Теоретично існує декілька варіантів стратегії. Можна, наприклад, обрати пуерто-риканський шлях, який передбачає свідому й цілеспрямовану орієнтацію на відмову від більшої частини національного суверенітету в обмін на економічну опіку й політичний протекторат зі сторони більш сильного партнера. Більш м’який варіант наведеної стратегії — група європейських країн, що тяжіють до Німеччини, Білорусь та РФ, деякі середньоазійські республіки й Туреччина. Дана модель досить поширена в світі, але, окрім переваг, має й свої мінуси, які заважають її реалізації. Для України до таких можна віднести історичну алергію на будь-яких “старших братів”, об’єктивна відсутність сусіда, який відповідав би всім критеріям потенційного лідера та бажання звалити на себе тягар унікальних проблем нашої “багатовекторної” держави.

Інший шлях можна умовно назвати кубинським чи північнокорейським. Ці країни більш добровільно, ніж примусово обрали політику ізоляції. Є такі, які самі спровокували своє відторгнення від решти світу — Ірак, Лівія, Албанія, раніше — Південна Африка. До переваг вибору моделі “закритого суспільства” варто віднести високу керованість внутрішніми процесами, концентрацію зусиль на певних пріоритетах, меншу залежність від коливань світової кон’юнктури. Але супутні витрати даної моделі занадто великі й Україні не підходять. “М’які” форми замкнутості репрезентують країни, менш за інші втягнуті в світовий розподіл праці й мало залежні від експорту-імпорту. Як правило, це вимушена політика, яка не приносить задоволення її ініціаторам. Вона може привести до довготривалої консервації неефективної структури національного виробництва.

Формулювання третього потенційного вибору стратегії відносин зі світом приписують Бісмарку. Він говорив приблизно так: “Якщо є маленька слабка країна, а у неї є великий сильний сусід з гарним апетитом, то маленька країна приречена. Але якщо слабкій країні вдасться зацікавити ще кого-небудь з “сильних”, то у неї з’являються шанси”. У Бісмарка все вийшло ідеально — маленька провінційна Пруссія за короткий час стала центром могутньої німецької імперії. Але тепер вже початок XXI століття, і колишні стратегічні методи перетворились в тактичні прийоми обмеженого застосування. Лавірування та зіштовхування інших лобами не може бути основою довготермінової політики.

Є й четвертий шлях.. Він полягає в тому, щоби не дати приводу для зацікавленості до держави сильних країн. Це шлях деяких африканських та азійських держав. Для нас він не прийнятний в силу географічного розташування, розмірів території, кількості населення, наявності атомних станцій тощо. Тут, як не крути, ми не тої “породи”.

І, нарешті, п’ята і найбільш поширена стратегія побудови відносин з зовнішнім світом. Коротко її можна викласти наступним чином — робити ставку на силу. Саме таким чином вирішуються ті суперечності, які виникають у світі. Для тих же США пріоритет національних інтересів — сильний стимул для проведення експансіоністської зовнішньої політики, виправдання та вищий сенс їхнього глобального лідерства. Важливо те, що не дипломатія як така є основою будь-яких міжнародних кроків, а та сума вимог, які на всіх рівнях ставляться до уряду для задоволення корпоративних чи загальнонаціональних інтересів. На практиці це означає, що зацікавлені структури, а не центральна адміністрація формулюють умови завдання і вирішують його. Уряд для цього надає лише технічний апарат.

Звичайно, ніде в світі не існує країн, які застосовують будь-яку з цих стратегій в чистому вигляді. Існують більш чи менш змішані варіанти, але щось одне, головне вибирати треба. Більшість країн робить ставку на силу. Треба бути сильними!

Ті, хто пропонує шлях “спроб і помилок”, повинен розуміти — в цьому разі виграє той, у кого є можливість (досвід, ресурси, солідарність) пройти цей шлях швидше і з меншими втратами. Україна на цьому шляху застряне, і на довго, оскільки таких можливостей у неї немає. Найбільш прийнятною стратегією є шлях поетапного, але цілеспрямованого наближення до світових стандартів розвитку суспільства в міру наявності для цього ресурсів. За орієнтир мають братися стандарти не сьогоднішнього і навіть не завтрашнього дня. Неправильний вибір інструменту, помилка загрожують непрестижним місцем України в світовому табелі про ранги.

Розкладка сил

Крах СССР змінив геополітичну систему світу, оскільки не стало одного з двох полюсів, які раніше обумовлювали певну рівновагу сил на світовій арені. Але поки світова система рівноваги ще не склалася, окремі центри геополітичної сили все наполегливіше вимагають перегляду тієї світобудови, яка склалася.

Зокрема, Україна шукає свого геополітичного місця в світі. Все це, зрозуміло, таїть у собі підвищену загрозу нестабільності і можливості виникнення регіональних конфліктів. Враховуючи такий стан речей у сучасному світі, подивимось на ситуацію у Східноєвропейському регіоні (і ширше — Східнохристиянській цивілізації) та на геополітичне становище України в цьому контексті. На початку XXI ст. на світовій арені діятимуть не стільки окремі національні держави, скільки групи держав, що згуртовуються здебільшого за цивілізаційними принципами (хоча і не тільки виключно за ними ). Найяскравіший приклад — об’єднання протягом останніх десятиліть протестантсько-католицької Європи при збереженні трансатлантичного партнерства. Складнішими і суперечливішими виглядають інтеграційні процеси в межах мусульманського світу, але високий рівень того, що можна було б назвати цивілізаційною самосвідомістю соціально активних верств мусульманського світу, сумнівів не викликає. Серед сил, що репрезентують мусульманський світ поблизу Східної Європи, найзначнішою є Туреччина, яка на Балканах, у Закавказзі, Центральній Азії, а згодом, цілком імовірно, і в Криму, здатна розігрувати як панісламістську, так і пантюркістську карти.

Ми так само, як і Болгарія чи Сербія, Вірменія чи Грузія, Росія чи Білорусь, говорячи в термінах цивілізаційного підходу, не належимо ані до Західнохристиянського (Північноатлантичного) світу, ані тим більше до мусульманської чи будь-якої іншої з азійських цивілізацій. Разом з тим певна, хоча й недостатньо осмислена реальність: існує світ пов’язаних між собою давніми духовними, історичними, економічними зв’язками народів Східноєвропейсько-Балкансько-Кавказько-Зауральського (до Тихого океану) простору. Структура цієї цивілізаційної спільності досить складна і тому при її ідентифікації бачимо два досить відмінні один від одного підходи, які умовно можна було б визначити як поствізантійство та євразійство. Сенс першого — у його визначеності за спільними критеріями поствізантійської культури, але недолік — в ігноруванні не менш значущої наявності давнього і глибинного взаємопроникнення і взаємозв’язку між слов’янством (особливо росіянами ) та тюрксько-мусульманськими (за винятком монголомовних буддистів — калмиків, бурятів та монголів) етносами. Концепція євразійства акцентує увагу саме на останньому, але, своєю чергою, не надає належного значення культурно-духовній спорідненості східнохристиянських народів. Крім того, слід підкреслити, що частина України і Білорусь, а особливо Галичина, Буковина і Закарпаття, своїм корінням реально причетні й до цивілізаційного світу Заходу. А це, як і двоїсте становище Греції, надає, умовно кажучи, східнохристиянсько-євразійському простору додаткового, “західного виміру”.

Щодо Європи, то хоча на нинішній стадії остаточні східні межі Європи не можна ні твердо визначити, ні зафіксувати, у найширшому сенсі Європа — це єдина цивілізація, яка походить зі спільної християнської традиції. Слово “Європа” багато хто виводить від аккадського слова “erebus”, що означає сутінки чи захід. З іншої сторони, назва “Азія” походить від аккадського “asu”, що значить “світанок”. Справді, завершується певний період в історії Європи, саме вона виробила поняття часу та історії, еволюції і прогресу. Напевно, з погляду століть вся європейська історія буде уявлятися одним днем, заповненим енергією великих відкриттів людського розуму та намаганням розтягнутися в ширину. Від таїнств буття і спасіння до секретів матерії. Від скарбів інших континентів до політичних цінностей Європа здійснила найвеличніші відкриття. Але вже багато років вона не має вирішального впливу на долю світу — тепер гонка за матеріальним зупиняється, і на перше місце виходить думка (В. Гавел). Це не відхід від самих себе чи світу, а всього-на-всього спокійний погляд на власні досягнення і оцінка значення наших дій. Завдання XXI ст. — виявитьи певне нове значення поняття “Європа”, яке не визначається лініями на карті, тут слід враховувати спільну долю, досить складну історію, спільні цінності і спільну культуру. Європа — це зона, яка характеризується спільною поведінкою. Певним розумінням волі і відповідальності. Про цю нову, ще не визначену, Європу говорити важко, і згадують про неї рідко. Але саме з цього і повинно починатися обговорення Європи і її майбутнього. Найвужче західне визначення Європи пов’язане з Римом та його історичною спадщиною. Навіть один погляд на карту підтверджує, що нинішня Європа зовсім не є цілою Європою. Ба гірше, це Європа, в якій зона небезпеки між “справжньою” Європою і Росією може мати для обидвох ефект втягування, неминуче спричиняючи напруження і суперництво.

Для України це питання актуальне в усіх можливих аспектах, і одним з цих “аспектів” є Росія: 300 років стратегія нашого сусіда зводилась до “прорубування” вікна в Європу, завоювання сусідніх земель, що щедро поливались кров’ю. Задля якої такої життєво необхідної мети це творилось? А виявляється, “з метою звільнення, захисту, прогресу сусідніх “відсталих” народів”. Для України таке “звільнення” обернулось жорстокою експлуатацією, цілеспрямованим знищенням національної еліти, геноцидом нації. Все українське, що противилось, безжалісно знищували багнетами, в’язницями, Сибіром. Такий хід подій навряд чи можна назвати “звільненням і прогресом”. Тут необхідно назвати все своїми іменами — визискування, грабіж, експлуатація.

Щоб збагнути потребу цілком нової стратегії для України, необхідно ширшим оком оглянути слов’янський геополітичний простір. Тут відбувався свій “номос”, який має також три стадії, свій процес, але відбувається в іншому часі й просторі. Перший етап збирання земель почався в XIV ст., а закінчився на поч. XX ст., коли Російська імперія розвалилася: пішли Польща, Фінляндія, Прибалтика, Кавказ і Середня Азія. Наступне збирання земель проводилось за старою перевіреною століттями схемою. Як колись зауважив В. Лєнін, немає жодної революційної проблеми, яку не сприйняв би і не здійснив би пролетаріат. Треба тільки уміло, правильно це йому піднести. Всі наступні події підтверджують, що в цій оцінці пролетаріату він був правий. І загуляли “русскіє парні” по землях чужинецьким, вогнем і мечем “рубаючи” вікна і в Європу, і в Азію, і в Америку, і навіть в Африку. Другий етап так же безславно закінчився для Росії. Майже 350-річне небачене в світі зусилля росіян щодо приєднання сусідніх земель і народів не принесли простій людині ні багатств, ні світлого майбутнього, ні слави і величі її керівникам. Все повернулось на круги свої. З цього видно, що і в XXI ст. Росія не змінить свою стратегію, позаяк вона є результатом багатовічного укладу самої “руської душі”.

Показово, що ніхто і не бажає змінювати стратегію, ніхто так і не звалив на себе тягар проаналізувати російські історичні події, ніхто публічно не наважився пояснити своєму народу причини поразок російської нації. Куди простіше — закликати до “збирання” земель. Простіше, легше (навіть — невимушено), бо цей шлях проторений віками. І роблять це ніби цивілізовані лідери ніби цивілізованої країни. Тому стає очевидним, що цілком можливим є поява третього етапу цього процесу, доказом чого стали недавні події на Північному Кавказі та їх наслідки.

І тут постає питання істини в наших відносинах з північним сусідом. Ще в XVI ст. Бальдассаре Кастел’єне казав: “треба підкорятися істині, а не більшості”. А Федір Достоєвський ці ж істини інтерпретував по-своєму, по-російськи, а тому дохідливо: “Правда — вище Некрасова, вище Пушкіна, вище народу, вище Росії, вище всього, а тому треба бажати тільки правди, шукати її, незважаючи на всі вигоди, які ми можемо втратити через неї...” Тож нехай росіяни шукають свою істину, а якщо не знайдуть, то апостольний Київ завжди допоможе визначитися білокамінній, як це, до речі, завжди й було.

І мораль цієї казки така: Росія — це вибоїста дорога, яка веде із міста в місто через густий ліс чи мертве поле, крізь зруйновані церкви і завалені будинки, що немає значення, бо Росія — це не будинки і не храм, це — дорога, а росіяни — варвари (в кращому розумінні цього слова).

Тому для того, щоб правильно визначити стратегію української зовнішньої політики, необхідно синтетично враховувати як загальноцивілізаційний розвиток, так і особливості відносин з нашими сусідами, особливо слов’янськими та особливо північними.

Лукава логіка

Славянскіє ль ручьї сальются в Русскам морє,
Ано ль іссякнєт? Вот вапрос.

Хто нам заважає побудувати таку країну як нам хочеться ? Невже американські імперіалісти чи російські шовіністи? Чи всотана століттями покірність?

Все пізнається в порівнянні, зокрема й сенс української екзистенції, бо, наприклад, у тих же США й в Україні різні цілі виборів: в Україні обирають владні структури для того, щоб їм підкорятися, а в США — щоби вони слугували громадянам. Феміністичність, жіночість України прагне підкорятися. Вона шукає справедливих панів, — саме тут і виявляються корені язичництва. Бо якщо розібратися, то у нас збудоване яскраво виражене язичницьке суспільство. Це окрема тема для розгляду, але головна характеристика язичницького суспільства — існування в позатемпоральному просторі. Іншими словами, наша країна існує поза часом, точніше в пошуках того Великого часу illud tempus початку, що приводить до циклічного повторення часу. Тому кожного року країна дивується, що настає зима, таємно сподіваючись, що зими цього року не буде. Країна не має майбутнього, тому що вона не створює майбутнього, а відзначає події. І чим урочистіше та триваліше вони відзначаються — тим краще виконується ритуал. Тому що відчуття часу немає, то є бажання розтягнути подію, наділяючи її міфічними рисами.

Оскільки країна живе поза часом, у неї немає логічного перебігу історії, а є набір міфологізованих історій — до цього набору в різних комбінаціях країна постійно повертається. Якщо країна живе тільки в теперішньому часі, події у неї не відбуваються, а трапляються. Недавно трапилася історія з газопроводом (а точніше — “несанкціонований відбір” його складової). А раніше ще була історія з розширенням НАТО. А традиційне питання “на кого орієнтуватися” вже стало ритуальним під час виборів — такими словами у нас в країні називається “громадянська війна мирними засобами” (термін В. Піховшека). Нам виповнилося десять років, але й дотепер у нас в країні піар все більше замінює реальну зовнішню політику, а уряд приймає моральні рекомендації замість відповідальних рішень, вдаючи з себе церкву. Всі наші суперечки про те, куди йти, тільки відволікають від головного, а взагалі, складається враження, що ніхто не хоче брати на себе персональну відповідальність — максимум, це “особистий контроль”, але ж відчуйте різницю в термінах.

Та часу в нас немає. Досить поспілкуватися з людьми на вулиці, щоб зрозуміти, що в нашій країні невизнання тиранії виглядає як прогрес; що майже прогресом здається визнання відсутності прогресу. А чи існує в країні структура, яка формує майбутнє? А в Європі існують. На будь-який виклик там миттєво знаходять адекватну відповідь. Вони готові до будь-яких “випадковостей” і інтелектуально переграють будь-якого суперника. У нас в країні структури виконавчої влади живуть вчорашнім, в крайньому разі, сьогоднішнім днем. Для цього немає потреби в плануванні.

Розігрувана стратегія досить банальна, тому що суть її не в діях конкретних осіб. Це буде повторюватися при будь-яких президентах. Суть в тенденціях, у безконечному, із століття в століття бігу по колу бога Сонця, а точніше — сонячної язичницької богині українців, в намаганні замінити одну позатемпоральну еліту на іншу, таку ж саму. Найбільша загроза для внутрішньої стабільності — це ситуативність української політики, яка не раз доводила українську націю до безвиході, до ситуації, при якій ніхто не бажав брати на себе відповідальність, частіше шукаючи особистої вигоди для себе, ніж турбуючись про загальнонаціональні цінності. Це замкнуте коло, з якого, нібито немає виходу, але зрозуміло принаймні одне — комусь постійно вигідно в цьому нас переконувати, часто плутаючи поняття ворога і друга, намагаючись прив’язати українську націю до чужого воза або “тєлєгі”. Історичних прикладів безліч, необхідно лише їх зрозуміти та зробити належні висновки.

Наші літописи рясніють розповідями про відомий вибір віри київським князем Володимиром Святославовичем. Він і послів посилав — до німців, греків, болгар, навіть —до арабів; слухав річ філософа, а ще брав до уваги, що “на Руси єсть веселиє пить”. Але, вочевидь, чогось таки великий князь не угледів, тому що тисячоліття по тому при порівнянні східнослов’янського світу, біля джерел якого була Київська Русь, і Заходу навіть неупередженій людині впадає в око разюча різниця в досяганні успіхів, і не варто обманювати себе і шукати причини нашого відставання десь поза межами східноєвропейського геопростору: ну так вже склались історичні обставини. Причини того, чому пасіонарний імпульс народу блокується, втрачаючи динаміку свого розвитку, необхідно шукати в самому собі. Що спільного між державами, які безнадійно відстали в загальноцивілізаційному прогресі й сьогодні є потенційними кандидатами в члени Слов’янського союзу Росії, України, Білорусі та Югославії? Це — православ’я. Саме візантійська версія християнства відрізняє народи цих країн від Заходу. А Макс Вебер, відомий німецький економіст й аналітик, писав на початку XX ст., що господарча етика сповідуваної релігії кардинально впливає на вибір економічної моделі суспільства. Принципова різниця між Західною та Східною Церквами в тому, як вони організовують суспільне буття, а точніше — як розділяють світське й духовне в житті суспільства. А практично — які взаємовідносини Церкви з державною владою та її репрезентантами — імператорами, базилевсами, князями… Саме це цікавило владик, які запроваджували християнство як офіційну релігію в своїх державах, починаючи від римського імператора Костянтина і до нашого князя Володимира. Це суттєво вплинуло на формування менталітету візантійсько-християнського соціуму, в якому життя людини проходить не в багатомірному духовно-світському просторі, а в обмеженій площині — державній. У візантійсько-православному суспільстві людина фактично втрачає найцінніше — свободу власного духовного розвитку і в результаті передає добровільно чи не зовсім вирішення всіх своїх проблем державі. Незалежність римського первосвященика, очевидно, мало чим приваблювала київського князя.

Василь Стус писав: “Думаю, що перша помилка — візантійський обряд, який долучив нас, найбільш східну частину Заходу, до Сходу. Наш індивідуалістично-східний дух, схований деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг звільнитися від цієї подвійності духу, подвійності, яка сотворила потому комплекс лицемірства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду незрілу душу народу — призвів до жіночості духу (чит. вище), як атрибута нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, надавши йому агресивності й пірамідальної будови. Український же дух так і не зміг вибратися з-під цього важкого каменя”.

За таких умов суспільство може організовуватися виключно в деспотичну державу, але православ’я має ту ж християнську основу, що й західний католицизм або протестантизм, в ньому також закладений великий духовний потенціал — коли репресії влади послаблюються, спостерігається виплеск духовного розвитку (щось подібне трапилось в литовсько-польську добу). Всі згадані мінуси надійно збереглися в РПЦ, тому приєднання української церкви до Московського патріархату в 1686 році означало по суті невідворотну катастрофу українського народу — як суспільства з початковим потягом до західних зразків організації свого буття. А спосіб ліквідації стереотипу тоталітарного світогляду простий: необхідно переводити суспільне життя із одновимірного світу — хоч і державного — в багатовимірний простір з духовною координатою.

Для православного світу визначальним став общинний спосіб людського життя, який суттєво відрізняється від індивідуалістичного способу, притаманного Заходу. Межа між цими двома світами пролягла саме через Україну.

З часу третього поділу Речі Посполитої, який відбувся три століття тому, більша частина етнічних українців знаходилася в суспільному полі з домінуючим общинним менталітетом, в той час як менталітет Західної України формувався в принципово інших умовах. Варто згадати гарячкові пошуки векторів зовнішньої політики за часів Богдана Хмельницького. І тоді політична верхівка шукала союзників поза межами православного світу: Швеція, Семигород, навіть Туреччина. Але жоден з подібних союзів не підтримало б рядове козацтво та посполиті: всі вони були православними, а отже — “москвофілами”. Якби Хмельницький не уклав договору з Москвою, він ризикував втратити зв’язок зі своїм народом, а так — зумів гарантувати права 60 тисяч представників привілейованого козацького стану. Найголовніше зараз — нівелювання відмінностей у менталітеті українського суспільства: як за горизонталлю — із Заходу на Схід, так і згори, від еліти, до найширших мас.

На початку XXI ст. виникли умови для нових форм організації східноєвропейського регіону. І сьогодні питання полягає не в тому, чи інтегруватися Україні в нові геополітичні утворення. За великим рахунком, об’єднавчі процеси не люди придумують і нав’язують їх суспільству, люди ці процеси тільки виявляють і враховують. Суто українська проблема, торкатися якої всі чомусь уникають, — це два рівновеликих вектори об’єднавчих процесів: один виражає прагнення політичної еліти й Західної України, протилежний — волю переважної більшості незахідного населення України (мовна ознака несуттєва). Але ситуація в двоменталітетній Україні може змінитися, якщо хтось вплине ззовні. Так, як у фізиці: електрони з різними спінами не відрізняються, поки на них не подіяти потужним зовнішнім полем — тоді вони розлетяться в різні сторони…

… і логіка майбутнього

Як завжди, подолання хаосу і відновлення соціального порядку починається з відновлення порядку в головах людей. Сучасна наука стоїть на порозі сприйняття нової парадигми потужного світоглядного імпульсу, синтезу релігії, науки і мистецтва. Є підстави стверджувати, що в Україні організуючим ядром нового світогляду буде традиційне християнство. Наявність цього стійкого ядра дозволить нам сміливо і щедро скористатися з духовних надбань інших етнічних і релігійних культур, не ризикуючи втратити власну ідентичність і не збитися на манівці.

Що ж готує нашим громадянам найближче майбутнє, якщо подивитись на нього крізь призму цивілізаційної концепції? Благополучний розвиток подій на теренах Східної Європи, й зокрема України, значною мірою залежатиме від успішного реформування всієї соціальної системи за європейськими зразками, іншими словами: наближення Сходу до Заходу — запорука миру і добробуту. Розмови ж про так зване євразійство або про орієнтацію на Схід не мають під собою основи, хоча б тому, що Схід вже перейшов або інтенсивно переходить на рейки західної ринкової економіки та парламентаризму. Яскравими прикладами того є Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Китай. В світі спостерігається переможна хода західноєвропейської цивілізації. Цей феномен пояснюється тим, що західноєвропейська цивілізація виявилась найбільш динамічним, економічно ефективним та раціонально організованим утворенням, а також тим, що вона витворила соціально комфортні суспільства. Всі європейські імперії розпалися під тиском вільного ринку на національні держави європейського типу (Англія, Франція, Італія, Фінляндія, Польща). Це єдина форма цивілізованого життя народів у сучасному світі. В умовах переможного наступу європейської цивілізації на Схід Україна також не має альтернативи перетворенню у державу європейського зразка. У цьому, здається, запорука української незалежності. У середні віки західнохристиянська цивілізація поширювалась головним чином шляхом збройної експансії на землі мусульманської та православної цивілізації (хрестові походи); в Америку, Африку та Азію — під час завоювання заморських колоній у XV—XIX ст. Іспанією, Португалією, Англією, Францією, Бельгією. Сіднохристиянська ж цивілізація розвивалась в умовах наростаючого тиску з боку західнохристиянської цивілізації з її більш ефективною ринковою економікою. Остання неодноразово здійснювала збройну експансію на Схід — агресія Лівонського ордену в Литву, на Псков та Новгород; проникнення Польщі в Україну та Білорусь; похід Наполеона 1812 року та дві світові війни. Найімовірніший сценарій недалекого майбутнього передбачає обвальне накопичення цивілізаційних суперечностей, надзвичайно болючий розпад імперій (зокрема, російської та китайської), нестримне зростання ідейного, політичного і технологічного хаосу, руйнування соціальної тканини і системи міжнародної безпеки. За таких умов Україна в черговий раз може стати територією, через яку промчить руйнівний вихор завойовників і біженців. Україна могла б стати “центром циклону” (термін І. Каганця), де за допомогою продуманих, точних і енергійних дій зберігається стабільність і світить сонце, хоча навколо реве безумна стихія. Ось уже 1000 років збройні сутички християнських світів — Заходу та Сходу — точаться переважно на землях українців, чим пояснюється драматизм історичної долі та тривала бездержавність України. В новітні часи розвиток ринкових відносин породив згаданий комплекс переваг європейського суспільства вже іншим, мирним шляхом, котрий виявився ефективнішим за збройну агресію. З шести цивілізацій лише західноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, бо поки що не побудувала світової держави, тому вона перебуває десь посередині свого історичного шляху і ще має великі перспективи.

Україну реально визнають у світі лише тоді, коли вона запропонує власну глобальну концепцію людської взаємодії. Такою концепцією могла б стати нова соціогуманітарна політика світового масштабу, яка б започаткувала низку міжнародних ініціатив: припинення процесу пригноблення культур, мов, традицій, розвитку їхнього розмаїття; чинників інтелектуалізації та гуманізації людської спільноти

Якщо ми нічого не змінимо, то програємо самій історії.

Література:

1. Видрін Д. Концепція стратегії безпеки / Україна в посттоталітарний період/ Розбудова держави. 1993. — №3.

2. Грищенко Т. Геостратегія постбіполярності (Сучасні американські концепції та Україна) // Політична думка. — 1997. — №1.

3. Горбулін В. Наша мета,, наша доля. Місце України в сучасній Європі // Політика і час. — 1996.

4. Дергачов О. Геополітичні суперечності та національна безпека / Демони миру та боги війни: соціальні конфлікти посткомуністичної доби. К.: Політична думка. — 1997. с. 508.

5. Липа Ю. Призначення України. — Львів, 1992.

6. Пахомов Ю. Цивілізаційні виклики і сучасна Україна // Політична думка. — 1997. — №1. — с. 165-172.

7. Павленко Ю. Україна та сучасні цивілізації // Політична думка. — 1994. — №3. — с. 72-73.

8. Політологічний енциклопедичний словник. За ред. Ю. Шемшученка. — К.: Генеза. — 1997. — с. 340.

9. Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств. — К., 1995.

10. Рябов С. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. — 1995. — №1.

11. Сікора І. Геополітична легітимізація ролі України в Новому світовому порядку // Політологічні читання. — 1994. — №1.

12. Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір. — К., 1994. — Вип. 22.

13. Ткаченко В. Україна на межі цивілізацій. — К., 1995.

14. Україна в системі світових цивілізацій // Пам’ять століть. — 1997. — №1.

15. Циганков П. Международные отношения. —М. — 1996. — с. 317.

м. Суми