Був початок травня 1941-го. День видався похмурий і досить прохолодний. Не маючи нагальної роботи (до всього – ще й свято було), я вирішив податися до сусідів, де часто збиралися великим гуртом седлищанські дівчата й хлопці. Коли забава була у розпалі, випадково глянув у вікно і побачив батька. Він помахав мені рукою, мовляв, вийди надвір. Я швиденько вибіг. Батько пояснив, що прийшов посильний з повісткою у військкомат. Біля нашого дому побачив коня, а неподалік на перелазі незнайомого юнака – посильного. Узявши в нього повістку, я прочитав: «Взяти з собою запас харчів на три дні, ложку, миску, горня і негайно з’явитися у військкомат». Часу було обмаль, мати зібрала, що могла, склавши все у полотняну торбину. Попрощавшись з нею, разом з батьком рушив у поблизький військкомат, і не минуло й півгодини, як уже стояв на порозі кабінету чергового й доповідав про прибуття.

Старший лейтенант, вродливий стрункий парубок, пояснив, що у Ковель слід терміново передати пакет, і додав, що найближчий поїзд вирушає через дві години.

До станції мене супроводжував батько, колишній солдат російської армії, який ще перед Першою світовою війною відслужив п’ять років у кавалерії в місті Твері. Затим три роки воював на фронтах проти кайзера Вільгельма. Спершу як молодший фейєрверкер, а з квітня 1915-го як старший фейєрверкер. Був телефоністом 2-ї батареї 75-ї артилерійської бригади. «Приказом №484 по 3-му Кавказкому армейскому корпусу от 21 июня 1916 г. за отличие в делах против неприятеля со 2-го по 6-ое октября 1914 г. Ион Андреевич Романчук награжден Георгиевской медалью 3-й степени». Згодом батька нагородили «Георгиевской медалью 4-й степени». 5 квітня 1915 року наказом №81 по 31-му армійському корпусу старший фейєрверкер Іон Андрійович Романчук був нагородженый Георгієвськым хрестом 4-го ступеня. Були й інші нагороди та відзнаки, був другий Георгієвський хрест за мужність та відвагу. А ще російський цар Микола II особисто подарував батькові золотого персня.

За весь час перебування на передовій батько не мав жодного поранення, але був тяжко контужений в Пінських болотах. Його представили до наступного чину прапорщика, але отримати офіцерське звання не встиг – з контузією потрапив у госпіталь.

Батько ніколи не носив нагород і зберігав їх у принесеній з війни противогазовій сумці. Діти дошукалися їх, і, коли нікого не було вдома, гралися ними. Коли ж зненацька заставав дітлахів, обвішаних блискучими бойовими відзнаками, то не лаяв їх, а лише важко зітхав. Сусіди частенько просили ветерана поділитися спогадами з воєнного життя.

Запам’ятався такий епізод з батькових розповідей про війну. Російські солдати дістали наказ зайняти нові позиції. Батько мав підповзти якнайближче до ворога, налагодити зв’язок з батареєю і телефоном передавати відомості про дії противника й коригувати вогнем артилерії. Офіцер з розкішною бородою йому каже: «Бачиш отам попереду вітряк. Підповзеш до нього, залізеш нагору і звідти коректуватимеш вогонь батареї». Наказ є наказ. Та все-таки батько зважився заперечити. Мовляв, це ж безглуздя – німець бачить вітряк, мов на долоні. Не встиг завершити думку, як від артилерійського залпу млин розлетівся вдруз. Офіцер був змушений визнати, що батько мав рацію. Навіть похвалив: солдат на війні теж має думати, а не лише сліпо виконувати накази командирів. І таких історій було безліч.

Розповідав батько, що з австрійцями було набагато легше воювати, ніж з німцями – австрійці були поганими стрільцями. Але вбитих не бракувало. Точиться запеклий бій, ні одна, ні друга сторона не поступається, на фронтовій смузі – гора трупів. Оголошується двогодинне перемир’я, щоб зібрати тіла. З обох сторін сходяться солдати – прості люди, кинуті у бійню. Нерідко зупинялися, щоб перекурити, потім відтягали убитих товаришів у свої траншеї. Та ось закінчується перемир’я, знову лунає наказ «вогонь!» – і знову кулі летять у тих солдатів, які щойно пригощали один одного тютюном. І почали замислюватись вояки, для чого ж вони мають вбивати один одного, навіщо відбирати життя ні в чому не винним людям…

Минав час, багато що з фронтового життя стиралося з батькової пам’яті, медалі та хрести діти порозтягували. Натомість великої пошани зажили колишні польські улани і жовніри, обвішані польськими відзнаками та хрестами «Virtuti Militari».

Бувало у вільний час чоловіки зберуться у клуні й переказують, хто що чув. Один з них, Михалко, розповідав, що на схід від кордону, в підсовєтській Україні, будують великі заводи, де вироблятимуть потужні трактори, а на Дніпрі зводять гідростанцію. І пояснював, що Дніпрогес – це величезна електровня. І коли вона запрацює, то і в нас, на Волині, буде видно її світіння.

Люди часто нарікали, що нема куди подітися молоді, що поляки зовсім не дбають про те, аби поліпшити життя українцям, обурювались тим, що польські офіцери п’ють та гуляють, отримуючи непомірно високу платню.

Совєтська влада для більшості волиняків теж виявилася мачухою. Скупою, злою, безсердечною. Після радісних вітань армії-визволительці, серед яких було чимало українців-східняків, прості люди незабаром переконались в облуді комуністичних гасел. Аби не потрапити до Сибіру, батько – заможний господар, був змушений вступити до колгоспу, здавши до громади весь реманент, землю. Її таки мав – коли найстарша сестра виходила заміж, то у посаг віддав їй 15 гектарів. А було в батька четверо дітей – троє доньок і один син.

З наближенням війни «сині кашкети», як у народі називали енкаведистів, стежили за національно свідомими українцями й арештовували усіх підозрілих. Родину нашу не чіпали – як-не-як, а батько проливав кров за «вєру, царя і отєчєство». Однак чоловіка сестри, колишнього петлюрівського сотника, а раніше поручника російської армії, запідозривши у зв’язках з ОУН, в листопаді 1940 року запроторили до Луцької в’язниці. Одне слово, надто райдужних перспектив очікувати не доводилось.

Весняне сонце ще не встигло висушити щедро напоєну снігами землю, а тому йти грузькою дорогою було досить важко. Аж ось і станція Борзова. Прощаючись, батько наказав служити чесно, аби не було соромно перед людьми. Затим додав: «Тебе, сину, чекає моя доля». Поїзд рушив, і батько побіг поруч з вагоном, махаючи на прощання рукою. І очі його туманились від думки, що, може, востаннє бачить єдиного сина. Бо весною 1941 року міжнародне становище було, як ніколи, напружене, і над Волинню ніби зависло якесь недобре передчуття невідворотної грози.

До Ковеля їхати було недовго, двадцять кілометрів поїзд подолав швидко. Дорогою зустрів знайомих, які розповіли, що вчора відправили багато новобранців. Отож, напевно, дожену їх у Ковелі.

На пероні мене зустрів капітан і після короткої розмови підвів до гурту новобранців, які розмістились у товарному вагоні. Тут побачив земляків, котрих призвали день тому, і настрій мій поліпшився. Юнаки ділилися першими враженнями, прикидали, куди їх везуть, де доведеться служити. А після ковтка сивухи, прихопленої всупереч забороні з рідних домівок, уже й зовсім звеселіли і поводилися, як бувалі вояки. Залунали пісні, дехто навіть пританцьовував. Насувалася ніч, і потомлені новобранці почали засинати. Поїзд майже не зупинявся, і майбутні браві вояки смачно похропували. Лише чергові, приставлені до команди, стояли на посту.

Вранці поїзд зупинився на станції Здолбунів. Усі поприпадали до дверей, аби роздивитися, куди приїхали. Але дуже скоро потяг дав протяжний гудок і рушив далі, на схід. Уперше новобранці почали згадувати про домівку, дехто взявся писати листи у надії опустити їх у скриньки на найближчих станціях.

Через деякий час поїзд загальмував. Крізь пройму дверей ми роздивились напис: Козятин. Пролунала команда вийти і шикуватися в колону по чотири. Рушили у напрямку невеликої поляни. Склавши свої торбини в одному місці, почали вчитися марширувати. І залунало стоголосе «Розпрягайте, хлопці, коні…» – пісня, яку знали всі.

Невдовзі почулася нова команда: в лазню і на медичний огляд! Помившись, пішли до будинку, де проводився медогляд. Молоді хлопці сором’язливо показувалися лікарям, серед яких були і молоді жінки.

Після медогляду нас передали новим супроводжуючим, молодим підтягнутим кавалеристам. Новобранцям захотілося якомога швидше одягнути на себе таку ж військову форму. Усіх нас цікавило армійське життя, отож і посипалося безліч запитань. Кавалеристи охоче розповідали про солдатські будні.

Поїзд мчав на північ. Одні слухали розповіді солдатів, інші милувалися краєвидами, які швидко мінялися, ще інші взялися до своїх торбинок. Перехожі привітно махали руками, літні жінки втирали хустинами очі.

Прибули на станцію Орша. Зупинка, вочевидь, мала бути тривалою, бо нам роздали пайок. У багатьох новобранців ще були залишки домашніх харчів, але хотілося спробувати їжі нової, армійської. Отож, жадібно накинувшись на рибні консерви в томатному соусі, задоволено смакували – більшості сільських хлопців, крім картоплі, хліба та сала, нечасто доводилося пробувати консерви. Скуштувавши свій перший армійський обід, відчули себе справжніми солдатами, бракувало лишень військової форми.

Травнева ніч дуже швидко минула, настав сонячний ранок. Поїзд мчав уздовж якоїсь великої ріки, назви якої ніхто не знав. Ешелон довго ніде не зупинявся, аж ось почувся протяжний гудок – ми наближалися до станції. Це був Вітебськ. Вагони загнали на запасну колію, звідки було добре видно добротні будівлі з червоної цегли. За деякий час потяг рушив далі, на північ. Хвойні ліси змінили листяні. У весняному голубому небі щораз частіше появлялися сріблясті літаки, які проносились з великою швидкістю, залишаючи після себе різкий гул. На станціях почали відчеплювати по кілька вагонів – новобранці прибували на свої місця служби. А решту потяг віз далі.

Десь опівдні ешелон зупинився на невеличкій станції, яку з усіх сторін обступав ялиновий ліс. Пролунала команда залишити вагони. Вишикувавшись у колону, попрямували асфальто

ваною дорогою. Відчувалося, що весна сюди приходить пізніше, ніж у нас, – було досить прохолодно. Снігу, щоправда, вже не було, але дерева ще стояли голі. Пройшовши кілометрів зо три, вступили у невеличке містечко. Був вихідний день, і багато людей прогулювалося весняними вулицями. Вони зупинялися, роздивляючись різношерсте військо з полотняними торбами за плечима, а погляди новобранців зверталися у бік гарненьких молодих дівчат. Залишивши позаду містечко, попрямували далі і незабаром повернули на подвір’я, обнесене високою огорожею. Це була військова частина – виднілися багатоповерхові кам’яні будинки, на постах несли службу вартові. Пройшовши через браму, зупинилися біля гарнізонного клубу. Назустріч вийшло багато офіцерів різних звань. Вони цікавились, звідки ми прибули, стандартно бажали доброї служби та успіхів у військовій підготовці, щоб були гідними захисниками совєтської вітчизни. А тепер, мовляв, рушайте на карантин.

Частину новобранців розмістили у залі клубу, решту повели в інші місця. До нас приходили політруки, сержанти, старшини – читали лекції, проводили політінформацію, знайомили з розпорядком військової служби. Ми ж з нетерпінням чекали, коли нарешті познімаємо з себе цивільний одяг й одягнемо військову форму, коли нарешті ляжемо на армійське ліжко.

Після кількох днів карантину до нас прийшов старшина і строєм повів у лазню. Після того роздав нам гімнастерки, галіфе, пілотки, черевики з обмотками. Декому дістались кирзові чоботи. Переодягнувшись, довгенько сміялися один з одного – це було так незвично для нашого ока. Отож вийшли з лазні наче кращими, стрункішими – форма ж зобов’язувала! Ну справжнісінькі солдати! От іще б гвинтівку потримати. І вислати додому фотографію – хай би батьки потішились і похвалились перед сусідами – он якого орла маємо.

Нас розділили на роти, взводи, відділення. Були призначені командири. Старшина вручив кожному порожній сінник і повів взвод у приміщення, де лежала солома. Наказав усім напхати матраци соломою, та не дуже туго. Але соломи було мало й імпровізований матрац виявився затонким, тож спати на ньому було погано. Заздрісно поглядав я на пишні постелі сусідів. Та робити було нічого.

Отак розпочалася моя служба у Червоній Армії в Калінінській області. Це ж треба такому – саме тут почалася військова служба мого батька. Калінін – це ж колишнє місто Твер. Я попав у взвод підготовки водіїв. Командиром був уже немолодий молодший лейтенант, людина лагідної вдачі, вимогливий, але справедливий. Бійці його любили і старалися щонайкраще виконати будь-який наказ свого командира.

Мені солдатська наука давалася легко, у навчанні та стройовій підготовці був у числі перших – як-не-як, а за плечима седлищанська школа, навчання в Луцькій гімназії, куди поступив разом із сестрою Олександрою і здобував освіту завдяки допомозі дядька – інженера-геодезиста Омеляна Остаповича. Свою роль у позитивному ставленні до військової служби, очевидно, зіграло й усвідомлення того, що його рідний брат (рідний мамин брат) був офіцером російської армії (у батьківській хаті на стіні в рамці під склом висіло на видноті салонне фото підпоручника Йосипа Маркусика-Шака у парадному мундирі, зроблене 1 серпня 1914 року). Останній раз мама бачила його в Харкові (сюди була евакуйована родина) наприкінці 1917 року. Мав тоді чин капітана, по-сучасному – майора. Подальша його доля невідома. Розшуки через Червоний Хрест нічого не дали. Чоловік моєї сестри Євдокії мав чин поручника російської армії (на Румунському фронті командував ротою 36-го Орловського полку), був сотником війська УНР. Одне слово, я мав з кого брати приклад. Командир бачив мою старанність, отож всіляко заохочував, підтримував. А мене цікавило все: природа північного краю, яку раз у раз порівнював з рідною Волинню, люди, котрі прихильно ставилися до молодих солдатів.

На правому березі річки Великої з кришталево чистою водою та піщаним дном розміщалась наша військова частина – автотранспортний батальйон, у гаражах якого стояли вантажні та санітарні автомашини. Неподалік був військовий аеродром, і в небі часто з різким ревом проносились літаки-винищувачі нового типу. Невеличкий населений пункт, який річка обіймала дугою, звався Опочна. Містечко мало центральну вулицю, від неї увсебіч розходились невеличкі провулки. Будинки здебільшого дерев’яні, зрідка можна було побачити цегляний чи кам’яний. Від Опочни до військової частини вела гарна асфальтова дорога. Тут ми частенько проходили стройову підготовку. По другий бік населеного пункту було кладовище зі старовинними пам’ятниками. А в лісі, за кілька кілометрів від Опочни, був літній табір стрілецької частини разом з полігоном. У частині, крім новоприбулих, було кілька рот бійців другого року служби і духовий оркестр, який дуже гарно виконував марші, військові пісні, а вечорами – і танцювальні мелодії. Час від часу у дворі частини вивішували екран і демонстрували фільми. Поруч з військовою частиною була велика площа, посеред якої на стовпі був прикріплений гучномовець. Річка, з півдня омиваючи військове містечко, роздвоювалась, обтікаючи острів. Колись, напевне, мав оборонне значення, а зараз на ньому не було жодної будівлі, лишень земляні вали і танцювальний майданчик. Для жителів Опочни острівець був улюбленим місцем відпочинку. Отож літніми вечорами тут грав духовий оркестр, під звуки якого у танці кружляла молодь.

Новобранці швидко звикли до армійського розпорядку: підйом, ранковий туалет (весною вмивалися біля річки), сніданок, заняття. Нарешті за кожним новобранцем закріпили гвинтівки. Ми вивчали їх будову, займались спеціальними бойовими вправами. Зброї на всіх не вистачало, отож під час вправ з гвинтівкою замість неї доводилось використовувати вербові палиці. Гвинтівки, які нам вручили, були старих зразків (так звагні «трьохлінійки») з довгими гострими трьохгранними багнетами (штиками). Після занять гвинтівки ретельно чистили. Але не раз командир бракував нашу роботу, хоча, здавалось, годі вже щось ліпшого досягти.

Малоприємними і водночас цікавими були підйоми серед ночі по бойовій тривозі. Один уже одягся, другий нятягнув лише один чобіт, третій лише замотує онучі. Отут і виявлялися недоліки щодо нашої готовності до бойових дій. Та кожного наступного разу результати нічних перевірок ставали дедалі крищими.

Майбутнім водіям доводилось вивчати автосправу. Основний склад взводу не мав достатньої шкільної підготовки, отож вивчення матеріальної частини автомобіля для них було справою не з легких. Я одним з перших вивчив і склав графік порядку роботи двигуна внутрішнього згоряння. Військовий технік Гришин попросив допомогти йому навчати товаришів автосправи, і я охоче допомагав друзям.

Кожна машина в автопарку була закріплена за бійцем. За мною закріпили майже новий санітарний автомобіль. Водити авто ніхто не вмів, бо заняття з водіння проводили лише один раз. Тож коли я в присутності військового техніка кілька разів об’їхав поляну – радості не було меж: машина стала у моїх руках слухняною.

Автомобіль, який ми вивчали, був відносно простий – півторатонний ГАЗ, який під час війни дуже добре себе зарекомендував. Для моїх земляків це було чудо. У довоєнній Польщі автомашин було дуже мало, і щоб стати шофером, треба було заплатити великі гроші. Та й сам шофер вважався фахівцем високої кваліфікації, і думали тоді, що не кожному це під силу. Основним видом транспорту у селян був віз-однокінка. У містах, правда, використовували й великі вози для перевезення вантажів – їх власників називали «балагулами». А людей у містах возили візники на гарних повозках із дашком.

Я уявляв, як повернуся додому у військовій формі, а на петлицях – емблеми з шоферськими крилами на колесах. Всі дівчата хотітимуть зі мною потанцювати, а я собі виберу найкращу. Недарма командир каже, що військових шоферів охоче приймають на роботу, бо вони добре підготовані й дисципліновані. Мені так подобалися машини, що не мав сили від них відійти. Коли ми освоїли ГАЗ, нас повели до нових гаражів, де на колодках стояли новісінькі ЗІС-5. Оглянувши машину ми вирішили, що в цілому світі немає кращої та надійнішої. Насамперед значно потужніший двигун – замість чотирьох циліндрів має шість, тож скільки вантажів може взяти на себе! Оце так машина! І тут же подумалося, що вона, мабуть, дуже складна для вивчення.

Молодим шоферам видали знаки розрізнення відзнаки і наказали закріпити їх у петлицях. Юнакам це дуже сподобалося, подумки кожен думав, як приїде у відпустку і красуватиметься з таким знаком-колесом з крильми.

Частим гостем на заняттях був начальник штабу – підтягнутий, енергійний офіцер, років під сорок. Вимогливість була однією з найхарактерніших його рис, і це особливо відчувалось, коли перевіряв стволи гвинтівок – скільки б не чистив їх, все одно не часто почуєш слово похвали.

Командир батальйону мав на петлицях дві шпали, був невеликого зросту та незважаючи на це прекрасно виконував всі вправи на заняттях з фізичної підготовки, які мали робити ми.

Крім занять із спеціальної підготовки замполіт проводив політінформації, читав лекції про міжнародне становище, запевняючи, що наразі все спокійно, мовляв, війни бути не повинно. Але з кожним днем тавало все тривожніше – радіо раз у раз сповіщало про концентрацію німецьких військ біля західних кордонів Совєтського Союзу.

Час минав напрочуд швидко. У вихідні новобранці ходили з баяном на річку, в ліс, увечері дивились кіно. Після відбою ще довго не могли заснути – через річку на острові допізна грав духовий оркестр, лунали пісні.

Якось на заняття з автосправи не появився наш улюблений воєнтехнік Гришин, прекрасний знавець справи і мудрий наш учитель. Замість нього прийшов інший і повідомив, що тимчасово буде заміняти Гришина, який поїхав у Москву отримувати нову техніку.

Всі без винятку командири дуже добре ставилися до молодих бійців, а ті своєю чергою старались у всьому наслідувати їх. Та раптом з армії почали відправляти по домівках бійців, які мали родичів за кордоном. Отож тривожні передчуття невідворотності війни тільки посилювались.

21 червня, в суботу, після занять, старшина повідомив, що у наш гарнізон прибув Червонопрапорний ансамбль пісні й танцю Радянської Армії. Ввечері усіх бійців, крім наряду, повели на острів. Солдати повсідались на високих земляних насипах, які зусібіч оточували майданчик. Внизу, на лавках, розмістився командний склад із сім’ями. Під гучні оплески на імпровізовану сцену вийшли стрункі молоді артисти у формі. Залунали пісні – військові, народні, жартівливі. Досі пам’ятається у тому виконанні грузинська пісня «Суліко». Потім пішли танці – веселі, запальні. Донині бачу танок з шаблями. Бурхливими оплесками нагородили присутні артистів.

Ніч з 21 на 22 червня була напрочуд погідною, теплою. Воїни спали міцним сном. Наступний день розпочався, як звичайний вихідний день; після сніданку взвод молодих водіїв послали в автопарк для наведення порядку (занять у той день не було). Бійці дружно взялися за впорядкування території, за чистку закріплених за ними машин. Та близько десятої години ранку хтось пустив чутку, що нацистська Німеччина напала на Совєтський Союз. Не хотілося у це вірити, бо досі ніхто з командирів не збирав солдатів і ні про що їх не інформував. Тим часом весь командний склад гарнізону зібрався посеред плацу. І, з усього видно, проводив якусь важливу термінову нараду. За кільканадцять хвилин нарада скінчилася, і командири швидко почали розходитись. Почувся сигнал бойової тривоги. Було наказано завести всі автомашини і розпочати евакуацію частини. Всі зрозуміли: почалася війна. За керма машин сіли бійці другого року служби. Ми з товаришами розмістилися в кузові. Наш водій був не надто вправний. Тож змовницьки підморгнув – мовляв, добре тримайтеся, бо можу вас розгубити. Відтак увімкнув швидкість, натиснув на газ, і машина з ревом рвонула в бік міста, ледве не врізавшись у зустрічний автобус.

Незабаром опинилися в молодому ялиновому лісі, де зазделегідь було визначене місце збору нашого взводу на випадок тривоги. Командир роти коротко ввів у курс справи, пояснив, хто чим має займатися, і всі приступили до облаштування місця тимчасової стоянки. З ялинового віття робили «постіль». Навколо новоствореної частини командир виставив вартових, наказавши їм бути особливо пильними. Молоді бійці заступали у свій перший бойовий наряд зі щемом у серці – надто відповідальним було завдання.

Розпочалося нове життя, повне тривог і неспокійного чекання. Ліс наповнився ревінням автомашин. Одного дня мене разом з товаришами послали до міста, на околиці якого був військовий склад. Ми швидко завантажили машину ящиками з патронами і повернулись у ліс. У густому ялиннику обладнали склад для привезених боєприпасів. Перша ніч у новому таборі минула спокійно, духмяний аромат хвої, розігрітої цілоденною спекою, забивав дух.

Вранці помітили перші німецькі бомбардувальники, які зі страшним ревом, від якого здригалася земля, летіли на схід. Був даний наказ якнайсуворішого маскування. Особовий склад майбутніх водіїв був переданий у розпорядження мотострілкової дивізії, яка дислокувалася неподалік табору, у колишньому приміщенні лісництва. Сумним було прощання з мудрим, справедливим командиром, молодшим лейтенантом. Бійці були розподілені по взводах і ротах мотострілецької дивізії.

Колишній командир прощальним поглядом окинув своїх бійців і звернувся до вищого офіцера. У якийсь момент я помітив, що він показує на мене. Та начальству було не до розмов, його обірвали на півслові, і він замовк.

Річ у тому, що раптом на подвір’я частини в’їхала автомашина без бортів, з пробоїнами, в кузові лежала закривавлена солдатська шинеля. Це була перша фронтова «ластівка». Боляче було спостерігати цю картину, особливо воїнам першого року служби. Більшість бійців рвалася на фронт. Та наказу такого ще не було. Новосформована стрілецька рота дислокувалася неподалік від штабу і першою виконувала всі бойові доручення. Дороги, які вели на схід, були забиті людьми – військовими, цивільними. Отож, найпершим практичним бойовим наказом було затримувати всіх військових, які йшли із заходу, і супроводжувати в комендатуру для з’ясування справи.

Мене викликали в штаб дивізії й наказали супроводжувати в комендатуру затриманого лейтенанта. Чоловік у літах, він фізично був кремезніший за мене. І якби він виявився німецьким диверсантом, мабуть, важко було б справитися з ним. Затиснувши в руках трьохлінійку зі штиком, я наказав лейтенанту йти за кілька кроків переді мною і пильно стежив за кожним його рухом. Ось і комендатура. Я полегшено зітхнув. У дворі було багато військових – від рядових до офіцерів вищого командного складу. Затриманому лейтенантові, судячи з його поведінки, було важко змиритися з тим, що його ведуть як дезертира. Він уже побачив фронт і для нього картина війни була набагато зрозуміліша, ніж для тих, які туди вирушали. Лейтенант виконував усі розпорядження конвоїра, будучи впевнений, що у всьому розберуться, і він знову незабаром стане в стрій.

Пильно стежачи за своїм підопічним, я відчинив двері з табличкою «Комендант» і пропустив лейтенанта всередину. Приклавши руку до козирка, доповів, що заарештований доставлений. Комендант, перервавши розмову з офіцерами, які стояли довкола нього, грізно глянув на лейтенанта: «Де ж твої бійці, командире? Виходить, ти їх залишив на полі бою, а сам утік?» На диво, той спокійно відповів, що через кілька годин таких, як він, тут будуть тисячі, а тому їх відразу ж слід долучати до інших частин і доправляти на фронт. Додав, що присут усіх ні навіть уявити собі не можуть, що діється там, на заході.

Мене відпустили. Я козирнув і вискочив з комендатури, протискаючись крізь натовп. Дорогою згадав, що в кишені лежать дві новенькі десятки, отож зайшов до продуктового магазину, накупив ласощів і заспішив до своєї частини.

Рота повністю складалася з молодих бійців, недавно призваних на строкову службу. Командував нею сорокарічний лейтенант запасу. З його кобури виглядав наган, у руках тримав карабін. Молоді бійці ще не пройшли навчального курсу. До всього бракувало зброї. Кому не вистачало трьохлінійок, видали саперні лопатки з довгими держаками. Солдати нарікали: як можна воювати з лопатою проти озброєного до зубів німця! У відповідь командири безпорадно розводили руками, мовляв, де ж візьмемо зброю, коли й самі не маємо. А лопатою можна викопати для себе і товариша окоп, то буде хоч якась користь. Зрештою, в рукопашному бою придасться. Вручили нам брезентові патронташі, роздали по жмені патронів і бляшані трубочки зі скрутком паперу, на якому треба було написати своє прізвище, частину, домашню адресу. Усі зрозуміли, для чого це робиться.

Одного ранку вся рота під командуванням лейтенанта рушила в бік фронту. Точного завдання поставлено не було, тож почалися блукання по невідомих дорогах. Рота поповнювалась новими бійцями, яких затримували кожного дня. Вони були змучені, голодні, з червоними від безсоння очима. У відповідь на питання, якими їх засипали молоді солдати, чулося одне: «Ваші бої ще попереду. Побачите самі».

Над ротою раз у раз шугали, мов шуліки, німецькі літаки, поливаючи бійців свинцевим вогнем. Отож часто доводилося звертати з покритого глибокими вирвами шосе у придорожні кущі. Куди саме йдемо, ніхто не знав. Минувши ліс, вийшли у чисте поле. І тут несподівано ворожий винищувач пролетів так низько, мало не над нашими головами, заледве не зачепивши крильми. Бійці розсипались і миттю залягли по узбіччях дороги. На щастя, обійшлося без жертв. Колона, поглядаючи у небо, рухалася на захід. Зрідка зустрічалися люди, які йшли на схід. Цілоденна спека, перехід майже без перепочинку страшенно зморили бійців. Червона розпечена діжа висіла над лісом, до якого наближалася колона. На землю опускалася приємна прохолода. Раптом дорогу перегородив свіжовиритий протитанковий рів. Та ні в лісі, ні біля рову людей не було. Зупинившись на високому насипі, командир дав наказ про перепочинок. Ми почули далекий гул моторів, і невдовзі побачили у променях призахідного сонця декілька бомбардувальників з червоними зірками на крилах і фюзеляжі. Радісно замахали їм пілотками, зриваючись на рівні ноги, – втому наче рукою зняло. Командир жартома пояснив: «Завезли німцям гостинця, а тепер на ніч повертаються додому». На душі полегшало.

Нашвидку перекусивши, вляглися хто в ліщинових кущах, хто у високій траві. Та сон чомусь не приходив. Ніч була душною, і настрій у новобранців був тривожний. Високо під зорями з монотонним гулом летіли ворожі бомбардувальники. Коли гул затихав, слух вловлював далекі вибухи бомб і гуркіт канонади.

З важкої напівдрімоти я прокинувся ще більше стомлений, до горла підкочувався неприємний клубок від теплої вологи, яку посилало болото, що розкинулось неподалік. Серце в грудях калатало так, наче пробіг кілометрів з десять. Сівши, ніяк не міг второпати, де я і що роблю у незнайомій місцині, бо щойно бачив уві сні рідну домівку і матір… Знову запитував себе: який ворог для українців страшніший – червоний чи брунатний? Душу знову терзали сумніви: за кого воюємо? За кого проливатимо кров? За Україну? За СССР? За Сталіна? Я ж присягнув… Батько свого часу теж був змушений «нє щадя жівота своєго» проливати кров за російську імперію. І що ж? Сумніви не полишали. Я і мої земляки опинились між молотом і ковадлом. Вихід один: воювати доведеться на боці одного ворога проти іншого. Вибору не було…

Діставши з речових мішків сухі пайки, солдати підкріпились і рушили у південному напрямку. Коли опинились на узліссі, пролунала команда: «Окопатись!» Лейтенант уголос розмірковував, звідки можна чекати наступу ворога, тож окопувались, дослухаючись його наказів. Пробули тут до ранку, і знову наказ – відходити назад, у бік Опочни. Надвечір дійшли до великого лісу, перепочили і знову взялися до копання глибоких окопів, з яких можна було б стоячи стріляти по німецьких танках – саме тут була найбільша імовірність їхнього прориву. У лісі перебувало чимало солдат, мобілізованих із запасу. Більшість з них знала військову справу, але чимало не володіли жодними військовими навичками. У відповідь на запитання, що робити тим, хто не вміє стріляти, політрук відповів: «Настав такий час, коли всі повинні піднятися на захист батьківщини, інакше можна стати довічними фашистськими рабами. Тих, хто не вміє воювати, навчимо, а хто не хоче – примусимо! Вибору нема».

Після коротких зборів усім було наказано зайняти окопи. Під’їхали артилеристи з трьома гарматами і теж зайняли бойові позиції. Частині бійців було наказано шикуватись у колони і йти в північному напрямку. Рухались всю ніч, на світанку зупинились у лісі на привал. Тут також було багато військових – більшість кадрові офіцери. Раптом почулася стрілянина, всі підхопились і кинулися з гвинтівками напоготові прочісувати ліс. Поширилась чутка, що в лісі з’явилися німецькі диверсанти. За годину-другу наткнулися на групу червоноармійців. Як виявилося, свої. Але попервах зопалу ледве не перестріляли одні одних. Що трапилося насправді, ніхто так і не дізнався.

На галявинах стояло кілька польових кухонь, з димарів яких ішов дим, а з казанів, приємно лоскочучи ніздрі, валили клуби пари. Нам уже добряче набрид сухий пайок, який ще й танув з кожним днем, отож ми заворожено поглядали на кухні. Бійці щиро прийняли нас у свою сім’ю, а старшина, бачачи, які ми потомлені безперервними переходами, наказав нагодувати нас насамперед. Обід виявився напрочуд смачним – макарони з м’ясом (величезну кількість худоби евакуювали на схід, а дорогою частина її падала з ніг від виснажливих перегонів, і таким чином потрапляла на солдатську кухню).

Через ліс проходила шосейна дорога. Можна було бачити, як по ній рухається нескінченний потік людей – одні йшли з клунками на плечах, тримаючи за руки дітей, інші штовхали перед собою маленькі візки із зібраними нашвидкуруч пожитками, дехто їхав на велосипеді – всі, хто міг рухатись, тікали від ворога. На щастя, німецькі літаки поки що не переслідували їх.

Нам було наказано не чіпати незнайомих речей і не пити з колодязів – як стало відомо, гітлерівські диверсанти вже попрацювали, отруївши воду та продукти.

Розпорядку дня не було. Знали ми лише те, що бачили на власні очі. Але й з баченого було зрозуміло, що діється щось негаразд. Із заходу пробиралися поранені бійці, ті, хто ще міг рухатися. Одні з перев’язаними головами, другі – з підв’язаними руками, часто босі й напівбосі. Одне слово, картина була вельми невтішна. Підкріплення фронтові поки що не було – війська на захід не рухалися. Навіть не дуже обізнані у військовій справі бійці робили висновок, що командирам чіткого завдання не поставлено, немає і зв’язку зі штабом. Ніхто з нас не вірив, що німець перемагає. Але ніхто не знав, що слід зробити, аби виправити ситуацію. Місцеві жінки, яких зрідка зустрічали дорогою, бажали бійцям швидкої перемоги над ворогом. Але де ж той фронт? Від безперервних переходів люди страшенно стомились, ноги в кирзових чоботах запарились і пекли вогнем.

З кожним днем ворожа авіація все частіше з’являлася у небі. «Мессершміти» проносилися над головами біженців. Німецькі льотчики знахабніли до краю, почувалися наче на маневрах, розстрілюючи з кулеметів безборонне цивільне населення.

Надійшов наказ шикуватися в колону, і вирушати маршем на північ. Вступили в Опочну, пройшли міською площею. Хоча німців тут ще не було, та авіація противника вже добряче попрацювала над цим клаптиком землі. Серце стислося, коли побачили сплюндроване містечко і військову частину, де починали військову службу. Казарми стояли сумні, чорні, обгорілі, без дахів, довкруж були вирви від бомб. Колона зупинилася, пропускаючи артилерійську частину, яка вертала з фронту. Незважаючи на те, що відступають, артилеристи були веселі й жартували: «Хлопці, якщо німці побачать ваші штики, то зразу ж накивають п’ятами, вони дуже бояться довгих штиків». Артилеристи тримали в руках автомати, а дехто й по два – видно, роздобули в бою. Командир роти попрохав дати один йому. Артилерист подивився на нього і простягнув зброю: «Тримай на пам’ять від артилерії і громи нацистську гадину!» Лейтенант подякував, а свій карабін віддав солдатові нашої роти, який в руках мав лише лопату. Колона минула містечко і попрямувала до залізничної станції. Рухатись далі стало неможливо – вся дорога була вщерть заповнена велетенським гуртом свиней, яких переганяли у запілля, аби не дісталися німцям. Тварини рохкали, кувікали, пищали, падали, зривалися і знову бігли, залишаючи на узбіччі мертві туші.

Колона була змушена перечекати в невеличкому ліску, в якому вже було сконцентровано чимало бійців. Тут розміщалися склади з боєприпасами та військовим спорядженням, стояли гармати. Із заходу долинав гуркіт артилерійської канонади. Відчувалося, що неподалік фронт. Наша рота розташувалася поблизу шосе, один взвод забрали на спорудження переправ через річку. Вдень над лісом закружляли літаки, мабуть, німці щось помітили. Поки що не бомбардували, лише обстрілювали. Вглибині загорівся склад з боєприпасами, почали вибухати снаряди. Молодих солдатів охопила паніка. Ніхто не знав, що робити, як діяти далі. Літаки, обстрілявши нас, полетіли геть, з часом паніка вляглася. Ми стали чекати подальших наказів.

Липень 41-го видався по-особливому сухим і гарячим. Нагріта за день земля не встигала охолонути до ранку, аби дати змореним солдатам таку цілющу й жадану прохолоду. Навіть річка, яка протікала неподалік, не додавала свіжості.

Надвечір командир повів рештки роти назад у напрямі містечка. Коли дісталися до кладовища, вже стемніло. Дальнобійна ворожа артилерія почала обстрілювати населений пункт. Снаряди з шаленим свистом проносилися над головами бійців, які зайняли оборону в окопах, виритих на квітучому конюшинному полі. Кілька снарядів вибухнуло неподалік, деякі влучили у самі окопи. Десь опівночі обстріл раптово вщух. Мабуть, ворог готувався до штурму.

Після обстрілу, підмостивши під голови шинельні скатки, ми полягали в улоговинах між могильними насипами, намагаючись задрімати. І пригадалася мені історія, яку парубки розповідали на вечорницях.

Жив колись у селі неподалік кладовища чоловік на ім’я Кіндрат. Ніде було йому де пасти свою корівчину, поля не мав. Отож вечорами, бо вдень було ніяково, вів свою корівку пастися на кладовище. Неподалік проходила дорога зі станції в село, якою з вечірнього поїзда вертали додому люди. Тож надумав якось Кіндрат пожартувати – налякати перехожих. Надягнув білу свитку, став на краю кладовища і почав розмахувати руками, щоб його помітили. Угледівши чудернацьку постать, люди з криками «Рятуйся, хто в Бога вірує!» щодуху помчали до села. Побачивши, що люди перелякалися не на жарт, Кіндрат і сам злякався. Хотів було наздогнати односельців, аж його свитка зачепилася за хрест. Кіндрат мало не знепритомнів од страху, але все-таки вирвався з пастки, залишивши корівчину на кладовищі. Лише наступного дня історія прояснилась. Одні лаяли на чім світ стоїть Кіндрата, інші сміялись… Згадавши приповістку, я подумав – ось поснули ми на кладовищі й за велику розкіш це маємо, а колись у дитинстві ой як лячно бувало на цвинтарі...

Прокинувся від сліпучого світла ракет, що спалахували то тут, то там. Однак багатоденна втома взяла гору, і знову заснув. Схопився від того, що зовсім близько вибухнув снаряд – почався обстріл містечка. Одночасно гітлерівці відкрили вогонь і по нашій лінії оборони. Пролунав наказ рухатись до залізничної станції. Шосейна дорога, що вела до вокзалу, була безлюдна, лише час від часу на великій швидкості пролітав на мотоциклі зв’язківець.

О шостій ранку німці почали наступ. Зав’язався жорстокий бій. Однак того дня гітлерівці не змогли увірватись у містечко. Наші втрати були великі, а підмога не надходила, Тож було наказано підпалити склади з пальним. Їдкий чорний дим стовпом піднявся до самого неба.

Надвечір обстріл наших позицій припинився. Сапери привезли протитанкові міни, які стали закопувати по узбіччях дороги. Бійці отримали наказ попереджувати своїх, аби машини, їдучи на передову, не нарвались на вибухівку. Серед ночі надійшов наказ зайняти оборону поблизу річки. Всім бійцям було суворо наказано: ні кроку назад! У полон не здаватись, а останню кулю залишити для себе. Озброєні лише гвинтівками, а дехто тільки саперними лопатами, стали окопувались, вибираючи найвигідніші для стрільби позиції.

У промінні вранішнього сонця появилися ворожі винищувачі. За деякий час з нашого тилу потягло горілим – видно, літаки щось запалили. І тут же задвигтіла земля від вибухів, над нашими головами повис німецький розвідник-«рама». Ми не дуже зналися на призначенні цих літаків, розуміли лише одне: вони коригують вогонь своєї артилерії. Повітря наповнилось свистом снарядів. Боєприпасів німці не шкодували – були твердо переконані, що війні скоро кінець.

Я притиснувся всім тілом до землі, по спині пробігали мурашки, на чолі виступили краплини поту. Довкруж усе тріщало, клекотіло, від дерев летіли тріски і великі куски кори. З окопів долинали страшні крики поранених. Дехто почав вистрибувати з окопів, шукаючи порятунку, але тут же падав, скошений кулями. Здавалося, цьому пеклу не буде кінця. Та все припинилося так само раптово, як і почалося. У повітрі, що пахло димом, порохом і кров’ю, зависла зловісна тиша.

Підвівши голову, я побачив, що здалеку в наш бік рухаються сірі фігурки. Незабаром уже чітко вималювалися постаті ворожих солдат – кремезних, у френчах із засуканими до ліктів рукавами, у шоломах, насунутих по самі очі, з автоматами, приготованими до бою. Чітким, розміреним кроком вони насувалися, мов сарана на жменьку погано озброєних червоноармійців, які залишилися живими. Почулася команда: приготуватися до бою, по наступаючому ворогу – вогонь! Здавалося, всі загинули, для кого ця команда? Та з окопів почали визирати бійці, готуючись до бою. Невзабарі з нашого боку залунали постріли.

Притиснувши приклад гвинтівки до плеча, прицілився в сіру лаву, що швидко наближалася. Натив спусковий гачок, гвинтівка здригнулася, штовхнувши в плече. Далі все пішло так, ніби все життя тільки те й робив, що стріляв – вправно заряджав гвинтівку і викидав гільзи, знову заряджав і знову викидав. У якийсь момент з жахом побачив, що брезентовий патронташ порожній. Помітив, що поруч лежить мертвий боєць. Схопив його патронташ – і знову, мов сновида, взявся за тимчасово перервану роботу. Німці тоді дуже берегли своїх солдатів, бо ж усі хотіли зустріти свою блискавичну перемогу. Отож, під градом куль повернули назад. Наступило коротке затишшя. Я наче відключився від усього, що діялося довкола, чекав лише нового наступу ворога. І тут повітря знову прорізав свист снарядів – один, другий, третій… У небі появилися літаки. Тісніше припав до землі на дні окопу і почув якесь незрозуміле жахливе виття. Схопився за голову і ніби оглух. Нарешті вдалося розплющити очі – побачив, що майже весь засипаний землею. Вивільнивши одну руку, почав видряпуватись зі своєї криївки. Відчув, що ліва нога відмовляється служити. Від різкого болю на якусь мить знепритомнів. Прийшовши до тями, непорушно лежав і прислухався. Раптом почув якісь голоси і незнайому мову. Зрозумів, що поблизу німці. У голові блискавично пронеслася думка – покінчити з життям. Але тут же відігнав її – треба спробувати втекти. Але як, куди? Хоча б ліс був поблизу. Згадав, що недалеко квітує висока конюшина. Величезне поле. Поставив собі за мету будь-що доповзти туди. Помітити не зможуть, бо досить темно. А зорі наче підбадьорювали: рятуйся, хлопче, не занепадай духом. Поволі, по-пластунськи, почав відповзти якомога далі від окопів, та сили зрадили. Перевернувшись на спину, впився очима в далекі зірки, і став просити у них поради й допомоги. Незчувся, як задрімав. І прийшла уві сні до мене мама, погладила, приголубила. Хотів з нею поговорити, та повернувся на бік і розплющив очі. Сон щез. Спробував звестися, та нога не хотіла слухатися.

Настав світанок. Сонце тільки-но почало свій щоденний шлях по синьому, мов бездонне море, небу. Звідкілясь долинув сміх, почувся чужий балак. Зрозумів, що утекти годі – ворог поруч. Підвівшися на ліктях, побачив, що зовсім близько, у річці, купаються німецькі солдати і миють своїх коней. Недалеко кілька вояків узялися косити для них конюшину. Та раптом зупинилися, і почали показувати руками у мій бік. Подумалось – вибирають, де конюшина найкраща. А що, коли прийдуть сюди? І справді, незабаром зовсім близько почувся свист кіс по соковитій траві. Зрозумів: жити залишилось кілька хвилин, полетить моя голова, як стяті косами квіти конюшини. Підтягнув гвинтівку, прицілився в того, який ішов попереду, і раптом усвідомив – гвинтівка без набоїв. Один з косарів поставив косу, обіпершись рукою на кісся, вирішив перепочити. Раптом – як закричить чи то з радості, чи то з переляку: «Рус! Рус!» Надбігли його товариші, обступили мене і стали сміятись: «Син Сталіна!» Уперше я побачив зблизька німецьких солдатів. Взуті у шкіряні чоботи з широкими халявами, штани на підтяжках, на рукавах френчів нашивки. На головах круглі польові кашкети, у декого пілотки. Обличчя вгодовані, самовдоволені, у багатьох – окуляри. І ось між цих ситих фізіономій я – мов загнаний звір. Нареготавшись досхочу, наказали встати. Я хотів було підвестися, та нога і далі не хотіла слухатись, отож довелося опертись на гвинтівку. Солдат, який помітив мене, побіг до командира, очевидно, сподіваючись на похвалу. Інший вирвав гвинтівку з моїх рук і наказав йти за ними. Спираючись на палицю, яка, на щастя, валялася поблизу і до якої вдалося дотягнутися, я помалу пошкандибав. Поки йшов, подумки попрощався з усіма рідними. Було це 16 липня.

Далі буде