У Брюсселі українські журналісти зустрілися зі спеціалістами з українських питань Генерального секретаріату Ради ЄС і Єврокомісії Крістіаном Брунмаєром та Елізабет Фрейні, а в штаб-квартирі НАТО — з керівником програм для Центральної та Східної Європи Самантою де Бендерн, Марком Карновале з Політичного управління НАТО, Джеймсом Гріном з Управління регіональної безпеки та співпраці, представником НАТО з питань зв’язків із пресою Робертом Пщелем, Дагмар де Мора-Фігуероа з Відділу багатосторонніх та регіональних справ уже згадуваного Політуправління, Еріком Сандалом з Відділу врегулювання криз Управління оборонного планування та операцій, а в Штабі головного командування об’єднаними збройними силами НАТО у Європі (Supreme Headquarters Allied Powers Europe, або SHAPE) — зі старшими офіцерами, фахівцями із східних питань (просили не називати їхніх прізвищ). У ході живого спілкування з представниками НАТО гості з України одержали вичерпну інформацію з першоджерел про відносини між ЄС, НАТО та Україною, мали змогу запитувати про будь-що і навіть вступати в дискусію. Здобута інформація про ЄС і НАТО сприятиме формуванню об’єктивного образу євроатлантичних структур в українському суспільстві — такий головний висновок зробили наші журналісти після триденного спілкування в Брюсселі.

У СІНЯХ ОБ’ЄДНАНОЇ ЄВРОПИ

У передпокої Європейського союзу зробилося тісно. Навздогін за Польщею, Угорщиною, Чехією та Естонією кинулися, розпочавши формальні переговори з ЄС, ще шість держав: Литва, Латвія, Мальта, Словаччина і Болгарія з Румунією. Україна, яка навряд чи поступається істотно деяким із них за здобутками в політично-економічних трансформаціях, схоже, ще десь далеко в дорозі до цього...

Якщо розширення європейської унії на першу групу збільшувало б її людність на 20%, то приєднання другої групи країн — це ще 45 млн. ротів, які так чи інакше сподіваються на підгодівлю. Від цього у Західній Європі почав виразно псуватися настрій, адже солідарність із бідними братами зі сходу буде їй немало коштувати — 80 млрд. євро до 2006 року.

Тому вступ до ЄС почав обростати новими умовами щодо права на працю, продаж землі іноземцям і т. ін. Деякі з кандидатів — Чехія, Угорщина, Словаччина — на це безумовно погоджуються, вважаючи приєднання до ЄС важливішим за торгівлю частковостями. Натомість лідер посткомуністичної Європи Польща перед наступними виборами в країні торгується з ЄС за зменшення видатків на охорону довкілля, за встановлення 18-річного перехідного періоду на купівлю польської землі і за негайні права на працю для поляків тощо, а тому має всі шанси відстати у євроінтеграції від чехів і мадярів. Але прийняття одних і відкидання інших держав несе в собі загрозу конфліктів, через це, правдоподібно, проробляється сценарій максимального перенесення терміну розширення ЄС до 2005 року без найгірше підготовлених до цього Болгарії та Румунії.

ЧИ ПУСТЯТЬ УКРАЇНУ ДО ЄВРОПИ?

Чого хоче Україна від Європи, назагал Європі мало зрозуміло. Недавно Президент Л. Кучма в інтерв’ю словацькій газеті “Правда” про можливість приєднання нашої держави до російсько-білоруського союзу сказав: “Ми свій союз вибрали: ним є Союз Європейський”. Але більшість аналітиків, попри такі декларативні заяви державного керівництва України про його європейський вибір, вважає, що наше суспільство ще не дало чіткої відповіді на це запитання, і відмічає в ньому три орієнтації: просхідну (проросійську), позаблокову (нейтральну) і прозахідну (євроатлантичну). Очевидно, саме з цього ґрунту й виростає сумнозвісна українська багатовекторність у зовнішній політиці. Поєднати в єдиній стратегії кілька напрямів геополітичного розвитку країни здебільшого не вдається, і внаслідок цього маємо метушню навколо навіть не стратегічних, а оперативних зовнішньополітичних питань. Це характерним чином проявилося під час “касетного скандалу” і “справи Гонгадзе”. Тоді офіційний Київ і Москва посилено кокетували одне з одним. Як тільки президентське оточення оклигало після нервового стресу і трохи охололо в східному напрямку, флірт банально завершився оголошенням Росією чергової “торгової війни” на основі ПДВ. Це означає не що інше, як те, що інтеграція з сучасною Росією можлива тільки у формі цілковитого їй підпорядкування внаслідок історичних традицій авторитаризму, мілітаризму і месіанізму Москви. Для України це означало б цілковитий державний і національний крах, для Європи — нове геостратегічне перегрупування і посилення російського експансіонізму.

Отож перед Україною, яка балансує на багатовекторності як своєрідній формі нейтралітету, знову стоять старі проблеми. Такий статус, як зауважують політологи, відіграв суттєву роль в становленні України як політично незалежної від російської метрополії. Але орієнтація на нейтралітет і позаблоковість хоч і дозволила дистанціонуватися від Росії, водночас не скоротила дистанції до решти світу. Геофізичне та геостратегічне розташування України, з усього видно, не дозволяє їй тривалий час залишатися нейтральною країною через те, що на цьому регіоні замикаються інтереси і вплив світових інтеграційних центрів.

Ця проблема незримо ховалася за лаштунками майже тижневого спілкування українських журналістів, організованого Фундацією ім. С. Баторія з допомогою Міжнародного фонду “Відродження”, з представниками Європейського союзу та НАТО, а також із польськими аналітиками з питань євроінтеграції. Цікаво й те, що, по суті, чи не всі 12 представників наших регіональних ЗМІ, включно з автором цих рядків, виявилися більшою чи меншою мірою впевненими, що саме Україну до Європи не пускають. Тому їм доводилося постійно з’ясовувати, чи справді це так і якій саме Україні не видають євровізи. А тепер розповідь про те, що я почув і зрозумів за кордоном.

Відомий московський журналіст-міжнародник, оглядач радіо “Свобода” Віталій Портников стверджував з посиланням на екс-міністра Б. Тарасюка, що кілька місяців тому, в час згортання відносин з Європою через “справу Гонгадзе”, українським чиновникам згори було письмово заборонено навіть вживати термін “євроатлантична інтеграція”. Тоді Україну в Європі вперше включили до так званої сірої зони — Росії, Білорусі, Молдови. “Тепер знову розпочинається курс України до багатовекторності, — зазначає В. Портников. — Захід починає усвідомлювати, що насправді відбулося в Україні: що нічого не відбулося. США знову підтримує Україну як окремий зовнішньополітичний чинник”. Щодо євроінтеграційних бажань України московський аналітик був категоричний: “Реальних кроків до цього ні з боку України, ні з боку ЄС нема. Є тільки в цьому відношенні тиск США на Євросоюз”. Але попри це, він вважає неминучим для України шлях євроатлантичного приєднання, щоправда, не дуже близьким.

А як на все це дивляться в Брюсселі? Відзначивши, що недавнє запрошення України до участі в Європейській конференції є позитивним сигналом для нашої держави, представник Генерального секретаріату Ради ЄС Крістіан Брунмаєр (Brunmayer) зауважив, що випадок із Гонгадзе змусив ЄС розібратися, як в Україні дотримуються прав людини: “Ми чекаємо позитивних сигналів від української влади щодо свободи преси і телерадіомовлення, поліпшення роботи журналістів”.

Головний спеціаліст у справах України в Європейській комісії Елізабет Фрейні (Franey) на цій же зустрічі з українськими журналістами заявила, що після перших діалогів з українською стороною атмосфера контактів із 2000 року набрала конструктивного характеру, бо перед тим два роки просто пробалакали. “Ми розуміємо, що Україна має бажання стати членом ЄС, — сказала представниця Єврокомісії, — але ми ще не можемо на це відповісти”.

“Для цього Україні потрібна реальна база”, — зауважив п. Брунмаєр. Безперечно, він має рацію. ЄС — це не тільки спільні кордони, а передусім єдине уніфіковане правове поле для країн-членів, громадянські суспільства, високоефективні економіки, демократичні свободи і т. ін. А отже, Україні, щоб бодай віддалено наблизитися до виконання цих вимог, мабуть, ще з добрі десяток-два років доведеться наполегливо працювати над собою. Наразі ж її багаторазово проголошуваний курс на європейську інтеграцію дуже слабо підкріплюється справами. Багатьох законів, які б бодай створювали простір для скорочення дистанції з європейською правовою практикою, досі не ухвалено. Для становлення повноцінної, самодостатньої високорозвинутої національної економіки, без чого мова про приєднання до ЄС взагалі не може йти, так само дуже мало робиться. Більше того, Україна своїми ж руками робить усе для того, щоб її минали інвестиції, транзити, туристи...

Проблемою об’єднаної Європи XXI ст. стають нові кордони ЄС. Дискусії викликає не стільки те, чи на сході постає новий цивілізований бар’єр, скільки проблема перетину цих кордонів.

“Розширення ЄС передбачає багато позитивних аспектів для України, — заспокоював К. Брунмаєр. — Ми матимемо спільні кордони, матимемо більше обмінів. Це питання врегулюється по ходу. Ми розуміємо, що воно дуже чутливе для України. Пом’якшення візового режиму можна досягти через добре функціонування системи видачі віз. Вона має бути спрощена, швидка і недорога для українських громадян. Ми шукаємо такий спосіб розв’язання, який знайшли Фінляндія і Росія...”

Однак майбутні шенгенські проблеми після розширення ЄС далеко не всі так однозначно сприймають навіть по обидва боки ЄС-кордону. “Імплементація Шенгену в Центральній та Східній Європі також ускладнить підтримання між країнами добросусідських відносин, які з величезними труднощами налагодилися після 1989 р., — вважає член наукової ради з правових внутрішніх питань Європейського центру політичних досліджень Джоанна Апап з Бельгії. — Зокрема, це стосується Польщі та України. Цілком очевидно, що гарні, взаємовигідні відносини країни-претендента зі своїми східними сусідами є позитивною ознакою у розвитку єдиної європейської міжнародної політики та політики безпеки, а тому мають бути захищені” (“Економічний часопис”, № 4, 2001 р.).

Співпраця з НАТО на тлі інших аспектів зовнішньополітичної діяльності України здається майже зразковою. Якщо б такий рівень відносин був і з ЄС, то європейська перспектива України була б, очевидно, значно ближчою, і це попри те, що “особливе партнерство” України і НАТО поки що не має під собою чіткого визначення ролі України як суб’єкта цієї системи (мабуть, не в останню чергу через ту ж “непевність” нашої держави внаслідок невизначеності її зовнішньополітичних перспектив).

Представник Політичного управління НАТО Марко Карновале на зустрічі з українськими журналістами сказав: “Ми розглядаємо Україну як члена спільної родини. У нас, мабуть, унікальні відносини в межах проведення консультацій. Але ми трохи розчаровані тим, що демократичний розвиток України не такий, як у сусідніх з нею країнах... Членство України в НАТО передбачається, хоч це нині і не стоїть на порядку денному. Якщо хтось каже, що Захід, НАТО настроюють Україну проти Росії, — не вірте цьому, це не в наших інтересах”.

Словом, і в Києві, і в Брюсселі переважає думка, що Україна й НАТО — великі друзі. Про це свідчать і заяви з обох боків, і конкретні справи. Історія відносин розпочалася 1991 року, коли Україна увійшла до Ради північноатлантичного співробітництва (тепер Рада Євроатлантичного партнерства). У 1994 р. вона приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру”, чим започатковано військову співпрацю, спільне навчання військових.

Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО дала зелену вулицю багатьом спільним програмам. Київ став першим містом у Центральній і Східній Європі, де було відкрито Центр інформації та документації НАТО. Комісія Україна — НАТО торік збиралася шість разів і аналізувала результати спільної роботи. Щоразу на українсько-натовських засіданнях звучить тема миротворчості, і Україні тут є чим пишатися — кількість її миротворців (у тому числі в операціях НАТО) — найбільша в Європі.

Цього року представники Міністерства оборони України беруть участь у 135 заходах індивідуальної програми партнерства. Найбільш активно здійснюється співпраця у військових навчаннях, освіті і підготовці, мовному вишколі, стандартизації та сумісності. Торік у таких заходах взяли участь понад три тисячі українських .військовослужбовців.

Але співпраця України і НАТО цим не обмежується. Наша держава вважається одним із лідерів співробітництва з питань цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій (постраждале від повені Закарпаття одержало від НАТО 100 тисяч доларів безповоротної допомоги). Під егідою НАТО здійснюється низка програм у сфері науки та охорони здоров’я, в рамках яких близько 500 українських вчених отримали гранти на 380 тисяч євро для реалізації проектів. З 1999 р. в Україні реалізується спільний проект з мовної перепідготовки звільнених військовослужбовців. Враховуючи його успішний хід, Економічний директорат НАТО недавно запропонував розширити проект.

Отож інтеграція України до євроатлантичного простору має чіткий вимір там, де йдеться про гроші. Офіційний Київ із задоволенням приймає їх від НАТО за використання полігонів та акваторій для тренувань і навчань миротворців, українські підрозділи охоче беруть участь в оплачуваних операціях НАТО, реалізації різних проектів. Значно тугіше впроваджуються підходи альянсу в практику військового будівництва України. Високо оцінивши наших військовиків, які беруть участь у нинішніх операціях НАТО, один із старших офіцерів Штабу головного командування об’єднаними силами НАТО в Європі (SНАРЕ), який просив не називати його, на запитання кореспондента щодо проатлантичних настроїв серед українських офіцерів відповів так:

“Бажання ваших військових стати частиною Європи, запозичити військову культуру НАТО дуже сильне. Але попри це в Генеральному штабі в Києві є певні люди, які не бажають, аби щось змінювалося на краще, і це дуже ускладнює життя молодим офіцерам, розчаровує їх... Старших офіцерів ми не можемо змінити, тому приділяємо увагу молодим...”

Натовцям можна поспівчувати. Консерватизм, обмеженість, непошанування прав людини — це досі ті стрижні, на яких тримається наше військо, відверто заявила компетентна в цих питаннях українська журналістка.

Недавно розвиток відносин між Україною та НАТО набув дальшого розвитку завдяки “знаковому” офіційному візитові в Україну генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона. “Керівництво України чітко заявило про свій намір інтегрувати свою країну до Європи, —стверджував генсек у статті “Україна та НАТО: шлях розвитку особливого партнерства”, що з’явилася в газеті “День” (№ 115) у перший день візиту. — Це достойне прагнення, але спочатку необхідно подолати непрості політичні, економічні та оборонні перешкоди. Україна зможе подолати ті перешкоди лише самотужки, але країни-члени НАТО щиро прагнуть допомогти їй у цьому”.

Це промовисте заохочення і делікатна критика були доповнені під час візиту: “Україна сама може вибирати, які стандарти трансатлантичного простору їй підходять, які ні”. Висловлювання лорда Робертсона — то дипломатичною мовою дуже серйозний знак. Як же сприйняли прозорі натяки альянсу українські чинники? Секретар Ради нацбезпеки та оборони України Євген Марчук поквапився запевнити світ, що про вступ нашої держави до НАТО мова ще не скоро йтиме, інакше це було б посиленням конфліктності між Україною та Росією, Росією і НАТО. Цю зовнішньополітичну заяву, яка швидше свідчить про невпевненість заявника, ніж про зваженість його слів, якоюсь мірою пом’якшив міністр закордонних справ Анатолій Зленко, який публічно переконував, що розширення НАТО не становитиме загрози національним інтересам України, а тільки дасть додаткові гарантії безпеки.

Але критикувати лише українських можновладців за нечітку політику євроінтеграції не зовсім справедливо, бо це значною мірою було і є адекватною реакцією на невиразну політику євроструктур щодо України. З того, що Київ у своїх публічних роздумуваннях про НАТО все-таки дедалі менше озирається на позицію Москви, стає очевидним, що Україна починає поступово виростати з коротеньких штанців “особливого партнерства”, базованого на Мадридській хартії 1997 року і програмі “Партнерство заради миру” 1994-го.

Попри всі свої вади, Україна дуже чутлива до військово-технічного співробітництва з НАТО. Питання про це українські журналісти-регіонали порушували в Брюсселі, зокрема про ситуацію з використанням літака Ан-70 для потреб НАТО. Однак відповідь представника НАТО швидше вказувала на те, що альянс такої політики стосовно нашої країни ще не виробив, і тільки після візиту Д. Робертсона в Україну появилися перші натяки на можливі зміни в підходах НАТО до цієї справи: “Військово-технічне співробітництво — це галузь можливого майбутнього співробітництва України та НАТО”. За словами генсека, основи цього можуть становити проекти в авіабудуванні, космічній галузі, системах протиракетної оборони.

Заява лорда Робертсона звучить так, начебто політика НАТО щодо України починає враховувати сучасні реалії більшою мірою, ніж це робилося раніше. Не тільки Захід розчарований Україною, а й Україна розчарована Заходом, де ще, схоже, не збагнули, що його “гуманітарна” допомога сприймається в нашій державі загалом як принизлива. Україна бажає трішки місця для себе на західному ринку озброєнь, однак її досить потужного ВПК досі сюди й на гарматний постріл не підпускають. На наш погляд, втягування України у сферу військово-технічного виробництва для потреб країн НАТО могло б стати чи не найістотнішим важелем у закріпленні курсу України на євроатлантичну інтеграцію. Економічний інтерес неминуче диктував би політиці свої умови, але як вдасться альянсові подолати інерційність та егоцентризм своїх виробників озброєнь, наразі ще важко уявити. Зрештою, добре вже навіть те, що Захід усвідомив: не мати жодної справи з Україною неможливо, бо ця країна дійсно стратегічно важлива в європейській політиці і в перспективі може стати не тільки ринком, а й партнером для НАТО і ЄС у багатьох сферах.

ПОЛЬСЬКИЙ КОРИДОР ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Польща, яка вже давно зробила свій європейський вибір, в 1999 р. увійшла до НАТО і тепер рішуче стукає у двері ЄС, стала в Європі своєрідним репрезентантом інтересів України, яка ще досі губиться в своїй орієнтації. Більше того, заради політичних інтересів України Польща готова навіть поступитися своїми економічними інтересами, пов’язаними, зокрема, з будівництвом російського газопроводу в обхід України. Але Польща не може їх відстоювати більше за саму Україну, і це поляків уже починає розчаровувати. “Якщо аналізувати нинішню реакцію українських властей і думку громадськості щодо перспектив розвитку країни, — говорив на “круглому столі” Інституту трансформації суспільства та Польського інституту в Києві під назвою “Євроатлантичний вибір і система національної безпеки України та Польщі” Яцек Ключковський, радник президента Польщі, член Українсько-польського консультативного президентського комітету Л. Кучма — А. Кваснєвський, — то тяжко позбутися враження повної амбівалентності і суперечності їх позицій. Проблему національної безпеки вони часто трактують як інструмент політичних інтриг чи як елемент пресингу на Україну з боку як Заходу, так і Москви”.

Якщо польський президент неодноразово зауважує, що Польща не може захищати Україну більше, ніж цього хоче сама Україна, то неминуче виникає запитання: а чого ж, власне, хоче українська влада?

На Польщу в Україні люблять дуже часто рівнятися. Але Петро Тима, польський журналіст українського походження, під час дискусії у Варшаві заявив прибічникам такого міфу: “Твердження про подібність стартових умов Польщі та України — найпоганіший міф. Трохи подібності є тільки на заході України, а ще більше різниці. В Україні не аналізують досвіду прибалтійських держав, які є ближчі в цьому відношенні. У Польщі нема дискусії щодо напряму, а є щодо його змісту, розмірів, особливостей, тобто деталей, а не суті”.

Дружню нам Польщу заполонює україноскептицизм. Особливо показова дискусія польських політологів і публіцистів “Польська східна політика”, організована Фундацією ім. Стефана Баторія і редакцією газети "Tygodnik Powszechny” у березні ц. р. “Польські політики пробували відігравати роль речника наших сусідів на різних міжнародних зустрічах, підкреслюючи вагу в європейській політиці таких країн, як Україна. Цей період, здається, закінчився, — підсумував публіцист-політолог Александр Смоляр. — Щораз менше говоримо про нашу роль, щораз рідше сусіди окреслюють нас як стратегічного партнера. Недавно міністр закордонних справ України до стратегічних партнерів своєї країни зарахував Сполучені Штати і Росію, не згадуючи в тому контексті про Польщу”. А загалом поляки починають аж тепер прозрівати, що мають “справу із суспільствами, страшно зараженими совєтизмом” (Здзіслав Найдер).

Якщо ЄС прямує до зрівняння кордонів політичної Європи з її культурно-цивілізаційними кордонами, то при цьому не може уникнути питання про Україну, Білорусь чи Молдову, вважає автор багатьох публікацій на теми Східної Європи Єжи-Марек Новаковський. Чи підуть ці країни на Захід чи на Схід, якоюсь мірою залежить і від політики Заходу.

Учасники круглого столу “Польська східна політика” дуже тверезо подивилися і на відносини між своєю країною та Україною. Вони, на думку відомого економіста, колишнього міністра закордонних справ РП Даріуша Росаті, не дають багато підстав для сатисфакції, бо поза досконалими контактами між президентами обох держав, частими контактами обох держав на політичному рівні урядів і парламентів ті відносини не вийшли поза досить загальні декларації. Якщо в 1999 р. українська частина зовнішнього торговельного обороту Польщі становила тільки 1,4%, то публіцист Бартоломей Сенкевич цілком резонно зауважує: “Між Польщею та Україною є багато емоцій, доброго клімату, але у господарських зв’язках ця держава для Польщі де-факто не існує”.

Але, попри ці маловтішні реалії та досить похмурі результати прогнозного дослідження українських перспектив, виконаного недавно на замовлення МЗС Польщі, наші сусіди, схоже, не збираються кидати Україну на поталу безголовості нашої ж влади та північно-східної загребущості. Поляки живуть не тільки нинішнім днем. а й далекою перспективою. А там вони прагнуть, аби поруч із сильною Польщею була й сильна Україна, бо це буде дуже важливою гарантією їхньої безпеки. Тому зовсім не дивно, що Д. Росаті на круглому столі у Фундації ім. С. Баторія закликав шукати гроші на едукацію українців навіть у польському бюджеті, якщо на це не спроможеться ЄС. А в рамках західноєвропейської унії Польща вже нині бачить більші можливості впливу на вироблення успішної східної політики (А. Смоляр).

Розширення кордонів ЄС на схід і неминуче виникнення при цьому свіжих проблем з Україною та іншими пострадянськими державами недавно стало темою дослідження для науковців Фундації ім. С. Баторія. У виданні “Про майбутнє Європи. Рапорти 2. Відчинені двері: східний кордон розширеного Європейського Союзу” вони у фокусі Шенгенського договору не тільки проаналізували майбутню потенційну ситуацію в Східній Європі, а й виробили рекомендації на найближче майбутнє для полегшення негативних наслідків від поширення на схід шенгенських норм.

Нашим читачам буде цікаво знати, що ж пропонується для України: “Було б украй важливим введення ефективного контролю на кордоні Росії та України. Прикордонний контроль хоча й не має безпосереднього зв’язку з візами, але як додатковий інструмент запобігання нелегальній еміграції із країн з-поза Європи підвищив би довіру до України”. Нормальне облаштування кордонів з Росією, Білоруссю і Молдовою є, як відомо, й головною вимогою з боку ЄС. Союз на недавньому засіданні ради співробітництва “Україна — ЄС” навіть пообіцяв надати Україні фінансову допомогу у цій справі.

А тому приведення північних і східних кордонів України до європейських стандартів дозволило б нашій державі починати розмову про перегляд шенгенських вимог стосовно неї, Натомість маємо безглузду заяву представника МЗС України про непроведення на кордоні з Росією демаркації і наступні спростування з цього приводу міністра Зленка, що, очевидно, тільки додало ще ложку дьогтю у сприйняття України Європою.

КУДИ ПОКАЗУЄ УКРАЇНСЬКИЙ ФЛЮГЕР?

Отож, поза всяким сумнівом, розширення ЄС на схід створює для України нову ситуацію. Ускладнення для нашої держави найбільш імовірні у візовому режимі, зростанні числа нелегальних іммігрантів на її території, підвищенні тарифного захисту щодо товарів українського експорту. Якщо Україна не потурбується завчасно про нейтралізацію можливих небажаних наслідків, проблеми, найімовірніше, появляться і в інших сферах. Попри це, міністр закордонних справ А. Зленко вважає, що “позитив розширення ЄС досить очевидний: наближення зони сталого економічного розвитку та політичної стабільності, найбільш сучасних високотехнологічних ринків”. А Україну при цьому, на думку міністра, ЄС фактично вже визнав як державу, що поділяє його цінності, внутрішні й зовнішні цілі, чим створено потенційну можливість отримати в майбутньому статус країни-кандидата і розпочати процедуру вступу до ЄС.

Євросоюз справді подав Україні кілька серйозних знаків. У травні в газеті “Інтернешнл Гералд Трибюн” було опубліковано спільний лист президента Європейської комісії Романо Проді та прем’єр-міністра Швеції Йорана Перссона, де є заклик до спільноти тісніше співпрацювати з Україною, аби допомогти їй наблизитися до Європи. “Для того, щоб танцювати танго, потрібні двоє”, — говориться в листі. Далі були висновки саміту ЄС — США, резолюції Європарламенту щодо спільної стратегії ЄС стосовно України і Гетеборзький саміт ЄС, на якому нашу державу запрошено до участі в Європейській конференції — форумі країн-членів ЄС і держав-кандидатів на членство. Як каже А. Зленко, таким чином Україну визнано невід’ємною складовою майбутньої Європи.

Такі сигнали Заходу вказують на те, що тут уже зрозуміли: ізоляція України від євроінтеграційних процесів сприяла б новому перерозподілові геополітичних впливів у Європі і могла б навіть стати детонатором загальноєвропейської нестабільності внаслідок різкого посилення російського фактора. Можливо, вже незабаром у співробітництві між Україною та ЄС відбудуться якісь зрушення. Але це буде реально лише за умови, якщо український істеблішмент дотримуватиметься чіткої європейської орієнтації, відмовиться від постійного балансування в зовнішній політиці за рахунок неухильного захисту державних інтересів і більш професійно реалізуватиме державну політику України.

Україна зі своєю політичною масою, а отже, й меншою політичною інерцією, здатна значно швидше інтегруватися в Європу, ніж, скажімо, Росія, і згодом у складі спільноти могла б сприяти інтеграційним процесам на схід від своїх кордонів. Саме з Росією — одним із так званих стратегічних партнерів — Україна наразі не має збалансованого партнерства. На відміну від США, Польщі і Туреччини, які не зробили жодної заяви, що загрожувала б національним інтересам України, північно-східна сусідка не раз відверто вороже втручалася в справи нашої держави.

Тим часом мілітарна безпека України ґрунтується, як вважає президент Атлантичної ради України Вадим Гречанінов, лише на декларованих заявах. Позбувшись зі своєї території тактичної ядерної зброї, наша держава тим часом не створила і стримувального компонента на базі звичайної зброї. Попри економічні труднощі, є ще й уперте нерозуміння і небажання переводити армію на дешевші та ефективні європейські стандарти. В. Гречанинов стверджує, що такої громіздкої та витратної щодо центрального апарату і видової структури армії, як в Україні, котра робить ставку на сухопутні війська, майже ніде в світі вже немає. Ціла армада з понад чотирьох тисяч танків і п’яти тисяч броньових бойових машин, і на цьому тлі — практично відсутній ВМФ та вкрай ослаблена авіація. Тим часом у війнах шостого покоління (інформаційних) сухопутні операції можуть взагалі не проводитись. Як забезпечити надійний захист держави, а Україні нині, схоже, ще не зовсім уявляють і в той же час плутаються у геополітичних векторах.

Одним з небагатьох далекоглядних рішень у мілітарній справі було, як відповів представник Політичного управління НАТО М. Карновале на їдке зауваження одного з українських журналістів, саме виведення ядерної тактичної зброї з України: “Україна ніколи не мала високого оперативного контролю над ядерною зброєю. Переправлення цієї зброї до Росії і підписання договору про непоширення ядерної зброї було дуже розумним рішенням, одним з найрозумніших рішень вашої влади. Воно дозволяло отримати велику міжнародну допомогу. Цього швидше не було б, якщо б усе було навпаки. Україна не мала б жодного шансу розбудувати ті відносини з НАТО, які нині має. Я не можу собі уявити жодного аргументу на користь ядерного статусу України”.