1. Демографічна катастрофа

Так трапилось, що в перший рік омріяної самостійності, себто в 1991 році, смертність в Україні перевищила народжуваність — на 8 чоловік на кожні 10 тисяч людей. Це означає, що в тому році в масштабах держави на 41 тисячу людей більше вмерло, ніж народилось. Зрозуміло, що це був результат попередніх років. Статистика свідчила, що смертність почала в Україні неухильно зростати з 1965 року. Щодо народжуваності, то вона коливалась, маючи, однак, певну тенденцію до зниження. Серед причин неухильного зростання смертності основною подавалось “постарішання” людності, хоча аналіз вікових показників смертності свідчив, що вона зростала і в молодому та середньому працездатному віці, особливо серед чоловіків. Зростала смертність від ішемічної хвороби серця, судинних уражень мозку, злоякісних новотворів, насамперед легенів та молочної залози, самогубств, гострого отруєння алкоголем та травматизму.

Негативний природний приріст людності (перевищення смертності над народжуваністю), починаючи з 80-х років, був відмічений і в деяких країнах Центральної та Західної Європи (Угорщина, ФРН, Данія). Однак він не перевищив т.з. 1 проміле, цебто перевищення числа смертей над народженими перебувала в межах 1 особи на кожну тисячу, людей або 10 на 10 тисяч осіб.

Із незалежністю всі ми, що 1 грудня 1991 року проголосували за неї,. пов’язували райдужні перспективи. Ще б пак, найкращі стартові можливості серед усіх республік колишнього союзу, багатюща земля, роботящі люди, які тепер мали опертись на розкуту ринкову економіку, соціальні свободи тощо.

Однак те, що сталося з охороною здоров’я, не могло приснитись і в найстрашнішому сні і не передбачалось провидцями найпесимістичного гатунку. За 10 років вимирання людності України зросло в 9,3 раза, в 2000 році вмерло на 380 тисяч людей більше, ніж народилося. Загалом за цей період людність України зменшилась на 2,5 млн. осіб, що дорівнює населенню двох таких областей, як Тернопільська та Івано-Франківська. До 1995 року смертність продовжувала зростати, а з 1996 — почала коливатись. Чому ? Тому, що в період інтенсивного вимирання вступило т.з. звужене покоління 1933 і раніших років народження, яке не народилось або вмерло під час голодомору 1932—1933 рр.

Та справжня катастрофа сталася з народжуваністю: якщо в 1991 році в Україні народилось 626 тисяч дітей, то в 2000 році лише 344 тисячі, або в 1,5 раза менше. Ніколи в історії України, навіть в часи лихоліття, народжуваність не падала до таких низьких цифр. Фактично нація відмовилась від свого відтворення. Що трапилось? Із причин, які лежать на поверхні, слід назвати різке погіршення соціально-економічних умов життя переважної більшості людей і втечу за кордон в пошуках куска хліба 6,5 млн. українців. Звісно, що це люди дітородного віку, переважно жінки. Про це побічно свідчить і різке зменшення числа абортів (вдвічі в 2000 році порівняно з 1991).

Однак, поверхневими причинами обмежитись не можна. Історія розвитку людства свідчить, що лише ті народності і нації витримали випробування часом, у яких сім’я перебувала під захистом держави і опиралась на міцні сімейні устої. Досить зупинитись на декількох прикладах. За 5—4 тисячі років до н.е. три тодішні найпотужніші цивілізації — єгипетська, китайська й індійська — мали однакові стартові можливості. Однак принциповою відмінністю між ними були закони, які стосувались охорони сім’ї. У Китаї та Індії сім’я була культом, інтереси охорони якої були поставлені на перше місце. В Єгипті, навпаки, інтересами сім’ї особливо ніхто не переймався, процвітала полігамія. В результаті подальшого розвитку китайська та індійська народності перетворились в могутні мільярдні потуги, а єгипетська загубиласть в морі людської спільноти.

Класики марксизму-ленінізму доводять, що Римська імперія впала під ударами варварів і рабів. Це так, але не зовсім. Основною причиною було те, що в V сторіччі цю імперію не було кому захищати. Вільні люди Риму перестали народжувати дітей, віддавшись любовним утіхам та пияцтву. Переривання вагітності, проституція, гомосексуалізм, венеричні хвороби стали буденним явищем, що, до речі, яскраво описав Г. Сенкевич у романі “Qvo vadis”, який стосувався епохи імператора Нерона, цебто ще за п’ять століть до краху імперії.

На наших очах динамічно і потужно під законами шаріату розвиваються мусульманські народи, серед них чимало з колишнього Радянського Союзу, хоча соціально-економічні умови в них не кращі за українські.

Українська народність впродовж століть не мала своєї держави, тож і відповідного державного захисту була позбавлена. Більше того, імперії, що її завоювали, українську еліту використали для власного державотворення, а широкий загал — як гарматне м’ясо та добриво для освоєння завойованих територій.

Проте колосальні людські втрати тривалий час компенсувала українська сім’я, побудована на християнських заповідях, зокрема таких, як не вбий! не перелюбствуй! шануй матір свою і батька свого! Українська жінка за свій дітородний період, як правило, народжувала 10—18 дітей. Переривання вагітності сприймалось як великий гріх. В українському селі, де проживало 95% усієї людності, повія і п’яниця до ХХ сторіччя були великою рідкістю. І якшо траплялись, то надихали класиків української літератури на мистецькі шедеври критичного спрямування.

На превеликий жаль, християнські устої української сім’ї випробувань ХХ сторіччя не витримали. Не обов’язково ж було українському народові озброюватись вченням Мордихая Пінкуса (псевдонім К.Маркс) і Володимира Ульянова (псевдонім В.Ленін), щоб знищити церковні храми разом з християнською мораллю, розвинувши потужну класову ненависть. То ж в ХХ сторіччі подружня невірність, проституція, венеричні хвороби, пияцтво невпинно наростали.

Дивовижно, але за десять останніх років в умовах державної самостійності ці аморальні явища в українському суспільстві не тільки не зникли, але набули небувалих розмірів. Венеричні хвороби зросли більш ніж в 10 разів. Майже кожна друга сім’я розпадається, 13% дітей народжуються поза шлюбом. Число вбивств дітей в утробі матері (абортів) продовжує перевищувати число народжень. Дивовижно, бо водночас відновлено більш як 10 тисяч християнських храмів, куди тепер дозволено ходити.

Очевидно, християнські цінності ніколи глибоко не проникали в душу українця, бо як же інакше пояснити, що вони не витримували тиску серйозних зовнішніх чинників. Яскравим відображенням “глибини” християнської моралі є поведінка наших державних достойників, які періодично відвідують християнські храми, забуваючи при цьому перехреститись і показуючи своє істинне обличчя в службових кабінетах, де послуговуються матюками. До речі, у більшості загалу відрази це не викликає.

А як же держава? Тепер, після багатьох століть, з’явився державний чинник охорони сім’ї. Але серед державних пріоритетів українська сім’я — на останньому місці. Прийнято ряд законів, серед них “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (1992), яким передбачено грошову допомогу на кожну новонароджену дитину в розмірі декількох десятків гривень, ухвалено цільову комплексну програму “Діти України”, щоб прозвітувати перед ООН, та грошей на її виконання не знаходиться; періодично на телеекранах бачимо першу леді держави, яка відвідує нещасних безбатченків, щоб вручити їм торбинку цукерок і отруїти душу диявольським впливом кобзонів і кіркорових, яких вона бере з собою.

Окремо слід сказати про пияцтво як фактор розкладання сім’ї і виродження нації. В “Mein Kampf” Гітлер стосовно слов’янських народів писав: “ Для них, для слов’ян, жодної гігієни, жодних щеплень. Тільки горілка і тютюн” Те, що не вдалось Гітлеру і навіть більшовикам, успішно реалізується в самостійній Україні. В 1983 році, напередодні “перестройки”, в Україні щорічно випивалось на душу населення 8,3 л абсолютного алкоголю, в 2000 році кількість випитого алкоголю становила 20 л на кожну душу, себто досягла рівня, коли за науковими свідченнями наступає незворотна фізична і психічна деградація людини. В самостійній Україні діє майже 500 заводів, що виробляють спирт, горілку і вино, кількість оптових закладів з продажу алкоголю зросла в 27 разів, а роздрібних в 5,7 раза. Державна монополія на горілчане виробництво ліквідована, йде нечувана реклама спиртних напоїв по телебаченню і в інших засобах масової інформації та збагачення ділків т.з. ринку.

До 2020 року, згідно з розрахунками демографів та соціальних медиків, людність України зменшиться до 40 млн. осіб, себто на 10,8 млн. порівняно з 1991 роком (без емігрантів). Фактично ринковий експеримент, за вченням Мілтона Фрідмана (без псевдоніма), буде нам коштувати стільки ж, як і більшовицький.

Вже коли були написані ці рядки, 23 серпня, напередодні Дня Незалежності, я вступив у відкриту полеміку з чотирма рухівцями у вагоні дизель-поїзда “Ланівці — Тернопіль”. Я сказав, що 2,5 млн. вимерлих і 6,5 млн. емігрантів — це поганий результат першого десятиріччя незалежності. На це мені рухівці відповіли, що 2,5 млн. вимерлих — природня річ, їм прийшла пора вмирати, а 6,5 млн. емігрантів — це добре, бо й за Австро-Угорщини й Польщі нарід їздив заробляти гроші, щоб прикупити додаткові морги поля. Люди, що сиділи і стояли у вагоні, мовчали. Вийшовши з дизеля, я побачив п’яну молодицю, що ледве трималась на ногах, з напівголим немовлям на руках. Вона рухалась у бік вокзалу. Здалося — це образ сучасної України, але то, напевне, була хвороблива уява, бо поруч йшли сотні людей, які на те не звертали ніякої уваги.

В XXI сторіччі число людей на планеті зросте з 6 до 12 млрд, себто вдвічі. Стосовно української людності можна зробити невтішний прогноз, що це століття для неї стане останнім: половина її вимре, а решта розчиниться в людському морі.

2. Хто повинен утримувати медицину

Визначальне питання медицини — хто її утримуватиме. За всю багатовікову історію були відомі три джерела: приватні кошти пацієнтів, громадські кошти, державні кошти. Іншого, як мовиться, не було і не буде.

Якщо подивитись на проблему історично, то помітимо лише різницю у співвідношенні цих трьох джерел утримання медицини. В кожній країні система охорони здоров’я пройшла власний шлях розвитку, і сьогоднішнє співвідношення трьох джерел утримання або фінансування є продуктом цього розвитку.

Виокремлюють чотири основні моделі фінансування, крайніми проявами яких є т.зв. ринкова модель, реалізована в США, і державна колишнього Радянського Союзу. В ринковій моделі лікарі та населення взаємодіють як рівні суб’єкти ринку. Професіонали (лікарі) пропонують свої послуги, споживачі (пацієнти) купують ці послуги за власні кошти. Річ у тім, що до 60-х років минулого сторіччя у США так і було. Через те медична допомога навіть для середнього американця ставала недоступною. Отож у 60-ті роки в країні були прийняті дві програми — Medicare і Medicaid, які кардинально змінили співвідношення джерел утримання медицини. Обидві програми фінансуються державою і спрямовані на оплату послуг, які надаються пенсіонерам і тим, чий дохід нижчий від межі бідності. Загалом, майже 50% витрат на охорону здоров’я в США взяла на себе держава.

Також помилково вважати, що радянську модель стовідсотково утримувала держава. У ті ж 60-ті роки була прийнята “історична” постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про стан охорони здоров’я в країні і заходи щодо його поліпшення, якою промисловим підприємствам, колгоспам і радгоспам було надано право кооперувати свої кошти для будівництва медичних закладів і оснащення їх медичною апаратурою та обладнанням. Кошти промислових підприємств, колгоспів і радгоспів — це громадські кошти, на які побудовано більшість теперішніх міських, центральних районних лікарень, медико-санітарних частин, не кажучи вже про сільські дільничні лікарні й амбулаторії. На жаль, в тодішніх соціально-медичних дослідженнях ми не знаходимо даних щодо частки цих витрат у загальному обсязі фінансування охорони здоров’я, але те, що вони були значними, сумнівів немає. Крім того, оплата найбільш масового, амбулаторного лікування пацієнтів йшла за їхній рахунок, цебто за приватні кошти. Маємо всі підстави стверджувати, що в радянській моделі держава витрачала не більше 60—70% коштів, решта 30—40 % ішли за рахунок громад та пацієнтів.

Отже, якщо порівняти моделі ринкову (США) та радянську щодо джерел фінансування і, зокрема, ролі основного джерела — державного, то між ними не така вже й велика різниця: майже 50% у ринковій і 60—70% у планово-централістській.

Ринковість моделі не визначається часткою держави в її фінансуванні, а зовсім іншими критеріями.

Величезну різницю спостерігаємо щодо ролі держави в регулюванні моделей. В ринковій моделі роль держави обмежується законодавчим регулюванням ринку медичних послуг, в радянській моделі держава суворо регламентувала всю її діяльність.

Визначальна ознака теперішнього стану української охорони здоров’я полягає в тому, що держава неприпущенно скоротила свої видатки на її утримання (до 20—30%), а трагедія — в тому, що робиться спроба теоретично обґрунтувати та виправдати це явище.

Співіснують думки, які суперечать одна одній. З одного боку, стверджується, що держава повинна залишити за собою надання медичної допомоги пенсіонерам, інвалідам, дітям, а також швидкої невідкладної допомоги і допомоги соціально небезпечним групам хворих. Якщо врахувати, що пенсіонери, діти та інваліди становлять 60% усієї людності і не менш як 80% усіх хворих, разом зі швидкою допомогою і допомогою соціально небезпечним групам, то це як мінімум 90% усіх витрат. З іншого боку, стверджується, що держава бідна і дати більше, ніж вона тепер дає, не може.

Спробуємо порахувати, чи здатні інші джерела (громадське і приватне) компенсувати брак державних коштів. Хто серйозно аналізує хід ринкових перетворень в Україні, той дійшов твердого переконання, що більшість колишніх промислових підприємств зупинилась назавжди. Нові поки що не створюються, окрім тютюнових та алкогольних заводів, бюджетні надходження від яких блякнуть перед тією шкодою, якої вони завдають здоров’ю нації. Колгоспи і радгоспи розпущені, а фермери ледве животіють. Залишається приватне джерело. Проаналізуємо його, користуючись цифрами 1999 року. Тоді валовий внутрішній продукт країни становив 100 млрд. гривень. Якщо виходити з мінімального ВООЗівського стандарту (6,5% ВВП на охорону здоров’я), то мало бути витрачено не менш як 6,5 млрд гривень.

Якщо 6,5 млрд. гривень поділити на 50 мільйонів (число мешканців в Україні взяте округло, бо воно постійно зменшується), то вийде 130 гривень пересічно на одну особу. Якби держава давала 90% цієї суми, тобто 117 гривень, на інші джерела залишалося б 13, що цілком реально. А якщо, навпаки, держава витрачатиме 13 гривень (витратила 40), а решту 117 мають взяти на себе інші джерела, що тоді ?

У 1999 році в Україні налічувалось 15 млн. працездатного люду, але працювало лише 9 млн., решта — це явні або приховані безробітні та емігранти. Пересічна заробітна плата становила 165 гривень за місяць. 15 млн. пенсіонерів і 2,5 млн. інвалідів мали пенсію орієнтовно 60 гривень за місяць. Разом 26,5 млн. людей мали пересічний щомісячний прибуток у 96 гривень, або 1152 гривні за рік. Із цієї суми треба було виділити на медицину 117х2 (на одного мешканця з прибутком припадає один без прибутку) ≈ 220 грн, або майже 20% сімейного бюджету. Хіба це можливо? Звісно, наведені вище цифри щороку змінюються, але це не впливає на співвідношення витрат.

Намагання впровадити в країні обов’язкове медичне страхування виявилось марним. Облудність розмов про це полягає в тому, що під прикриттям прагнення збільшити витрати на охорону здоров’я йдеться про перерозподіл джерел фінансування з перенесенням основного тягаря витрат із державного джерела на громадське і приватне.

Водночас всіляко оминаються два джерела, які справді здатні поліпшити фінансове становище української охорони здоров’я. Йдеться про податок на власність і спеціальний медичний збір з тютюнових і алкогольних виробів. Щороку в Україну тепер ввозиться нових “Мерседесів” на 1,5 млрд. доларів США. Якщо обкласти їх трипроцентним податком на власність, то це дорівнюватиме бюджету охорони здоров’я двох таких областей, як Тернопільська. А є й інші дорогі іномарки, триповерхові палаци, літаки, золото, діаманти тощо. На власні вуха чув пояснення одного із керівників Верховної Ради, чому не приймається закон про податок на власність. Виявляється, владці “піклуються” про власників “хрущовок”, яким доведеться платити, хоч і невеликий, але додатковий податок. Ось так і не інакше. Введення медичного збору у розмірі 50 коп. з кожної пляшки горілки, що випускається в Україні, і однієї копійки з кожної сигарети дало б, як показують розрахунки, до 40% бюджетних витрат, які передбачені в Україні на 2001 рік.

Основною вадою радянської системи охорони здоров’я була її економічна неефективність. Саме тому наприкінці її існування була здійснена спроба впровадити новий господарський механізм: свобода вибору лікаря і лікувального закладу, оплата праці працівників і фінансування діяльності медичного закладу залежно від обсягу та якості наданих послуг, децентралізація управління. Новий господарський механізм з тріском провалився. Ніщо само собою зробитись не може. Реформування системи охорони здоров’я, що відзначається надскладною структурою і величезною інерційною потугою — річ непроста. Кавалерійським наскоком її не візьмеш. За відсутності управлінської волі новий господарчий механізм впровадитись не міг. Перерахуємо лише основні управлінські заходи, які мали бути здійснені на державному рівні для впровадження нового господарського механізму:

• передача бюджетних коштів на первинний рівень згідно із числом пацієнтів, які обрали цей рівень. Тим часом первинний рівень не мав і не має навіть адміністративної і фінансової самостійності, він був і залишається гвинтиком в системі вторинної медичної допомоги;

• фінансування вторинного і третинного рівнів згідно з обсягом послуг, що надавались тим пацієнтам, які скеровувались сюди з первинного рівня. Уявляєте, вторинний і третинний рівні, які постійно керували первинним, раптом потрапляли у фінансову залежність від нього;

• атестація кадрів і матеріальне заохочення їх за результатами роботи мали здійснюватись безпосередньо в лікарнях, цебто медична бюрократія втрачала ще один важіль впливу на систему.

Уже переліченого досить, щоб уявити масштаби управлінської роботи для реалізації цих реформ.

Система пішла лінією найменшого опору. Вона змінила деякі свої кількісні параметри, залишившись незмінною за суттю.

Що ж характерного відбулось в системі за роки незалежності ? Певні кількісні зрушення. Загальна штатна кількість працівників у ній зменшилась на 15%, число ліжок скоротилось на 30%, водночас число лікарів зросло на 10%, а середніх медичних працівників майже не змінилось. Пояснити ці зрушення з позицій прилаштування до вищенаведених моделей важко або просто неможливо.

Державних коштів ледве вистачає на фінансування мізерної зарплати і оплати енергоносіїв, усе інше оплачують пацієнти. Оскільки їх фінансовий стан невпинно погіршується, звертання людей у медичні заклади невпинно зменшується, число випадків, коли хворий просто залишається без медичної допомоги, зростає. Більше стає запущених хвороб, ускладнення їх, зростає смертність, інвалідність тощо.

Можна створювати концепції і моделі розвитку української охорони здоров’я, можна списати багато сторінок паперу, але є одна цифра, без якої усі ці концепції і моделі нічого не варті.

Це — 90%! 90% коштів на повноцінне утримання охорони здоров’я в Україні має витрачати держава, інші джерела — 10%. Інші співвідношення — від лукавого.

3. Все пізнається у порівнянні

Ф. Бекон писав, що навіть каліка, який іде по дорозі, випереджає того, хто біжить без дороги. Цікаво зіставити розвиток медичної допомоги за перші десятиріччя УСРР (така тоді була абревіатура) і самостійної України. Маються на увазі технологія розробки цілей та їхнього виконання, управлінської волі.

Єдине, що об’єднує ці періоди, — число 7. Стільки за перше десятиріччя змінилось наркомів охорони здоров’я і стільки ж міністрів. У всьому іншому — принципова відмінність.

Теоретики і практики української радянської охорони здоров’я мали чітку мету. Була обґрунтована профілактична спрямованість системи медичної допомоги, тому бурхливого розвитку набула її амбулаторно-поліклінічна ланка. З’явились нові заклади амбулаторного типу — жіночі і дитячі консультації, диспансери і диспансерні пункти. Теоретично обгрунтувано і практично втілено диспансеризацію як організаційну форму впровадження профілактики. Вперше в Україні створено санітарно-епідеміологічні станції. Були утворені державні органи управління — губ- і окрздороввіділи.

За десять років самостійного розитку теоретична думка і практична робота стосовно організації медичної допомоги в Україні ніби зупинилась. В перші три роки була спроба впровадити в практику новий господарський механізм, теоретично обґрунтований в Росії, від якого на той час Росія вже відмовилась. Потім почались і сім років тривають розмови про впровадження обов’язкового медичного страхування, яке, ще раз повторюємо, ніяких позитивних наслідків Україні не дасть. Радянська система, що дісталась у спадок, фактично залишена без керма і вітрил. Вона поступово розвалюється, обшарпуються стіни поліклінік і стаціонарів, виходить з ладу апаратура, забуто диспансеризацію. Головне ж полягає в тому, що система медичної допомоги і охорони здоров’я стали зацікавлені не в профілактиці хвороб, а в якомога більшому їх поширенні. Профілактика дивідендів не дає, лікування дає. Зверніть увагу, немає такої вулиці в місті, де б не була відкрита одна чи декілька аптек, а спробуйте знайти реабілітаційний центр, басейн, кімнату психологічного розвантаження, де б за помірну плату кожен громадянин міг попрацювати на гімнастичних снарядах, поплавати в басейні, відвідати сауну, зняти психоемоційне навантаження, випити чаю, настояного на цілющих травах. Величезна за кількістю працівників акушерсько-гінекологічна служба не зацікавлена в зменшенні абортів, адже вони — вагоме джерело її прибутків.

Теоретичною основою організації охорони здоров’я є соціальна медицина. В перші радянські роки вона набула певного розвитку. Керівники органів управління і медичних закладів були соціальними медиками. Нарком охорони здоров’я одночасно завідував кафедрою соціальної медицини. За 10 років в УСРР відбулось сім з’їздів працівників охорони здоров’я, на яких теоретики і практики обговорювали свої проблеми і шукали шляхи їх розв’язання. Щороку скликались санітарні ради. Рішення з’їздів і рад були обов’язкові до виконання органами управління.

В самостійній Україні соціальна медицина упосліджена. За 10 років не проведено жодного широкомасштабного дослідження із проблем здоров’я і його охорони через брак коштів. Звідки ж візьмуться обґрунтовані ідеї та пропозиції? Керівники органів і медичних закладів здебільшого є не соціальними медиками, а хірургами, терапевтами, акушерами-гінекологами. Зустрічаються і психіатри. Відбувся єдиний з’їзд соціальних медиків і організаторів охорони здоров’я в Одесі (1997 р.). На ньому високих достойників із центральних і регіональних органів управління галуззю не було.

Під час виборчих кампаній питаннями охорони здоров’я займаються фахівці з телекомунікаційних технологій, запрошені з-за кордону.

4. Моральний розклад

На початках створення громадської медицини зіткнулись дві протилежні позиції. Прихильники першої (серед них і такий відомий хірург, як М. Пирогов) стверджували, що хвороби селянина прості, йому вистачить і фельдшерської допомоги, а лікарню можна розмістити в селянській хаті. Перемогла друга позиція: допомогу мав надавати кваліфікований лікар, а лікарня повинна була відповідати останнім досягненням лікарняного будівництва. Водночас фундатори громадської медицини в Україні (О. Корчак-Чепурківський, М. Уваров, М. Тезяков, С. Ігумнов, О. Богаєвський) були безкомпромісні щодо оплати медичної допомоги: гроші мали виділяти органи місцевого самоврядування, для пацієнта допомога мала бути безоплатною, хоча розмов про те, що земські кошти обмежені, і тоді вистачало, а злодії серед земських начальників теж зустрічались.

Коли самостійна Українська держава, грубо порушуючи 49 статтю власної Конституції, фактично припинила фінансування охорони здоров’я, українська медична еліта утворила громадську організацію “Пульс України” і обґрунтувала програму виходу із кризи, основним положенням якої було таке: держава бідна, охорону здоров’я утримувати не в змозі, а тому цей тягар слід перекладати … на плечі пацієнта (!). Був запропонований і відповідний наукоподібний термін — “солідарна участь громадян”. Звісно, якби мова йшла про 10% коштів — це одне, а якщо про 70%, як воно є насправді, то це зовсім інше. Цікава деталь: невідомо за які гроші “Пульс України” збирає тисячні аудиторії в Ялті, Києві, де на фуршетах проливає крокодилячі сльози про біди нашої охорони здоров’я. Аж ось у жовтні 2000 р. на черговому зібранні постало питання про запровадження членських внесків. Більшість пульсовиків проголосувала проти. Бачте, з власної кишені вийняти гривню шкода, а вимагати сотні з пацієнта — це “солідарна участь”. От така у нас тепер медична еліта.

Відстоюючи безоплатність медичної допомоги, громадські лікарі вели з господарями земств постійну боротьбу за підвищення власної заробітної плати. Пересічна платня лікаря за рік тоді становила 1200 крб. (корова коштувала 3 крб.), фельдшера і акушерки — 400 крб.

Радянський лікар був незрівнянно біднішим від громадського, але принцип соціальної справедливості дотримувався. Зарплата кваліфікованого хірурга була вчетверо вищою за платню санітарки. Досвід зарубіжних країн свідчить, що різниця між максимальною і мінімальною оплатою праці лікарів не перевищує 10-кратного розміру.

Соціальне розшарування в українському медичному середовищі сягнуло сотень разів. Але не за рахунок зарплати, а за рахунок хабарів.

Хабарництво запровадила держава. Коли з 1995 року медикам спочатку платили з перебоями, а потім зовсім припинили видавати зарплату, — що їм залишалось робити? Звісно, різними методами домагатись її від пацієнта. Процес пішов і, коли уряд Ющенка повернув медикам їхні мізерні зарплати, вже не припинився. Це як ракова пухлина, що має здатність до нестримного зростання. Звісно, хабарі беруть не всі. Передовсім завідувачі відділень — хірурги, акушери-гінекологи, анестезіологи, онкологи, урологи, від дій яких часто залежить життя людини. До лаборанта, що десь під мікроскопом розглядає сечу чи харкотиння хворого, вони майже не доходять.

Проблема хабарництва одвічна в медицині. Це її болюча етична проблема, якій присвячували свої роздуми найвидатніші медики. Більшість зійшлася на тому, що коли пацієнт одужав і вважає за необхідне в якийсь спосіб віддячити медикові, то це його особиста справа, яка осудові не підлягає. Але якщо питання про оплату ставиться до того, як допомога подаватиметься, то це явище трактується як моральний і юридичний злочин. Він став масовим в сучасній українській охороні здоров’я, і це, безсумнівно, найтрагічніший підсумок останнього десятиріччя.

Однак багато хворих не в змозі ні хабара дати, ні купити ліки, з якими тепер вони мусять лягати в лікарню. Що робити? Надіятись на Бога або вмирати. Опитавши декількох головних лікарів обласних онкологічних диспансерів, я вияснив, що 40% хворих на злоякісні новотвори відмовляються від лікування через брак коштів, себто прирікають себе на смерть.

Отже, маємо глибоке соціальне розшарування і серед хворих. Олігархи і багаті люди сучасної України послугами вітчизняної медицини не користуються. Менш багаті лікуються у вітчизняних престижних закладах, і для них зняття 49 статті Конституції — формальна дрібничка. Більшість звертається в поки що чинні міські, районні й сільські лікарні. Не виключено, їх там оточуватимуть пошарпані стіни, поламані апарати, і водночас милосердя й увага медичних працівників. Це ще півбіди, медицина там ще живе, коли ж зникає і милосердя, то це вже біда чорна — медицина вмерла.

Література

1. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров’я. Тернопіль, 1997. — 328с.

2. Голяченко О.М. Як запобігти руйнуванню нації. Універсум, — № 5-6, 2000 р. — С. 16-21.

3. Вбивче досьє. Урядовий кур’єр, 18 липня 2001 року.

4. Пульс України № 2, жовтень 2000 року.

5. Перспектива 2010. Програма реорганізації медичної допомоги в Україні. Київ. — 1999. — 96 с.