Виглядає, що президент України та його дорадники не знають, чи не хочуть знати історії своєї країни (головою організаційного комітету президент, як відомо, призначив керівника своєї адміністрації Володимира Литвина, доктора історичних наук (?!), а тепер спікера Верховної Ради), не читали праць українських істориків Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Михайла Брайчевського та багатьох інших, що насвітлюють Переяславський договір та книгу пророка України Тараса Шевченка “Кобзар”.

Договір Б. Хмельницького з Московщиною (так тоді називалася Росія) 1654 року був складений так неясно, що обидві сторони, відразу ж після його підписання, ще за життя Б. Хмельницького, вкладали в нього, кожний по-своєму, різний зміст. Б. Хмельницький трактував Переяславський акт як звичайний союз, звернений проти Польщі. Це був військовий союз, подібний до тих, що їх Хмельницький укладав раніше з татарами Криму, з Туреччиною, а пізніше, після Переяславського договору, з Швецією.

Переяславський договір був написаний в одинадцяти пунктах. Оригінал його не зберігся чи навмисно був знищений росіянами. Довший час за оригінальний текст договору уважали статті в чотирнадцяти пунктах, які при переговорах у 1659 році, після смерти Богдана Хмельницького, передав московський князь Трубецькой Юрієві Хмельницькому як “Статті Богдана Хмельницького з 1654 року”. Але пізніше виявилося, що ті 14 пунктів були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях.

Різні умови та союзи з татарами та турками не дали Б. Хмельницькому тих успіхів у боротьбі з Польщею, яких він сподівався. Тому рішився звернутися з пропозиціями, які нуртували й раніше в колі його прихильників, до близького сусіда, православного московського царя. На цей крок він не радо пішов. Та й Московія не дуже спішилася допомагати Україні, а чекала, поки Україна і Польща обидві знеможуться в боротьбі між собою, а тоді вона загарбає їх обох.

Ті події ясно описує в “Історії України-Руси” Михайло Грушевський. Дмитро Дорошенко у “Нарисі історії України” про те пише так: “Земський собор у Москві на кількох сесіях протягом 1653 року радився про українські справи, і нарешті на сесії в жовтні місяці було винесене остаточне рішення. Собор ухвалив: просити царя, щоб він прийняв Україну “під свою високу руку задля православної віри й святих Божих церков”. Внаслідок цієї ухвали вислано в Україну спеціяльне посольство під проводом боярина Бутурліна, яке й прибуло під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустріч з гетьманом”.

18 січня 1654 року Богдан Хмельницький після низки переговорів з Бутурліним скликав у Переяславі генеральну старшину й полковників, де ухвалено прийняти царську протекцію. Того ж дня зібрано на майдан усіх мешканців Переяслава, козаків та старшину й поінформовано про рішення Богдана Хмельницького. По обіді в церкві мали бути складені присяги князя Бутурліна іменем царя — що “цар оборонятиме Україну від польського короля й не порушуватиме вольностей і прав шляхти, козаків, міщан та взагалі всіх станів українського суспільства”, та з другої сторони, присягне Богдан Хмельницький і його старшини та суспільство. Непорозуміння постало відразу. Бутурлін присягнути відмовився, мотивуючи тим, що ставленик Божий — цар не присягає, а його слова, переданого через боярина, цілком досить. Тактика царського посла, небажання скласти присягу, насторожила і Хмельницького і всіх присутніх у Переяславі.

Про цей союз України з Московщиною Д. Дорошенко пише так: “Та як би не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися внаслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного: що обидві сторони, і Москва, і Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну “під високу царську руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя: особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З другого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя як лиш на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі”.

Михайло Брайчевський в своїй праці “Поєдання чи возз’єднання” докладно розглядає Переяславський договір та його наслідки для українського народу й прийшов до переконання, що ті події з 1654 року насвітлювалися в царській Росії, а пізніше в Радянському Союзі, неправильно та тенденційно. Він пише: “Виходило, що упродовж багатьох століть український народ боровся головним чином проти власної національної незалежности. Що незалежне існування було величезним злом для нашого народу. І що, отже, всі ті, хто кликали його на боротьбу за національну незалежність, були ... найлютішими ворогами українського народу. Всі конкретні явища в історії України — події, тенденції, діяльність окремих осіб і самі ці особи — все оцінювалось з погляду не клясової, соціяльної суті, а з їхньої позиції щодо Росії. Якщо хтось обстоював ідею “возз’єднання” — здобував позитивну оцінку, незалежно від інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів або, боронь Боже, брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі, — одержував ярлик “мерзенного зрадника”, “ворожого ставленика” і “найлютішого ворога”, — знов же незалежно від своєї позиції та соціяльної програми”.

Таке несправедливе, протиукраїнське насвітлення історії, пише М. Брайчевський, поставило найвизначніших діячів української історії, дійсних патріотів України, в рубику зрадників, запродаців, агентів чужих держав та демагогів. Він на численних прикладах показав, що різні “приєднання” чи “возз’єднання”, подібні до Переяславського договору, які практикувалися російськими царями, були не чим іншим як грабежем чужих територій, грабежем чужого майна, заведенням у так званих визволених країнах кріпац-тва, убогости та неписьменности. “Економічний розвиток країн, загарбаних царизмом, набирав неприродного, однобічного характеру. Це був розвиток в інтересах метрополії, цебто Москви, такий розвиток, який міцно приковував залежну країну до російської економіки, перетворював цю країну на об’єкт економічного визиску. Це був союз коня і вершника, в якому Росія відігравала ролю останнього”,— пише М. Брайчевський.

Переяславський договір росіяни інакше й не називають, як “возз’єднання” України, ще до того й навіки, з Росією. В Другу світову війну радянські війська здобуваючи від німців перехід Дніпра зрівняли Переяслав з землею. А щоб показати, що Москва дбає за місто, де був складений Переяславський договір, декретом президії СРСР 12 жовтня 1943 року, наказано Переяслав називати Переяслав-Хмельницький і наповнити його російським духом. В 1961 році там поставлено пам’ятник — дві постаті з різними декоративними додатками, українки й росіянки. Під ним напис: “Навіки разом — навіки з російським народом”. В 1982 році місто “вщасливили” ще іншим, другим пам’ятником, який зображує гетьмана з булавою, старшин та людей, що вітають хлібом і сіллю представників Москви. Цей пам’ятник має назву “Навіки разом”.

Тарас Шевченко був у Переяславі у свого друга Андрія Козачковського чотири рази. Там він написав “Заповіт”, “Наймичку”, “Кавказ” та вступ до поеми “Єретик”. Він не був захоплений Переяславським договором. В поемі “Великий льох” згадує, що одна з душ жаліється, за що її не пускають в рай.

Дивлюсь — гетьман з старшиною ...

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав Москві присягати!

І вже ледве я наледве

Донесла до хати

Оту воду ... Чом я з нею

Відер не побила !?

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тою клятою водою!

В “Розритій могилі” Шевченко називає Б. Хмельницького “нерозумним сином”, кажучи: “Ой, Богдане, Богданочку ! Якби була знала, У колисці задушила, Під серцем приспала!” У вірші “Стоїть в селі Суботові” Шевченко з жалем стверджує: “Отак то, Богдане Занапастив єси вбогу Сироту Україну!”. А в вірші “Як би то ти, Богдане п’яний”, пише: “Амінь тобі, великий муже! Великий, славний! та не дуже ... Якби ти на світ не родивсь, Або в колисці ще упивсь... То не купав би я в калюжі Тебе, преславного. Амінь!”

Взявши під увагу все вище згадане, чи варто Україні велично відзначати той вимушений обставинами договір, що приніс так багато українському народові біди й нещасть?! Думаємо, що ні! Чи не назве історія й теперішнього президента України так, як називав Шевченко Хмельницького, “нерозумним сином” за відзначення 350-річчя Переяславського договору та інші речі, що відбуваються з його дозволу та наказу в Україні!?