Відповідь, напевно, слід шукати і в глибокій історії. Недарма ж саме в українців виникло прислів’я про одну булаву і кількох гетьманів. Для тих, хто не знає походження цього вислову, наведу такий приклад: в дванадцятому – тринадцятому століттях протягом ста літ 24 князі сорок сім разів займали київський престол. В козаччину те саме: щойно один з гетьманів робив спроби зміцнити свою владу і захистити підлеглу територію, як проти нього готувалася змова. Саме невміння дійти згоди та об’єднатися навколо національної ідеї, стали причиною того, що на початку двадцятого століття в Україну прийшли більшовики. Але, схоже, гіркі уроки історії мало чого навчили українських політиків. Пригадайте 1991 рік і початок незалежності. Тоді, як ніколи, було реально викорінити комуністичне минуле і повернути нову державу в європейське русло. Але цього не відбулося знову ж таки через амбіції політиків. Бо вони не змогли поставити державний пріоритет понад власне бажання здобути президентську булаву. Мене страшенно дивують результати досліджень, оприлюднені нещодавно одним соціологічним інститутом. Начебто 70 відсотків українців називають найкращим президентом часів незалежності Леоніда Кучму. Як таке може бути? Адже те, що переживає сьогодні Україна, є прямим свідченням, що «найкращих» серед них не було. Вже хоча б тому, що жоден з президентів не примусив свого попередника відповісти за вчинки, якими той завдав шкоди Україні.

Невже навіть сьогоднішня ситуація не примусить політиків вдатися до серйозних радикальних кроків, аби врятувати державу? Адже у разі оголошення дефолту економіка України просто завалиться, а під її уламками загине і українська незалежність. Але бездумні політики навмисне беруть мільярдні кредити, тим самим підштовхуючи країну ще ближче до межі банкрутства. Чому б державі не скористатися грошима олігархів, які вже давно очолюють списки найбагатших людей Східної Європи? Навіть за офіційними оцінками їх сукупний капітал перевищує 40 мільярдів євро. Вони не раз користувалися прихильністю держави, тож і вона має право скористатися накраденими в народу грішми. Але влада, якій час від часу, ті ж самі олігархи кидають мільйони на вибори, не сміє підняти проти них голосу. Самі ж мільярдери не вважають себе винними Україні. Взяти хоча б одного з них – Ігоря Коломойського. Пан Коломойський давно перестав бути українським олігархом в традиційному значенні слова, бо живе з родиною в Швейцарії, на узбережжі Женевського озера. Все продумано – бізнес в Україні, спокійне життя в Європі. І що йому до того, що Україні загрожують фінансові труднощі?

Сьогодні українські політики люблять повторювати фразу, що бізнес в Україні відбувся, і з цим треба рахуватися. А яким чином, за чий рахунок, тепер, мовляв, не має значення. Але ж українці ще пам’ятають і добре усвідомлюють, що цей бізнес відбувся завдяки грабіжницькій політиці, коли загальнонародна власність через ваучери перейшла до групи людей, які й стали мільярдерами. Вони не створили нічого нового, просто забрали всі підприємства, які могли б нести «золоті» яйця державі. «Лазаренкам» і тепер не дають спокою ті поодинокі підприємства, які ще залишилися у державній власності. Згадайте хоча б Одеський припортовий завод, навколо якого минулого року розгорнулася справжня битва олігархів. Або близьке мені як фармакологу підприємство «Борщагівський хімфармзавод» – одне з небагатьох в Україні, де акції належать трудовому колективу і яке, попри всі перешкоди і економічні негаразди, успішно розвивається. Навіть перевело більшість своїх препаратів на європейські стандарти GMP. Для української влади воно могло б стати взірцем того, як розвивати вітчизняну економіку. Натомість стало постійною мішенню для рейдерських атак і спроб силоміць відібрати підприємство. На що та сама влада дивиться крізь пальці.

Обкрадання України триває. Тепер до цього долучилися банкіри, використовуючи для себе кризу як спосіб чергової наживи. У європейській практиці існує такий порядок: якщо банк став банкрутом, держава встановлює його реальну вартість на даний момент і за реальною, доволі низькою ціною, викуповує акції банку. У цьому разі банкір, звичайно ж, втрачає, бо його бізнес зазнав краху. Але що робиться в Україні? До банків, які зазнали краху, відряджають представників уряду, так звані «тимчасові адміністрації». І через цих представників держава повертає акціонерам (а не вкладникам!) повну вартість їхніх акцій. Тобто, самі банкіри абсолютно нічим не ризикують і нічим не відповідають за неуспішне ведення свого бізнесу. За це відповідає держава і люди, які зробили вклади до цього банку. Мені розповідали такий випадок: одна сільська родина в радянські часи поклала до Ощадбанку 30 тисяч рублів. Ці гроші заробили батько та два сини, які були найкращими у колгоспі трактористами та комбайнерами і працювали, як кажуть, до сьомого поту. У 90-ті роки минулого століття держава ці гроші у них відібрала. Потім так склалося, що батько і сини загинули, а бабуся залишилася опікункою свого єдиного онука. Вона відкрила рахунок у банку і упродовж кількох років переказувала всю свою пенсію на майбутнє онуку. Тепер ці гроші у неї знову відібрали. І коли держава дає кошти на так зване «рефінансування» банків, то їх отримує не пенсіонерка, а банкір, який живе десь у Швейцарії.

Захистити у законному порядку свої інтереси проста людина не може, бо в Україні давно немає правосуддя. Із сюжету про «суддю-колядника» сміялася вся країна, але суд над ним і досі не відбувся, і сумнівно, що відбудеться. Нещодавно опублікувано щорічні рейтинги корумпованості країн. Україна там стоїть в одному ряду з такими державами, як Нікарагуа, Пакистан і Коморські острови. Країнами, які вважаються в Європі найбільш корумпованими і в яких методи боротьби з корупцією неефективні. Судова система в Україні залишається однією з найбільш корумпованих. До мене щодня приїздять люди з України і розповідають неймовірні речі. Виявляється, сьогодні добрими адвокатами є не ті, хто знає законодавство, а ті, хто знає суддів і стає посередником між ними і своїм клієнтом. За офіційними даними з трьох тисяч (!) кримінальних справ щодо корупції лише у трьох випадках злочинці зазнають покарання, решту у судах виправдовують. В інтернеті навіть публікують списки суддів, які надають подібні послуги. І жодних реальних спроб зупинити таку корупцію влада не робить.

У недалекому минулому радянські вожді розпоряджалися великими багатствами, але все ж відчували за собою контроль і боялися надто сильних зловживань. Аби легалізувати накрадене, вони навіть пішли на те, щоб зруйнувати комуністичну систему. Безпосередній доступ до розподілу багатств забезпечив їм можливість непомітно перефарбуватися на демократів і перетворитися з комуністичних керівників на «бізнесменів», а невдовзі – на «олігархів» з необмежиними економічними ресурсами та майже повним контролем політичного життя. При цьому система контролю, яка функціонувала за попередньої влади, була цілковито знищена, а її головні функціонери награбували державного майна чи не найбільше. Жалюгідні залишки контрольних органів повністю скорумповані, і керують ними ті ж олігархи або владні структури, мета яких – якнайшвидше збагачення будь-яким шляхом, аж до розпродажу державного майна іноземцям, що ще більше знекровлює країну.

Тож найбільша проблема і найбільша біда України в тому, що всі її багатства належать купці людей, які узурпували владу і ухвалюють такі закони, які дозволяють залишатися далі при владі і далі грабувати країну. Навіть на війні є правила, а в українських політиків їх немає. Їх спонукають тільки цинізм і бажання наживи. Як це можна зупинити?

Найперше, слід ухвалити новий виборчий закон. Хоча на всіх телевізійних шоу політики роблять вигляд, нібито намагаються змінити виборче законодавство, насправді ж вони не зробили в цьому напрямі жодного кроку. Бо вибори за партійними списками, в яких можна купити довічне місце собі і своїм дітям, їх цілком влаштовують. Україні ж вони несуть реальну загрозу демократії. Люди мають голосувати не за якісь таємні списки, а за тих, кого вони знають по їхніх справах і кому довіряють керувати країною. Адже депутати тому і називаються народними, що їм надається право представляти народ. Давно слід ухвалити закон, щоб депутати обиралися на одну, максимум дві каденції і запровадити їх відповідальність перед виборцями.

Завданням номер один всіх гілок влади – пожвавлення економіки. Я впевнений, що дев’яносто відсотків українців обурені тим, як цілий народ обдурили так званою «приватизацією». І їх навряд чи влаштовує формула «маємо те, що маємо». Бізнес відбувся, але нечесно. І тепер влада зобов’язана відновити справедливість. Акції підприємств мають належати тим, хто на них працює. Вони не можуть продаватися або переходити у спадок. Навіть коли хтось звільняється, його акції викуповує підприємство і передає їх новому працівнику. Тільки той, хто пропрацював 25 років на підприємстві і виходить на пенсію, має право отримувати дивіденди до кінця життя. Своїх керівників люди мають обирати самі за їх фаховими якостями, причому провідні менеджери заслуговують на більшу частку акцій. Це буде і справедливо, і ефективно.

Те саме стосується землі: вона має належати тим, хто на ній працює. Сьогодні це найголовніший національний капітал українців, єдине, що в них ще залишилося. Але подивіться, скільки вже спроб робили політики-бізнесмени, аби узаконити продаж землі. На щастя, цього ще не сталося, і щоб не сталося ніколи, слід посилити роль сільських громад і місцевого самоврядування.

Сьогодні дуже часто колишні колгоспи здають землю в оренду, і чимало іноземців її орендують. Але їхня мета – якнайшвидше отримати прибуток, а задля цього вони безконтрольно використовують міндобрива, пестициди і гербіциди, забруднюючи землю на сотні років вперед. Це дуже серйозна загроза, адже земля – єдиний ресурс у світі, який не відновлюється. Тому і в цьому напрямі законодавство має стати на захист землі і встановити ретельний контроль за раціональним її використанням. Тоді в Україні ніколи жодна людина не буде знати голоду.

Для того, щоб економіка працювала для громадян, мусить бути запроваджене ефективне антикорупційне законодавство. Кожен політик чи державний службовець, який буде впійманим на отриманні хабарів, має бути негайно усунений від влади, відповідно покараний і позбавлений шансу будь-коли посідати державні пости. У країнах з високим рівнем корупції часто стають ефективними нетрадиційні способи боротьби з нею. Приміром, якщо отримувач хабара заявляє про це в міліцію, то гроші лишаються йому, а той, хто їх давав, притягається до відповідальністі. Такі чи інші засоби мають бути вжиті негайно. Але поки що в Україні придумують нетрадиційні методи давання хабара. Мер Києва Леонід Черновецький нещодавно запровадив «позачергове розв’язання питань за підвищеним тарифом». Відтепер той, хто хоче швидко потрапити на прийом і негайно владнати свою справу, мусить офіційно заплатити сто тисяч доларів. А що ж робити учителям, робітникам, пенсіонерам та іншим людям, для яких сто тисяч – недосяжне багатство? Невже вони приречені на те, що їхні проблеми ніколи не будуть розв’язані?

Очевидним стає факт: коріння корупції проросло в усі сфери життя. І якщо не змінити ситуацію кардинально, колапс української економіки і всієї держави не за горами. Але хто зможе і хто захоче таку ситуацію змінити? Я повторюся: було б наївно думати, що країну врятують олігархи. Мовляв, вони вже собі накрали, то мусять щось зробити для країни. На жаль, цього ніколи не буде, бо вони турбуються тільки про свої мільярди і прагнуть витиснути якнайбільше зиску зі своїх численних заводів і фабрик, а запасним варіантом для них залишаються Швейцарії і Канари, де вони мають численні маєтності. Якщо ж інколи в Україні олігархи й фінансують мистецькі чи спортивні проекти, то лише для вдоволення власного самолюбства. Мене як медика особливо вразила ситуація навколо будівництва Лікарні майбутнього. Три року тому Катерина Ющенко оголосила збір коштів на зведення лікарні для онкохворих дітей. Для збору коштів проводилися телемарафони, люди пересилали через sms-ки по п’ять гривень, переказували гроші підприємства і підприємці. У травні нинішнього року лікарня мала відкритися, але відкрилася гірка правда. Будівництво не розпочалося, а із зібраних 240 мільйонів знайшлося лише сто, але й ті безслідно зникли в одному з банків, як кажуть, близькому до президентської родини.

Цинізм українських політиків і олігархів просто зашкалює. Тож коли йдеться про порятунок України, люди мають зрозуміти, що настав час змінити політичну еліту. Всі ще пам’ятають радянські часи, коли високі посади займали некомпетентні чиновники, які вміло прилаштовувалися до системи і дерлися вгору східцями бюрократичної драбини. Усвідомлюючи свою некомпетентність, вони усували всі загрози своєму безбідному чиновницькому існуванню і не пускали талановитих людей. Розвал Союзу і послаблення жорстких економічних заборон розбудили ініціативу народу. Тисячі людей почали розбудовувати свої приватні справи, часто буквально з нуля. Вони не крали і тому не стали олігархами, але досягли чималих успіхів у бізнесі, мистецтві, журналістиці, у будь-якій іншій професії. Це люди нового покоління, які прагнуть змінити на краще і своє невелике підприємство, і свою державу в цілому. У них інше мислення, інші підходи і зовсім інша мета. І, об’єднавшись навколо національної ідеї, вони могли б повернути країну у демократичне русло. Звичайно, сьогоднішні політики робитимуть все, аби втриматися на своїх місцях, але, на щастя, їм ще не вдалося переписати Конституцію. І обиратиме владу все-таки народ.