За всієї умовності того, що називають розподілом праці, різні суспільні групи виконують різні завдання. Не в тому розумінні, що один мусить перти плуга, нічого не думаючи, а інший — лише сидіти й давати вказівки. Мудрі й мислячі люди є скрізь. Їх сукупність — розум нації. І все ж цей розум у чистому, так би мовити, вигляді найповніше репрезентують інтелектуали. “Як на мене, — вважає Вацлав Ґавел, — інтелектуал — це особа, котра присвятила своє життя розв’язанню проблем цього світу в загальних категоріях та в широкому контексті явищ. Ясна річ, інтелектуали не єдині, хто це робить. Але вони роблять це, сказати б, фахово. Це означає, що їхнім головним заняттям є студії, читання, навчання, писання, публікації, публічні виступи”.

Вони, на думку цього загальновизнаного мислителя і політика, беруть на себе відповідальність за стан світу і його майбутнє, хоч іноді й завдавали йому чимало лиха, констатуючи, наприклад, ілюзорні комуністичні утопії — візії раю, які перетворили значну частину світу у суще пекло, привівши людство мало не у глобальний Гулаг. На щастя, в умовах вільного суспільства цим хибним і згубним для цивілізації концепціям протистояли інші візії демократичного світу, які перемагали завдяки своїй істинності.

Нещодавно у Львові вийшла солідна книга Анатолія Карася “Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях”, у якій дано ґрунтовний аналіз розвитку незалежної світової думки лише з одного питання — формування громадянського суспільства. Не беруся оцінювати цього спеціального дослідження. Але для мене вельми важливо було простежити, як обґрунтовано спростовувались і спростовуються у раніше не доступних нам працях сучасних мислителів встановлені марксистською теорією такі загальносвітоглядні принципи, як заперечення Бога, заперечення первинності духу, заперечення приватної власності і нації, викривленого уявлення про свободу і демократію, абсолютизації насильства тощо. А саме вони, як показав історичний досвід, завдали непоправної шкоди людству.

Властиве їхнє, тобто інтелектуалів, місце, наголошує Вацлав Ґавел, на університетських катедрах та в засобах масової інформації. Насмілимося лише додати, що коло інтелектуалів значно ширше, бо включає й природничо-технічне крило науки та видатних діячів церкви, літератури й мистецтва, які прямо чи опосередковано впливають на розумовий потенціал нації. До того ж, у нинішньому інформаційному світі існують досить потужні незалежні інтелектуальні центри, у які оті самі приречені, за К. Марксом, на смерть капіталісти вкладають помітні суми. Якісь крихти цих добровільних внесків перепадають у вигляді грантів та інших пожертв посттоталітарним країнам.

Але важливо, як реагують на цей факт різні політичні сили. Здавалось би, що поганого в тому, що науковці, переважно молоді, пропонують відповідні проекти і за їх сумлінне виконання одержують компенсацію. Не можна, кажуть комуністи на чолі з їх високим інтелектуалом Петром Симоненком, який вже декілька разів поривався, щоб Верховна Рада спеціальним Законом скасувала саму можливість існування в Україні незалежних фондів, а разом з ними і відповідальних центрів незалежних досліджень, комітетів захисту свободи слова, установ сприяння розвиткові української мови, стимулювання юних талантів тощо. Чому? А тому, що все це “происки” отих клятих американських імперіалістів, вербування агентів впливу. У геніальні голови комуністичних стратегів, як і багатьох українських чиновників ленінського вишколу, не може пробитися думка про те, що й у сучасному світі існує таке явище, як філантропія, а без українських меценатів у минулому було б немислиме існування української культури, літератури і журналістики. Комуністичним стратегам не завадило б знати, що і їх предтечі в особі самого В.Леніна та його залізної гвардії не гребували фінансовою підтримкою російського філантропа Сави Морозова.

Та річ не у конкретних випадках, навіть не у тому, що серед грантоїдів, як їх зневажливо називають, трапляються люди випадкові та користолюбні, що й у цій справі можливі різного роду махінації. Йдеться про саму ідею підтримки доброчинним капіталом незалежних досліджень. Більшовики, які з партійно-державного бюджету витрачали мільярди доларів на підтримку не тільки тоталітарних режимів, але й маріонеткових компартій у всьому світі, ніяк не можуть повірити у те, що хтось здатен фінансово підтримувати процес демократизації деградованих в умовах деспотії народів.

А ще у Х1Х столітті відомий англійський філософ Джон Стюард Мілль, досліджуючи межі втручання уряду в життя суспільства, писав у фундаментальній праці “Основи політичної економії”: уявлення про те, що “уряд повинен вибирати погляди, яких слід дотримуватись народові, і не повинен допускатись у друкованому вигляді чи публічому викладі жодних політичих, моральних або релігійих вчень, окрім схвалених ним, можна сказати, цілковито заперечені як загальноприйнята теза. Зараз добре розуміють, що подібного роду режим згубний для будь-якого розвитку, навіть економічного, що людський розум, будучи через страх перед законом або через боязнь громадської думки бути позбавленим можливості вільно виявляти свої здібності.., впадає у загальну апатію або безсилля...”

І далі — ніби про наші нинішні реалії. Видатний мислитель спеціально наголошує: коли “всією реальною ініціативою володіє уряд, і він же здійснює управління, а люди звикають відчувати себе і діяти, ніби перебуваючи під його постійною опікою, демократичні установи розвивають в них не бажання свободи, а нестримні прагнення до посад і влади, відвертаючи розум, енергію, властиві країні, від її головного призначення до жалюгідного суперництва у корисливих цілях та через дрібне службове марнолюбство”.

А хіба наш Іван Франко не передбачив повної деградації та застою суспільства під тягарем “всеможної сили держави, прожектованої у свій час Лассалем та Енгельсом? Адже він з дивовижною точністю вгадав ту потворну систему, яку назвав “величезною народною тюрмою” у знаменитій праці “Що таке поступ?”” І чи не відчуваємо її залишки щоденно на власній шкурі?

Інтелектуал у будь-якому суспільстві — суверенна особистість, яка залежить тільки від Господа і керується лише інтересами нації, держави та суспільства в цілому. Найвищою його метою є наближення до істини, незалежно від того, кому вона служитиме. За цю істину платять гроші ті, хто хоче її знати і цивілізовано керуватись висновками науки, а не ті, хто, подібно до страуса, хоче заховати голову у наукоподібних словесах, виставивши на посміховище світу іншу частину непривабливого тіла. Спостерігаємо цей фарс постійно.

Незалежність інтелектуальна набуває іноді крайніх асоціальних форм вираження особистості, дивує нехтуванням думки оточення, навіть “втечеою від дійсності”, скептичним ставленням до будь-якої політичної влади, до соціальних устоїв. Таким був наш Григорій Сковорода, який, як відомо, гордився тим, що світ гонився за ним, але не впіймав. “А мій жребій з голяками”, — проголошував він. Навіть його побут, життєва поведінка не можуть бути пояснені з позицій здорового глузду.

Ще більшою загадкою для минулих поколінь і сучасників є киянин з походження відомий філософ Микола Бердяєв. Хто читав його працю “Смисл творчості!”, написану ще на початку минулого століття, не міг не бути враженим його глибокою проникливістю у сутність найвищого призначення людини і разом з тим нереальністю, за нашими людськими поняттями, його реалізації. Бог створив людину за своїм образом і подобою і як вдячність за те вона повинна, на думку М. Бердяєва, творити, щоб зрівнятися з Богом. З цих високих позицій він, нібито християнський філософ, нищівно критикує християнство у його тогочасній формі і навіть Святе письмо. У його творчості — повне заперечення всього земного, ситого, гостра критика суспільства з його політичними, лівими і правими, системами, боротьбою, чварами і т.д.

Більшість видатних мислителів, починаючи з античного світу, були не тільки непоступливими, але й безстрашними у відстоюванні того, що вони вважали істинним. Не хотів би зводити у ранг мислителів світового рівня наших сучасників — свою оцінку їм може дати історія, — але те, що, скажімо, Іван Світличний, Микола Руденко, Юрій Бадзьо, Іван Дзюба та їх сподвижники, відстоюючи у своїх дослідженнях право власної нації, викриваючи популярні у той час міфи, добре знали, що їх чекають не лаври, а караюча рука жорстокої тоталітарної системи. І йшли на прю з нею свідомо, навіть з викликом.

Твердження, що саме незалежні мислителі мають шукати і говорити правду, не означає, що політики, партійні публіцисти не повинні мислити. Вони можуть і повинні бути мудрими. Але їх мислення зациклене на певних ідеях і концепціях. Інтелектуал, який іде у політику, перестає неупереджено, незацікавлено мислити.

Ще Платон, а за ним інші мислителі минулого мріяли про ті золоті часи, коли філософи управлятимуть світом. Нині часто цитують відомі слова Вольтера, його надію на той день, коли “біля керма стануть філософи”. Тоді настане “царство розуму”. Ніхто не може заперечити, що чим освіченіший, розумніший правитель, тим краще для суспільства. Але історія, здається, не зафіксувала випадків тріумфу філософів на державних постах. І справа навіть не у тому, що у наш час високі наукові титули не завжди є свідченням істинної вченості. Це нашим великим попередникам не могло навіть спасти на думку.

Існує, ми переконані, суттєва відмінність між талантом “чистого” мислителя і покликанням лідера-практика, керівника, правителя. Можна навіть сформулювати таку приблизну закономірність. Всебічний розвиток, здатність об’єктивно і оригінально мислити у політика має поєднуватися із організаторським талантом, волею, здатністю вести за собою людей, гуртувати їх. Це особливий дар практичного розуму. Він включає вміння прислухатися не тільки до хору вчених підспівувачів, одописців, але й до тих, хто думає інакше, тверезіше, не в тон.

Не будемо наївними. У наш гіпердинамічний час жоден солідний керівник при величезній зайнятості не тільки не здатен слідкувати за нуртуванням, пошуками інтелекту. Він не завжди має можливість знайомитися із газетами і журналами. І тут неодмінно постає практичне питання вибору і довіри до найближчих радників, здатних перемелювати гори інформації, стисло і популярно, незаангажовано і сміливо викладати сутність того, що відбувається у світі. Говорити не те, що хоче почути владне вухо, а те, що є насправді.

Зрозуміло, будь-яка політична сила, вклоючаючи партії, різні гілки влади намагаються створити свої інтелектуальні центри і відповідні інформаційно-аналітичні групи, масово-інформаційні системи. Це їх право. І влади, і опозиції. Інша справа, наскільки законні ці утворення. Адже влада завжди має можливість скористатися для цього часткою тих податків, які ми з вами сплачуємо. І використовуються вони далеко не завжди для зміцнення держави, а для зміцнення чинної системи влади, її персоналій.

У таких інтелектуальних центрах є усе — висока оплата та всі мислимі й немислимі матеріальні блага у вигляді дач і персональних автомобілів, і бутербродів з ікрою. Немає лише одного — права критично і незалежно мислити. Вони приречені у силу відведеного їм Богом талану захищати систему, яка їх породила. Я не схильний недооцінювати ні особистих здібностей, ні навіть особистої порядності тих, що працюють у ній. Уважний спостерігач не може заперечити практичних результатів їх праці та їх найбільшого проекту так званої політичної реформи. Завдяки їм система сьогодні уникає багатьох помилок. Після поразки на парламентських виборах 2002 року створено дисципліновану інтелектуальну команду, якій повністю підпорядковане телебачення, його домінуючі канали. У цій команді популярні колись соціологи, політологи, юристи, журналісти.

Нас же у даному разі цікавить те, що можна умовно назвати інтелектуальною совістю нації. Існують, як видається, декілька причин слабкості, несконсолідованості національного інтелекту. Перша — історична. Про неї чудово сказав представник археологічного крила української науки Борис Мозлевський. Відкриті ним у розкопаній ним Соболевій могилі скіфські скарби співпали із серпневим путчем у Москві. “Оцінюючи події з висоти (чи з глибини?!) Скіфії, — написав він у 1992 році, — раптом яскраво усвідомив, що причина всієї безодні наших сьогоднішніх суспільних бід — не політична і економічна криза, а так само, як у скіфів. Криза ідеології, криза суспільної свідомості. Адже протягом десятків років ми гноїли по тюрмах мільйони найкращих і найрозумніших, десятки мільйонів тримали у покорі, голоді і вічному страху, годуючи мільйони тих, що винюхували крамолу, незліченні когорти озброєних до зубів охоронців, які тільки те й робили, що пильнували, аби не розбіглися ми по світах, — все для того лише, щоб утвердити і відстояти ідеологічну ідеологему. Ідеологія з’їла наш хліб, ідеологія вбила цвіт — генофонд суспільства, а зрештою, і саму себе. І ось вона впала, а ми біля розбитого корита. І ніякі політичні заходи, ніякі економічні реформи не зможуть вивести нас до світла, і ідеологічну кризу здатна подолати лише нова ідеологія”.

Якщо під ідеологією розуміти не набір догм, а струнку і внутрішньо несуперечливу систему політичних, правових, етичних, художніх, історичних, філософських, релігійних та інших знань і поглядів, то справді без неї неможливо звести не те що ідеальну (її практично неможливо умоглядно сконструювати), а хоча б не деформовану і розхитану суспільно-політичну споруду. Не тільки наше деморалізоване, пройняте апатією суспільство, але і його проводирі не розуміють, що і як треба будувати. Це величезна внутрішня драма все ще до кінця не сформованої нації.

Друга причина наших бід — внутрішня розпорошеність сил. Було б великою наївністю очікувати цілковитої єдності поглядів, коли йдеться про творіння самобутнього інтелекту небуденних особистостей. У науці завжди будуть змагатись різні погляди, різні точки зору, різні школи. Але об’єднувати їх мусить критерій істини, а не амбіцій, кінцева мета — прагнення домогтися гідної людини, гуманістичного, здатного надійно плисти у розбурханому суперечливими тенденціями морі суспільно-державного утворення на ім’я Україна.

Як людина, що намагається по можливості слідкувати за розвитком сучасної суспільної думки, смію сказати, що не такі вже ми інтелектуально бідні. Але цей інтелект неконсолідований. Відбувається традиційна дрібна ворожнеча між різними групами і фондами. Скільки доводиться чути, а ще більше відчувати неприйняття один одного за віковими ознаками (“а що він писав 20 років тому?” чи “він ще під стіл пішки ходив, коли я страждав за ідею”), за формальними чи неформальними угрупованнями (“щоб я спілкувався з ним, коли він друкується у часописі “Х”, а не “Y”!”. У нас низка якісних наукових часописів, але жалюгідних за тиражами, кастових за характером, а їх автори навіть не пробують слухати один одного. Ми досі розмежовані географічно: видана у Харкові чи Донецьку книжка рідко потрапляє до Львова чи Франківська і навпаки. Не кажу вже про те, що нас навмисне хочуть посварити, по-баранячи зіштовхуючи рогами. Приклад організованого зверху розбрату у Національній спілці письменників України, аналогічні спроби зіштовхнути між собою журналістів — наочні підтвердження.

Навіть у безсумнівно авторитетних дослідженнях центру Разумкова, на результати яких змушені посилатися представники різних політичних сил, деякі доморощені мудреці намагаються відшукати підступні задуми імперіалістів та міжнародних гнобителів. Дійшло до того, що у завжди виважених, інтелектуально обгрунтованих зверненнях Блаженнішого Любомира Гузара дехто прагне побачити якісь непатріотичні мотиви. Дуже добре з приводу цього на інших випадків сказав відомий правозахисник, вчений і публіцист Мирослав Маринович у статті під промовистою назвою “Демони галицької душі”: “Критикувати можна і треба будь-яку структуру — навіть церкву, оскільки у земному своєму вимірі вона об’єднує грішних людей. Однак не можна ставитися до своїх опонентів як до найбільших ворогів — саме це упродовж усієї історії України призводило до чергової руїни”.

Відтак, не можна не сказати про непростимо низький загальний рівень полемічної культури не тільки між політиками, але й вченими. Найбільший наш гріх у тому, що відбувається постійна підміна полеміки як засобу наближення до істини шляхом зіставлення різних точок зору суперечкою, мета якої здобути перевагу, взяти гору над опонентом в очах громадськості, знищити його, затоптати і тим самим надути у мнимій величі власні щоки.

І все ж, сьогодні головна причина наших бід у тому, що суспільство, особливо влада, не хочуть і не вміють слухати вчених. Частково це пояснюється тим, що є історичний довід одкровень лженауки, — це тема окремої розмови. Але, здається, щось міняється у нашому байдужому до правди царстві. Виступаючи на загальних зборах Національної академії наук, Володимир Литвин, правда, як він наголошує, не як Голова Верховної Ради, а як академік, визнав, що про науку у нас згадують у двох випадках: “коли, по-перше, треба державному службовцю отримати вчений ступінь і звання”, “а в другому випадку, — коли треба буде підтримати так звані ініціативи, віднайдені чиновниками від влади, які видаються за суспільні потреби”. Не хотілось би наврочити...

Але поки що наші рідні політики, урядовці та чиновники ні з якими чужими, навіть найавторитетнішими думками й ідеями рахуватись не хочуть, вважаючи себе наймудрішими за відомим принципом начальства: “Я — начальник, ти — дурень”... Іншими словами, нам, в тому числі владі й опозиції, ще треба довго вчитися раціонального механізму управління, користуючись таким надбанням людства, як інтелект. Дуже абстрактно, дуже складно? Краще діяти за випробуваним більшовицьким принципом? Будь ласка, але тоді не жаліймося на те, що у нас все не так, як у людей.