ОЗНАКИ ХВОРОБИ

Ситуація, що склалася в Україні, схожа на стан, у якому опинилася група мандрівників, що втрапила до середини болота. Ватажок цієї групи (наша влада) заявив невдахам (народу), що його бажанням є вивести їх на сухе місце (до європейської спільноти, наприклад). Рухаючись крок за кроком, ватажок повідомляє про нові, знайдені ним на болоті купини (податкові, адміністративні, політичні заходи), ступаючи на які ми маємо можливість до пори до часу не втопитися. От тільки замовчується, що блукання цими купинами не гарантує виходу з болота (а якщо вони розташовані по колу?). І таких гарантій ми не отримаємо, поки не побачимо мапу з прокладеним на ній маршрутом (у цьому, спрощено, й полягає суть стратегічного планування).

Причин такої ситуації (не рахуючи самого потрапляння в болото), за великим рахунком, може бути дві: а) невміння малювати мапу та користуватися нею — відсутність орієнтирів для її розробки виключається, оскільки багато хто цими шляхами вже пройшов, сушить ноги і пропонує нам свою допомогу (хоча, відверто кажучи, болота різні); б) побоювання того, що знання мапи всією групою мандрівників (суспільством) надасть їм можливість судити про здатності ватажка стратегічно мислити (не дай Боже, раптом виявиться, що “король голий”).

З цього приводу можна почути багато заперечень з посиланням на те, що в Україні є багато затверджених документів із назвами “концепція”, “стратегія”, “програма”, в яких визначені і цілі, і напрямки руху. Все так — “їх є у нас” досить. Але, якщо уважно придивитися, то в них викладено — що можна зробити для подолання кожної з проблем, а не те, що є достатнім для подолання їх сукупності (проблеми поодинці не існують). Галас, кипуча діяльність з реалізації “стратегічних” документів — це лише спроба заглушити шум потоку фінансових коштів, що виділяються на цю саме “реалізацію” і прямують повз бюджет, це маскування політики “латання дірок”, ситуативного, ручного управління. Тим паче, що такий тип управління підвищує можливості влади у її підкилимовій боротьбі з опозицією за рахунок, зокрема, регулювання заглушок на фінансових струмочках, що живлять розрізнені сегменти українського політикуму.

Політична та адміністративна підкилимова боротьба — насправді захоплюючий вид занять. Захоплюючий настільки, що навколишня реальність перестає сприйматися адекватно. Робота в такому режимі характеризується накопиченням адміністративних процедур, що не лишають ні часу, ні здоров’я для вирішення “якихось там” стратегічних проблем. Тим паче, що час появи реальних результатів “стратегічної діяльності” може не збігатися з терміном сидіння чиновника на своїй посаді.

А ви спробуйте, відповідає чиновник, сісти на моє місце і впоратися з купою справ (і правда, купою — інакше не назвеш), що зростає з кожним днем. Більш того, багато чиновників вважають це досягненням і бравують своїми спроможностями знаходити нестандартні тактичні рішення з розгрібання цієї купи. Але, з іншого боку, а хто, власне, цю купу, даруйте, навалив і продовжує навалювати? Чи не сам чиновник у спробах застрахувати себе від безробіття? Адже саме завдяки цій “купі справ” усі спроби проведення адмінреформ починаються зі скорочення управлінського апарату та закінчуються його черговим розширенням.

От тільки проблеми чомусь залишаються, ускладнюючись внесеними управлінськими “поправками”. Вирішення довгострокових завдань відкладається на невизначене майбутнє. Але невирішені проблеми мають властивість накопичуватися та обертатися, як правило, не просто негативними, а лавиноподібними наслідками, які з кожним кроком все більше заводять країну в ресурсний тупик.

Звідси напрошується попередній діагноз — державний інститут в Україні до цього часу ще не виробив стабільних стратегічних цілей розвитку суспільства (не враховуючи декларацій) у сукупності з ефективними алгоритмами і механізмами їх досягнення. Ситуація, що склалася, потребує негайних пошуків “мапи з маршрутом” і проведення комплексних реформ, починаючи з реформ політичної системи, системи державного управління.

РЕЦЕПТУРА ЛІКУВАННЯ

Формування ефективної державної політики соціально-економічного розвитку потребує стратегічних, системних підходів і, взагалі, передбачає: а) обґрунтоване визначення перспективних цілей розвитку;(б) визначення напрямів руху, тобто загальних вимог до перспективного стану суспільства, правил і обмежень для вибору альтернативних способів поетапного вирішення нагальних проблем; в) розробку забезпеченого ресурсами алгоритму (технології) реалізації обраного способу. Наявність згаданих компонентів стратегії розвитку забезпечує на кожному етапі наступної реалізації державної політики не лише її зрозумілість для виконавців, але й можливість її оцінки, контролю, реакції на результати контролю на наступних етапах за рахунок, зокрема, коригування бюджету.

Крім того, наявність названих елементів стратегії стимулює: а) консолідацію суспільства та політичних сил навколо зрозумілої всім ідеї розвитку; б) підвищення активності всіх суб’єктів економічної діяльності завдяки встановленню на перспективу гарантованих правил поведінки держави; в) переміщення політичних дебатів про цілі та шляхи розвитку від гасел і декларацій у площину порівняння альтернативних способів реалізації намічених цілей.

Однак, і держава, і ми, улюблені нею громадяни, схоже, вже зрозуміли, що розбіжність між теорією і практикою, між бажаним та дійсним станом системи формування державної політики — це прірва, через яку треба не стрибати, а терпляче будувати міцний “міст”. “Цеглинами”, будівельними елементами цього “мосту” мають бути: а) законодавчі основи ефективної політичної системи; б) нормативно закріплені механізми функціонування державного апарату, зворотні зв’язки в контурі “влада-суспільство”; в) громадські і державні інститути, функціонально і структурно достатні для функціонування цих механізмів; г) і, звичайно ж, відмінна від існуючої якість політичної еліти.

Характерною рисою впровадження державного стратегічного менеджменту в Україні може бути те, що будівництво “мосту” має здійснюватися не через прірву, а через велику трясовину укоріненої “влади номенклатури”, саботажу чиновників, протиріч корпоративних інтересів, що, в сукупності, здатне втопити будь-які добрі починання. За цих умов, спроби наукової еліти, громадськості, іноземних консультантів підказати владі, “що треба робити”, на мій погляд, приречені на низьку ефективність через “перекручену свідомість” української номенклатури та функціональну неповноцінність системи держуправління. Вчити (а в деяких випадках — змушувати) варто було б тому, “як треба думати”. І паралельно стимулювати процес ротації до держапарату молодого покоління економістів, політиків, спроможних впровадити принципово нові механізми управління. Мабуть, саме цими проблемами зумовлені деякі скептичні (чи оптимістичні?) оцінки аналітиків з приводу термінів “видужання” України — 20—25 років?

СПРИЙНЯТЛИВІСТЬ ОРГАНІЗМУ

Визначити ліки — це лише половина справи. Необхідно з’ясувати, чи не загнеться від них пацієнт, чи зможе він їх вживати з користю для здоров’я. Зрозуміло, що в Україні такий підхід до лікування не практикується — можна спочатку вирізати (не подумайте поганого — гланди або вуха, наприклад), а вже потім підрахувати, чи парна кількість залишилася. Причому різати хворого зовсім не обов’язково — можна приписати йому пігулки, після яких “воно” саме відпаде. Яскравий приклад — вживання Україною протягом десятьох років ліків під назвами “лібералізм”, “обмежений лібералізм”, “відкладений лібералізм” тощо (сумніву піддаються не стільки ліки, скільки якість “лікарів”).

Результати очевидні — за оцінкою рейтингового агентства “The Heritage Foundation”, у 2001р. Україна за індексом економічної свободи характеризувалася як “в основному не вільна”, а її економіка посідає 137-е місце серед 161 країни. “Успіхи” кінця 2001 — початку 2002рр. — це передвиборні “штучки”, які нам ще відгукнуться. “Ситуативне лікування” позитивних результатів не дало. Але хотілося б з’ясувати, наскільки сприйнятливим виявиться держава (законодавство, інституційна база, адміністративні процедури, “кадрова начинка” держапарату) до “лікування стратегічним менеджментом”.

Ідеологічні передумови. З перших кроків здобуття незалежності, 5 грудня 1990 р., після прийняття Закону “Про бюджетну систему”, в Україні була офіційно ліквідована системи стратегічного державного планування (Держплан СССР). Точніше, залишена (скопійована) лише та її частина, до якої був допущений уряд союзної республіки у складі СССР. А саме — до формування бюджетних пропозицій на наступний рік (функції визначення стратегічних цілей були зосереджені в Москві). Усунувши не недоліки тоталітарного планування, а сам Держплан, Україна уподібнилася персонажу з філософських притч, який разом із водою виплеснув із корита дитину. Такий результат можна було передбачити — критика держпланування здійснювалася, переважно, тими, хто ніякого іншого управління, окрім командного, й не знав, а про основи лібералізму — лише чув.

Положення ліберальної теорії про необхідність зменшення ролі держави та підвищення ролі механізмів самоорганізації суспільства мають певну рацію. Але при цьому багато хто з ідеологів лібералізму нехтують тим фактом, що держава і є одним із центральних (когнітивних) елементів цієї самоорганізації. І біда не в тому, що цей інститут поганий або гарний, а в тому, що упродовж всієї історії свого існування держава узурпувала функції алгоритмізації суспільної діяльності (а суспільство дозволило це зробити та певною мірою звикло до цього). Через це когнітивний рівень суспільства (формування державної політики) втратив розмаїтість, отже — спроможність до розвитку, і потребує перебудови за активної участі сил усього суспільства (реальної демократизації).

З цієї точки зору, державне планування — це планування діяльності держави (державного апарату, а не кожного підприємства, кожного суб’єкта, як за часів СССР) з забезпечення, стимулювання та мотивації руху суспільства до намічених цілей. За часів тоталітаризму держава сприймалася як щось навіть більше, ніж суспільство — звідси й тотальний характер планування. Але те, що сьогодні в Україні окремі “ліберали” не усвідомлюють різниці між суспільством і державою, між директивним державним і директивним загальнонаціональним (тотальним) плануванням, свідчить лише про одне — якщо влада потрапить до їх рук, ми через деякий час знову матиме розруху, а за нею — тоталітарну державу.

У фізіології стерилізація призводить до безплідності, у політиці — теж. Тому немає підстав дивуватися низькою результативністю нашої політичної системи, якій “вирізали” один з основних органів перетворення ідей на плани, а останніх — на результати. Така ситуація влаштовувала на початковому етапі (та і зараз) багатьох представників української влади. Факт порушення цілісності системи державного управління залишився, взагалі, як ніби непоміченим або спеціально прихованим через правову плутанину етапу становлення. Мотив приховування — незацікавленість у прозорості механізмів розподілу та привласнення ресурсів.

Але, не плануючи своїх дій, держава впевнено рухається від Держплану до примітивного Держбуху, втрачаючи важелі впливу на ситуацію. У принципі, Держплан (як документ) бажано сприймати як середньо- та короткострокову, забезпечену бюджетом частину Національної програми соціально-економічного розвитку. При цьому, по-перше, Держплан (як частина системи управління) має “закінчуватися” там і на тому рівні, куди доходять бюджетні кошти (решта — справа суспільства та конкретних виконавців — підрядників державних програм). А по-друге, в рамках ефективної системи державного стратегічного менеджменту підвищення ділової активності має досягатися не за рахунок заборон і дозволів (як за часів СССР), а завдяки досягненню солідарності в суспільстві, створенню прозорої, зрозумілої і стабільної системи мотивацій, загальноприйнятих і обов’язкових для всіх правил. Такий підхід означав би, що держава перебуває на шляху до проектування суспільства майбутнього, на шляху розумного симбіозу планово-договірних та індикативних механізмів управління.

Законодавча база. На жаль, жоден закон в Україні не визначає механізмів стратегічного планування. Більш того, “проштовхнути” його основи на законодавчому рівні буде дуже складно. Прийнятий нещодавно Бюджетний кодекс (хто ж візьметься у найближчому майбутньому його змінювати?), наприклад, закріплює традиційний для України примат бюджету (тобто тактичних прийомів управління) стосовно довгострокового прогнозування, державних програм. Прогресивним, на перший погляд, є Закон України “Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального розвитку України”. Головною, мабуть, перевагою цього документа є вказівка на те, що процеси розробки, прийняття державного бюджету та Національної програми соціально-економічного розвитку України мають бути об’єднані. Але, з іншого боку, у цьому документі не визначено механізму реалізації цієї процедури.

Поки державний бюджет буде самоціллю, а не кошторисом витрат на реалізацію програм розвитку, приватних і державних ініціатив, а також кошторисом прибутків від їх реалізації, доти надії на прискорені і стабільні темпи зростання в Україні будуть дуже примарними. Поки ціллю державної стратегії буде стабілізація макропоказників, не підкріплена детальним аналізом процесів і відповідними мотиваціями, конкретними результатами на мікрорівні, доти Україна буде приречена на подальше неефективне використання й без того обмежених коштів.

Інституційні передумови. Після здобуття незалежності влада в Україні на словах декларувала прагнення до європейських стандартів, спроможність у короткі терміни залучити для цього весь економічний та інтелектуальний потенціал нації. На період 1992—1994 рр. припадає бум створення в Україні органів (агентств, комітетів), що беруть на себе обов’язки формування державних програм. Формально ці органи створювалися для підвищення ефективності використання державних коштів, що виділяються на розвиток економічного потенціалу України. Фактично ж номенклатура зайнялася власним працевлаштуванням “так, щоб виглядати достойно й не без прибутку” — під дахом цих органів чиновники знайшли благодатну нішу, де бюджетні кошти можна під якимось приводом безкарно перевести в готівку. І немає нічого незвичайного, що через деякий час, після вирішення тактичних завдань (виділення, точніше “оприбуткування” бюджетних коштів) такі органи, в силу подальшої непотрібності, зникали, розчинялися у складі існуючих або новостворених органів — і кінці у воду.

Природно, за таких умов усі спроби перевести діяльність державних органів у прагматичне, прозоріше річище наштовхувалися на явний або прихований саботаж — хто ж погодиться, щоб у темному куточку, де відбувається поділ грошей, повісили лампочку? І це стосується не тільки чинної влади — у яких передвиборних програмах ви зустрічали конструктивні пропозиції (не декларації) стосовно докорінної зміни механізмів державного управління? Їх відсутність пояснюється досить просто — до влади йде нова хвиля старих чиновників, що мають навички у сфері постановки завдань і поділу коштів. Відсутність в арсеналі якостей переважної більшості з них умінь формувати перспективні цілі, організовувати їх досягнення (включаючи контроль і підконтрольність), управляти ресурсами призводить до розриву циклу управління, розбіжностей між потребами суспільства в державних послугах і поглядами самої держави на своє призначення, її спроможністю задовольняти суспільні потреби.

Припустимо, що такі вміння у представників держапарату з’явилися. Але, якщо дотримуватися усіх адміністративних процедур, правил документообообігу з їх відомчою плутаниною, спрямованістю не на вирішення проблем, а на ухилення від відповідальності — справа не зрушиться з місця. Це — одна з головних причин гальмування законів, президентських указів, спрямованих на вдосконалення державного управління, проведення адміністративної реформи. Це — “кістка в горлі” суспільства, що не дає вільно дихати.

Тому не викликають заперечень оцінки експертів, що відзначають низькі управлінські спроможності будь-якого українського уряду (необхідно підкреслити — в рамках існуючої форми політичної системи). “Незалежно від тих особистостей, які будуть його очолювати, уряд не має досить умінь та інституційних процедур виробляти послідовну державну політику та обґрунтовувати свої рішення перед опозицією і громадянами” — зі звіту Міжнародного центру перспективних досліджень “Причини та перспективи економічного росту в Україні”.

Для зміни ситуації на краще потрібен докорінній перегляд механізмів державної влади, адміністративних процедур діяльності держапарату. В свою чергу, це потребує накопичення в апараті критичної маси фахівців, готових і здатних це зробити. З’явитися там вони можуть лише через механізми виборів і демократичної ротації кадрів. Це вимагає від політичних сил, недержавних організацій, громадських об’єднань відповідних знань, умінь і, головне, копіткої праці, якщо, звичайно, є бажання жити в демократичному суспільстві.

Інтелектуальний потенціал. Після розпаду СССР Україна стала спадкоємицею адміністративно-командної системи управління. 70-річний період її панування та тоталітарний характер обумовили, зокрема, відсутність у національної еліти в Україні достатніх навичок системного, стратегічного мислення, стійкість стереотипів (на рівні підсвідомого страху громадян перед чиновником, а чиновника — перед “верхами”) і, відповідно, складності перехідного періоду в Україні. За оцінками вітчизняних і закордонних експертів, влада в Україні належить номенклатурі зі старим радянським минулим і новій номенклатурній еліті, що виграла конкуренцію у частини старої. Причому, зроблено це було за рахунок не підвищення, а зниження власних моральних рамок, на шкоду соціальним цінностям.

Особливу тривогу викликають дуже обмежені спроможності до консолідованого прояву елітних якостей — розробки реалістичних стратегічних документів, які б визначали майбутнє України. Результати проведених Центром Разумкова напередодні виборів круглих столів, присвячених аналізу передвиборних програм партій і блоків, наводять на смутні висновки: на фоні відносного збігу поглядів партій на перспективи розвитку України практично жодна з партій не уявляє собі усієї необхідної сукупності умов, потрібних для реалізації стратегічних цілей. Більшість партійних програм служить не ланкою в механізмі досягнення цілей розвитку українського суспільства, а засобом конкурентної боротьби з політичними опонентами. Відповідно, і реальні терміни їх дії визначаються лише результатами чергових парламентських або президентських виборів.

Слід визнати, що партійні програми за якістю наближаються до державних програм (не до честі останніх). У їх цільовій частині — не підкріплені достатніми гарантіями соціально-економічні міражі, і немає жодного завершеного (у вигляді цільної технології) проекту реконструкції політичної системи. Одна з причин цього, за оцінками Агентства гуманітарних технологій (Дацюк С. Де взяти “нове покоління”?), — у представників української еліти “немає спеціальної менеджерської освіти, деякі з них здобували її на власному досвіді ціною багатьох помилок. Велика частина теперішніх бізнесменів і вищого керівництва країни навіть нелегальний бізнес і не завжди відкриту політику роблять невміло”.

Не володіє поки що таким вмінням і хвиля молодих політиків. Передвиборні заяви, наприклад, “Озимих” про те, що лише програма їх партії містить конструктив стосовно якісної перебудови Української держави, не витримують критики. Щоб упевнитися у цьому, достатньо було уважно переглянути їх програму на сайті zbirna.org.ua. — знову міражі чудового майбутнього, але тепер “без держави”. Питання, які виникали під час ознайомлення з програмою — що потрібне для реалізації визначених цілей (бо, крім цілей, в “програмі” немає нічого) і як усе це відбуватиметься — повисали в повітрі. Як, наприклад, перейти до оподаткування прибутку осіб за відрахуванням витрат на освіту та оздоровлення (одне з передвиборних гасел програми КОП)? Якщо це стосується “людини” як категорії — без проблем. Але коли йдеться про Україну з її 48 млн. населення, величезними масштабами легальної і нелегальної міграції, безробіття, тінізації економіки — питань більше, ніж відповідей. Звичайно, бажано було б, щоб нова хвиля молодих політиків і економістів навчилася сама собі відповідати на кожне подібне питання перед тим, як оприлюднювати “програми”.

ДІАГНОЗ

Таким чином, упродовж десяти минулих років в Україні склалася система державного управління трансформаційного типу — вона на “півкроку” відійшла від системи управління зразка колишнього СССР і перебуває за “п’ять кроків” від систем, притаманних розвинутим демократіям. Основними рисами цієї системи є:

• робота переважно в режимі реакції на ситуацію, але не проектування соціально-економічних процесів;
• відсутність або низька ефективність механізмів формування та реалізації державної стратегії розвитку;
• відсутність стимулів для створення системи стратегічного менеджменту, прозорих і зрозумілих усім механізмів формування та реалізації державної політики, вдосконалення процедур виконання владних повноважень;
• слабкість демократичних інститутів, зворотних зв’язків у контурі “суспільство-влада”;
• недостатній інтелектуальний потенціал влади, відсутність в держапараті України критичної маси людей, необхідної для успішного впровадження стратегічного менеджменту;
• відсутність достатньої кількості таких людей і на найближчих підступах; нова генерація молодих політиків і економістів, навіть за умови “прориву” до влади (а він не буде численним), не спроможна ефективно грати в одній команді зі старою номенклатурою.

Темпи оздоровлення державного апарату лишають бажати кращого. Парламентські вибори 2002 р. не виявилися етапним моментом у реконструкції політичної системи в Україні — якщо й з’явилася надія на досягнення консенсусу з окремих концептуальних питань державної політики, то притирання “партійних технологій” досягнення стратегічних цілей розвитку України (а саме тут існують найбільші розбіжності, перехрещення корпоративних інтересів) ще не починалося. Визначальним етапом можуть стати чергові президентські вибори, якщо до їх початку (а починати треба було десять років тому) праве крило політичних сил зможе ідейно “омолодитися”, методологічно та морально “оздоровитися”, набути прагматизму, навичок стратегічного менеджменту, консолідуватися та консолідувати навколо себе суспільство.

КУРС ЛІКУВАННЯ

Складається враження, що Україна за суб’єктивними причинами начебто не схильна до жодного рецепту лікування. Але неефективне державне управління не є хворобою, що не лікується. З іншого боку, будь який рецепт, зокрема впровадження стратегічного менеджменту, не є панацеєю від усіх лих. Це метод побудови діяльності держави таким чином, щоб цих лих уникнути та домогтися реалізації поставлених цілей. Необхідна терпляча, кропітка і комплексна праця зі створення законодавчих, правових, організаційних, освітніх засад цієї діяльності. Необхідно створити соціальну та матеріальну мотивацію, нормативні стимули для того, щоб ця діяльність стала обов’язковою, привабливою та усвідомленою.

По-перше, у соціально-економічній ситуації, що склалася, з огляду на проголошений курс європейської інтеграції, Україна мала б бути зацікавленою у широкому впровадженні на всіх рівнях (від центральних органів влади до підприємств) ефективного стратегічного менеджменту. Державне планування та управління не повинні стати наскрізними, тотальними. Їх принципами мають бути достатність ступеня державного втручання та стимулювання ділової активності низових ланок.

По-друге, державному керівництву необхідно позбутися ідеологічного “лушпиння” і визначитися у виборі методів державного регулювання. Впровадження переважно індикативних методів в умовах України уявляється передчасним з причини, насамперед, ослаблення контролю за використанням вкрай обмежених бюджетних коштів. Досягнення (а ще більше — помилки) у цій сфері в країнах, що розвиваються, та й в окремих розвинутих країнах, свідчать про більшу придатність на даному етапі програмно-цільових методів планування та планово-договірних методів державного управління.

По-третє, впровадження стратегічного менеджменту в державних органах має одержати законодавчу основу. Без цього прогресивні методи управління залишаться для чиновника лише побажанням, а якщо так — не будуть реалізованими. Нормативно-правова база в цій сфері (як і в усіх інших) має бути мінімізована з одночасним підвищенням її якості. З цією метою немає необхідності приймати нові закони. Досить відповідним чином доопрацювати Бюджетний кодекс і ухвалити на урядовому та відомчому рівнях відповідні положення, що визначають методологію і механізм формування та бюджетного наповнення стратегічних планів, державних програм, а також порядок дії і взаємодії міністерств, відомств, демократичних інститутів суспільства.

По-четверте, у сфері організаційного забезпечення необхідно виходити з функціональних і часових характеристик стратегічного планування, а також із реалій існуючої системи державного управління. Для формування концептуальних документів немає необхідності створювати спеціальні постійно діючі структури в державному апараті — крім єдиного центрального органу (пропонується перетворити Департамент економічної стратегії Міністерства економіки на самостійний центральний орган). Він має відповідати за організацію та координацію цієї роботи в державі на постійній основі із залученням інших державних органів влади, науки, громадських організацій. Безпосередню розробку концептуальних документів доцільно покласти на тимчасові міжвідомчі комісії із залученням до їх роботи невеликої кількості (7—10 осіб) фахівців з числа вищого державного керівництва та провідних учених. Розробку національної програми соціально-економічного розвитку необхідно покласти на вже згаданий центральний орган, а її складових (державних програм за функціональними сферами діяльності, галузями) — на відповідні відомства — розпорядники бюджетних коштів. При цих відомствах необхідно створити (за рахунок існуючого штату) спеціальні підрозділи адміністрування (менеджменту) державних програм.

По-п’яте, необхідно активізувати підготовку та допідготовку кадрів керівної ланки всіх рівнів державного керівництва, удосконалювати їх якість. Передумовою цього є цілеспрямоване проведення реформи системи державної служби, підвищення демократичності ротації кадрів, принциповості атестації керівників. Як одну з форм підвищення рівня професійної підготовки (не виключаючи самонавчання) можна запропонувати організацію цільових курсів при Національній академії державного управління з розробкою якісної навчальної програми державного стратегічного менеджменту. Дієву допомогу в підвищенні рівня професіоналізму державного керівного складу може становити цільове консультування та залучення до розробки концептуальних, стратегічних, програмних документів фахівців недержавних організацій.

По-шосте, особливої уваги заслуговує проблема ротації держслужбовців у сфері стратегічного планування. Ця спеціалізація має бути впроваджена в програмах університетів і профільних навчальних закладів України. Державі необхідно підтримати ініціативу суспільних і політичних організацій, іноземних фондів стосовно підготовки держслужбовців, особливо молодих фахівців, у галузі державного управління. На остаточне ж видужання влади можна сподіватися лише в тому випадку, якщо темпи ротації кадрового складу владних структур матимуть кумулятивний характер, а формування системних знань стане пріоритетним завданням науки та освіти в Україні.

Центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова (м. Київ)