаранчева революція, ініціативи команди Ющенка зняти депутатську недоторканність та обмежити привілеї для «вибраних» – підсилили протистояння Президент – депутатський корпус. Найбільшою і, по суті, єдиною перешкодою серед владних гілок для панування касти став всенародно обраний Президент, і депутатська каста поступово консолідувалась для боротьби з ним.

У цій боротьбі каста здобула дві важливі перемоги: а) вона нав’язала суспільству нову Конституцію з істотно урізаними повноваженнями Президента і б) здійснила розвал помаранчевої коаліції зсередини. Ця боротьба триває, тепер в ній об’єднались, за невеликими винятками, майже всі парламентські фракції, вони розгорнули проти Президента шалену пропагандистську кампанію, яка ведеться брудними засобами. Вся ця кампанія – «знайди ворога», є спланованою великомасштабною провокацією, щоб відвернути увагу від справжніх винуватців наших бід. Критикувати Президента, уряд, суддів можна і потрібно. Але те, що глибока загальнодержавна криза в Україні викликана недоліками законодавства, яке розділило суспільство на два світи, – незаперечний факт. Незаперечним фактом є те, що наше законодавство – ключ для лікування загальнодержавних системних хвороб, перебуває в руках напрочуд згуртованої (коли йдеться про кастові інтереси) корумпованої депутатської касти, яка стала своєрідним рифом, об який розбиваються всі спроби оздоровлення суспільства та виходу з кризи. Всупереч фактам, у цій антипрезидентській пропагандистській кампанії створені й поширюються фальшиві стереотипи про непричетність Верховної Ради до кризових явищ, про непричетність депутатів до влади. Всупереч нормі державного права про те, що кожна гілка влади має відповідати за стан справ у сфері її компетенції, провину за кризові явища організоване депутатське угруповання перекладає на Президента.

Що об’єднує в цій кампанії комуністів, «регіоналів», БЮТ і лідерів «демократичних» партій? Що стимулює залишки рухівців бути підпорками блоку, який звільняє міністра Огризка за активний захист інтересів України? Що зв’язує в тісну коаліцію Шуфрича, Симоненка, Яворівського в шельмуванні проукраїнського Президента? Відповідь одна – намагання подальшої узурпації влади в руках депутатської касти, з ліквідацією останніх політичних/законодавчих противаг. Зрештою, така єдність цілком логічна, адже опорою всіх прогнилих режимів є угруповання, зацікавлені в існуванні таких режимів. Тобто перевівши самих себе у найбільш привілейовану правлячу касту «народні» депутати об’єктивно перетворили себе в найреакційнішу частину нашого суспільства, а середньостатистичний депутат став основною опорою злочинної СИСТЕМИ.

Усе порядне і чесне такі СИСТЕМИ асимілюють, перетворюючи на лояльні гвинтики, а якщо не вдається, то викидають з владних поверхів як чужорідне тіло.

На прикладі лідерів Руху добре видно, що намагання покращити стан справ у рамках злочинної СИСТЕМИ, обираючи в законодавці порядних і чесних громадян, – вкрай неефективна справа, те саме як намагатися наповнити водою діряву посудину. Звичайно, потрібно обирати порядних президентів, призначати чесних прем’єр-міністрів, але жоден з них не зможе радикально змінити стан справ на краще за умов, коли законодавча гілка влади (ключова!) перебуває в руках корумпованого депутатського угруповання, зцементованого особливими кастовими привілеями. Тобто шлях до оздоровлення суспільства та виходу з кризи лежить через демонтаж злочинної СИСТЕМИ.

Враховуючи гіркий досвід Руху, основним стратегічним завданням слід вважати зміну фундаментального принципу організації нашого суспільства через перехід від моделі «Поділяй і владарюй» до моделі «Закон один для всіх». Правовою основою нинішньої промафіозної СИСТЕМИ є закони, що ділять громадян на привілейовані та дискриміновані групи; відповідно, першочерговою умовою оздоровлення суспільства і виходу з кризи є здійснення законодавчих реформ, спрямованих на ліквідацію кастового поділу, на ліквідацію невідповідності між правами та відповідальністю владних структур. Тільки таким способом можна уникнути перманентного обезголовлення та руйнування політичних партій національно-демократичного напряму, яке здійснюється переводом в панівну касту їх лідерів та державним стимулюванням продажності останніх.

Підсумовуючи сказане, в історії Руху можна виділити два основні етапи: 1) від заснування в 1989 р. до прийняття Конституції в 1996 р. – активна державотворча діяльність, авторитет серед громадян, Рух – впливова сила в суспільстві та державних структурах; 2) приблизно з 1995 р. –намагання лідерів Руху в соціальній політиці поєднати несумісне: «рух за демократію і свободу та рух за соціальну справедливість» з поділом громадян на привілейовані та дискриміновані групи. Наслідок – неперервний спад авторитету, колапс суспільства до СИСТЕМИ з пануванням промафіозних кланів.

Лідер польської «Солідарності» екс-президент Польщі Лех Валенса про розвиток подій у Польщі в ті роки сказав: «Я працював краще від інших в період розвалу тоталітарної системи, але інші люди стали забезпечувати керівництво державою в наступний період краще від мене». Мирослав Попович про минулі 20 років говорить, що «Рух занепав з природних причин». Ці справедливі висловлювання можна доповнити: політична партія занепадає «з природних причин», якщо її керівництво не здатне здійснювати прийнятну для громадян соціальну політику, якщо не робиться критичний перегляд її діяльності та оновлення керівництва, особливо після поразок на виборах. А якщо такий перегляд та зміна керівництва робляться адекватно до потреб суспільства, то партія може існувати дуже тривалий час, як віги та торі в Англії, або республіканці та демократи в США.