Замість вступу

Розпочнемо з авторитетної думки академіка НАН України І.М.Дзюби, який вважає, що “у XXI століття людство ввійшло не лише з великою індустріальною та науково-технічною потугою, але й з усвідомленням небезпечних глобальних проблем, пов’язаних з характером цивілізаційного розвитку” (з лекції, прочитаної в Києво-Могилянській академії 15 жовтня 2001 року)¹.

З одного боку, події, які відбуваються на зламі століть у світовій цивілізації, підтверджують тезу про те, що на переломних, критичних етапах історії людства, того чи іншого народу національна ідея виступає як надзвичайно актуальний і серйозний феномен.

З іншого боку, в сучасних умовах розвитку цивілізації інтелектуальний потенціал та науково-технологічні інновації, які набувають глобальних масштабів, стають головними чинниками гармонійного розвитку людини та основою соціально-економічного зростання тієї чи іншої держави.

І перше, і друге можуть супроводжуватися значними як позитивними, так і негативними проявами.

“Цивілізація, в якій принади фотомоделі або порнозірки цінуються в тисячу крат вище, ніж праця вченого або хлібороба; цивілізація, в якій одні змагаються у вимудровуванні найбезглуздіших способів марнотратства і марнославства, в той час як інші не мають елементарних умов гідного існування; цивілізація, яка нібито й хоче, але не здатна поділитися своїми можливостями з рештою людства, де лютують голод і хвороби, — такій цивілізації доведеться розплачуватися за свої гріхи. Така цивілізація не має майбутнього. Але оскільки майбутнє завжди буде, поки існує часовий вимір буття, то, очевидно, просто не буде такої цивілізації... Тобто, їй доведеться змінитися.

Чи відчуває вона потребу змін, чи має волю до змін?²”

Людство, певно, шукає відповіді на цей виклик історії. Україні, проте, доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами, але й зі своїми специфічними, пов’язаними з вибором шляху розвитку, самоідентифікації та самооздоровлення.

Тому дуже важливо, розглядаючи проблему “національна ідея” взагалі, визначити її трансформацію стосовно України. В цій статті ми спробуємо визначити роль і місце науки України у формуванні та втіленні національної ідеї.

Національна ідея — означення та вихідні умови

Відправним відліком розгляду проблеми національної ідеї може слугувати її визначення, сформульоване в колективній монографії співробітників Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, а саме:

“Сенс розуміння національної ідеї полягає у визначенні мети існування національної спільноти, з’ясуванні її історичного призначення, вироблених систем ціннісних спрямувань (з урахуванням як загальнолюдських принципів і уявлень, так і специфічних, властивих певному соціуму); а також усталених ціленаправлень, прагнень (як усвідомлених, так і підсвідомих) у визначенні свого місця ... з-поміж інших народів” .

Наведене формулювання, хоча й розкриває “сенс розуміння” національної ідеї взагалі, проте не є чітким. Не претендуючи на остаточність, вважаємо більш влучним таке означення: національна ідея — це інтелектуально окреслені, тобто свідомо і чітко сформульовані духовні основи буття етносу — його автентичності, цілісності, історичної спрямованості, сенсу життя та місця поміж інших народів³.

До речі, таке загальне означення національної ідеї було ключовим під час проведення Першого конгресу українських націоналістів 1929 року у Відні. В його декларації зазначалося: “Національна ідея — це внутрішня (згорнена) форма нації. Вона розгортається в національну культуру, тобто набуває своїх зовнішніх форм. Необхідною та найкращою формою існування нації, її залучення до сім’ї цивілізованих народів є держава”.

У кожному з цих означень важливим є те, що національна ідея існує в підсвідомості народу — як незнищенна мрія, суб’єктивне прагнення, вона живе навіть тоді, коли народ позбавлений власної мови, держави та території. За певних умов національна ідея стає основою відродження всього втраченого на скрижалях історії. Національна ідея єднає архетип та свідомість нації.

Проблемі визначення, сенсу та втілення “української національної ідеї” останнім часом приділено багато уваги. Але розмаїття означень “української національної ідеї””, на наш погляд, є недостатньо зваженим щодо специфіки українського етносу, його історії та мети. А це є найголовнішим. Наприклад, національна ідея України зведена до “виборювання політичної незалежності, досягнення соціальної згоди та добробуту нації”⁴. Або українська ідея подається як ідея формування сучасної (“модерної”) нації, а також входження України до європейських структур, формування новітніх технологій, високої культури, демократичної правової держави, добробуту громадян⁵.

Хоча вищенаведене і характеризує українську національну ідею, проте більше стосується програмних настанов (наслідків) цієї ідеї, а не є власне ідеєю. Адже національна ідея не може безпосередньо охоплювати (заміняти) всі чинники національного відродження, стратегію і політику держави, економічну чи культурну програми. Вона, по-перше, є узагальнюючим, “наскрізним” стрижнем, який пронизує всі складові програми відродження і розвитку нації, поступ народу до самоутвердження в світі відповідно до своїх сподівань.

Щойно висловлене стосовно національної ідеї відбиває інтереси будь-якого цивілізованого народу, оскільки кожна нація прагне добробуту, самоутвердження та прогресу. Одночасно національна ідея повинна відбивати специфіку певної нації — неповторність її сподівань та історичного шляху, її призначення.

У чому ж полягає специфіка сучасної української національної ідеї? Дуже стисло (як тези) можна вирізнити такі основні її умови:

• Духовність як основа життя етносу;
• Незалежна держава;
• Соборність.

Саме ці умови є квінтесенцією історичного прагнення українців, їхніх багатовікових сподівань та боротьби, специфічної ролі в житті Європи як центру східного християнства. Формулювання цих умов зазнало певних змін з плином часу. За царських часів “руська” національна ідея означала: “Самодержавність, православність, народність”. Ця формула не могла задовольнити прагнення українців до незалежності. Тому вже в “Книзі буття українського народу” Кирило-Мефодіївського братства (рік видання 1846), авторами якої були М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, наголошувалося: “Встане Україна із своєї могили і знову окликне братів-слов’ян, і почують клич її, і встане слов’янщина”.

Іншими словами, незалежна Україна має стати духовним центром східного слов’янства. Безумовно, сьогодні зазначені вище умови та означення української національної ідеї потребують свого розкриття та обґрунтування, в чому першочергового значення набуває їх наукове дослідження.

Духовність. Мова йде про те, що підґрунтям української державності (по-справжньому), а також ролі України в об’єднаній Європі може виступати християнська духовність. Україні на відміну від матеріально багатих держав світу (але з тими негативними проявами в духовній сфері, про які ми згадували у вступі) не було притаманним, та й не буде — дивувати світ значними матеріальними статками. Осередок духовності, оберіг вищих духовних цінностей, які Україна накопичила протягом століть, — ось наша місія в новому столітті. Україна є батьківщиною християнської віри у Східній Європі. Вона — етнічний осередок слов’янської раси; вона, вважають, надала світові й високу орачеву технологію (тверду пшеницю) і сакральні (священні) основи європейської духовності. І вже на власному досвіді ми зараз переконуємося, що без духовності неможливо побудувати справжню державу, а також мати нормальну економіку.

Незалежна держава. Освіченому українцеві не треба пояснювати, що є споконвічним “болем” українського народу. Мова йде про правову, цивілізовану, демократичну державу (все інше суперечить менталітетові нації).

Соборність. Важливий та непростий “чинник” української національної ідеї. Це наріжний камінь існування власне поняття “Україна”. Чи це терени та етнічна спільність у межах 5-7 західних областей, чи то велика нація “від Дону до Сяну”, спроможна побудувати сучасну цивілізовану державу? Шкода, що сьогодні лише менша частка українців цінує свято національної єдності — День соборності 22 січня. Хоча саме це і є ознакою “справжньої” України як великої європейської держави. Для щирого українця у тому немає альтернативи: бо це є його ідеєю, покликанням його душі.

Національна ідея як наукова проблема

Коли йдеться про визначення поняття української національної ідеї, необхідно зважати на те, що воно має безпосередні витоки із визначення українського етносу. Так склалося, що і досі українська нація не є остаточно ідентифікованою. Тобто, і донині ми чітко не усвідомлюємо того, хто ми, хто наші пращури. Коли виникла українська нація? У цьому питанні є переплетіння і араттської , і скитської, і сарматської та інших концепцій. Немає також визначеності з віком зародження нації: часові виміри коливаються від семи з половиною тисячоліть до 500 років⁶. Останнім часом на проблему ідентифікації українського етносу як необхідної умови визначення національної ідеї України звернула увагу й Президія НАНУ⁷. Проте до розв’язання цієї проблеми ще далеко.

Дослідженнями національної ідеї України як наукової проблеми почали займатися ще за умов підневільного стану нації: за часів російської самодержавності в XIX — на початку XX століть (Куліш, Костомаров, Шевченко, Франко, Драгоманов, Леся Українка, Липинський, Грушевський), а також за радянської доби — вчені з української діаспори західного світу. Тому питання здобуття незалежності, державної самостійності нації брали гору над всіма іншими питаннями. Керувалися принципом: “Здобудемо свободу, а про все інше будемо думати згодом”. Схожі ейфоричні погляди були і на початку епохи незалежності: станемо самостійними, і соціально-економічні проблеми щезнуть самі, бо маємо найкращі в світі родючі землі, освічених, працелюбних людей і таке інше.

Життя розсудило інакше, бо сам лише здоровий глузд для визначення конструктивних аспектів української національної ідеї виявився недостатнім, потрібен науковий підхід як до ідентифікації нації, так і до встановлення шляхів її відродження.

Запереченню не підлягає лише те, що українське відродження має відбуватися шляхом формування сучасної європейської нації з усіма ознаками цивілізованої держави, ринкової економіки, інформаційної культури, “посткласичної” (сучасної) науки та іншими. Одночасно важливо уникнути простого (механічного) копіювання західного досвіду. Необхідно також зважати на власні особливості — особливості великої історичної нації, яка займає унікальне геополітичне положення: на лезі західної та східної цивілізацій. І годі нам це замовчувати — саме в цьому полягає месіанізм України як захисниці Заходу від азійської кочової навали в минулому та, певною мірою як носія традицій Сходу, необхідних Заходові для врівноваження світового ладу.

Втілення української національної ідеї (всіх її складових чинників) справді є стрижневою основою відродження нації. Не останню роль у цьому процесі відіграє наукова сфера.

Трансформація наукової сфери України в 90-х роках XX століття

В Україні, як і в інших державах на теренах колишнього СРСР, протягом останнього десятиріччя минулого століття тривав складний процес інституційних структурних і когнітивних змін у сформованій в радянські часи державно-адміністративній, специфічно організованій науковій системі. Становлення нової наукової системи, що організується та фінансується в суверенній державі, в умовах переходу до ринкової економіки та демократичних принципів керування відбувається повільно. Причини полягають, з одного боку, в тій глибокій економічній кризі, що за порівняно незначний час існування Нової України призвела до економічних втрат, зіставних із збитками, яких Україна зазнала в роки Другої світової війни. Це, безумовно, не могло не позначитися на економічному стані української науки, яка в радянські часи фінансувалася лише з Державного бюджету, в тому числі за рахунок військових замовлень. З другого боку, причиною негативних процесів, що супроводжують трансформацію вітчизняної наукової системи, була її слабка підготовленість до швидкоплинних радикальних перетворень суспільства та запровадження нових функціональних механізмів (у політиці — перехід від тоталітаризму до демократії, в економіці — від адміністрування до ринку, в науці — від державного управління до автономії, самоорганізації і комерціалізації).

Аналіз процесів трансформації науково-технологічної сфери України за час її незалежності дозволяє виділити певні вагомі соціально-економічні та інші умови, які найбільше відбиваються на сучасному розвиткові науки, визначили можливість її впливу на економічний розвиток та розв’язання проблем державотворення.

По-перше, це стосується умов трансформації науки України з регіональної у самостійну національну наукову систему. Слід зауважити, що на початку незалежності України її наукова система, незважаючи на те, що було багато відомих наукових шкіл, видатних вчених і наукових досягнень, мала яскраво виражений регіональний характер, а в деяких галузях і периферійний. Тільки третина науково-технічного потенціалу України використовувалася безпосередньо в її інтересах. Обсяг фундаментальних досліджень становив лише 8—9%, а переважна більшість прикладних досліджень та розробок забезпечувала потреби військово-промислового комплексу. Все це не сприяло швидкій перебудові національної економіки, її якнайшвидшому становленню та розвитку.

По-друге, загострення соціально-економічних проблем, викликане об’єктивними труднощами перехідного періоду, а також серйозними прорахунками у визначенні моделі трансформаційних процесів, поступово усунуло науку із кола державних пріоритетів, що в свою чергу призвело до багаторазового скорочення інвестицій в науково-технологічний розвиток і втрати інноваційної активності економіки.

По-третє, зміна геополітичних завдань держави, конверсія військово-промислового комплексу, нова оборонна доктрина України сприяли зміні мотивації та скороченню обсягів фінансування досліджень та розробок військового призначення. Внаслідок цього загальна чисельність науковців за останні десять років скоротилася вдвічі, а фінансування — майже в десять разів. Відповідно знизилися основні показники діяльності української науки — кількість публікацій, патентів, виконуваних тем і проектів, впроваджених інновацій. Частина наукової еліти емігрувала (близько 6 тис. вчених) до країн з більш привабливими умовами для науково-технічної діяльності, насамперед до Росії, США, Німеччини та Ізраїлю.

По-четверте, наукова система України початкове була занадто зорієнтована на держбюджетну фінансову підтримку. Фундаментальні та прикладні дослідження були відокремленими від реальних потреб економіки, а наукова система в цілому та окремі наукові колективи втрачали здатність до об’єктивної самооцінки. Це спричинило зниження конкурентного рівня розробок і, безумовно, вплинуло на рівень конкурентоздатності української продукції.

По-п’яте, наслідком витіснення науки з кола державних пріоритетів був комплекс соціальних негараздів, найбільш серйозним з яких стало падіння престижу науки як привабливого, перспективного виду діяльності, особливо для талановитої молоді. Це найбільша загроза для вітчизняного наукового потенціалу, оскільки безпосередньо впливає на умови збереження наукових шкіл, тенденції відпливу працівників зі сфери науково-технологічної діяльності та можливості ефективного оновлення наукового персоналу. Середній вік докторів наук нині сягає 60 років, а кандидатів наук — 51 рік.

Лише наприкінці 1999 року дещо послабилися негативні тенденції в розвитку української науки. Це було пов’язане з певними позитивними змінами в економіці України — зростанням ВВП, обсягів виробництва в промисловості та сільському господарстві. Внаслідок економічного зростання більше уваги стали приділяти охороні інтелектуальної власності, зокрема у 2000 році кількість виданих охоронних документів на права інтелектуальної власності (патенти, товарні знаки тощо) збільшилася у порівнянні з 1999 роком майже на 20%.

У деяких провідних академічних інститутах та національних університетах почали зростати обсяги НДР комерційного спрямування через отримання замовлень від промисловості. Триває створення нових для України інноваційних структур — територіальних і галузевих інноваційних центрів та технопарків. Відбувається становлення ринку інтелектуальної власності, а також запровадження механізму занесення до балансів наукових установ об’єктів інтелектуальної власності як нематеріальних активів. Останнє має виняткове значення для реального переходу української науки до ринкових відносин.

Невідповідність старої структури наукових кадрів за галузями наук новим соціально-економічним умовам, які формувалися з початку дев’яностих років, призвела до стрімкого зростання (в десятки разів) протягом 1991—2000 років чисельності науковців та аспірантів з політичних, юридичних та психологічних спеціальностей. Понад 12% загалу аспірантів нині становлять фахівці економічних напрямів. Одночасно, загальна чисельність аспірантів у 2000 році у порівнянні з 1991 роком зросла в 1,5 раза. Це сприяє підвищенню кваліфікації молодих науковців, а також частково компенсує недостатність фахової підготовки молоді для діяльності в економічних галузях приватного сектора.

Суттєвих позитивних змін зазнала в цілому сфера соціогуманітарних досліджень. Відбулося остаточне становлення таких важливих для незалежної держави наукових напрямів, як соціологія, політологія, культурологія, археологія, релігієзнавство.

Таким чином, соціально-економічні умови, за яких відбувалася трансформація наукової системи України упродовж дев’яностих років, були в цілому несприятливими для системних позитивних змін. Досягнені нещодавно позитивні тенденції в цій сфері не є ще усталеними, оскільки залежать від багатьох чинників, основними з яких є:

• Основні рушійні сили радянського способу організації науково-технічної діяльності зникли, проте форми та інституції, які забезпечували саме такий спосіб організації науки, ще частково залишилися.
• Наука в Україні на державному рівні й досі сприймається як окрема галузь економіки, а не як основа інноваційного розвитку економіки в цілому.

Наука України в контексті української національної ідеї

Найважливішим завданням щодо реалізації національної ідеї України стає радикальне підсилення національної домінанти в розвиткові не лише сфери соціогуманітарних наук, а й усього наукового потенціалу країни, зокрема природничих та технічних наук. Адже йдеться про перетворення української нації в сучасну європейську націю, яка здатна ефективно відповісти на “виклики історії”. Така “відповідь” неможлива без здійснення першою чергою радикальних кроків, які запроваджуватимуть інноваційну модель економічного розвитку України. Підґрунтям цих перетворень є високі технології як втілення новітніх здобутків ядерної фізики, генної інженерії, інформатики, комп’ютерної та телекомунікаційної техніки, сучасного менеджменту. Актуальними є складні та науковоємні програми комп’ютеризації, інформатизації, а також інтелектуалізації суспільного життя. Слід зважати й на те, що реалізація національної ідеї України відбуватиметься на тлі протидії колоніальним прагненням Заходу — фінансовим, технологічним та інформаційним.

Вихідні умови для реалізації цих глобальних завдань сьогодні в Україні є невтішними: показник ВВП, вироблений на одного мешканця України, менший, ніж у Німеччині в 40 разів, ніж у Польщі та Болгарії — відповідно в 7,5 та 2,5 разів. Поки що все складається так, що “ми маємо реальну перспективу не отримати навіть статусу “сировинного придатка”⁸. Як не згадати при цьому слова Т.Г.Шевченка:

Загинеш, згинеш, Україно —

Не буде знаку на землі!

Все-таки гадаємо, що нинішній стан України є тимчасовим, він — наслідок трансформування українського суспільства, всієї української нації, яка протягом століть виконувала функцію хвилеріза, об який розбиваються найбурхливіші потоки історичного моря. Подолання такого, певною мірою “патологічного”, стану нації можливе лише на основі науки та ефективного використання інновацій, підвищення ролі громадянських інституцій в політиці та економіці.

Нагальним є також подолання техноцентричної “асиметрії” наукового потенціалу України, обумовленої переважанням досліджень у галузі матеріалознавства, металургії, традиційного машинобудування та, відповідно, заниженою часткою досліджень у сфері живої матерії, людини, етносу, психології, соціології та інших напрямів науки. Це сталося тому, що за радянських часів академічна наука, як і освітянська, багато в чому перейняли функції галузевої науки. Виходячи з благих намірів допомогти народному господарству, академічна наука надто велику увагу приділяла розв’язанню невластивих їй завдань, певною мірою нехтуючи творчими завданнями — бути на передньому краї наукового пошуку.

Висновки

Головний висновок з наведеного вище: подолання нинішніх процесів деінтелектуалізації українського суспільства є необхідною передумовою нашого подальшого розвитку. Це можливе за умови повернення до нормальної (еволюційної) пірамідальної побудови суспільства. Зазначимо, що специфічними особливостями будови такої суспільної “піраміди” є освіта і наука, що виступають як її підґрунтям (освіченість, світогляд, набуття нових знань), так і наповнювачем її (використання інтелектуального потенціалу, створення та впровадження новітніх технологій, зростання життєвого рівня нації та інше). Ця структура має бути органічно “вживлена” в суспільний організм та створювати витончену в сенсі функціонування ієрархічну систему особистостей різного кшталту та їх організованих груп. Вона утворюватиме неґентропійний кістяк суспільства, перешкоджатиме лінеаризації, “заземленню” його структур, інтересів, прагнень; забезпечуватиме ефективну реалізацію функції часу як соціумом, так і окремою особистістю.

Така, можна сказати, “елітарна” структура суспільства створює найліпші умови для “відродження” національної ідеї — сприяє її чіткому розумінню всіма прошарками нації, популяризації, втіленню в певні форми історичного прогресу.

Україна перебуває лише на початку великого шляху до цивілізованої інтеграції у світовий освітянський та науково-технологічний простір. Поки вона не досягне визнаного статусу рівноправного суб’єкта співпраці в цьому просторі, доти залишатиметься країною — постачальником інтелектуального потенціалу для інших, більш розвинених у науково-технологічному плані країн.

Подальший успіх перетворень, продовження нинішнього економічного зростання залежатиме від реформування національної наукової системи на засадах української національної ідеї. Для того має бути і політична воля, і усвідомлення всіма нами того, що ми є великою європейською нацією, котра знає, чого вона хоче і як цього досягти.

Примітки

1 І. М. Дзюба. Україна перед Сфінксом майбутнього. НУ Києво-Могилянська академія, 2001.

2 І. М. Дзюба. Україна перед Сфінксом майбутнього. НУ Києво-Могилянська академія, 2001.

3 Колектив авторів. Українська ідея. Історичний нарис. — К., 1995. — С.3-4.

4 Національна ідея — ідеологічний двигун сукупного інтелекту. Розд. в книзі: Україна: інтелект нації. — К., 2000. (Написаний В. В. Медведчуком).

5 Кравчук Л. М. Держава і влада. Розділ І. — К., 2001.

6 У Большой Советской Энциклопедии повідомляється, що український народ (нація) в основному сформувався в XIV—XV сторіччях, тобто 600 років тому, тобто лише “в основному”.

7 Див. Матеріали дискусії на сторінках журналів “Вісник Національної академії наук України”, 1999—2000 рр.

8 Див. Євген Марчук. Україна і нова парадигма розвитку. — К., 2001, с. 81.

Автори висловлюють щиру подяку І. М. Дзюбі за критичні зауваження та дискусію під час написання цієї статті.