“Ні, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов — один кивав і хмурився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги і керував нашою духовною дієтою, а яка різниця? Що вони без СИСТЕМИ? СИСТЕМА — кат, СИСТЕМУ прощати немає у нас права, інакше ми й справді діти її, і тоді ГОРЕ нам”.

У цих воістину пророчих словах Сергія Параджанова напрочуд точно схоплена суть драми постсовєтського суспільства та української нації зокрема. Саме в цих думках всесвітньо відомого кінорежисера криється відповідь на головну причину драми Української держави, яка на рубежі тисячоліть наївно вибачила зловорожій СИСТЕМІ. У результаті СИСТЕМА залишилась, по суті, не тільки неушкодженою, а навпаки — стала ще мстивішою і підступнішою.

СИСТЕМА не дозволила Україні викинути себе з історії (йдеться про період з 1920 року по 1991-й). Натомість для прибалтів мить історії зупинилась між 1940 і 1991 роком — естонці, латиші й литовці надто добре усвідомлювали тяглість такого поняття, як незалежність (хай і тривалістю лише в два десятиліття). Естонці, латиші й литовці швидко зрозуміли, що “пєрєстройка СІСТЄМИ” не для них. І вчасно, 1990 року, зістрибнули з горбачовського потягу. Для прибалтів шляхи розійшлися у той день, коли Міхаїл Горбачов проголосив імперську політику “пєрєстройкі”. “Пєрєстройка”, якою диригують з метрополії, для естонців, латишів і литовців закінчилася. Вони вийшли на шлях своєї перебудови. Прибалти СИСТЕМУ не простили. Не вибачили їй незчисленні злодіяння.

Українці вкотре дозволили одурити себе. На помаранчевому Майдані також. СИСТЕМА в Україні так і не була знищена, коли для цього був винятково сприятливий момент на початку 90-х. “СИСТЕМА виявилася набагато розумнішою та сильнішою морально за національно-демократичну опозицію. Більшість протестуючих задовольнились проголошенням незалежності колгоспу “Україна” та отриманням таких подарунків, як державна мова, синьо-жовтий прапор та гімн Чубинського, які виконують функції ялинкових прикрас. Хтось отримав державну посаду, хтось — орден, хтось політичну реабілітацію, когось просто послали послом на дипломатичну роботу. І націонал-патріоти розслабились, а СИСТЕМА продовжує жити і паразитувати на тілі українського народу. Для неї зовнішні атрибути не мають ніякого значення” (Андрій Юсов).

Але визначимося з дефініціями. Що означає поняття СИСТЕМА у контексті нашого аналізу? Колишній совєтський військовий розвідник Володимир Різун, широко знаний в усьому світі письменник-дослідник під псевдонімом Віктор Суворов, дає образну, але достатньо чітку характеристику свого розуміння цього поняття: “СИСТЕМА — це циклопічна піраміда. СИСТЕМА — це десятки, сотні, тисячі і мільйони людей: членів Центрального Комітету партії, партійних секретарів союзних і автономних республік. (…) У той момент, коли перші краплі робітничої крові впали на бруківку Літейного проспекту, СИСТЕМА, яку ми знаємо упродовж ось вже 80 років, склалась повністю і остаточно”.

Про причини виникнення на уламках російської імперії командно-бюрократичної комуністичної СИСТЕМИ написано чимало слушного, доказового, переконливого. СИСТЕМА була результатом кланової діяльності всього керівництва большевиків, серед яких було чимало й суто кримінальних елементів, які зуміли насадити в суспільстві злодійські звичаї, побут, тюремні стосунки, поведінку, манеру спілкування.

З бігом часу босяцька СИСТЕМА черні почала самоорганізовуватись, поступово перетворюючись на самодостатню структуру, вітдтак почала відтворювати саму себе вже поза волею й бажанням її творців, почала виробляти власні пріоритети, ставити завдання, мету, формулювати власні інтереси, цілком відмінні від інтересів народу. Склалася парадоксальна ситуація: творці СИСТЕМИ були змушені йти за логікою розвитку — самоорганізації власного дітища — потворного тоталітарного монстра.

Та настав момент, коли стара СИСТЕМА перестала задовольняти комуністичну номенклатуру, котрій обридло їсти червону ікру під ковдрою. Відтак була спланована і здійснена спецоперація з розвалу СССР. Юрій Андропов, добре поінформований про справжній стан речей в країні, прийшов до висновку, що збереження могутності комуністичної СИСТЕМИ можливе лише за умови її видозміни. Про будівництво демократії, звісна річ, не йшлося. Та в якийсь момент багатоходова спецоперація вийшла з-під контролю — СССР розпався. Однак при всіх реформуваннях, яких зазнала СИСТЕМА, найефективніша її частина (КГБ) залишилась фактично непошкодженою.

І сьогодні соціально-політичними процесами на території колишнього СССР продовжують керувати добре вишколені старою СИСТЕМОЮ кадри (читай: спецслужби). Найфаховіші їх представники залишилися “на плаву”, діставши змогу легально примножувати персональні статки, ввійти у владу під триколором чи синьо-жовтим стягом, ще зовсім недавно таким ненависним. “Закулісся” продовжує існувати, тією чи іншою мірою визначаючи стратегію й тактику керівної верхівки більшості постсовєтських держав.

“Перший президент України, лідер фракції СДПУ(о) Леонід Кравчук заявив про наявність у Москві досьє на багатьох народних депутатів України, які за радянських часів були агентами Комітету державної безпеки (КДБ). За словами Л. Кравчука, 19 серпня 1991 року голова Комітету безпеки Михайло Галушко приніс йому “цілу скриню” особистих справ на народних депутатів, які були агентами КДБ СРСР. “Кожен мав своє прізвисько”, — сказав пан Кравчук. (…) За його словами, тоді він сказав Галушку забрати документи та вчинити з ними на власний розсуд. “Я зробив помилку, ці дані потрапили до Москви. Частина цих людей і тепер залишається народними депутатами, але справи на них лежать у столиці РФ. Думаю, завжди легко нагадати їм про це” (Львівська газета, 19 вересня, 2005).

Саме тому і не відбувся своєрідний Нюрнберзький процес над комуністичною СИСТЕМОЮ. Борис Єльцин так і не наважився його організувати одразу після заколоту ГКЧП. Будівництво демократії на постсовєтському просторі так і не стало незворотним процесом. “План Андропова” почав успішно втілюватися в життя не лише на території Росії.

Породжена большевицьким заколотом у далекому 1917, пустивши глибокі метастази в тіло суспільства (деформувавши культуру, мораль, екологію тощо), СИСТЕМА все ще продовжує успішно функціонувати. І не випадково один з її представників — такий собі міністр-пенсіонер, герой російської мелодрами “Кохання з привілеями”, роль якого виконує В’ячеслав Тихонов, кидає жорстку репліку: “Ви всє і всєґда будєтє завісєть от нас!”…

2005 року відомий совєтський дисидент Владімір Букловський в інтерв’ю кореспондентові газети “Жечпосполіта” (“Rzeczpospolita” 20.08.2005) був змушений констатувати, що в Росії “взагалі прийшов КҐБ, і країна замість розвиватися регресує”. “Треба було ще тоді (йдеться про серпневий заколот 1991 року. — О. Р.) оприлюднити всі злочини СИСТЕМИ й бодай символічно, та все ж засудити. Я не прагну крові… Але тільки таким чином можна було осудити СИСТЕМУ, заявити, що то була злочинна СИСТЕМА і злочинна ідеологія”…

1992 року газета “Вечірній Київ передрукувала “Сповідь надлюдини” — одкровення одного з комуністичних можновладців: “Я говоритиму з вами відкритим текстом не тому, що я нахабний, а тому, що не відаю страху. За мною гігантська непереможна сила КПСС. КҐБ, МВД, Мінфін, Мінторг, уряд, прокуратура і всілякі Верховні Ради — це лише просто важелі в наших руках. Під нашу дудку танцюють президенти і виконують нашу волю, роблять те, що ми хочемо. Нам глибоко наплювати на думку народу, вона для нас пустий звук. Для нас раз плюнути — принести вам голод, саботаж, злидні, хвороби. Це ми зробили норму вашого життя кримінальною. Ми зараз спокійно грабуємо вас і перетворили на тварин. Це ми усунули молодь від політики, кинувши їй кістку року і порнухи. Ми не хочемо виробляти. Але ми хочемо споживати. Хочемо розкошів, привілеїв, бо ми — носії ідей… Ви думаєте, що ми піклуємось про вас, щоб ви були ситі, одягнуті, взуті? Та плювати нам на вас! Мені 82 роки, і я йду з відчуттям спокою і задоволення. Ми залишаємо після себе наступників наших справ. Один з ваших повелителів — Гордєєв Євген, Москва — Кремль. 7 січня 1991 р.”

Якщо це неправда, то добре придумана, — стверджує італійська приказка. Судячи з нинішніх реалій, ці розмірковування людини СИСТЕМИ не були банальною вигадкою газетярів.

Юрій Шухевич, син головного командира УПА, багаторічний політв’язень комуністичних таборів засвідчує: “Я кілька років тому в журналі “ПіК” написав статтю, де як епіграф навів слова полковника Коваленка, який очолював спецвідділ МГБ з боротьби з нашим підпіллям у західних областях України. І він у 1949 році сказав мені такі слова: “Юрко, незалежна Україна буде. Але зовсім не така, як уявляєте собі ви, націоналісти. Вона буде, але поки що це не на часі”.

Високі посадовці відкрито демонструють своє бажання творити Україну не для українців. “Є гостре невдоволення тих, хто не хотів і не хоче незалежної України, ненавидитиме і ненавидить її і злобствуватиме проти неї тим більше, чим вона міцнішатиме”, — переконаний академік Іван Дзюба. Він цілком слушно пише, що “якась держава під назвою “Україна” існуватиме. Але це не буде держава українського народу”…

Учені знають, що якщо в систему (фізичну, хімічну, соціальну, політичну тощо) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється вся система; система адаптує цей елемент. У політичному житті України з моменту проголошення незалежності сталося друге: номенклатурна комуністична СИСТЕМА, колишня колоніальна адміністрація фактично адаптувала для своїх потреб демократичні елементи, нав’язавши їм свої правила гри. Не було враховане золоте організаційне правило відомого праксеолога Т. Котарбінського: кожна добра справа, що затівається в межах порочної СИСТЕМИ, рано чи пізно нейтралізується цією СИСТЕМОЮ. “Участь в іграх СИСТЕМИ всмоктує в СИСТЕМУ, робить тебе її рабом. Точно так, як ліричного героя “Готелю Каліфорнія”: “You can check out any time you like but you can never leave”. Альтернативою цьому може бути лише Велика Відмова. Відмова від цінностей і правил гри СИСТЕМИ” (Володимир Чемерис).

Мав рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: “Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при “національній моделі” держава обов’язково буде антиукраїнською”.

Нині дедалі виразніше вимальовується саме така “політична модель” — антиукраїнська. І саме через совєтський елемент управління, який продовжує функціонувати в Україні.

Своєрідним підтвердженням цього висновку є все ще актуальний репортаж кореспондента ґазети “Нью-Йорк Таймс” Джейн Перлез від 21 серпня 1996 року, в якому вона змалювала густу атмосферу некомпетентності й тотального неробства та лінощів, що панують в столиці України. Американська журналістка писала про те, що у Верховній Раді, у державних установах, у поїздах, на летовищах — скрізь панує непрофесіональний, ледачий, нахабний, корумпований совєтський службовець. Чи змінилось щось відтоді?

Мусимо добре усвідомити, що нинішня політико-економічна СИСТЕМА в Україні — це не просто уособлення потворної авторитарно-бюрократичної кланової структури, а щось значно більше й жорстокіше. У реальному українському контексті поняття СИСТЕМА, на наш погляд, — це не просто розгалужена організація з прийняття важливих, доленосних державних рішень, а й спосіб мислення, стиль життя тих, хто має в своїх руках важелі влади, механізми розподілу й перерозподілу життєвих благ і матеріальних цінностей. СИСТЕМА в українському варіанті — це значно більше, ніж просто структура влади, ніж просто політичний режим, який панував у Совєтському Союзі і який з кінця 80-х років минулого століття поступово був змушений модифіковуватися, “пєрєстраіватся”, пристосовуючись до реалій ХХI століття. Можемо говорити про те, що в Україні СИСТЕМА трансформувалась у своєрідне кланове товариство з обмеженою відповідальністю (корпорацію) з красивою вивіскою “Україна”.

Уже цитований Владімір Буковський наводить слова відомого російського історика Юрія Афанасьєва, який переконаний: ми не змогли до кінця розплатитися зі сталінізмом і за сталінізм… А не розплатилися, бо коли виявилося, що жертв десятки мільйонів, то треба було погодитися з тим, що мільйони виступали в ролі катів або принаймні служили сталінській СИСТЕМІ та підтримували її. Цієї правди російське суспільство злякалося”.

Українське суспільство злякалося також. І що ж? “… ЦЯ СИСТЕМА ефективно реформи проводити не буде. Назвуть тому різні причини: неефективну і злодійкувату бюрократію, недосконалість судів, непрофесіоналізм кадрів, “рабскі” вікові традиції і т.д. і т.п. Наприкінці переліку прийдуть в той же тупик, куди впирались практично всі російскі, совєтські і, як тепер уже зрозуміло, і постсовєтські реформи згори: СИСТЕМА не може реформовувати себе сама, бо рано чи пізно логіка реформ вступає у протирічя з інтересами як СИСТЕМИ в цілому, так і окремих її представників та інституцій” (Свєтлана Бабаєва, Георгій Бовт).

В Україні була проголошена демократія, запроваджено зовнішні її атрибути. Але цього виявилось замало. Суспільство не спроможне у стислі строки позбутися тоталітарної свідомості. Загроза авторитарного популізму чи номенклатурної оліґархії не щезла. СИСТЕМА продовжує успішно перетворювати людей на патерналістів. Самої незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця. В Україні продовжує функціонувати дещо видозмінена СИСТЕМА совєтського штибу, яка спромоглася знайти внутрішні резерви, щоб перейти в наступ на демократію.

У той час, коли наївно-романтичні націонал-демократи в ейфорії проголошеного суверенітету тішилися появою синьо-жовтого прапора над Верховною Радою і умлівали при перших звуках Гімну “Ще не вмерла...”, досвідчена КПСС оперативно призначала бізнесменів, банкірів, дипломатів, відповідальних працівників державних установ з числа партійно-комсомольської номенклатури. СИСТЕМА продумано (часом приховано, а іноді цілком відкрито) почала (і продовжує це успішно робити й далі) розчищати дорогу черні у владні структури.

Державні структури формувалися з добре перевірених кадрів. В Україні з аморальних “орлів” без честі й совісті були сформовані силові структури, які безкарно продемонстрували паталогічну антиукраїнськість під час похорону патріарха Володимира, під час березневих подій у Києві 2000 року, в Донецьку і Мукачевому 2004-го… Це масштабні акції. Про стосунки представників так званих силових структур і пересічних громадян, між судовою системою і народом написано й сказано чимало критичного і викривального, однак СИСТЕМА залишається непорушною. Кадри вирішують все…

В Україні “створена СИСТЕМА кругової поруки, яка працює за принципом “не здавати своїх”. В цій СИСТЕМІ — всі заложники!”, — по-офіцерськи чітко висловився полковник СБУ, народний депутат України Григорій Омельченко.

СИСТЕМА усіма можливими методами й засобами перешкоджала і перешкоджає процесові перетворення населення в народ, всіляко перешкоджає процесові самоідентифікації, робить все можливе, аби українці не відчули себе політичною спільнотою. Заважає будівництву власне Української держави, перешкоджає налагодженню ефективного державного механізму.

СИСТЕМА ніколи не була зацікавлена в тому, щоб українці остаточно визначилися з державними пріоритетами, з орієнтацією на Захід, а не на Схід. І зовсім не випадково Леонід Кучма, який з кон’юнктурних, очевидно, мотивів у різний час відносив себе то до російської, то до української нації, безапеляційно вирік, що національної ідеї немає, що національна ідея не спрацювала…

Перефразовуючи всесвітньо відомого кібернетика У. Ешбі, за яким будь-яка самоорганізуюча система для реалізації конкретної мети вмикає механізми стабілізації і адаптації, а також канал взаємного зворотного зв’язку (у суспільстві ці функції виконують відповідно: бюрократія, інтелігенція, громадська думка), можна сформулювати питання: хто відповідальний за те, чому в Україні нормально не функціонують механізми стабілізації і адаптації, не діє канал зворотного зв’язку? Хто має ввімкнути ці механізми: президент, уряд, парламент чи народ, на класичну мудрість якого дуже люблять посилатися “ліві” і “праві”?

“Якщо держава не веде боротьби з СИСТЕМОЮ, якщо держава починає грати за правилами з тими, хто десять років писав ці правила під себе, любимих, і на цьому зробив капітал, то сподіватися, що “велику рибу” виведуть на чисту воду, — ілюзія. Слід або визнати, що весь бізнес у нас амністований, або не займатися порожнім політичним піаром” (Юрий Бутусов).

У січні 2004 року один із лідерів знаменитого студентського голодування на Майдані Незалежності на початку 90-х, один із організаторів акції “Україна без Кучми” Володимир Чемерис писав (незабаром виявилось, мав рацію): “…в Україні мусимо йти значно далі за “просто” переобрання Кучми… Революція — процес зміни СИСТЕМИ соціальних, економічних і політичних відносин у суспільстві. Революції неминучі, бо жодна СИСТЕМА не вічна. Соціальні СИСТЕМИ народжуються й помирають. Це — такий самий закон природи, як і закон ентропії. Коли суспільні відносини потребують змін, не існує жодної сили, яка б ці зміни могла зупинити. Ці зміни стануться якщо не через вибори, то через “оксамитову” революцію. Зрештою, через збройне повстання або будь-яким іншим шляхом, але вони стануться. (…) Після ймовірного приходу до влади у 2004-му політична опозиція не змінить СИСТЕМИ. Тим паче марно сподіватися змін, якщо переможе провладний кандидат. Буду радий, якщо помилюся, але немає жодних підстав сподіватися на інше. В обох випадках зміною влади скористаються лише деякі фінансово-політичні групи. Громадянський рух, рух за зміну СИСТЕМИ сьогодні надто слабкий, щоб добитися свого. У той же час сильне й активне громадянське суспільство — це єдине, що може запобігти повторенню найбільш одіозних рецидивів кучмізму у майбутньому”.

Таким чином, позитивне розв’язання проблеми утвердження справді Української держави (могутньої, конкурентоспроможної і поважаної в усьому світі) — це нагальна, беззастережна, цілковита ліквідація СИСТЕМИ. Образно кажучи, карфаген авторитаризму (візантійства) українського зразка має бути зруйнований остаточно і безповоротно. Не знищивши дракона-чудища, приречемо себе на забуття. Як нації і держави. На планеті Земля.